Волонтер Олександр Костенко: Спроба мера Терехова осідлати волонтерський рух – комічна

Відомий у Харкові журналіст, медіатехнолог і блогер Олександр Костенко зайнявся волонтерство з перших днів війни. Людей, котрі потребують допомоги, він із теплом називає "підопічними" та щомісяця передає їм продуктові набори, що закривають весь раціон здорового харчування. Не менш важливим сектором роботи стало забезпечення людей необхідними ліками, в тому числі від вкрай тяжких хвороб.

В інтерв'ю виданню "Думка" Олександр Костенко розповів, чому став волонтерити, назвав прізвища тих, хто дає власні гроші на добрі справи, розповів, чи допомагає мер Харкова Ігор Терехов та голова Харківської ОВА Олег Синєгубов, а також назвав причини, чому літні люди опинилися в настільки скрутній ситуації, що потребують сторонньої допомоги навіть у харчуванні.

Як ти почав волонтери?

- Воно якось само вийшло. 24 лютого нас відбомбили зранку, я з родиною увесь день перебував у розгубленості, в якому напрямку рухатися. Ніч із 24 на 25 лютого ми переночували ще в себе на 6 поверсі. Але тієї ночі теж дуже міцно смажили, і ми зрозуміли, що нам потрібно перебиратися до дідуся, у нього перший поверх, під ним – хороший підвал. Нас у цьому підвалі зібралося, мабуть, із 20 людей. Із будинку дідуся, із сусідніх будинків і дворів. У нас там були і діти, і вагітні, і кішки, і собаки. У нас утворилася тусовка. Зрозуміло, що у всіх ще були продуктові запаси. Так би мовити, "мирна їжа".

Але приблизно через тиждень після початку війни різко почали виїжджати молоді. Прямо різко. Я просто бачив кожного дня, як ці каравани машин пакуються та виїжджають із двору. А старі лишаються. Тут не хотілося, щоб це звучало докором тим, хто поїхав, тому що старі – дуже завзяті. От не хочуть їхати, і все: "Що я буду робити в іншому місці". І їх також можна зрозуміти. Але факт залишився фактом, ці старі лишилися і не завжди з якимись запасами їжі.

Коли я побачив цю картину, поки в мене ще був мій "підшкірний жир", родинний бюджет, я розумів, що сидить бабця одна і в неї немає ані хліба, ані молока, ані яйця. Я просто йшов і купував їй у супермаркеті та приносив пакетик. Потім кількість таких старих почала прогресувати. Я вигрібав свої запаси по повній. Дякувати виборам, я зміг якісь запаси собі відкласти. Щоб розуміти, це не те, щоб будинок купити, а на кілька поїздок на відпочинок. І все це вигрібалося лопатою, поки одного разу я не зустрів на вулиці, практично випадково, одну хорошу людину, яка послухала, чим я займаюся, дістала і віддала мені хорошу суму грошей.

Я прийшов додому і сказав дружині: "Настю, ми можемо розширюватися. Із цією сумою ми можемо охоплювати більшу кількість людей". І так став волонтерити. А що було робити? Сидіти у підвалі? Були люди, які вийшли з підвалів наприкінці травня, у червні.

Олександр Костенко з родиною / Фейсбук

До війни ти волонтерив?

- Ні! Ніколи! Виключно після 24 лютого. Я ніколи не займався ніякими волонтерськими справами.

Ти допомагаєш виключно старим людям?

- Це або одинокі бездітні старі, або ті, в кого діти виїхали і їм не допомагають. І є в мене, це, швидше, виняток, мама-одиначка з хлопчиком. Але це для мене, чесно кажучи, віддушина. Тому що, сам розумієш, як старі люди пожирають енергію. Навіть вдячні старі, навіть ті, хто дякує. А коли я привожу цій дитині якийсь набір іграшкових машинок і він сяє від цього, мені прямо… Але так, в основному це літні люди, лежачі літні люди, з важкими патологіями – шизофренія, Паркінсон, онкологія. Таким я, в тому числі, дістаю ліки.

