Горілчані королі Харкова: як городяни побороли "сухий закон"

7 травня 1985 року, рівно 41 рік тому, було опубліковано постанову ЦК Компартії та Ради міністрів СРСР "Про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму, викорінення самогоноваріння", яку в народі назвали "сухим законом". 15 травня - указ. По всій країні розпочалася антиалкогольна кампанія, скорочувалися виробничі потужності на лікеро-горілчаних заводах, вирубувалися виноградники, на селекцію яких пішли десятки років.

Це було справді історичне рішення, яке викликало народне обурення і навіть масові протести, країна недоотримала до бюджету мільярди "алкогольних рублів", що значною мірою вплинуло на економічний крах та розпад Радянського Союзу. За це вкрай непопулярне в народі рішення тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС Горбачова проклинали всі, навіть ті, хто не п'ють.

За чутками, ідею про алкогольні обмеження навіяла Горбачову його дружина, у якої рідний брат помер від алкоголізму.

Анекдот тих часів:

Довга черга за горілкою. Чоловік не витримує:

- Піду до Кремля, наб'ю Горбачову морду.

За годину повертається.

- Набив?

- Та там черга вдвічі більша!

Через скорочення виробництва та продажу алкогольної продукції з'явився організований рекет та перші злочинні спільноти, зросло самогоноваріння та споживання наркотиків. А ще значно побільшало дуже багатих людей – "підпільних мільйонерів". Це були вже не "цеховики", у Харкові їх називали "горілчаниками".

Населення величезної країни було, м'яко кажучи, незадоволене таким поворотом і виборювало звичний спосіб життя. Досить швидко по всій країні організовуються підпільні заводики, де або роблять горілку з викраденого спирту, або женуть самогон у промислових масштабах. Продукцію реалізують через торгові мережі "з-під поли", через підприємства громадського харчування – бари, кафе, ресторани. Горілку завжди можна було купити у таксистів.

Чимало заповзятливих громадян різко багатіють на підпільному виробництві та реалізації алкоголю і стають закономірною ціллю для злочинців. Якщо раніше кримінальні авторитети обкладали даниною тіньових підприємців – "цеховиків", то тепер навіть дрібна шпана, організовуючись у групи, починає "отримувати" з воротил горілчаного бізнесу – схема ідеальна, скаржитися вони не будуть.

У цій праведній боротьбі з "сухим законом" заповзятливі харків'яни, як завжди, пішли іншим шляхом. Замість великих підпільних підприємств у Харкові організовується величезна кількість дрібних точок виробництва, де "бодяжать" горілку зі спирту, купленого чи вкраденого із заводів, здебільшого з Полтавської області. Харківський лікеро-горілчаний завод практично не працює.

Анекдот тих часів:

До Кремля приходить телеграма із Сибіру:

"Терміново надішліть ешелон горілки, бо народ протверезів і запитує куди царя-батюшку поділи".

"Горілочники" у Харкові спочатку з'являються у квартирах. Причому, у найбільш густонаселених спальних районах - на Салтівці та Олексіївці. Це пояснювалося тим, що саме в цих районах через велику щільність населення було найбільше покупців і точок реалізації, не треба було возити продукцію містом. Транспортувати такий кримінальний продукт на будь-які відстані тоді було небезпечно. Розташування такого виробництва у житловому багатоквартирному будинку супроводжувалося певними незручностями. Це, перш за все, специфічний запах та постійний рух готової продукції та інгредієнтів для виготовлення. Тому згодом багато точок перенесли до гаражів. Реалізовували продукцію через кооперативні кіоски, яких у Харкові тоді було безліч, буквально на кожній зупинці громадського транспорту було кілька кіосків і в кожному торгували "бодяжкою".

Але кожен харків'янин, який поважає себе, повинен був обов'язково мати "свого горілчаника". Для тих, хто був вхожий на "точку" і був безпосередньо знайомий із виробником, були певні пільги, діяла "система лояльності", як зараз виражаються: можна було купити алкоголь дешевше, ніж у кіоску. А головне, спілкуючись безпосередньо з виробником, була гарантія, що продукція якісна. Випадки отруєння "бодягою" були нерідкими, та й деякі "горілчані" розбавляли спирт водою з особливим ентузіазмом, що значно знижувало градус продукції та зменшувало задоволення від вживання. У "горілчаників" закуповували горілку на сімейні урочистості, ювілеї та похорони, купити справжню горілку можна було лише у магазинах по талонах чи у спекулянтів утричі дорожче.

Актуальний жарт тих часів:

Безалкогольне весілля. Тост:

"Уколемося за здоров'я молодих"!

