Преподаватель Ксения Угненко: Если бы мэр на бигбордах писал "Мы - харьковцы", эта форма очень быстро прижилась

В Харькове до сих пор ведутся дискуссии о правильности именования жителей города
03.02.2025, 12:00 Думка
Поделиться
Преподаватель Ксения Угненко: Если бы мэр на бигбордах писал "Мы - харьковцы", эта форма очень быстро прижилась
Ксения Угненко / Фото: Думка

Філологиня, викладачка української та блогерка Ксенія Угненко добре знайома з процесом переходу з російської на українську мову в повсякденному спілкуванні. З російськомовної дівчини, що вступає на факультет української філології, вона перетворилася на фахівчиню, яка допомагає іншим перейти на українську, говорити правильно, подолати мовний бар'єр та страх осуду.

Як не боятися припускатися помилок, як вдосконалити українську в дорослому віці, скільки часу потрібно для опанування української, про найбільш поширені помилки у мовленні, зміни в українському правописі, хейт у соцмережах та багато іншого в інтерв'ю виданню "Думка" розповіла філологиня Ксенія Угненко.

Як ти перейшла на українську? Коли це сталося?

- Щодо переходу на українську це цікава історія. Я з родини тих, кого після Другої світової переселяли з Заходу на Південний Схід. І моя прабабуся була повністю українськомовна, бабуся була наполовину українськомовна, мама на чверть і, відповідно, я російськомовна. І у мене в родині завжди була українська, але ми спілкувалися російською: у школі російська, всюди російська. Приїхала в Харків вступати на українську філологію, спілкуючись російською. І тоді у мене взагалі не було жодного питання, що зі мною не так.

До речі, одна моя одногрупниця була повністю українськомовна. Я уявляю, який у неї був когнітивний дисонанс, коли ми всі в черзі спілкувалися між собою, і вона була єдиною, хто спілкувався українською. Але, можливо, через те, що вона харківка, то її це вже не дивувало.

Потім я пішла працювати у школу, і зрозуміла, що це лицемірство: спілкуватися на уроці українською, а на перерві російською. Це якось не чесно. Відтоді я почала переходити на українську. Це був десь 2016-2017 рік. Але лишалося, як і у більшості, спілкування російською з рідними та друзями, бо обговорення якихось особистісних моментів здається вже не твоєю історією. Але від початку повномасштабного вторгнення я вирішила спробувати, а якщо я із мамою, і з сестрою говоритиму українською. Перші тижні було дискомфортно, а потім якось я влилася. Тому історія про перехід – це суто моя історія.

Харків тривалий час був в окупації Російської імперії. Думаю, це залишило свій відбиток і на мові. На твою думку, який саме відбиток залишився у нас від нав'язування російської мови?

- Як символічно зараз лунає тривога, і ми говоримо про російську мову, окупацію російською мовою, культурою, російськими наративами абощо.

Якби ти попросила пораду, я б сказала прочитати "Мову меч" Євгенії Кузнєцової. Це взагалі має бути настільна книга для тих, хто цікавиться, як російська вплинула на українську, як взагалі відбувався процес русифікації. Мені здається, Євгенія Кузнєцова зробила роботу навіки. Або "Подорож з Бад-Емса до Страсбурга" авторки Орисі Демської. Теж цікава робота про те, які були етапи: Емський указ, Валуєвський циркуляр, потім згодом як українська намагалася просто вижити. Інколи я дивуюся, як українська взагалі дотепер існує. Це все завдяки людям, бо мова, якою не спілкуються, помирає.

Щодо власне відбитка російської мови на українській я говоритиму з погляду викладачки, а не філологині або науковиці, якою я не є. Таким відбитком є надмірне калькування. Наприклад, якщо ми хочемо сказати українською фразу "пользуется спросом", то часто використовуємо конструкцію "користується популярністю", а у нас користуємося ми чимось, якимось девайсом, гаджетом абощо. І ми надмірно калькуємо це з російської натомість, аби казати українською: "це є популярним", "цей засіб є популярним", а не користується популярністю. І таких штук дуже багато. Навіть наш застосунок, який ми постійно називаємо додатком, копіюючи з російського "приложения", від слова "приложить". А насправді він застосований, або краще вже з англійської аплікейшн. Я досить толерантно ставлюся до англізмів.