У фейсбуці цих людей ти називаєш "підопічні". Чому?

- Мені здається, це максимально необразливе та не зневажливе слово. Тому що в принципі приймати допомогу вміє не кожен і любить не кожен. Тому "підопічні".

Як вони потрапляють під твою опіку?

- Дуже багато людей приходять із фейсбуку і кажуть: "Саша, в мене сусідка на сходовій клітині – самотня бабуся, у якої взагалі три картоплини. Чи можеш допомогти?". Я собі просто її беру, і тепер у мене ще плюс одна бабуся.

Буває, що в перші пару місяців війни була молода жінка, в якої був паралізований батько. Не було роботи, не можна було зняти пенсії тоді. Я їй кілька разів допомагав памперсами, гігієною, їжею. А потім у неї поновилася робота, вона подякувала і сказала, що більше нічого не потрібно. Я дуже вдячний таким людям, які, отримавши власний ресурс, кажуть спасибі і просять "зняти з довольства".

Але є й протилежні?

- Я ж не можу відстежити. Я працюю абсолютно один. До кінця квітня в мене була Настя (дружина – ред.), яка так само розвозила під обстрілами і розносила ці пакети, і була донька Уляна, яка у підвалі допомагала ці пакети розкладати. Я приношу мішок кефіру і його потрібно розкласти в усі пакети. І дитина в мене займалася цим.

Чому цим нужденним людям не допомагають соціальні служби міста та області?

- Для мене це загадка. І позавчорашній пост мера Ігоря Терехова про волонтерів – це було дуже комічно. Багато хто у фейсбуці пише, що це цинічно, але, якщо говорити про результати цього посту і про результати спроб Ігоря Олександровича осідлати волонтерську тему, то це саме комічно. Де ти був, чуваче, 5 місяців?

Старих людей міська влада за великим рахунком кинула. Лишила напризволяще. Навіть не стільки в плані продуктів, тому що бабусі, що голодує, сусіди тарілочку супу наллють і батон дадуть. Якщо це не абсолютно порожній будинок і двір, то людина з голоду не помре. Я хочу сказати про ліки. Склалася така картина по старим, що, за великим рахунком, увесь бюджет, які вони мають, а пенсії там від 2 до 4 тис. грн, в основному витрачають на ліки.

Те, чим зараз може бравувати міська влада, це тими людьми, яких вони у метро якось там "окучували". Але я як медіатехнолог скажу, що метро – це був іміджевий проект, і він як іміджевий проект був пречудовий, із усіма цими концертами. Але ніхто не хоче говорити про зворотний бік. Ніхто не хоче говорити про те, що десь у травні, на початку червня людей зі станції "Героїв праці" зняли з продовольства, вони там сиділи негодовані, ніхто не хоче говорити, із якими скандалами видворяли останні 700 людей. Кілька тисяч людей, які ховалися в метро, - це ж не весь Харків. А тепер про ліки. Усі ці бабусі витрачають свої пенсії на комуналку та на ліки, їжа є залишковою у цьому списку.

Зараз трапляється такій бабусі умовний Костенко, який починає возити бабусі ліки, які вона приймає регулярно. Коли медволонтер, у якого я дістаю цей препарат, скаже: "Сань, гуманітарку перестали надсилати, вибач, я закриваюся", я його зрозумію і слова не скажу. Але коли я потім подзвоню бабусі і скажу: "Вибачте, я припиняю вам возити препарат, який ви п’єте кожного дня", бабуся мене не зрозуміє. І в мене питання до міської влади (я не кажу про мирний час, це було би жирно для наших реалій), але у військовий час чому ви не підняли всі ці бази, а у вас є бази хроніків, медкарти, і не з'ясували, що ця людина на регулярному вживанні такого препарату, ця – такого, і хоча би дати мінімальну можливість важким паркінсоннікам, хронікам прожити. Стан бюджету у людей такий, що мене просять привести "Флуксен", люди не можуть купити собі найпростіший антидепресант, який коштує близько 30 грн. Люди і цього не можуть. А що говорити про "Рисперон", який коштує 400 грн.

