Бывший пленник из Харькова "Руди": У каждого был номер, как в немецком концлагере из Второй мировой

28 липня 2025 року Україна відзначала День скорботи та вшанування пам’яті Захисників та Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні. У цей день ми не тільки згадували тих українців, які загинули в полоні, але й намагалися дізнатися більше про умови, у яких росіяни тримають українських військових.

У межах обміну військовополоненими у червні 2025 року до України було повернуто офіцера 5-ї Слобожанської бригади "Скіф" Національної Гвардії України Арсенія з позивним "Руді".

В інтерв’ю виданню "Думка" колишній військовополонений "Руді" розповів про катування, що застосовували росіяни до українських військовополонених, умови утримання, методи схилення полонених на бік ворога, питання, які найбільше цікавлять росіян про українську армію, ставлення луганських комендантів до своїх колишніх співвітчизників, а також про шлях повернення з полону.

Розкажи, будь ласка, чи ти пам'ятаєш той день, коли тебе взяли в полон? Якщо можна, розкажи про обставини: як це сталося, де це сталося.

- Це було на напрямку Кремінна, у Серебрянському лісі. У той день була прорвана одна з наших позицій, тому я з КСП висунувся їм на допомогу. Мені дали резерв, я його поставив розгородженням, щоб противник нам у тил не зайшов, тому що паралельно були штурми інших позицій. І внаслідок того, що зі зв’язком проблеми, оскільки у противника працює РЕБ, інші позиції могли навіть не знати, що в них може щось бути в тилу. Оскільки молодий, на емоціях, замість того, щоб трішечки подумати. Тобто базово я правильно оцінив ситуацію і свої дії, але треба було бути трохи спокійніше і не бігти одному, думаючи, що зараз швидко подивлюсь, де конкретно. Я добре знав місцевість, міг обережненько завести резерв, щоб ми могли вибити противника. Попав у ситуацію, яка показала, що рівень моєї підготовки недостатній.

Що ти маєш на увазі?

- У стресових ситуаціях ми падаємо до рівня своєї підготовки. Якби я більше займався своєю підготовкою…Можна казати, що має бригада навчати, але, у першу чергу, ти на війні, це твоє життя, і ти маєш за ним спостерігати й робити все для того, щоб максимально підготувати себе до різних ситуацій. От я попав у таку ситуацію, в яку я попав.

Маєш на увазі фізичну підготовку чи стрілецькі, тактичні навички?

- У тій ситуації я мав просто на рефлексах працювати. У мене рефлекси не спрацювали, я спіймав ступор, отримав чергу і все.

Тобто ти був поранений?

- Ні, мені пощастило, усе прилетіло в бронежилет.

Але влучання в тебе були?

- Так.

Як тебе брали в полон? Можеш розказати, якщо тобі не важко? В якій ситуації? Це було поле, ліс?

- Це був Серебрянський ліс. Я не дуже зручно вийшов, уже починало сіріти. Я не побачив вчасно, не зреагував, і мені дали чергу, трішки вперед викинули, я впав. Далі вже ситуація, коли я під прицілом і нічого не можу зробити.

Ти розумів, куди тебе після полонення везуть? Що вони казали?

- Коли мене вели, мені розказували, що все буде добре, мене одягнуть в гражданку, ніхто мене бити не буде, адже: "Мы не вы". Я такий: "Мужики, я вам вірю", але ж я знаю, що глибше в тил, то зліше військо. Як тільки мене передають розвідосам – я вже стою на колінах.

Тобто били?

- Одразу трішечки вирішили роздуплити, щоб я одразу розумів ситуацію.

Що ти не в санаторії?

- Так, так. На передку зрозуміло, що не подобається відповідь – буде якийсь фізичний вплив на мене. Або коли мене ввели в ванну, я думав: "О, зараз, як в кіно, будуть у ванну макати". В принципі, я одразу зрозумів, що буде удушення. Але в водичку мене не макали, а просто душили пакетом.

Це одразу в перші дні?

- Це як тільки мене до розвідників передали, і почався допит на передку. Мені надягали пакет на голову та чекали, поки я трішки "попливу". Розвідник побачив, що я встиг нормально вдихнути – вдарив кудись у сонячне сплетіння, щоб збити дихання, і я не так довго міг триматися. Молотком по пальцях били, по ногах. Мені пощастило: по дорозі мої берці забрали, дали якісь їхні шкіряні з хутром всередині. Мене лупцюють, а шкіра плюс хутро нормально працювали, як демпфер. В принципі, терпимо було. Але я верещав, щоб не дати зрозуміти, що мені байдуже, щоб якось намагатися через цей біль маніпулювати, щоб вони на блефні відповіді думали, що це правда.

Що вони в тебе питали?

- Позиції, назви позицій, кількість, озброєння, де танки. Я не знаю, де танки, а вони питають: "Де танки?". А я не знаю. За якісь там засоби РЕБ, ну й інші цілі, які їм були дуже цікаві. Де бронетехніка, що у вас є на озброєнні. Таке питали.

