Керівник харківської "Троянди на руці"Олександр Гуманюк: Коли ви кермо відпускаєте, тоді за вас і вирішують

На сьогодні лік врятованих перевалив за 19 тисяч тисяч. В ексклюзивному інтерв’ю виданню "Думка" керівник "Троянди на руці" Олександр Гуманюк розповів, як виникла організація, скільки волонтери найбільше вивозили людей за один день, скільки коштує евакуаційна місія, які була найбільше незвичні запити, чи допомагає волонтерам держава і як війна впливає на українців.

Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?

- Багато чим. Був підприємцем, був власником будівельної компанії, займався вантажоперевезеннями, навіть боді-гардом побував, спортом багато займався. У нас був спортивний клуб зі змішаних єдиноборств. Цікаве життя жив.

Чому вирішили займатися евакуацією людей?

- Так вийшло, що в мене вже вибору не було на початку повномасштабного вторгнення, бо влітку 2021 року ми заснували "Троянду на руці". Можна сказати, я заснував. На той час це був пошуково-рятувальний загін. І як раз повномасштабна: назвався рятувальником – будь добрий, виконуй те, що ти казав.

Тобто ви почали працювати до повномасштабного вторгнення, але ваша робота базувалася на тому, що ви допомагали знайти людей?

- Так. Пошук зниклих людей. Трохи соціалкою займалися, допомагали родинам у важкому стані і дітям.

Чи пам’ятаєте 24 лютого? Що ви робили в цей день?

- Я 23-го вже зрозумів, що буде війна. Як раз ми дивилися того Піпу, коли він робив свою промову. Було видно, що це не проста промова. До мене приїжджають друзі ввечері, я виходжу в такому настрої, кажу, пацани, все, піпець, війна. Вони: яка війна, в нас білети в Єгипет, ми летимо там, двіж-паріж, все класно. А я говорю, ні, війна. І тут дзвінок одному із них, він бере трубку, я дивлюсь, а він зблід. Говорить, авіасполучення перекрили. І чітке розуміння… Зранку проснувся в дуже поганому настрій, бо вибухи не дали мені виспатись.

М'яко кажучи...

- М'яко кажучи. У мене вікно виходить: довга автобусна зупинка та велика стоянка. І ось я у вікно, п'ючи каву,бачу, як стоянка пустіє. А хтось йде на роботу. От так він 10 років ходив, от так і йде. Це такий був, зараз можна сказати, цікавий вайб. Тоді він зовсім не був цікавий.

Перші два дні я займався тим, що облаштовував прихисток у себе в будинку. У нас був великий підвал, 16-поверховий будинок. І ми там зробили це. Далі було цікаво. Мій перший вихід: ми зідзвонилися з напарником, відвезти гуманітарку на Північну Салтівку.

Яка тоді була під такими обстрілами жахливими…

- Мій товариш щось "затроїв" трохи і сказав, що він нікуди не поїде. А я вже домовився про те, що на "Каравані" мені дадуть ці пакети з гуманітарною допомогою, і ми повеземо їх. Вийшло так, що я пішов. Пішов пішки. На Північну Салтівку. І я от пішки йду, а там прямо на окружній тоді ще бої були, кулеметний вибух, і щось палає. Очково було.

А чому пішли? Чому не було тоді думки, що зараз трохи не той час, ви ризикуєте своїм життям, ви могли б не дійти, як мінімум, просто?

- Я би з глузду з’їхав, я просидів два дні в підвалі. Чоловіки від безвиході хтось напивався. У нас було чергування, всі розуміли, що треба стояти, обороняти.

У підвалі будинку житлового?

- У підвалі все життя було, ми маломобільних знесли. Ми облаштували, щоб кожен в домі був захищений. І зробили чергування на мародерів, ДРГ і інше. У нас декілька чоловіків стояли біля входу в під'їзд. Про всяк випадок були палиці, щоб якщо щось – захистити людей, що були у підвалі. Але я бачу, що це важко. Мені треба було щось робити. Вбивати? Я для себе свій дзен створив в голові, і якось туди не входило когось вбивати, я ж уже по факту рятувальник.