Хто вам заважав підняти цю базу важких, онкологічних, психіатричних хворих, які стоять усі на обліку, та організувати їм адресну доставку цих ліків, особливо в той час, коли перші два місяці не працювали ніякі аптеки? Як ви не зробили цього? Найголовніше для старих – ліки! Від голоду в сьогоднішньому Харкові я не вірю, що може померти людина. А без ліків… І це мала би бути першочергова задача міської влади: створити соціальні програми допомоги медикаментами, тому що всі ввідні дані для цього в них були. А написати в серпні: "Здравствуйте! Ми завжди підтримували волонтерів!" Та ви бабусю би підтримали пачечкою "Трифасу" якогось, який вона не може за 350 грн собі купити.

Олександр Костенко / Фейсбук

Конкретно тобі від Харківської міської ради допомоги не було?

- Не було! Мене знає достатньо велика кількість людей, мене знає велика кількість людей у мерії, і є люди, котрі могли би сказати Терехову: є такий собі Костенко, який допомагає бабусям, можливо, ми його включимо у продпрограму свою. Ні, цього не було! Більше того, волонтерська тусовка тісна, ми один із одним спілкуємося. Мені жодна людина не говорила, що вона хоч щось отримала від міста. Це не означає, що місто нічого не давало. Але я про це не чув нічого.

Тоді для чого ця спроба Ігоря Терехова, адже неможливо волонтера переконати, що ти йому допомагав 5 місяців?

- А йому не потрібно буде переконувати, скажімо, мене, чи "Станцію Харків", чи компанію Макса Бурцева. Вони не будуть переконувати нас. Вони просто створять видимість із якихось кишенькових волонтерів. Ти ж розумієш, що мерія завжди вирощували свій "гітлерюгенд". "Молоді регіони" нікуди не поділися, вони просто тепер по-іншому називаються, але увесь цей молодняк буде з завтрашнього дня названий волонтерами, буде створена якась координаційна рада, вони наберуть із таких же своїх підшефних молодіжних організацій людей і теж назвуть їх волонтерами, і будуть там надавати один одному, перекладаючи з кишені в кишеню, якісь гуманітарні потоки. Я думаю, ось для чого був цей піст і що буде в подальшому імплементовано.

Чи допомагала тобі Харківська ОВА?

- Особисто мені, ні. Але мені траплялися одиничні хлопці, які за щось хвалили Синєгубова, за якусь допомогу.

Ти працюєш сам чи у складі об'єднання?

- Зрозуміло, я ходжу жебраю у медичних волонтерів. Спочатку я запити на ліки задовольняв сам. Але середній чек на людину – близько 1 тис. грн. І це без важких хронічних, без онкології, без психіатрії. Це сильно давало по кишені, тому я став колаборуватися з місцевими медичними волонтерами. Крім цього, мені почали надсилати ліки з інших міст і з-за кордону, у мене утворився якийсь свій запас і по суті обмінний фонд. Я навіть у лікарню відвозив хороші імпортні антибіотики.

Чи можеш ти назвати тих людей, котрі тобі допомагають?

- Юрій Сапронов мені нехило допомагає, Саша Абрамов, депутат від Світличної у міській раді, він мені відвалив цілу палету зерна, макаронів, консервів. Знайома по фейсбук подзвонила і дала мішок кошачого та собачого корму, а це теж дуже потрібно. Бувають люди надсилають невеликими партіями. В основному це люди з фейсбука.

Олександр Костенко / Фейсбук

Яку динаміку ти бачиш? Чи збільшуються потреби людей чи навпаки зменшуються?