Кажуть, що у полоні перші дні найважчі. Що відбувалося саме в перші дні, після того, як відбувся допит?

- Після першого допиту мене почали возити різними машинами. Провезли, висунули, у наступну машину і так до Луганська, до комендатури. Там також були ФСБ-шники. Те ж саме. Питали за іноземних найманців, за іноземне озброєння, де стоять Himars. Кожен український військовий має знати, де стоїть Himars, і де ці польські найманці (сміється). Просто наші хлопці, які працювали в Польщі, або ще з якихось причин знають польську мову, гонять прикол. А там розвідка троїть від того, що польські найманці існують. Після допитів ФСБ-шників мене на 5 днів закинули в одиночку.

Це всіх так кидають?

- Ні, конкретно в моєму випадку.

Чому?

- Тому що моя мати росіянка, і вони намагалися одразу якось апелювати до матері, чи хочу я з нею, зв'язатися і так далі. Я сказав, ні. Питали, як переписуєшся, я сказав, що останнім часом просто пишу, що я живий. Вести якісь діалоги, щось доводити – я просто втомився. Вона більше вірить своєму телебаченню та їхній пропаганді, ніж сину, який цю війну бачить власними очима.

Хто поводився найбільш жорстоко? Військові, які брали тебе в полон, працівники СІЗО, ФСБ-шники?

- Залежить від того, де і яка локація. Наприклад, у комендатурі я знаходився 2,5 місяці. З ФСБ-шниками все було нормально, їм подобалось, як я давав їм відповіді. Тільки їм не подобалось, що я показую заброшки і вдаю, що там щось є, а там нічого немає. У комендатурі мене віддали на з'їдання МГБ-шникам, це місцеве луганське ФСБ. Я навіть допитом це нормально не можу називати. Це просто знущання і побиття. У мішку привели, добре хоча б, що наручники зняли, бо якщо я підключений до тапіка за мочки вуха, за пальці, або найбільш хренове це коли до мочки лівого вуха і правої ноги мене приєднували, тому що струм йде крізь тіло. Після довгого впливу я навіть в підвалі сідаю на лавочку, хочу ногу перекинути, а вона сама вже не перекидається, бо нерв втомився від струму.

Були якісь тупі питання: чи я агент ГУР, чи я агент СБУ. Я ж заступник командира роти по роботі з особовим складом, по їхньому та радянському це – замполіт, тому у мене, виявляється, мав бути власний СБУ-шник, якому я мав про когось зі свого особового складу щось розказувати. У мене мала бути власна агентурна база в Луганській області. Я сиджу і думаю: "Люди, ви не можете загуглити, з якої я бригади, частини?", і взагалі зрозуміти, хто я, і що такі питання безглузді. А було таке, що чуваку просто хочеться покрутити, і мене били струмом.

На одному з таких типу "допитів" мені вмикають гімн України. Вони ж такі "Ти що? Ти ж патріот такий! Чому ти не встаєш?" А я розумію: прикол в тому, що я маю встати, мене мають вдарити струмом, я маю впасти, вони мають посміятись. І я сиджу. Закінчується програш на гімн України, починається дабстеп, і мене просто починають гамселити струмом з фразою: "Ух ти ж, сука, блять" з озлобою, тому що не дав їм такого задоволення.

Виходить, що найбільш злі були наші колишні співгромадяни?

- Так. Це конкретно з комендатурою. У мене ще два допити також з неприємним фізичним навантаженням були. На одному з допитів приїхав один з тих, хто мене на передку допитував. Конкретно цей допит відбувся 30 березня 2023 року. Мені він дуже сильно запам'ятався.

Може, я зараз буду це розказувати й люди будуть у шоці, а для мене всередині це все виглядало дуже смішно: приводять мене на другий поверх, знімають мішок з голови. Я такий невеличкий, а тут на мене прийшло подивитися 8 чоловіків у масках і ще один без маски, який мене допитував на передку якраз. Початок розмови був, що мене повалили, зняли штани та все інше, і канцелярським ножем почали водити під мошонкою, типу нам можна зробити, що завгодно - ми можемо тебе порізати і так далі. Ти розумієш, що на ковроліні такі речі ніхто не буде робити, тому що просто від крові буде важко це все відмити, але зрозуміло, що я верещав. Інакше не можна було робити. Ще там був гном такий, невеличкий, метр з кепкою, який мене бив ПР - міліцейською гумовою палкою. І от поки мене гамселили, ставили ще якісь додаткові запитання, за агентуру також паралельно питали.

Йому навіть кажуть: "Що ти його б'єш, ти йому заважаєш відповідати". Ще нічого, коли він по кінцівках бив – тільки синці позалишались, тому що постійно тебе б'ють. Неприємно, наприклад, коли по голові він почав бити, по потилиці. У мене там гуля так і не пройшла.

Ще там був чувак з інвалідністю. У нього трость була зі штирем, і він підходить позаду мене і починає мене нею штрикати. Разів з десять намагається штрикати, тільки два з них у нього щось вийшло. Усе, отримав задоволення. Ще вони там намагаються щось у мене дізнатися, уже починають по душах балакати, і тут більшість просто уходить. У той день дуже сильний сніг почав йти, і комусь з них тополя впала на машину. Боженька за мене помстився.