Хотіли бути корисними для людей?

- Безумовно.

Ви ведете свій телеграм-канал, там дуже багато контенту. Ви викладаєте фото, відео наслідків влучань, це доказ того, що робить Російська Федерація на нашій землі. Але ж ви бачите дуже багато. Чи є така правда, яку ви не публікуєте? Табу якийсь є в цьому?

- Табу.. Ми стараємося не викладати розірваних дітей, яких бачили на евакуації. Табу.. Я не можу викладати те, що буде викликати осуд у людей. Наприклад, ми якійсь родині допомагаємо, у всіх у нас є якісь скелети в шафі чи інше, і це може викликати осуд. Є кричущі ситуації, які повинно розуміти суспільство, що так не треба робити. Є ситуації, які ні. Ну і те, що може нашкодити нашим людям, нашій державі. А вже ж це якісь точки, які не можна показувати.

Я розумію, що кожен ваш виїзд – це виклик, і певно ж були люди, яких ви не змогли врятувати. Пам'ятаєте якісь такі приклади?

- Я сьогодні їхав у автомобілі і згадував цю історію. Вона важка і така якась кіношна вийшла. Це був Українськ, там був будинок, родина, батько і дівчина десь 16-17 років. Вона відмовлялася евакуюватися.

Ми приїхали. На той час було там в нас рекорд – 84 людини ми вивезли за один день на декілька легкових автомобілях. За один день. Було багато ходок, на вулицях лежали мертві люди. Ми тоді за 2,5 місяці вивезли близько 1500 людей.

84 людини за один день – це дуже значна цифра.

- Класно було, що там пряме шосе, його називали "дорогою смерті", але на ньому можна було розігнатися 160-180 км/год., скільки йде автівка. І за рахунок цього в нас по часу евакуація, якщо люди були зібрані, займала 20 хвилин. На той час люди настільки були зібрані, що іноді на водійське місце сідали, щоб швидше їхати. Так, а до чого я це?

Люди, яких не змогли врятувати. Ви говорили про родину.

- Так, про родину. Батько, дружина і дівчина. І ось вони відмовляються, ми їдемо далі, евакуюємо. Швидкість велика, бо орки наступають, прямо ось вони вже на вулицях, і треба якомога швидше вивезти людей.

На тому напрямку працювала ще наша команда та декілька екіпажів поліції. Усе. І ось я несусь назад, я везу повну автівку людей, і бачу, як палає їхній будинок, як горить саме цей під'їзд. Цей чоловік йде до дороги, де я лечу, і він просто падає на коліна, закриває лице руками. Це дуже вразило, коли ти не зміг умовити. Наче це його відповідальність…

Це була та родина, яка не хотіла виїжджати? Матір і дівчина загинули?

- Судячи за все. Я не знаю. Через декілька днів ми вже зустріли російського військового – і більше не були там.

Ніхто не знає, коли приліт у твій будинок буде. Хто наступний, скажімо так. Ніхто цього, на жаль, не знає. Коли вони мені кидають аргументи, що "а в мене не влучить", то в мене вже такий список цих історій, коли потім пересилають фото.

Волонтери теж ризикують власним життям, щоб врятувати чиєсь життя. Наприклад, В'ячеслав Ільченко, який загинув у Різдво.

- Так, у Костянтинівці. Слава постійно працював. І ми часто зустрічалися на заправці, також у нас бували разом місії. Він був класною людиною, яка могла для суспільства робити і робити. Тепер не може.

Пам'ятаєте той день, коли ви дізналися про загибель Ільченка? Вам одразу сказали чи, можливо, ви побачили відео з мережі?

- Я дізнався. У нас доволі тісна волонтерська спільнота. Це особливі люди. Мені повідомили ще тоді, коли тіло не могли дістати, бо ще десь 6 чи 7 годин була величезна навала дронів у секторі і хлопці з поліції, хто був задіяний, не могли витягнути тіло. Ми навіть не розуміли чи зможемо ми його поховати чи ні.