Майже стандартна ситуація для тих часів: цілком доброчесна сім'я видає доньку заміж, знаходить знайомого, вхожого до "горілчаника", приїжджають на точку та роблять замовлення. У таких ситуаціях можна було навіть за додаткову плату отримати ту ж палену горілку, але у гарних іноземних пляшках. Кожен "горілчаник" мав свої постачальники порожніх пляшок, як правило, з місцевих пунктів прийому тари.

Незважаючи на те, що 24 липня 1990 року Рада Міністрів СРСР прийняла рішення зняти обмеження на продаж алкоголю, визнавши кампанію провальної, виготовлення фальсифікованої горілки в квартирах і гаражах і її продаж через кіоски тривав у Харкові майже до початку "нульових".

Приблизно до середини 1990-х ситуація із підпільним ринком алкоголю залишалася стабільною. Палену горілку можна купити у будь-якому кіоску міста з традиційним питанням до продавця: "Нормальна бодяга"? Самогоном також торгують на стаціонарних точках у квартирах та приватних будинках, та продають на всіх ринках міста. Особливе місце у торгівлі самогоном займає ринок біля метро ХТЗ, біля залізничної платформи "Лосево". Цей зовсім невеликий і зазвичай небагатолюдний базарчик оживає вранці з сьомої до восьмої години і ввечері після п'ятої і лише за рахунок продавців самогону. Ринок задовольняє попит на алкоголь працівників найбільшого заводу Харкова – тракторного. Вже здається нереальним, але колись на ХТЗ працювало 45 тисяч людей!

Хтось із підпільних виробників опинявся у в'язниці, хтось розширював виробництво до кількох боксів у гаражному кооперативі, але всі були "в теплі", не бідували та бізнес процвітав. Особливо ніхто не вирізнявся. У Харкові, як і раніше, в особливому дефіциті цукор (через самогонників), порожні горілчані пляшки в приймальних пунктах особливо бережуть і одразу акуратно складають в окрему тару.

У харківських "горілчаників" практично завжди була проблема з вихідною сировиною – харчовим спиртом. Спирт у вільну торгівлю навіть за колишніх часів не надходив, а за часів "сухого закону" стало ще гірше. Стабільних постачань немає, іноді виробники змушені простоювати через відсутність основного інгредієнта "паленки".

У 1995 році в Харкові двоє молодих людей, колишній вуличний аферист Олексій М. на прізвисько "Дракон" і підприємець-початківець Андрій С., налагоджують постійні постачання спирту в комерційних обсягах. Олексій М. мав великі зв'язки в кримінальному світі Харкова, в тому числі і серед "горілчаників", і знав про нагальні потреби цих самовідданих трудівників підпільної лікеро-горілчаної галузі.

Андрій С. займався оптовою торгівлею продуктами. Мав зв'язки серед виробників і часто їздив у комерційних справах у сусідніх областях. Але головне, в Андрія С. був дядько, на той момент уже колишній старший офіцер КДБ, але який все ще мав широкі зв'язки в органах. Ідею здійснювати комерційне постачання спирту харківським "горілчаникам" подав Олексій. Зібралися та розподілили обов'язки. На Олексію був збут та безпека, Андрій С. фінансував закупівлю та знаходив продавців, а всемогутній дядько забезпечував безпечне перевезення з будь-якої точки України до Харкова. На той момент саме перевезення спирту, особливо у великих обсягах, було найнебезпечнішим етапом. І так почав працювати найвдаліший у комерційному плані проект із забезпечення безперебійного постачання вихідною сировиною харківських виробників фальсифікованої горілки.

Перші поставки були пробні та досить скромні за обсягами, 100-150 літрів спирту в каністрах у багажнику легкового автомобіля. Через місяць у місто двічі на тиждень вже приїжджала причіп-цистерна, добре знайома жовта бочка для квасу, тільки без написів, на 900 літрів. Іноді у передсвяткові дні кількість ходок навіть зростала.

Причіп-бочку заганяли на територію автопідприємства, що пустує, де спирт розливали в дрібніші ємності і доставляли по точках. Чи варто говорити, що майже відразу Олексій та Андрій стали монополістами з постачання нелегального спирту в місті, а їхні доходи не йшли в жодне порівняння з доходами "горілчаників". Вони реально були горілчаними королями Харкова.

Цей прибутковий бізнес процвітав близько п'яти років, допоки не почалося послаблення антиалкогольної компанії і у підпільних виробників горілки не з'явилися альтернативні, вигідніші постачальники. Згодом Олексій М. став впливовим харківським підприємцем, який спеціалізується на оптовій торгівлі продуктами, власником одного з міських ринків, а Андрій С. емігрував до Ізраїлю. Доля дядька КДБ-іста, напевно, теж склалася благополучно.

Читайте також: Нестача робітників: чи загрожує Харківу зростання злочинності з боку мігрантів