Що було після Луганської комендатури? Вони одразу пояснили, що буде далі?

- Так.

Це простіше, коли ти знаєш, що далі відбувається?

- Так. Надалі теж сильно намагалися маніпулювати цим, щоб на свій бік перетягнути. Усі ці маніпуляції не працювали, тому що я знаю, що буде далі. А вони, в основному, намагалися тиснути якраз на те, що ми не знаємо, що буде далі. Далі мені зробили супроводжувальний документ на СІЗО: фотографія, прізвище, ім'я, бригада й мої параметри. Я розумію, що я на СІЗО якийсь час посиджу. Там також нас одразу попередили. Там просто були молоді хлопці в комендатурі в Луганську, які на диво проукраїнсько налаштовані.

Як ти зрозумів, що вони проукраїнсько налаштовані?

- Коли ФСБ поруч нема або начальство нас виводить у туалет, і тобі людина, хлопець, мій одноліток, каже: "Мені дуже шкода, що це почалось 2014 року. Якби не почалася ця війна, ми б всі класно в одній країні жили". Тобто він пішов в комендатуру, щоб його не забрали на війну. Там почались якісь пертурбації, тобто росія почала заходити, і на хлібні місця, на яких вони сиділи, мали ставити росіян. Він вже намагався списатися через "дурку", бо не дуже сильно не хотів попасти на війну, щоб проти нас не підіймати зброю, і просто йому хочеться жити.

Далі СІЗО в якому місті й таборі?

- На СІЗО я так і не попав. В один день полонених, що знаходились на комендатурі, вивели та розділили на дві групи. Одна група – 5 людей, наша група – 7 людей. У них ввели документацію МГБ, у нас – ФСБ. І от 5 червня ФСБ забирає нас кудись ще в Луганській області, умовно, по тому часу приблизно, який ми їхали, в якесь приміщення, де все заколочено, закрито, щоб не було зрозуміло, де ми знаходимося. І штучне світло, без якогось годинника. Нам кажуть, що ми фактично, раби, які тут будуть працювати, поки не будуть завозити нових полонених, і поступово нас далі по етапу будуть відправляти. У результаті тільки за два місяці згадали за нашу групу і почали людей відправляти на СІЗО.

Тобто ви просто сиділи й працювали? Що ви робили?

- Так. Будівництвом займалися, прибиранням вночі. Вдень не можна це робити, оскільки всяке начальство ходить, а вночі нас виводили на роботи. І от такими графіками вони намагались максимально збити відчуття часу. Коли охоронці видно, що спеціально питають за день, ти йому кажеш, який день тижня, яка дата сьогодні, а вони дивуються, звідки ти знаєш? Мав би не знати. А я беру, рахую. Їх це дуже дивувало. На кожному етапі. Усі умови створені для того, щоб ми не розуміли, що відбувається: скільки минуло часу, який день тижня, а все одно не вийшло.

Там я захворів, тому що до нас почали привозити нових полонених, там було маленьке приміщення, воно було набите людьми, тому нормальної циркуляції повітря не було: по стінах стікав конденсат, дихати було важко, кисню не було. Хлопці намагалися підкурити цигарки, які давали за роботу, а сірники не підпалювалися. Настільки кисню не було в повітрі, що навіть нічого не підпалювалося. У мене бронхіальна астма, під такі умови в мене почалося погіршення. Там на той момент лікаря не було, мене відвезли в шпиталь, бо стан був достатньо критичний.

Мене потім повертають, і там уже велику камеру зробили, почали забирати всі нормальні речі, видавати такі костюми робітників, які ремонтують дороги, костюми міньйонів. У цьому доводилось ходити. У нас вже зникли позивні, прізвища, до нас почали звертатися по номерах. Тобто у кожного був якийсь номер, як у німецькому концтаборі з Другої світової.

Далі поступово почали закручувати гайки: якщо до цього ми їмо, поки ми їмо, то на початку адекватні таймінги з'явилися. Потім у вересні, коли вони підготували початок вербування, уже були неадекватні таймінги. Прийоми їжі: сніданок і вечеря 3 хвилини, обід 5 хвилин, туалет 2 хвилини це по великому, по маленькому доводилось ходити у баклажки, які стояли в камерах.

Схиляли до співробітництва?

- Це тільки початок. Вони створили погані умови. А ще ми пересувались, як в аніме "Наруто". Зрозуміло, що якийсь не такий кут – тобі одразу прилітало.

Тобто методологія полягала в тому, щоб максимально обмежити в правах, щоб побачити, хто схильний до співпраці. Це так працює? Ти зрозумів, для чого це було?

