Відчути маленьку перемогу в Харкові

Чесно скажу, таких сильних емоцій я давно не відчувала.

Вуличне освітлення увімкнули вчора близько шостої вечора. Тільки в центрі, лише на кілька годин, у тестовому режимі.

Але реакція людей була такою, наче місто святкує перемогу.

У коридорі лікарні хтось крикнув "Світло на вулиці!" та відділення травми ломанулося до вікон. Медсестри, лікарі, пацієнти – всі шуміли, дзвонили до рідних, знімали вулицю на телефон.

На проїжджій частині зупинялися машини, люди виходили та кричали "Ура!" та "Слава Україні!".

Я бачила жінку, яка так плакала, що не могла вимовити жодного слова, тільки схлипувала комусь у слухавку "Світло, Світло, Світло".

Кілька хлопчаків-підлітків заспівали гімн біля метро.

Було відчуття, що ми блукали, блукали і нарешті вийшли з печери. Більше року у місті не горіли ліхтарі.

Ми звикли. Збудували свої графіки так, щоби не виходити після п'яти. Повернутися з роботи, сходити в магазин, вигуляти дітей та собак до настання темряви.

У будь-якому випадку налобний ліхтарик став для харків'ян таким же обов'язковим атрибутом, як маска в ковидні роки.

Якщо доводилося виїжджати увечері, я намагалася їхати лише знайомими маршрутами. Там, де точно знаю всі пішохідні переходи. Біля них адекватний водій обов'язково пригальмовував, бо людину на дорозі реально не видно.

Очі настільки адаптувалися до темряви, що в перші секунди світла люди на автоматі мружились і прикривали обличчя руками.

І одразу радість. Боже, скільки радості. Здавалося, спалахнули не лише ліхтарі, спалахнули щирі посмішки. Вперше за останній рік я бачила багато щасливих людей одночасно.

Напевно, наше тріумф здасться дивним людям у тих містах, де освітлення не вимикали. І, гадаю, буде образливим для тих, хто досі сидить без світла не лише на вулицях, а й у будинках.

Не ображайтеся. Просто це такий неймовірний кайф – відчути маленьку перемогу. Перемогу світла над темрявою. Кожному бажаю.

Джерело – фейсбук Анни Гін