Чи існують слова-маркери, які видають в людині, яка переходить на українську, російськомовність у минулому? Нещодавно я спілкувалася зі знайомою, яка поділилася думкою, що основним маркером людей, які переходять на українську, але колись спілкувалися російською, є слово "да". Я почала на це звертати увагу і зрозуміла, що навіть сама, коли спілкуюся українською, можу сказати не "так", а "да".

- Цікаве спостереження. До речі, у мене є слово "да" в лексиконі. Це як слово "паразит", я не прив'язувала його ніколи до російської мови. А так, скоріше, це, не слова-маркери, а наголоси. Коли ми уподібнюємо здебільшого до того, як наголошують у російській: спинА, а не спИна, колесО, а не кОлесо, одИнадцять, а не одинАдцять.

А ще, можливо, якісь суржикові елементи, тобто мішанина української та російської. Але найбільший маркер – надмірна калька, бо коли людина тільки переходить на українську, все одно продовжує думати російською, а тому накладає форми з російської, але сенс вкладає українською. Ну і наголоси – теж яскравий маркер російськомовності в минулому.

Як можна боротися з надмірним калькуванням? Чи можливо якось з ним розібратися?

- Піти до мене на курс, купити мій продукт, зайти в мій Instagram і позбутися надмірної кальки з російської! Загалом, якщо без жартів, хочеться магічної пігулки, але її немає.

Якщо немає потреби боротися з надмірною калькою, не треба з нею боротися. Якщо вона не псує мовний імідж, то, може, не варто з нею боротися? Це потрібно, якщо ви розумієте, що, наприклад, вам це потрібно для роботи або ви хочете, щоб ваша українська була органічною, а не копією з іншої мови.

Напевно, коли ти визначаєш, для чого тобі це треба, всі інструменти йдуть у руки. Наприклад, умовно кажучи, підручник якийсь купуєш і починаєш штудіювати. Або мій блог, ще якийсь блог, або гортаєш Tik-Tok, залипаєш довго на одному відео про українську, а потім алгоритми тобі видають подібні відео. Тому чарівної пігулки нема. Я б сама її хотіла. Чип вставив у голову собі й всі фразеологізми, афоризми української вже є. І тобі не треба кожного разу заходити в словник і шукати, як українською сказати "Мал золотнік, да дорог". І ти така: по-перше, чому я це знаю? По-друге, як це буде українською? Тому, напевно, визначитися з пріоритетами, а тоді вибрати зручний для себе інструмент.

Які книжки і застосунки для вивчення української мови ти можеш порадити?

- Так, в мене лежить книжечка Авраменка. Ну це я б, напевно, зараз це не брала, бо це про зміни в правописі. Насправді є застосунки, просто треба в гуглі подивитися "українська мова застосунки", де можна безплатно вивчати українську, якісь картки. Просто я не можу зараз назвати, тому що не користуюся загалом. Але мені здається, якщо люди люблять за допомогою такого інтерактиву вивчати мову, то це може піти. Якщо про книжки - Ольга Дубчак. Це не застосунок, це книжка, але всі її три частини, зокрема, перша і друга: перша про звуки, а друга про частини мови. Здавалося б, має бути сухо і нецікаво, але Ольга Дубчак це робить так смачно! Ти читаєш і думаєш: "Боже, дієприкметник, це найкраще, що могло трапитися в українській мові!". І от Ольгу Дубчак дуже раджу в такому грайливо-серйозному тоні про мову. Вона неймовірна.

Як наважитися на перехід на українську, якщо ти ще російськомовний і у тебе російськомовне оточення?