Чи багато зараз записів із Донеччини вам приходить?

- Зараз небагато. У нас останнім часом було не дуже багато ресурсу, і ми працювали по Куп'янщині, по Харківщині. Наскільки нас вистачало, стільки і робили. А зараз все більше і більше знов заходить.

Скільки приблизно коштує один волонтерський виїзд?

- Якщо підрахувати навчання, досвід, усе інше, то насправді одна місія коштує приблизно 20 тис. грн. Якщо б це була комерція і ми би їздили на виїзди, один такий виїзд коштував би приблизно 20 тис. грн. Ну, скільки життя коштує? А по факту, скільки ми витрачаємо, якщо прибрати всі опції з навченими людьми, з досвідом і всім іншим, з амортизацією – десь 4-5 тис. грн.

Хто за це платить? Звідки кошти?

- Дяка донаторам, дяка друзям організації, ну і є партнери. У нас не дуже багато партнерів. Нам потрохи паливо дає КГЦ, міжнародні донори, наші партнери дають.

Усі небайдужі, можна сказати.

- Часто процес евакуації проходить так: автівка зламалася, а там люди і ми знаємо логістику цих місць, ми знаємо гарно як працювати там. Тому ти в паніці шукаєш гроші швидко відремонтувати, в той же час у донорів закінчилося пальне, ти шукаєш кошти іноді.

У мене є класна історія: у мене були проблеми з зубами, мені команда скинулася на день народження на зуби. Але в нас не було бабок на пальне, тому дві евакуації були за мої зуби зроблені.

А зуби ви зробили?

- Ну, як бачите, слава Богу, але це дякувати Дмитру, який взяв мене за шкірку і привіз до своєї клініки.

Не втомилися морально взагалі?

- Дуже. Дуже вигорань вже кількість просто неймовірна.

Чи кожного дня є заявки на евакуацію?

- Кожного дня хтось кудись їде. Кожного дня! Завтра їдуть, сьогодні. Навіть сьогодні Марина по телефону вивела жінку. Вона в нас робить чудеса. Вийшла жінка, яка 12 кілометрів прийшла навпростець, потрапила під обстріл дронів. Потім "Білі янголи" її забрали з Грушівки.

Вона вирішила пішки вже евакуюватися і з нею були ваші…

- Іншого шляху немає.

Це Куп'янськ?

- Так.

І з нею були цей час на телефоні?

- Марина, так. Наша волонтерка, яка сама місцева, вона часто дивує мене. Вона прямо по телефону рятувала життя. Там місцевий, вона на телефоні, вона йому каже, як надавати медичну допомогу, жінка наступила чи на міну, чи дрон, мінно-вибухова, травма ноги була. Вона сказала йому, як накласти турнікет, як зупинити кровотечу, все це було зроблено.

Скільки часу проходить від моменту, коли надходить заявка і до реального виїзду?

- Сьогодні-завтра. Ми не затягуємо цей час. Були випадки, коли чомусь із якоїсь причини не виходило, а потім і забрати було вже нікого. Їх небагато, на щастя, але було.

Ви багато працюєте з людьми, тож чули багато різних запитів. Який шокував вас найбільше?

- Із нещодавнього. Було щось приблизно 18 тонн пшениці, 500 кілограм кукурудзи, гусеничний трактор, трактор звичайний і ще там скота трохи було. Із Борової. Ми не вивезли.

Це людина попросила, щоб і він виїхав, і все ось це надбання разом із ним?

- Я не знаю подробиць у цій ситуації, я знаю з заявки те, що я прочитав. Чоловік, у нього дитина-інвалід, скоріш за все, займався господарством у Боровій. Ми не змогли б таке зробити. Ні, змогли би, але це було б за рахунок тих евакуацій, які ми робимо.

Там, де потрібно людей врятувати?

- Ми вивеземо 10 людей і будемо з трактором мучитись…

Багато хто зараз не покидає тварин. І свиней навіть хочуть з собою забрати. Були такі історії?