- Зростає.

Що це може означати? Місто та область не впоралися? Чи в людей зникають запаси?

- Тут три причини. Область і місто не справляються і не справлялися, це перше. Друге, у людей всі запаси вже були вичерпані, умовно, до травня. Тому говорити про запаси тут взагалі некоректне визначення. А третя причина в тому, що повертається велика кількість людей, у яких закінчилися гроші на оренду житла в інших містах. І тут виникає наступна ситуація: хтось приїздить і знаходить роботу, а хтось приїздить – і нічого не знаходить. Умовно, він повертається до своєї старої матері і каже: "Мамо, ти там частіше у волонтерів проси, тому що ми ж із дружиною та малим повернулися, нам же щось їсти треба". Вони зараз сіли сюди (показує на плечі – ред.) через бабусь. І я це відчуваю по коливанню запитів.

Який найбільш кричущий випадок був із запитами на допомогу?

- Прямо термінального в мене не було. На вкрай кричущі випадки не наривався. Був не лютий випадок, а дуже дивний, і я людину одразу викреслив зі списку. Мені дали жінку, сказали, що вона інвалід, що вона всього потребує. Я взяв її собі в пул. Приїжджаю, а вона не бабусі, їй між 60 і 65 роками, вона бадьора, вона ходяча. Я їй відвантажив повний пакет.

Наступного разу дзвоню, я дзвоню приблизно раз на місяць, і вона мені каже: "Ні, спасибі, в мене все є. Я тут ще одних волонтерів знайшла, потім до сусідки приїздили, я ще один номерок взяла. Мені всі возять. Тільки знаєте що, привезіть мені, будь ласка, м'якого сиру вершкового і каву "Жокей". Але тільки "Жокей"! Тому що іншу не люблю. Мені тут волонтери привезли іншу, а вона мені не смачна".

Я дуже здивувався, але в мене того дня було ще дві адреси з нею по сусідству. Я подумав, що все одно затарююся, буду в супермаркеті і в сусідньому будинку. І я, дурень, купив їй м'якого вершкового сиру та каву "Жокей" і відвіз. А через 2 дні вона мені подзвонила і каже: "Слухайте, а можна я вас найму за гроші як соціального працівника. Я вам буду замовляти, платити гроші, а ви будете те, що мені потрібно, купувати". Я кажу, що ні, не можна. Вона питає, а чому. Тому що я не служба доставки. І вона: "Зрозуміла! Шкода". І я після цього дістав свій манускрипт і викреслив її жирним шрифтом.

Чи багато ти вже роздав гуманітарної допомоги?

- Я розумію обсяги в надоначених грошах і плюс мій особистий бюджет, який я витратив. Цифр не скажу, я дещо пізніше хочу оголосити четвертий збір, до цього було три збори, і за його підсумками я сподіваюся вийти на певну круглу суму, психологічний бар'єр, і тоді я напишу пост із цією сумою. Зараз не хочу спойлерити.

Олександр Костенко / Фейсбук

Який порядок? Це сотні тисяч?

- Так.

Який запас ресурсів у волонтерів? Закінчується?

- Закінчується. Розмовляючи з хлопцями, розумію, що я ще непогано себе почуваю по матеріальній базі. Наприклад, на зараз я завершив черговий свій цикл по старим, я знаю, що цей тиждень ніхто не буде голодувати. І в мене ще лишилися гроші. Небагато. Небагато – це, за моїми мірками, приблизно 80 тис. грн лишилося. Тобто я приїду і в мене ще буде на тиждень годувати. Я буду оголошувати збір. За війну я оголошував три збори з приблизно рівним інтервалом, і приблизно однакова сума мені щоразу приходила. Не було динаміки ані вверх, ані вниз.

Політичні партії тобі заходять із пропозиціями співпрацювати?

- Ні, жодного разу не було.