- Я міркувала щодо цього. На ґрунті власного досвіду можу сказати: треба вибрати мову українську як цінність. Уже далі ця цінність починає обростати якимись діями. "Мова для мене цінна, бо…” - і ти наводиш аргументи. Бо я хочу, щоб мої діти говорили українською, бо для мене це важливо, для мене це позиція, кордон, відродження викоріненого тощо.

Я з цим визначилася, але мені ж легше, я ж філологиня і викладачка. А є люди, яким важче з цим, вони не знають різних мовних лайфхаків, вони не знають правил, їм це видається якимось страшним лісом. Тому ми визначаємося з тим, що для мене це важливо, це найперше. І друге – починаємо спілкуватися з обмеженим колом людей українською.

До речі, дуже цікава статистика. Я перепитувала у підписників та учнів, і от що зрозуміла: здебільшого підтримують в спілкуванні українською не родина. Не чоловік, дружина, мама або тато. З ними найважче буває прийти. Це не 100% звісно, але буває так, що навіть твій партнер/партнерка не хочуть тебе підтримати. Тоді починаємо з етикетних формул: доброго ранку, добрий день, до побачення, будь ласка. Те, що передбачає у сфері обслуговування мовний закон.

Або можна переходити на українську, наприклад, коли вигулюєш свого собаку. У мене його немає, але я знаю ці історії, коли люди, у яких є собака, між собою спілкуються українською. Тобто потрібно не ґвалтувати себе українською, не змушувати, а переходити потроху. Наприклад, у нас на тренуванні я помічаю, як дівчата, оточені українськомовними людьми, практикують українську. І мені здається це така, у хорошому значенні, сніжна куля, і в якийсь момент ти розумієш, що 80% твого спілкування – це українська мова.

І постійно хвалити себе. За все хвалити. За кожен рядочок, прочитаний українською, за кожне нове слово, за кожне відео, переглянуте про українську і збережене. Жодних цькувань, тільки заохочення. Мені здається, це працює. До речі, про собак розповім цікаву історію. До повномасштабного вторгнення собак навчали команд російською. Потім власники собаки перейшли на українську, а собака ж не перейшов, він не розуміє, про що мова. І це так цікаво, коли вони виходять гуляти з собакою, між собою спілкуються українською, а команди собаці говорять російською. І я кажу: "Треба українізовувати собаку!", але це теж вдається. Тому все можливо.

Чи є у людей якісь страхи або упередження щодо переходу?

- Перше – це страх зробити помилку. У нас кожен другий з синдромом відмінника/відмінниці. Я теж у цьому таборі, бо як це, якщо я зроблю помилку? У мене є учні, які ходять на інтерв'ю, надсилають мені їх, щоб я переглянула до того, як воно вийде. І якщо там буде багато помилок, то просто це інтерв'ю не виходить. І я поважаю цю думку, вони мають право, тому що у них є такі вимоги до себе. Хтось може помилятися і каже, що це органічно, це їхній стиль, їм подобається. Як моя сестра каже: "Мені не подобається, що наголос навзАєм правильно, я хочу навзаЄм". Окей, це неправильно, але говори так.

Друге – це страх осуду. Типу, всі 30 років життя людина говорила російською, а тепер що це таке? З основного, що ми чуємо про перехід на українську, це фразу "переобулась", "а де ти була раніше?". Тому це, звісно, страшно. І одна річ, коли ти переходиш на чисту українську з суржикомовного оточення, а коли ти, приміром, у Запоріжжі, у Харкові, у Сумах, у Чернігові, у Дніпрі?

Ну і третє, що є майже у всіх, зокрема, і в мене, було - нашарування російської "великої" культури, російської "великої" мови. І люди приходять з високим рівнем української, але хочуть, щоб їхня українська була на такому рівні, як російська. Щоб були дієприкметникові звороти, прислів'я, приказки. Щоб блискавично жартувати, як ти робив це російською. Тобто ми хочемо за 20 занять навчитися не просто говорити на побутові теми українською, а ще й гратися словами, вибудовувати з них якусь картинку.