- По-перше, повна дезорієнтація в часі. Вони іноді навіть змінювали час приймання їжі. Ти орієнтуєшся по обіду, тому що він відрізняється від вечері та сніданку, оскільки там є суп, і можна було орієнтуватися. Вечері та сніданки були однакові, і реально можна було почати плутатись. Потім забирали якусь власність – коли полонені заїжджали, їхні речі, навіть якщо вони могли бути в хорошому стані, а не в поганому, забирали й давали щось.

Це вже в таборі, правильно?

- Це в "душогубці". Я ще не дістався до табору.

Це замість СІЗО, так?

- Замість комендатури. Там працювали ФСБ-шники з полоненими, були допити. До того ж достатньо жорсткі. У комендатурі також, але за час, поки я був в комендатурі, смертей не було. А тут почалися смерті.

Тобто полонених забивали до смерті?

- Побиття були настільки критичні, один випадок був: хлопець, його тільки заводять, а в той день вирішили офіцерів відселити в окрему камеру. Нас виводять, і наступного ранку підйом, а він уже синій. Видно, що його нормально відлупцювали, і в нього, скоріш за все, чи тромб відірвався, чи щось типу такого. Дуже прикра ситуація, тому що там ти фактично не існуєш. Наприклад, коли я вже в СІЗО потрапив, у нас питали: "Де ви були весь цей час?"

Вас випадково загубили, чи це навмисно було зроблено, тому що ви офіцери?

- Навмисно. Ті, кого тримали в душогубці, усі були фактично загублені. З ними виходили пропагандистські відео у мережу, але російська сторона казала, що у них їх немає. Тобто відео вони з нами знімали, які потім потрапляли в Інтернет, і родичі могли дізнатися, а коли наша держава питала, чи є такі люди, їм відповідали, що немає.

Чи перебуваючи в полоні була можливість подзвонити або написати рідним, батькам, друзям? Чи такої можливості абсолютно не було?

- Випадки, коли дзвонили, це тільки через співпрацю з ФСБ.

Перебуваючи в полоні, ти знав, що відбувається на лінії фронту? Вони, ймовірно, могли розказувати, що лінія фронту сиплеться, що вони захопили якісь населені пункти?

- Так, вони намагалися це розказувати, але ж була інформація від інших полонених.

Тобто реальна інформація таки доходила?

- Так. Інші хлопці казали, що в новинах це і це розказують. І ти розумієш, що не все так погано.

Чи була медична допомога? Після сильного побиття ти або побратими могли отримати медичну допомогу?

- Ні, не було саме допомоги, особливо від побиття. Наприклад, на одному допиті мені бров розсікли. Ну, так - вони взяли бинт, притримали, замотали. А так, після катувань далі жодної допомоги не було. Так, якусь медичну допомогу робили, але в тих самих "душогубках", в яких я загалом провів 8 місяців, був лікар-тувинець без нормальної медичної освіти, який на полонених вчився зашивати. Він постійно когось собі просив, хто з наших знає медицину, щоб хоч хтось міг щось йому підказувати. Коли у нього був настрій, він без анестезії міг зашити. Або, наприклад, ти жалієшся на те, що голова болить, а він такий каже: "Ану ставь лося". Ну ти зрозуміло, що ставиш, він пробиває та питає: "Еще болит?". Один випадок у мене був, коли я кажу, так, болить, а він ще раз б'є. Болить - він ще раз б'є. Я кажу, болить. Типу мені потрібен ібупрофен – такі засоби мені не допомагають. Він з мене там щось поржав, але все ж таки вирішив дати мені ібупрофен.

Які умови в цілому тримання? Яка камера? Скільки людей в камері?

- На душогубці скільки людей завезли – стільки й тримають. Коли відпрацьовували людей, далі їх відправляли на СІЗО, залишали тільки особливо цікавих їм персонажів. Там був один розвідник, хлопець родом із Сум, він більше, ніж я відсидів, 10 місяців там пробув. А я 8 місяців.

Чому взагалі це місце назвали "душогубка"? Тому що була висока температура та вологість, немає циркуляції повітря. Наче невелике приміщення, а в ньому понад 40 людей. Люди пітніють, усе нагрівається, повітря застоюється. І, наприклад, мене на другий поверх вночі виводили прибирати, там, де адміністрація, а там відчинене вікно, хоч і через темряву нічого не видно, але заходить трохи кисню, і одразу з’являється сонливість. Іноді охоронець за тобою не спостерігає, і ти під вікном стоїш і дихаєш свіжим повітрям.

Чи багато людей ламається там?

- Більшість усе ж таки витримала, не зламалася й відмовилася від переходу на бік ворога. Інші це або люди з поганими розумовими здібностями, або просто боягузи, яких залякали. Причому вони вірили якомусь типу в масці, який є його ворогом, а не, наприклад, мені. Тобто я йому пояснюю, що це все фігня, вас потім будуть кидати на м'ясо, залишаючись тут, ви помрете і будете зрадниками. Ви і їм потім не будете потрібні, і, зрозуміло, що нашій державі. До того ж ваші родини будуть до вас погано ставитися. Але от один чоловік видав мені таке: "Мені 38 років, я занадто старий, щоб сидіти 10 років". Ти йому пояснюєш, що навіть зі строками полонених беруть на обміни. Ні. От просто в нього страх. Отаких більш слабких людей, вони брали й ламали, вони залишились там.