Чи помічав, щоб політичні партії чи місцеві політики волонтерили?

- Скоробагач волонтерить активно. Я знаю, що він допомагає. Валерія Мураєва, мені говорили, що вона мільйони мільйонські витрачає.

Чи не вважаєш, що в війні є й доля вини цих людей, бо вони з колишньої ОПЗЖ?

- Є. Але тут кожну історію потрібно персоніфікувати та говорити в контексті конкретної особистості. Наприклад, Мураєва асоціюється зі своїм колишнім чоловіком Євгенієм Мураєвим, який сепар і чорт. Чи правильно вона асоціюється? Це факт, вона асоціюється в народі з яскравою політичною діяльністю свого чоловіка. Але те, що вона робить зараз, мені здається важливіше, ніж те, що вона була заміжня за сепаром.

І взагалі я скажу, що війна дуже багатьох людей відкрила з іншого боку. Я це кажу не у виправдання ОПЗЖ, швидше це про моїх знайомих. Люди, котрі, я думав, що вони гандони, а вони раптово виявилися класними людьми і вони раптово простягнули руку допомоги в ситуації, коли я взагалі не очікував її побачити. А деякі люди, про яких ти думав, що вони тобі товариші, виявилися лайном.

Із політотою те ж саме. Люди могла бути лайном і сповідувати такі ж політичні погляди, а потім побачити, що відбувається, і різко змінитися.

Чому твої підопічні старі опинилися в такі складній ситуації?

- Вони так виховали своїх дітей. Я не уявляю, щоб я поїхав куди завгодно, хоч у Львів, хоч у Краків, хоч у Мельбурн, але щоб я не непокоївся щодня, чим снідав та вечеряв мій батько… Я собі не уявляю такої ситуації, вона в мене просто в голові не вкладається. Не тому, що я такий хороший, а тому що це в порядку речей, як почистити зуби. Я маю знати, що мій батько сьогодні не голодний. І тим більше, якщо в нього, не дай Боже, Паркінсон, щоб він не опинився без цих ліків. А ці старі залишаються. У мене жінка з Паркінсоном, вона на мене вийшла, коли в неї вже як 2 тижні закінчилися ліки. Вона до мене вийшла, я даю їй ліки, а вона втримати цю коробочку не може, в неї руки ходять. Я коли побачив, у мене очі випучилися. Вона в мене на найжорсткішому контролі.

Олександр Костенко / Фейсбук

І в таких людей є родичі?

- Я не знаю. Зараз я вже питаю напряму, коли мені кажуть, що є бабуся. Я одразу питаю, чи є діти і де вони. Зараз я вже став строгішим у цих питаннях. Раніше я цього не питав. Тому про тих старих, які давно в мене, я часто не знаю, чи є в них діти.

Чи ти давно бачився із родиною?

- У травні, здається, я їздив до них на 4 дні. Вони виїхали наприкінці квітня.

Ти сам не планував виїхати?

- Ні.

Чому?

- Тому що до кінця квітня в мене цих старих були вже десятки і я не розумів, а як я їм усім подзвоню і скажу: "Ви знаєте, не дзвоніть мені більше, я поїхав". Ось реально. Не тому, що я такий емпатичний. Із практичної точки зору я розумів, що вони доїдять те, що я їм возив – і все.

Як ти пояснив дитині, що таке війна?

- Я все пояснював своїми словами. Знаю багато родин, де від дітей намагалися втаємничувати, причому навіть від старших дітей, ніж моя, їй 6 років виповниться восени. Я їй все сказав із першого дня, пояснив все, як є. Контекст того, що відбувалося на Донбасі, моя дитина знала і до війни. Я її вводив у курс справ, я їй розповідав, що таке росія, я розповідав, чому вона називається агресором, я їй розповідав, як вони зайшли та відняли в нас Крим. Дитина, яка ніколи не бачила Крим, дуже боляче до цього поставилася. Можливо, через мої яскраві розповіді про поїздки до Криму. Але дитина знала. Коли я їй сказав, що те, що всі 8 років відбувалося у Криму та на Донбасі, тепер це прийшло до нас у місто, руські нас бомблять, ти сама все чуєш.