Треба давати собі час і трошечки струсити пафос з російської. Це така сама мова, як і інші мови. А українська не гірша, не варто їх порівнювати, це різні мови. Тому коли ти трошечки "роздягаєш" російську і бачиш в ній просто засіб комунікації, стає набагато легше. Тому, мені здається, це три базові проблеми.

Скільки треба часу, щоб налаштуватися і говорити українською ідеально, як Ксенія Угненко?

- Оу, треба взути взуття Ксенії Угненко і пройти цей шлях! Ні, не треба цього робити, хай у кожного буде своє взуття.

Добре, поставимо питання інакше. Якби тут сиділа нутриціологиня і ти у неї спитала, за скільки можна набрати 5 кг або скинути 10 кг. Вона б сказала, що все залежить від сукупності параметрів, факторів, показників. Я скажу так само. Комусь треба рік, комусь треба п'ять. Мені, щоб вичиститися, щоб я почала відчувати мову, щоб мова для мене стала чимось природним, щоб я могла перемикатися з теми на тему, навіть враховуючи мою філологічну освіту, потрібні були роки. І якщо це когось лякає, то, напевно, треба налаштуватися на це і дати собі час, а він у нас є, поки ми живі.

Але від нас ніхто не вимагає сидіти й цілими днями вивчати українську. Це, я думаю, поступовий процес: щодня, потрошки. Щодня краплинка якогось слова. У мене сьогодні зранку був розмовний клуб. Ми говорили про стрес, про те, як привести себе до тями коли вибухи абощо. І ми обговорювали щось, і я, між іншим, сказала слово "зозла". І наприкінці одна з учасниць сказала, що класно, що це було обговорення побутової, звичайної теми, але вона почула це слово і взяла його собі. Я так само, спілкуючись зі своїм оточенням та учнями, забираю якісь речі, якісь слова, якусь інформацію собі. Так само відбувається з українською. Головне не напружуватись. Мені здається, що це база. Я сповідую принцип, що ми маємо всюди не напружуватися. У нас і так вистачає напруження в житті. А ті, хто хочуть одразу злетіти в стратосферу зі своєю українською, нехай будуть готові витрачати на це роки. Або приділяти дуже багато часу протягом тижня, а потім вони зневірились і закинути.

Коли ти вирішуєш для себе спілкуватися українською, а до тебе продовжують говорити російською. Це може спантеличувати. Як тримати це в голові, як не переходити назад?

- Це вже звичка. Мене російська не спонукає переходити на російську. Однак у мене в оточенні багато людей, які спілкуються українською, але якщо до них звертаються російською – вони відповідають російською. Взагалі не маю жодних упереджень щодо цього. А питання доволі філософське. А чого не переходити? Якщо тобі хочеться – переходь.

Якщо ж ти для себе визначаєш, що для тебе мова – це цінність, і для тебе цінно напрацювати відповідь українською, коли до тебе звертаються російською, ти просто йдеш цим шляхом. Це в разі, якщо людина визначила для себе українську як цінність. Якщо для неї це примус або вона собі так і не дала відповідь на питання, для чого мені це – то марна справа. Все починається з вибору. А не зробити вибір, це теж, до речі, вибір. І за нього теж буде відповідальність.

Повернімось до наголосів. Або іншими словами до тих найбільш поширених помилок, яких припускаються люди в мовленні. Можливо, як їх можна викорінити? Які найбільш поширені помилки ти помічаєш?

- Основна наша мовленнєва проблема – це суміш російської та української, тобто суржик. Ти хочеш від мене якийсь промовистий приклад, щоб я сказала і всі побачили себе в цьому. Наприклад, плутанина з наголосом у слові "разом". Я тільки що їхала в таксі до вас сюди, і була рубрика "Вивчаємо українську", записаний фрагмент перед тим, як зараз буде щось про українську, каже "Вивчаємо українську разОм". Тобто люди навчаються української, але не знають, що правильно наголошувати "рАзом", а не "разОм". Наголоси завчаються, допомагають дуже добре рими. Я завжди кажу, що рима має бути максимально непристойна. Що вона дивакуватіша, то краще запам'ятається. Умовно, коли я кажу: "ВимОга-допомОга", це ні про що.