Куди ти поїхав після "душогубки"?

- Мене відвезли на СІЗО. Там нарешті мене почали офіційно оформлювати. Наприклад, ми підписували папери, що ми погоджуємося на обмін.

Скільки минуло часу від того, як ти потрапив у полон, до моменту, коли ти з’явився в юридичному полі?

- У січні 2024 року я приїхав на СІЗО. Там мене юридично ще не існувало. 14 лютого 2024 року мене перевезли на виправну колонію, і тільки у квітні російська сторона підтвердила, що я в них є, і де я є. Аж через 13 місяців.

13 місяців тебе по факту юридично не існувало в росії?

- Так, СІЗО почало оформлювати, бо документи кудись там йшли, і от тільки у квітні росія дала підтвердження, що в них є, і де я є.

Тобто ці 13 місяців вони використовують, щоб, грубо кажучи, "обробляти" наших військових: або зламати, або щось зробити?

- Так, якщо ти їм просто не сподобався, а я рудий, може вони такі ксенофоби відносно рудих, ну плюс все ж таки я в перші дні війни пішов – зрозуміло, що доброволець. Мати жила в росії, я воюю за Україну. Цих трьох фактів було достатньо, щоб максимально мені вставляти палиці в колеса. Потім, коли мене поміняли, мені тітка показує, що написала моя мати. Вона написала: "Тварі. Вони мені обіцяли, що він ніколи не потрапить у списки". Тобто вона також намагалася з кимось комунікувати, щоб мене максимально довго затримали.

Тобто рідна мати не хотіла, щоб ти повернувся в Україну?

- Я не знаю, що вона уявляла про умови, в яких я перебував. Я думаю, що, може, в неї щось прокинулося б, якби вона побачила, в якому стані я був взимку з 2024 до 2025 року. Це зима, мене астма майже з'їла за цей період. Коли я приїхав додому, я важив 53 кг. Зараз я вже набрав свою нормальну вагу. Я і так не товстенький, а тут ще схуд до 53 кг. У мене двоюрідний брат у 13 років стільки важить.

Після обміну ти повідомив матері, що ти обміняний?

- Рідна сестра матері, моя тітка, сповістила її. Я – ні. Я думав, як побудувати діалог, що їй сказати. Чи розповідати про те, як мене катували, як гинули хлопці.

Забув розказати. До "душогубки" одного хлопця привезли, його навіть ФСБ-шники не встигли допитати, просто в карцер кинути. Охоронці його забили до смерті. Поки я перебував на виправній колонії, три смерті було. У двох було діагностовано туберкульоз, а в одного чи інсульт, чи інфаркт був, я точно вже не пам'ятаю. Вони загинули. Я знаю, що їхні тіла хоча б повернули в Україну, їх вже мали поховати, тому що в списках полонених та безвісти зниклих їх вже немає. Оце все їй розказувати, як до нас ставляться?

Коли я був на війні і бачив, я розказував, що і як вони роблять, вона не вірила, а тут про що? Тим паче вона мені такі палиці вставляла, виявляється. З цією людиною немає про що спілкуватися. Може колись, коли росія буде зруйнована, якщо вона доживе до того моменту або я доживу, можна буде з нею відновити якийсь зв'язок і просто сказати: "Я ж казав, що ви програєте".

Ти протягом цих двох з чимось років чув, про що між собою говорять росіяни? Що в голові росіян, які тебе охороняли, водили на роботи?

- Їх можна на різні категорії розбити, навіть по регіонах. Ті, хто з віддалених регіонів росії – Тува, Якутія, Башкирія – там видно, що низький рівень освіти, і відповідно у них в головах максимально насрано. Коли я був у "душогубці" у карцері, мав стояти на своїй зміні, і мені заборонено було спати, один з охоронців, який був десь із тих регіонів, приніс мені каримат і курточку та сказав: "Я тебе поважаю, ти показуєш силу характеру, я таких людей поважаю, дозволяю тобі поспати". Лояльність закінчилась, як тільки вони зі мною почали спілкуватися. Діалог який був: "Тут до тебе азовець був, він сказав, що у вас "Азов" вважається елітним підрозділом". Я сказав, що так, у нас "Азов" вважається елітним підрозділом. Я сказав, що не я вважаю, а в нас. Усе, лояльність зникла. "Азов" – як червона ганчірка для бика, відкривається карцер і я отримую за ці слова.

Які теми росіяни обговорюють? Війна? Зеленський?

- Якщо з нами, конкретно за війну, так. Питають, скільки людей ти вбив, за нацизм. Уся та маячня, яка їм насрана, вони в це реально вірять і починають на ці теми розмовляти.

Можливо, щось ти помічав незвичне, цікаве?