Дитина, до її честі, поставилася дуже зважено. Вона в принципі дуже добре знайома з технікою безпеки. Вона завжди бігала: "Папа, мама, тривога! Біжимо до підвалу! Відійдіть від вікон". Вона сама пісочила дорослих і сама вибігала в коридор, коли починалася тривога.

Ти сам був готовий до війни?

- Я великий любитель погуляти пізніми вечорами, набігую собі марафон. Часто мої прогулянки приходилися з 22:00 до 1 чи 2 години ночі. Я бачив Харків нічний у першій декаді лютого і я бачив Харків у другій декаді лютого аж до 24 лютого. Місто змінилося. Місто почали сильніше патрулювати. Причому патрулі були посилені, по 4 людини. Мені стали траплятися військові патрулі. У цілому це давало відчуття якоїсь ескалації. Сказати, що я був готовий до війни, ні, я не був готовий до війни. Я думав, що війна – це, умовно, війська перейдуть кордон і нас розбудить, як 22 червня 1941 року, повідомлення по радіоточці, що війська росії перейшли кордон і рухаються в бік Харкова. Я очікував такого сценарію, але що ракети полетять одразу по Салтівці…

Тож десь із 16 лютого я побачив, що нічне місто стало іншим. Це не дало мені розуміння, що скоро буде. Але я зрозумів, що пішло якесь наростання.

Існує в коментаторів точка зору, що волонтери заробляють на своїй діяльності. Що ти можеш відповісти цим людям?

- Є така точка зору. Більше того, є прецеденти. Я чув, що таки справді, місяці два тому поліція хлопнула волонтера, прізвища якого я не знаю. Якось його виявили, що він щось купував на донатні гроші. Безумовно, волонтери – це частина суспільства, це шматочок суспільства, в якому є і хороші люди, і мерзотники. Відповісти, що я на 100% впевнений за всіх волонтерів, що ніхто не краде гроші, перловку та консерви, я не можу сказати. Напевно, такі випадки є. Мені не траплялося. Ніхто з моїх знайомих, слава Богу, на цьому не був помічений. Але знову ж, це важко перевірити. От, наприклад, надіслали мені ящик консервів, я відкрив і з'їв звідти одну консерву. Чи це рахується, що я вкрав гуманітарну? Я знаю, що це повально роблять усі. Я, звичайно, можу красиво сказати, що я дегустую, але ні, я не дегустую. Я не кажу, що я з кожного ящика з'їдаю по консерві. От прийшов мені тунець у томатному соусі, а я його люблю, я взяв собі баночку, а мені надіслали їх 7 ящиків по 100 баночок. Чи це втрата для гуманітарної допомоги?

У мене дружина залишилася з роботою. Настя працює, і це дозволяє мені харчуватися. Харчуюся я рівно раз на день, перед сном. Ніяких інших затрат у мене взагалі немає, крім цигарок. Я не ходжу в кіно, я не купую одяг. Мирних витрат у мене немає. Я тільки їм і курю. У мене є машина. Я з чистим серцем заправляюся за донатні гроші, тому що це фрагмент логістики годування старих. І мені здається, це абсолютно природно. Коли в мене зламалася машина і я зрозумів, що я жодним чином із родинного бюджету це не потягну, тому що на Насті всі наші батьки, то я з чистими долонями оголосив у фейсбуці збір на починку мені машини. І дякую, люди зібрали гроші, я її починив виключно завдяки їм.

Олександр Костенко із донькою / Фейсбук

Як люди ставляться до волонтерів?

