Чому головні експерти нашого YouTube – росіяни

Ми всі вхопилися в те, що це саме росіяни, але якщо подивитися на цю історію трохи ширше, то ми взагалі схильні довіряти іноземцям більше, ніж самим собі. Класичний приклад останнього року – Інститут вивчення війни, який в 8 випадках із 10 (в політичних питаннях того, що відбувається в Росії) несе просто банальну дурню. Але кожен день ми пережовуємо цю жуйку в усіх наших ефірах. В той же час, наших аналітиків, які швидше за іноземців і, що не менш важливо, якісніше за іноземців аналізують ситуацію на фронті і в Росії, ми просимо проаналізувати ту дурницю, яку написав цей інститут.

Знову, можемо згадати Шевченкове "Німець скаже: ви моголи…", але все це констатація, а не причина. Мені здається, що поворотною точкою нинішнього підлабузництва до іноземної точки зору стала Помаранчева революція. Мало хто зараз задумується над тим, що саме тоді, в момент піку нашого демократичного спротиву, ми самі заклали страшну міну. І міна ця називається невміння вирішити внутрішній конфлікт власними силами. Тоді ми всі раділи, що Солана з Квасневським розрулити все, але насправді ми в той момент зробили страшний крок до того, щоб потім всі, найдрібніші конфлікти вирішувати через апеляцію до зовнішніх сил.

Коли фейгіни перестануть бути головними глашатаями нашого інформаростору? Та тільки тоді, коли ми почнемо вирішувати наші внутрішні проблеми самі, не залучаючи в арбітри послів чи прем'єрів інших держав. Я ще раз підкреслюю: наші внутрішні конфлікти і тут мова не йде про війну.

Суб'єктність починається з того, чи вмієш ти всередині країни вийти на компроміс, який стане вигідним для держави. Але куди простіше відразу ж почати говорити що всі навколо ідіоти замість того, щоб спробувати вийти на компроміс і стати нарешті суб'єктом. Чому 24.02.22 ми стали суб'єктом? Бо ми вийшли на консенсус всередині і єдиним фронтом сказали всім нашим союзникам: воювати краще ніж здатися, хоча вони вимагали тоді здатися. Те саме треба робити і в інших випадках. Як показало 24.02 - це не так і складно.

Джерело – фейсбук Вадима Денисенка