У Харкові чимало об'єктів із багатою історією. Іподром – один із них. Побудований 1848 року, саме Харківський іподром по праву вважається найстарішим на території України. За свою історію Харківський іподром переживав і злети, і падіння, його неодноразово закривали, влаштовували на території ринок та авторалі. 1990-і роки стали для нашого іподрому найважчими за всю історію, а 2000 року іподром збанкрутував.

У радянські часи Харківський іподром входив у четвірку лідерів Союзу і приймав, наряду з Києвом та Одесою, республіканські змагання з кінного спорту, а кількість коней, які щорічно проходили випробування на його базі, досягала п'яти сотень.

Скачки, забіги не дарма вважалися справою лише аристократії. Це справді розвага не для широкої публіки. Щоб більш-менш успішно грати на перегонах, необхідно було знати родовід коня - батька або мати, як пройшла його участь у минулих забігах, яке його самопочуття. Знавці мали секундоміри, вони спостерігали проминку (попередню пробіжку коней перед заїздом). Спочатку скакун показувався під час тренування і лише потім його припускали до старту. Для повноцінної насолоди процесом треба було знати та розуміти природу коней.

На зорі радянської влади звичайним роботягам така розвага була просто чужа і незрозуміла. Радянський лад офіційно називав азартні ігри та ставки "небезпечним" заняттям, але якщо держава мала потребу в грошах, вона без сорому брала функції оператора ставок на себе. До 50 відсотків доходів від ставок на тоталізаторі та продажу вхідних квитків йшли на розвиток спорту та кінного спорту, зокрема. Тож негласний розвиток іподромів та інтересу до них заохочувався.

Тяга до азартних переживань є завжди, і однією з небагатьох можливостей вгамувати азарт для радянської людини став іподром. Згодом у Харкові з'являлися дедалі більше любителів перегонів. Іподром був єдиний острівець, де був азарт, де людина, яка поставила рубль, могла отримати сотню, а це зарплата непоганого інженера. Тут була можливість ризику. Тут було офіційно дозволено те, що було заборонено у всій іншій країні. І на це умовно заборонене місце, як за кордон, тягнулися щодня тисячі радянських громадян, які мріяли скуштувати забороненого плоду справжнього азарту. У найкращі роки Харківський іподром відвідувало до 30 тисяч людей на рік.

Поступово складалася і певна група людей, що жила перегонами. Саме жила, від забігу до забігу, від вихідних до вихідних. У ті часи у всіх містах таких людей називали "тотошниками", а про їхню відданість цій азартній розвазі ходили легенди.

Так, одна з легенд свідчить, що коли в одному місті внаслідок пожежі місцевий іподром закрили на невизначений час, то найзатятіші "тотошники" все одно збиралися біля іподрому у звичний час і робили ставки. Ось тільки не на коней, а на трамваї: треба було вгадати послідовність, у якій трамваї з різними номерами приходитимуть до зупинки. І якось один, явно "найрозумніший" любитель перегонів, нібито виграв величезну суму на цьому. Щоправда, потім виявилось, що він домовився з диспетчером трамвайного парку. І його побили.

Ще одна похмура легенда розповідає про гравців-невдах. У дореволюційні часи деякі гравці чекали кінця забігу на трибуні з пістолетом біля скроні, і стрілялися у разі програшу. У радянські часи застрелитися було зовсім непросто, тому громадяни, які програлися, йшли в лісопосадку між іподромом і вулицею Сумською, і там вішалися. Було навіть особливе дерево, що мало на доступній висоті зручний сук, на якому й закінчували своє життя нещасні. І керівництво іподрому начебто навіть наказало своїм робітникам спиляти це дерево під корінь.

Але, можливо, це лише міські страшилки. А ось те, що у певний період під іподромом під час стрибків чергувала карета швидкої допомоги, швидше за все, правда. Інфаркти та серцеві напади у азартних гравців – звичайна річ. Причому погано гравцеві могло стати не тільки від програшу, а й від виграшу, особливо великого…

У 1950-60-ті інтерес до гри на тоталізаторі та стрибках поступово пішов на спад. У тоталізатора з'явився конкурент – все більшої популярності набирали лотереї. Вони були грошово-речовими, що було притаманно епосі дефіциту, а квиток можна було купити через систему "Союздрук" або в роздріб за 30 копійок. Їх часто розповсюджували комсорги, активісти профспілок та партпрацівники, квиток могли видати як здачу в магазині або як частину зарплати. На всесоюзній лотереї "Спортлото" та "Спринт" можна було виграти від одного рубля до "Москвича", "Жигулів" і навіть "Волги". А робочій людині, щоб задовольнити азарт, не треба було у свій вхідний їхати на іподром. Потрібно було тільки заповнити квиток "Спортлото", а потім у неділю, сидячи на дивані перед телевізором, з пожадливістю стежити за ведучим, що дістає з барабана кульки з номерами та з азартним трепетом порівнювати результат зі своїм квитком.