- Добре. У дрібницях, але пропускають у черзі. Я ходжу у бронежилеті, але я ніде не кажу, що я військовий. Якщо мені кажуть, ви у бронежилеті, пройдіть, я скрізь кажу, що я не військовий, не ТРО, я волонтер. Я не зловживаю такими речами. От нещодавно у банку була велика черга, одна з жінок, що в ній стояла, вона в мене вчепилася, вона розігнала всю чергу і сказала: "Так, усім мовчати! Усім мовчати, я сказала! Він піде без черги". Черга щось гомоніла, хтось вякав, але вона мене встромила туди без черги. В іншому банку мене побачила співробітниця, підійшла і сказала, що ви підете без черги. Добре ставляться люди. Спасибі говорять. На початку війни на блокпосту мене запинив перевіряти документи боєць, побачив у мене салон, весь забитий мішками з їжею. Він побачив і питає, кому це. Я відповів, що старим вожу. І він так розчулився, у нього, здається, очі були на мокрому місці. Він мені 350 разів сказав спасибі. Я кажу: "Це вам спасибі, хлопці. Ви тут стоїте". А він: "Ми тут стоїмо, а наші батьки там лишилися, а ви їх годуєте".

Чому тобі хочеться допомагати людям?

- Не хочеться (сміється)! Божечки, заберіть мене звідси та куди-небудь на Кіпр або у Стамбул. Ні. Я це роблю тому, що "а хто, якщо не ми".

"Хто, якщо не ми" з часом призводить до емоційного вигорання. Як із цим боротися?

- Я це проходив. 4 місяці війни я бігав, наче заведений. А в один момент я просто вранці не зміг встати. Фізично. У мене нічого не боліло, у мене не було температури. Я просто не міг встати. Мені було тошно думати про те, що я кудись зараз маю їхати, щось купувати та розвозити. У мене були в голові морок і відчай. І я в такому стані пролежав, мабуть, днів 10. Спасибі, мільйон людей написали, пропонували мені найрізноманітнішу допомогу. Починаючи від медиків, які мене консультували, закінчуючи людьми, котрі пропонували перехопити моїх дідусів і бабусь на час, людей, котрі забирали мої посилки з пошти, котрі пропонували принести поїсти, попити, ліки. Як цього уникнути? Ніяк. Усі ми пройдемо через це, хто займається такою діяльністю. І хто не займається такою діяльністю, теж пройде через вигорання. Мігранти теж пройдуть через вигорання, я тебе запевняю. Як із цим боротися? Жменею усіляких нехороших пігулок, я викарабкався таким чином.

У тебе лишається час на родину?

- А який у мене час на родину? Я розмовляю із родиною по відеозв'язку, голосові записує дитина, дитина вже пише текстові мені.

Що зробиш одразу після перемоги?

- Не буде тієї перемоги, яку ми хотіли би собі бачити. Слово "перемога", коли його вимовлять по радіо і ми вийдемо і будемо підкидати капелюхи в повітря, цього не буде. Перемога наступить тільки або з розпадом росії, у що я не вірю, як всі сподіваються на парад суверенітетів, або з якоїсь юридично закріпленої позиції росії, що обмежує її по руках і ногах. Тобто, грубо кажучи, це якась угода, в якій написано, що якщо із Бєлгорода до Харкова прилетить ракета, то буде якесь покарання. Коли ця угода з союзниками підписана буде, коли буде поставлений останній підпис, це, в моєму розумінні, буде перемога. Тоді можна буде сказати: "Перемога".

Що я зроблю? Звичайно, я поїду з родиною кудись відпочивати, я буду відмокати у морі, буду ходити чужими містами. Але перше, що я зроблю, я розкрию в себе вікна, в себе, у батька, познімаю світломаскування. Я хочу, щоб скрізь по місту ввечері горіло світло, я шалено сумую за освітленим вечірнім Харковом.

Читайте також: Операторка БПЛА харківської "Хартії": Немає часу шукати хороших руських. Одразу погані