- У "душогубці" раз на певний період змінювалась охорона, і нас охороняла охорона, яка в перші дні повномасштабного вторгнення заходила на територію України – у Чернігівську, Сумську область. І там один охоронець каже: "Дивись, я в Чернігівській області був, ми просто зашли, ні по кому не стріляли, а ви почали нас обстрілювати. Чому?". Цей охоронець принципово мене брав, бо знав, що я нормально приберу, йому не будуть казати, що він когось не того викликав, у нього на зміні брудно. Іноді з ним можна було побалакати. Навіть коли були затяги, я не встигав з’їсти хліб, я його в рот набивав, і з набитим ротом хліба забігав. Ми стоїмо, офіцерська камера чекає наказу, що можна забігати, а він такий: "Що таке? Блін, візьми дожуй". На його питання "Чому ви почали по нам стріляти?" я відповідаю: "Уяви, китайська армія колоною починає йти територією росії. Ти військовий. Твої дії?". І він каже: "Блін, аргумент". Іноді можна було вступити з ними в якусь дискусію, але це одиниці. З більшістю дискусії бути не могло. З деякими працювала якась зухвалість.

Один охоронець був, у нього кликуха була "Шокер", бо він спочатку з ліхтариком-шокером ходив, потім просто з шокером. У нього забавка була: просто полонених брати й бити струмом. Він один раз підходить, б’є мене шокером, я не реагую, кажу, що неприємно. Другий раз також був випадок – тільки починається його зміна, він ще нікого не б’є шокером, б’є мене, я ніяк не реагую. Він такий: "Він що, не зарядився?", б’є когось іншого, чоловік смикається, і він не може зрозуміти, як це. Зрозумів прикол, що зі мною не цікаво, я якось не реагую, тому він перестав мене чіпати. А от тих, хто особливо сильно смикався, він продовжував бити шокером.

Окрім фізичного тиску, мабуть, був психологічний тиск. На які теми вони тиснуть, щоб зламати людину психологічно?

- Тиснуть на те, що наша держава на нас забила, ми не потрібні, Україна не хоче нас забирати. Той охоронець, що в Чернігівську область заходив, дуже часто любив це казати. А я йому кажу: "Мене не міняють, тому що ваші не відпускають. Я зараз тут знаходжусь з російського боку, мене не існує". І він розуміє, що я щось знаю, на якийсь час забиває, потім знову починає на цю тему говорити, а я знову йому кажу те ж саме.

Чи впливає такий тиск на наших полонених? Така невідомість або невизначеність?

- Впливає. У нас є такий нюанс, що ми самі любимо розводити зраду. Це національний вид спорту - розводити зраду. Ми там вже такі: "Приїдемо, нас у підвал, нікуди не будуть випускати".

Це вони розповідають?

- Ні, це самі хлопці починають вигадувати. Краще розраховувати на найгірший варіант, щоб коли буде трішки краще, цьому радіти.

Тебе ж зустрічали з почестями, з прапорами, камерами. Як вважаєш, це правильно, коли тебе максимально приязно, красиво зустрічають? Відчувається ця противага? Перед тим вам усім розповідали, що на вас тут ніхто не чекає, що ви тут нікому не потрібні.

- Так, це дуже приємно.

Це правильно, що так робиться, так?

- Так.

Не по-тихому, як у росіян, бо ми не бачимо сюжетів, як їх там звільняють.

- Їм просто одразу форму видають. Це все характеризує. Коли ми приїхали в шпиталь, ми миємось, нам видають цивільний одяг, і одразу на психологічному рівні відчувається меседж: "Ти вже зробив свою справу. Дякую тобі, ти можеш не повертатися".

А ти, до речі, повернувся ж до служби в бригаді?

- Так, тих, кого поміняли з Нацгвардії, багато хто хоче продовжити служити.

Чи морально важко зробити цей вибір? Чи він вже раніше зроблений?

- Він зроблений раніше. Окрім того, змінювати своє рішення я не збираюсь. Я пішов захищати свою Батьківщину, поки я фізично це можу робити або поки я існую. У полоні ти бачиш, наскільки у них насрано в голові, і розумієш, що вони не зупиняться.

Один раз я почув таку фразу: "Ну, ви ж розумієте, великої росії без України бути не може". У них отакий комплекс меншовартості, що вони не відчувають повноцінної держави без України. Вони не зупиняться. Окрім того, ми потрібні їм як плацдарм для подальшої війни з НАТО і мобілізаційний ресурс, який потім можна буде взяти й закинути. Тобто зараз ті, хто ховається, боїться мобілізації, ниє на бусифікацію і так далі. Сьогодні не підеш захищати свою Батьківщину, завтра будеш розміновувати мінні поля на кордоні з Польщею. А позаду будуть стояти росіяни, які будуть тебе підганяти.

Ти спілкувався з росіянами. Чим відрізняються українці від росіян? Дуже цікаво, бо вони стверджують, що ми один народ. Які між нами відмінності?

