Наші за кордоном. Історії харків'ян, які поїхали від війни

Мирні жителі, які залишили свої житла та вирушили на чужину, щоб зберегти своє життя та життя близьких. Для когось це горе, шок та питання виживання, а для когось можливість переглянути світ.

Одна сторона цього соціального явища – горе, залишені будинки, гуманітарна та демографічна катастрофа. А інша – мешканці багатьох країн дізналися про українців, познайомилися з нашою культурою, історією та побутом. А головне, побачили небувалу кмітливість, своєрідний гумор та стійкість до труднощів.

"Бiсова дитина…"!

Харківська пенсіонерка Тамара Семенівна виїжджала з квартири на Північній Салтівці з вікнами, забитими фанерою, 12 травня 2023 року, а вже 15 травня, через 3 доби, потрапила в курортне містечко Мертл-Біч в Південній Кароліні. Це місто на східному узбережжі США відоме майже стокілометровим піщаним пляжем.

Напевно, у житті 80-річної харків'янки, колишньої вчительки музики, це була найнеймовірніша метаморфоза у житті. Двоюрідна сестра Тамари Семенівни з першого дня війни почала робити їй документи для в'їзду до країни.

Як не дивно, після військового Харкова зовсім непросто було прийняти своєрідний розмірений темп життя розкішного курорту на березі Атлантичного океану. Згодом, коли харків'янка повністю освоїлася, головною проблемою для неї стало спілкування. Зі своєю сестрою, з якою вони не бачилися майже п'ятдесят років, вони розмовляли багато. Та й у приймаючій родині всі розмовляли рідною для Тамари Семенівни мовою. Але її коло спілкування було все ж таки обмежене. І це дуже засмучувало Тамару Семенівну.

Далі зі слів нашої землячки:

"Початок вересня 2023 року. Я вже звичним маршрутом гуляла до узбережжя і назад. Пройшовшись по набережній, вже повернула у бік будинку. На зупинці автобуса побачила звичайну бабусю з онуком. Причому хлопчик кричав і упирався, і тягнув бабусю у бік океану, а жінка похилого віку тягнула онука за руку в інший бік. Нічого незвичайного. Але, коли я проходила повз, "звичайна американська бабуся" раптом досить голосно та емоційно сказала: "Ну і йди пiшкi, бiсова дитина!".

Для мене почути ці прості слова тут в Америці було просто шоком! До того ж бабуся сказала не зовсім "йди", точніше зовсім не це слово. Було виголошено дуже міцний і нецензурний синонім цього дієслова наказового способу. Жінка похилого віку явно не розраховувала, що хтось її тут зрозуміє!

Але поряд виявилася я, харків'янка. Зупинившись, буквально "як укопана", я якийсь час здивовано дивилася на бабусю з онуком. Жінка помітила мою увагу, і навіть неслухняна дитина притихла і дивилася на мене. Через півхвилини жінка на "чистому суржику" заговорила. Так і познайомились. З'ясували, що Валентина Федорівна була родом із Куп'янська. Світ тісний! У перші дні війни перебралася до Харкова, а вже потім до дочки до Південної Кароліни. Неслухняний хлопчик – онук".

Жінки потоваришували і після кожного дня вже гуляли разом. Навіть після від'їзду Тамари Семенівни назад до Харкова вони продовжували зідзвонюватись і переписуються досі.

Старий друг

Про ще одну незвичайну зустріч розповів харків'янин Михайло Вікторович С., 78 років. Все своє свідоме життя він пропрацював на Харківському тракторному заводі та закінчив трудову діяльність на посаді начальника складального цеху. З початку війни його завзято кликав до себе в гості колишній товариш по службі, який ось уже двадцять років жив у Франції. Як і для багатьох людей похилого віку, наважитися виїхати з Харкова було дуже непросто. Було ухвалено компромісне рішення – поїхати погостювати.

Життя у Франції було, можна сказати, безтурботним. Разом зі старим другом вони багато їздили країною, колишній товариш по службі намагався показати якнайбільше. І якось, під час поїздки якимсь сільськогосподарським французьким регіоном відбулася у харків'янина зустріч із ще одним "старим другом".

Ми багато їздили. І дуже красивими і старовинними містами, і сільською місцевістю. Мій друг вважав, що в такий спосіб допомагає мені пережити розлуку.

Якось ми проїжджали по сільській місцевості на півдні Франції, вздовж річки Гаронна, десь біля міста Тулуза. Там переважно вирощують кукурудзу – відповідний клімат, низовина. Але, чесно кажучи, кукурудзяні поля та акуратні фермерські будиночки швидко набридли, та й на Україну схоже дуже. Проїжджаючи повз чергове фермерське господарство з білим будинком, критим черепицею та стоянкою сільгосптехніки щось вирвалося зі звичної картинки та зачепило мою увагу. Спершу не зрозумів, що саме я помітив, а потім просто закричав другові "Стій! Поверни на стоянку, будь ласка!".