- У нас ось зараз така заявка, ми свиней не вивеземо. Я відмовлявся, бо в нас суто пасажирський транспорт. І потім людей в ньому возити дуже важко.

Але просили свиню вивезти?

- Свиней вивезти, сили коней вивезти, оленя.

Оленя?

- Оленя теж було. До речі, у Слави, схоже було, але в нього була перевага. У нього напіввантажний-напівпасажирський бус. І він в нього кого тільки не пхав. А нашому Олегу Чопенку прийшла заявка вивезти 50 нутрій. Вони зараз у Фельдман Екопарку.

Вивезли?

- Так. Якраз зі Славою. Багато цікавого. Ну так, згадуєш, згадуєш, не завжди виходить це згадувати. А потім хтось скаже "шиншила", і ти такий – було.

Фільм не думали зняти?

- Думаю. Навіть вже з продюсерами спілкувався. Часу немає.

Але все таки, така ідея є, показати всім, що може бути?

- Я мрію. Є така опція, тим паче в мене є список історій, що багато письменників позаздрять. Дуже хочу.

А книгу, наприклад, видати?

- Теж колись мріяв. Зараз розумію, що я навіть печатати на комп'ютері не можу, просто в мене вже мозок не встигає.

Це зараз все ваше життя, ваша справа…

- У перервах між 6-годинним сном, весь інший час. Ми як велика родина. Частина команди, когось мобілізували.

Ми багато бачимо, що людей дуже складно вмовити виїхати. Чи були ситуації, коли ви приїжджали і людина передумувала на місці? Часто таке трапляється?

- Напевно, 40% на 60%. 40% все ж таки знаходиш аргументи, вмовляєш. 60% - це важкі групи населення.

60% не хочуть виїжджати, відмовляються?

- Так. Це люди, які типу нікому не потрібні: "мене виженуть". Це старенькі, які не хочуть обтяжувати своїх дітей. Це важко. Коли це бачиш, коли діти вмовляють виїхати, пишуть відео, ти це відео їм показуєш, батьки плачуть, але позиція, що я буду тягарем.

У нас трохи щось в суспільстві помінялось, коли батьки можуть бути для тебе тягарем. Я бачу, що діти так не вважають. Так, є побутові якісь труднощі, але, я не думаю, що це співставно з тим, що ти кожну хвилину хорониш своїх батьків. Тому батьки, якщо ви бачите, ви набагато гірше своїм дітям робите.

Якщо ви евакуюєте людину, куди вона потрапляє?

- Є гарна відпрацьована система гуртожитки вузів, інші гуртожитки переобладнані під постійне місце житла. Виділяються кімнати, так як людей дуже багато евакуюється, іноді по двоє, по троє бувають в кімнаті. Але якщо ви не опускаєте руки, робота є, щось заробляти можна, через якийсь час можна переїхати. У гуртожитку ви можете жити стільки, скільки будете там жити. Скільки потрібно.

Тобто їхати є куди, і це у всіх випадках? Неважливо, чи людина з Донеччини, з Харківщини?

- Так, неважливо. Але зараз пішла градація, Донеччина приймається на Дніпропетровщині, і, здебільшого, Харківщина – це Харківщина, Сумщина – Сумщина.

На Сумщину їздили?

- Ми з наступного тижня активно починаємо працювати. До цього було приблизно 30-40 виїздів.

На що найважче зібрати зараз донати?

Насправді, вони важкувато йдуть на ремонт автівок, бо постійно ламаються. Автомобіль стоїть і не знаємо, що з ним робити: чи реставрувати, чи продати і спробувати купити новий. На іншому – двигун, на бусіку – коробка, і все це коштує… На прикладі нашого чудового "Трафіка", це перший фондівський автомобіль, ми придбали його за 1600 євро. Вісім тисяч уже вклали.

Якось допомагає вам держава?

- Адмінстративно, лист, кудись попросити – так. Дуже сподіваємось, що місцева рада нам допоможе з опаленням, бо в нас великий офіс, тренінги проходять, події для дітей. Різноманітно буває. Я просто не знаю, як з ним справлятися.

Дуже холодно?