Але на кількість адептів перегонів, "тотошників", поява лотереї ніяк не позначилася.

Кримінал

Звичайно, місце, де роблять ставки, процвітає азарт та везіння, не могли залишити своєю увагою представники злочинного світу.

1) У середині 1970-х на Харківському іподромі почастішали кишенькові крадіжки. Для "фахівців по кишеньковій тязі" витягнути гаманець у азартного гравця, вся увага якого зосереджена лише на ході перегонів, простіше простого, і промисел на іподромі був дуже вдалим. Якось про це дізналися авторитетні представники кримінального Харкова того часу. Була організована сходка із залученням "третейського судді" Васі "Коржа". Кишенькових злодіїв "викликали на розмову" і чемно розповіли, що гравці на тоталізаторі "ризикують грошима і випробовують долю" так само, як і вони, блатні, тому чіпати їх не можна. З того часу, за умовчанням, на Харківському іподромі не було жодного випадку кишенькового крадіжки.

2) Найпоширенішою комбінацією на стрибках була "замовний заїзд" чи "договірняк". На іподроми традиція "замовного заїзду" прийшла за часів НЕПу, коли бажаючий зірвати банк нувориш підкуповував вершників, щоб вони прийшли до фінішу так, як йому треба було. Боротися з таким станом справ адміністрації дуже непросто. Жокеї та робочі стайні завжди були під особливим контролем, але все одно такі "комбінації" траплялися і на нашому іподромі. Понад те, кажуть, і сама адміністрація Харківського іподрому грішила "договорняками". Щоправда, не так у матеріальних, як у політичних цілях. Так, є історія, що на початку 1980-х, під час неофіційного візиту до Харкова Юрія Чурбанова, всемогутнього заступника міністра МВС та зятя Брежнєва (Чурбанов, будучи людиною азартною, хотів відвідати іподром і "зробити пару ставок"), харківське начальство завчасно про це знало і влаштувало "господарю" дуже пристойний виграш.

Але історія махінацій на перегонах у Харкові – це знову ж таки специфічна і "чисто харківська історія".

3) Влаштувати "замовний заїзд" неможливо без "ручного" жокея. Залежно від умов жокей може притримати свого коня або за наявності певних навичок та знань, прискорити його, іноді за допомогою допінгу. Так само жокей у курсі всіх подій, що відбуваються "за зачиненими дверима" конюшень. Він знає про стан інших коней та їх жокеїв, може найточніше визначити шанси на перемогу чи програш. Зловживати подібним способом виграти не можна, це досить помітно. На жаль, історія не зберегла для нас імена жокеїв, які вступали на Харківському іподромі. Окрім одного. Його називали Веня, чи ім'я, чи кличка. Був він на поганому рахунку у керівництва, пиячив і "порушував трудову дисципліну", за що час від часу його розжалували з жокеїв у конюхи. А ще Веня був затятим картярем-невдахою, який постійно "попадає" на гроші. Ось через це нездорове "хобі" і потрапив Веня у залежність від двох харківських шахраїв – "Чувіка" та "Мотиля". Комбінація у тому виконанні не дотягувала до класичного "замовного забігу", а будувалася на інсайдерській інформації від жокея, особливо коли він після чергового загулу ставав конюхом. Поінформованість про стан коней та їх потенціал, про настрої та розмови жокеїв, дозволяла з високою ймовірністю робити ставки на тоталізаторі та вигравати. Співпраця жокея-конюха та харківських шахраїв закінчилася після того, як "Чувік" та "Мотиль" були засуджені та відбули на північ.

4) Наприкінці 1980-х у Харкові стали з'являтися нелегальні букмекери. Один із них, Сашко "Малюк", "накинув оком" на іподром. Ідея була організувати прийом ставок на результати забігів, оминаючи каси іподрому. Ця пропозиція була розглянута тодішнім лідером кримінального Харкова, "положенцем" Тарасом "Гринею", і була схвалена. Але настали 1990-ті…

Більшості харків'ян із початком 90-х стало не до перегонів та ставок, а ті, хто міг собі це дозволити, перебралися у розкішні казино. І іподром харків'яни почали забувати.

Читайте також: Шахрайські колл-центри у Харкові: Продукт, що прийшов із "лихих дев'яностих"