На стоянці з накрученими комбайнами New Holland та тракторами John Deere, трохи осторонь, стояв наш, харківський, Т-50! Легендарний радянський трактор, який випускався на ХТЗ із 1971 року, і який я особисто міг зібрати та розібрати до гвинтика. Саме цей, 1987-1988 року випуску, вийшов із заводу, коли вже був начальником складального цеху. Я ніби зустрів доброго старого друга!

Відчуття дуже незвичайні: за тисячі кілометрів від будинку, на півдні Франції, неподалік Середземного моря, зустріти наш трактор "Тестик", як називали його роботяги. Трактор був недоглянутий, але явно на ходу активно використовувався в роботах. І це теж тішило. Можливо, це смішно, але я довго не міг з ним попрощатися, а ця зустріч стала найяскравішим враженням".

Кішки з "Жуків"

У Харкові завжди було особливе ставлення до дворових та свійських тварин.

У харків'янки Євгенії М. із селища Жуковського, окрім своєї домашньої кішки, було на "утриманні" ще 12 дворових котів та кішок. Причому її безпритульні вихованці були забезпечені майже як домашні. Тобто підопічні Жені завжди були не лише ситі, а й мали теплі будиночки та отримували ветеринарне обслуговування.

Визначати, якому району Харкова дісталося найбільше – справа невдячна, але у будь-якому разі селище Жуковського опиниться у лідерах. Весь час, хоч би як було небезпечно, Євгенія намагалася підтримувати своїх котів і відмовлялася від евакуації. Поки що на початку березня 2022 року після чергового нічного прильоту у її квартирі не вилетіли всі вікна. Вранці приїхав рідний брат Євгенії – треба їхати без варіантів.

І Євгенія кинулася збирати своїх вихованців! Вдалося зібрати лише чотирьох, решта ховалась у підвалі і не виходила навіть до неї. Свою домашню кішечку вона посадила у перенесення, двох дворових – у звичайний базарний баул, а ще двох – просто у картонні ящики з-під побутової техніки.

Брат привіз її на вокзал і допоміг сісти на поїзд до Польщі. Дорога була настільки важка, що Євгенія не хотіла про це згадувати. Натомість після прибуття до Польщі, одразу після перетину кордону місцеві волонтери видали їй перенесення для всіх кішок, ветеринар оглянув тварин, видали корм та поселили до окремої кімнати. Історія, напевно, типова для багатьох харків'ян, які виїхали на початку війни і не кинули своїх улюбленців.

Але продовження було незвичайним. Через півроку Євгенія повернулася до Харкова. Не давало спокою розуміння того, що решта вісім її підопічних залишилися самі. І благополучно повернула додому всіх кішок! Тож і зараз на Жуках живуть чотири кішки – Маня, Білка, Черепашка та Боня, які побували у Європі. До речі, решта вихованців благополучно пережила розлуку і дочекалася свою господиню.

Пірат

Цей пес з'явився на дачі сім'ї Б. у Кутузівці три роки тому вже дорослим і отримав прізвисько Пірат. З часом Пірат став повноправним членом сім'ї, Ось тільки Пірат вів дуже активне особисте собаче життя, і міг пропадати з дому в Кутузівці на кілька днів, але завжди повертався.

Якось, не дочекавшись собаки з чергового загулу, сім'я була змушена поїхати до міста – вранці треба було працювати. Але Пірат з'явився вранці вже біля під'їзду на Салтівці у 602-му мікрорайоні! З того часу за місце розташування собаки особливо не переживали, він знаходив свою сім'ю завжди: і в місті, і на дачі в Кутузівці, відстань в 10 км його не дуже напружувало.

Навесні 2024 року сім'я – старі батьки та син – вирішили поїхати до Німеччини. Запитань про Пірат навіть не виникало, він їде з ними.

Звісно, документів у безпородного пса не було. Господарі думали, що через війну їх випустять і так. Але проблеми виникли і саме з боку українських прикордонників. З них вимагали якісь довідки про щеплення та не випускали.

Ситуація виходила з-під контролю. Або розвертатися та їхати додому, або кидати собаку. Тоді Сергій Б. на емоціях та підвищених тонах, з використанням нецензурних ідіоматичних виразів, ризикуючи нарватися на неприємності, пояснив прикордонникам, що собаку вони не покинуть, а собака ніколи не покине їх!

"Цей пес ЗАВЖДИ повертався і знаходив нас. Він проходив десятки кілометрів і завжди повертався до нас. Я ось зараз його випущу і поїду, а він побіжить за нами! Він пройде всі кордони і митниці сам. І, повірте, він знайде нас і в Польщі, і в Німеччині, і в будь-якій точці".

Емоційна промова харків'янина подіяла, прикордонники пошкодували та пропустили всіх, із собакою, звичайно. І харківський безпородний Пірат поїхав до Німеччини.

Показово, що всі харків'яни, чиї історії описані у статті, згодом повернулися до рідного міста.

Читайте також: Останній розстріл в Україні: як найвищу міру покарання виконували у Харкові