- Українці щирі, чесні. Ми йдемо захищати свою Батьківщину з моральних спонукань. До полону я не знав, скільки платять росіянам. Я не цікавився цим. Мені було байдуже, скільки тому Ваньку платять, який прийшов на мою землю. Постійно, на кожному етапі, одне з найперших питань було, скільки нам платять. Ти кажеш їм суму в доларах, щоб їм було легше зрозуміти, і вони із заздрістю беруть і кажуть: "У нас 2100, у вас більше".

Вони реально заздрять. Тобто перше питання полоненому росіянину поставити, чого ти сюди прийшов, що в тебе в голові. А їх цікавить, скільки тобі платять. Вони дуже-дуже меркантильні. Їх дуже цікавить питання грошей. Мене це дуже сильно дивувало.

У них також немає такої підтримки одне одного. Ми одне одного підтримуємо. Не все наше суспільство включається в війну, але вже тих, хто є, достатньо велика кількість. Люди беруть участь у житті громадського суспільства: хтось прийшов воювати, хтось волонтерить, хтось по-іншому допомагає. У когось є можливість - на якийсь волонтерський івент візьме піде. У нас одна з подруг реально собі волонтерством підбила здоров'я. Вона така крихітна дівчина, у тому числі, їздила в Херсон під обстрілом і допомагала. Значна кількість моїх знайомих, однокласників у школі, як на дурника дивилися через мій патріотизм. А зараз я розумію, що я весь цей час мав правильні погляди.

Ти був полонений в березні 2023 року, у червні 2025 року звільнений. Коли дізнався, що тебе будуть міняти? Як ти дізнався про це?

- Коли перевели на штаб і спитали.

Спитали що?

- Чи погоджуєшся ти на обмін? Там є в тому числі ті, хто відмовляються. В основному це дезертири або ті, хто попав на початку війни, і в них родичі залишились на окупованих територіях. Ну і люди, скажімо так, більш пластичної позиції.

Коли тебе привели на цей штаб і що відбувалося далі?

- У моєму випадку найстрашніше, що могло бути, відбувалося до цього. У всіх як: увечері викликали, в обід уже брали й забирали. А тут мене за тиждень. Коли був обмін тисяча на тисячу, я казав: "Хлопці, я вам не заздрю, бо в них три дні все це відбувалось". А в мене вийшов тиждень. Причому як? Мали в першу чергу трьохсотих міняти, а висмикнули цілих. Хлопці трьохсоті не могли зрозуміти, що тут відбувається. Там тільки двоє трьохсотих було в списку.

За тиждень усе відбувається навпаки - тільки трьохсотих кличуть, їх наступного дня забирають. І ти починаєш уже себе подумки з’їдати, бо я чув історії, коли люди потрапляли в списки на обмін, і вони з’їжджали. Я такий: так, це саме я маю отримати весь експірієнс полону! Усе, що тільки можна, я маю отримати. Давайте ще строк якийсь за щось, щоб повний комплект зібрати. Ну і далі нічого не відбувається: незрозуміло, ти чекаєш чи ні. Зрозуміло, що час уповільнився максимально. Що мені подобалось на виправній колонії - чіткий режим дуже добре з'їдав час. День за днем так швидко проходили, і ти розумів - що швидше пройде цей день, то раніше настане день, коли тебе поміняють. Усе ж таки це стається. У п'ятницю 13-го мене беруть і забирають. Якраз рівно, коли було 27 місяців.

Які були перші відчуття, коли приїхав в Україну?

- Коли вже з білоруського автобуса ми сіли в наш, по дорозі ми подивилися на тих відіжраних російських полонених, на яких нас обміняли. Дивишся по цих щічках і думаєш: "Ой, як же ж важко було! Відгодовували ці нацисти. Напевно сало насилу запихали в людей!". І ми такі висушені. Заходимо, їдемо, перетинаємо кордон. Коли мене міняли, багато було хлопців з Маріупольського гарнізону, Азовсталі.

Ми просто їхали в тиші. Водій розказував, що люди знають, що обмін відбувається, будуть нам махати. Просто місцеві жителі, які знали, що тут буде проїжджати автобус, виходили просто зустріти нас, помахати з прапорами і так далі. І ти їдеш, у відповідь махаєш, і досі не можеш усвідомити - це реально правда? Цей день настав? Виходиш з автобуса, там зустрічали, прапори давали, фотографувалися, можна було вже взяти в когось, попросити в телефон і подзвонити додому. Тут уже було трохи більше усвідомлення, приходить радість.

Я собі одразу зірвав горло, бо нарешті можна було прокричати наше націоналістичне гасло "Слава Україні! Героям слава!" гучно, а не десь про себе. І все одно ти їдеш, нас уже переодягнули, приїхали на Нові Санжари. Там, де ми реабілітацію проходили, вже потрохи приходило усвідомлення, що це правда, це не сон, бо вже занадто довго для сну, сни так довго не тривають.

Скільки часу пройшло до повного усвідомлення повернення в Україну?

- У суботу нас поміняли, у неділю ще було доусвідомлення, а вже в понеділок я зрозумів, що це був не сон. Тобто минуло дві доби.

Яку допомогу одразу надали після повернення?