- Ні, опалення класно працює. Коштів це дуже дорого коштує. Більше 20 тисяч на місяць.

Доводилося закривати збори з власних грошей?

- Чесно? Майже всі

Докладали, не вистачало?

- Так, майже всі. Ну, зазвичай, як буває з донатами, ми дивимося, хто допомагає. Зазвичай я декілька великих кусків, які там 70% від збору, це друзі, знайомі.

Ми часто чули, і ви, я думаю, ще частіше, що всі волонтери наживаються, гребуть купу грошей з собою і взагалі це бізнес.

- Є так звані грантоїди. Це правда. Ми всі знаємо, що в нас в суспільстві завжди є люди якісь.

Як це працює?

- Наприклад, у мене в організації майже кожна людина – це оперативна людина. Тобто на приліт виїхати, пошукати тощо. Інші організації створюються одразу не з плануванням допомоги, а з конкретним адмінофісом, де 30 людей, які заповнюють анкети. А в мене часу навіть грантову заявку нема написати, та і в моїх людей. А ще цьому навчитися треба. А в них конкретний ресурс направлений на це. Ось і вся різниця. І в них у паперах порядок, а в мене у справах порядок. Але папірці рулять світом.

Але ж усі розуміють, що буде з людьми у прифронтових громадах, якщо не буде такої ініціативи, як ваша. Бо ви берете на себе досить великий об'єм саме по евакуації людей.

- Майже 19 тисяч уже було вивезено з початку повномасштабного вторгнення.

Як ви бачите розвиток "Троянди на руці" після війни?

- Безумовно, це рятувальна організація. Якийсь час я фантазував, що ми можемо вийти на міжнародний рівень, виїжджати на катастрофи, досвіду в нас вже достатньо.

Які факти про суспільство ви відкрили для себе, працюючи в "Троянді на руці"?

- Суспільство – це інертна маса. Куди потягнули, туди пішли. По течії пливуть. Так. І я виявив для себе форму. Поганий приклад ми беремо, а чому гарний не беремо? Мені дуже хочеться, щоб "Троянда" та інші волонтерські організації розуміли, що ми символи. Символи доброї справи, символи здорового суспільства, символи того, що людина людині людина.

Не у кожних є переоцінка цінностей під час того, що відбувається?

- Ні, взагалі не у кожних. Взагалі не у кожних. Це правда, що війна просто гіперболізує те, що в тобі є. Добрий – добрий, слабий – слабий, поганий – поганий.

Найважчі часи були на початку повномасштабного вторгнення?

- Я так не скажу. Тоді дуже багато імпровізували. Найважчі часи – зараз.

Чому?

- Тому що сил небагато. Суспільство 2022-го і суспільство 2025-го, 2026-го – це дуже різні суспільства. Тоді ти в кожній людині отримував підтримку і натхнення. Зараз – більше розчарування. Ми всі знов почали придумувати собі відмовки, що хтось там щось вирішує за нас, і що всі навколо, хто вирішує, такі собі. Ось коли ви руль відпускаєте, тоді за вас і вирішують.

Як ви морально реагуєте на шокуючи історії? Як до роботи ставитеся?

- Абстрагуєшся. Іноді навіть ловиш себе чи хлопців на тому, що в найжахливіші часи ти починаєш шуткувати з цього. Якщо б хтось зі сторони подивився, він би сказав, які виродки. А ми просто спасаємо свої голови.

Що ви найстрашніше бачили за всю свою діяльність?

- Найстрашніше? Найстрашніше, щоб лякало, це вокзал з 2022 року

Коли багато людей виїздили? Порівнювали навіть з картинками 41-го року?

- Я безпосередньо стояв всередині вокзалу, ми притиснулися, бо треба було з кимось зустрітися. Гуманітарка повинна приїхати. Ми всередині вокзалу ледве стоїмо, відчиняються двері, раз, два, три – і він пустий. Прямо моторошно.

Читайте також: Начальник поліції Харківщини Петро Токар: Для вербування підлітків ФСБ використовує фейкові акаунти регіональних керівників