- Повне обстеження: ти кажеш, де у тебе болить - там тобі роблять МРТ, ретельно дивляться. Тобто надають увесь спектр медичної допомоги. Наприклад, хлопець з Азовсталі живе собі спокійно, а виявляється, що у нього в плечі уламки, а він їх навіть не відчував. Зробили операцію, витягнули. У тому числі робили операції, якщо вони були потрібні.

Чого можливо не вистачило? Де недопрацювали?

- У такому плані нічого немає. Усе просто ідеально, є можливість спортом займатися. Я вранці виходив о шостій трішечки фізкультурою позайматися. Тільки зараз у мене починає ламатися цей режим. Стільки часу прокидався о шостій ранку, і на автоматі продовжуєш прокидатися в цій порі. Перші дні я дуже пізно засинав - ти постійно на телефоні, у тебе ендорфіни виділяються, калорій багато, енергії. Це не капуста, якою нас годували у полоні. Там нам давали капусту консервовану в банках, яку ще й зварили. Ким треба бути, щоб це давати, а потім питати: "Вам подобається, як вас годують?". Вітамінів там нема, енергетичної цінності нема, просто забуває шлунок. Добре, якщо ту капусту промиють і вона хоча б не кислюча.

Що тебе наразі найбільше тригерить? Що найбільше не подобається зараз?

- Мені іноді не подобається те, що четвертий рік війни, а досі в закладах, які тобі надають послуги, з тобою спілкуються російською мовою. Ладно вже коли бабулька в "Кулінічах" це робить, якій умовно 57 років, я пробачаю. У неї реально вже вік, вона все життя розмовляла російською мовою, і їй реально важко перейти просто через вік, бо в неї вже не такий пластичний мозок, не той рівень когнітивних здібностей.

Але коли молодь… Люди, давайте ми прокинемось: вони намагаються нас знищити культурно. Війна — це лише один з різновидів експансії. Окрім цього є культурна, економічна експансія. Якраз російську культуру вони також використовують, як зброю. Не як адекватні нації, які діляться своєю культурою, щоб ти дізнався про неї, розширив свій кругозір, а вони використовують її, як зброю.

Вибачте, четвертий тиждень пішов, як я в Харкові. Спочатку це приємно, коли дивуються, що ти з Харкова. Але в деяких моментах це стає неприємно. Харків асоціюється з російською мовою, і коли ти українськомовний, тобі кажуть: "Ой, ти що з Харкова? Я б не сказав". Навіть у полоні я спілкувався з хлопцями, і мене жодного разу хоча б у бік сходу не віднесли: або центр, або захід України. Для людей справді був шок, що я харків'янин, не з села. Саме корінний харків'янин, який народився в місті, усе життя прожив, і при цьому українськомовний. Я ще до повномасштабки намагався перейти на українську мову. До цього я стикався з неприйняттям, бо я ж усе життя говорив російською, напевно програв комусь. Я чув глузування замість якоїсь підтримки. Зрозуміло, російськомовне оточення, багато російської мови навколо, і на початку тобі важкувато перейти, поки мозок перемкнеться. Навіть зараз у мене велика кількість русизмів у мові. Добре, що зараз хоча б немає якоїсь зневаги або булінгу. Хоча всі позитивно дивуються.

За 27 місяців полону в тебе змінилося ставлення до держави, суспільства?

- Ні. Я також інтерв'юшки людей дивлюсь, в принципі, що люди кажуть. У мене, наприклад, немає такого, що я відчуваю, що суспільство мені недостатньо вдячне. Мені достатньо, що моя сім'я, мої друзі, мої побратими поважають мене. Мені достатньо бульбашки, в якій я живу. Усе нормально.

Які плани на майбутнє?

- Продовжувати службу, захищати країну.

Сім'я є?

- Ні.

Плануєш?

- Важке питання. Якщо вийде, то чого б ні? А так, невідомо, як станеться.

Що б хотів сказати українцям, харків'янам зараз?

- Далі буде важче. Якщо досі ніхто не зрозумів, це війна на виснаження, в якій ми воюємо проти ворога, який по усіх просто параметрах має більшу кількість ресурсів: особового складу, фінансів, зброї. Але цей Колосс на глиняних ногах з нами досі не може впоратись. Так, ми втрачаємо території, але ці території ми їм віддаємо з такими великими втратами, що напевно маршал Жуков, який там десь у пеклі сидить, напевно, дивується, що можна було таку велику кількість класти людей під час війни. У цій війні переможе той, у кого більше характеру.

Один з таких випадків, коли до нас прийшов якийсь чувак в масці, його цікавила тоді Авдіївка, і ми з ним спілкуємось, він так спокійно, з повагою, і наприкінці він мені ставить таке питання: "От ви ж усі розповідаєте, що у вас нічого немає, зброї немає. Однак ви, мабуть, найскладніший супротивник, з яким ми могли б стикнутися. За рахунок чого?" Я кажу, що за рахунок характеру. Він і досі все тримає. Не можна інакше пояснити.

Читайте також: Естонський генерал Мартін Герем: Путін може досить легко "зламати" НАТО