А коли ми вагаємося поблИзу чи поблизУ, я кажу: "ПоблизУ пасу козу", і це швидко запам'ятовується. Мене бентежать люди з великим соціальним капіталом, які припускаються грубих помилок і неправильно наголошують. Це, наприклад, коли я вкотре слухаю останню пісню Джері Гейл і ставлю собі питання, як все ж таки правильно: черговИй чи чергОвий. Або коли я дивлюся якесь інтерв'ю з Машею Єфросиніною і чую неправильний наголос у слові мережа. Тому мені хотілося б, напевно, щоб, якщо у тебе така велика кількість слухачів/глядачів, щоб теж були правильні наголоси. Але мені здається, що це утопія.

Можливо є ще якісь теми з української, які треба підтягнути, які є проблемними, на які треба звернути увагу?

- Так, пройдімося основним. Нехай це буде трійка найпоширеніших помилок. Перша – це по морЯМ, по лісАМ, по офісАМ. Ми копіюємо з російської закінчення ам-ям, хоча українською там ах-ях. Запам'ятати можна яким чином? В українській мові все ПОХ. Якщо є прийменник ПОХ, то буде закінчення ах-ях. По офісАХ по морЯХ, по газонАХ, а у нас навіть є у Харкові є надписи "По газонАХ не ходити”.

Другий момент – це виглядати. Виглядати українською – це визирати. А ми копіюємо це з російської в контексті зовнішнього вигляду. Українською замість виглядати ми скажемо "мати вигляд”, "є вигляд”.

І завершує цю трійку слово "знаходитися”. Українська, до речі, мені подобається за її логічність. Ба більше, я навіть деякі нелогічні моменти підлаштовую у своєму мозку так, щоб вони мені видавалися логічними. Знаходиться те, що загубилося. Тоді, якщо мова йде про те, що я зараз знаходжуся в Харкові, я ж не губилася, тоді я перебуваю, або я є. Якщо мова йде про локації, то я скажу не знаходиться, бо він не губився, я скажу це офіс розташований. І це працює. Тому от така трійка найбільш поширених помилок.

До речі, я подумала про те, наскільки українська мова все ж таки є барвиста. Тому що, окрім того, що ти сказала, ще, наприклад, у російській мові є одне слово "открыть", до якого у нас є декілька інших замінників, залежно від контексту. І відкоркувати, і відчинити, і розплющити. А потім ти зариваєшся в ці хащі, і в якийсь момент не можеш зрозуміти, як правильно: день відкритих дверей чи день відчинених дверей. Дуже люблю цю вправу з учнями, коли я даю одне слово російською і прошу дібрати 5 слів для 5 різних контекстів. Вони це обожнюють! А я обожнюю спостерігати за процесом навчання. Це дійсно насолода, мені пощастило викладати для цікавезних людей, спостерігати, як перелаштовується їхнє мовлення, їхня мова, якою вона стає, як вони кайфують від своєї української.

Поговорімо про зміни правопису від 2019 року. Мені здається, що найбільшого резонансу викликали зміни у написанні слів: проєкт, авдиторія, етер, Атени тощо. Чи можемо ми з тобою розібратися в тому, які слова можуть мати дві форми?

- Це правопис 2019 року, виявляється, що минуло вже 5 років. Однак для декого ці зміни є не те, що відкриттям, вони є чимось дуже тригерним. Наче у людей забрали їхній хліб і сказали харчуватися повітрям. Якщо не заглиблюватися в історію правопису, чим вона подібна на Скрипниківку, щоб у нас не було багато таких історичних довідок, тому що насправді усі зацікавлені загуглять, я переконана в цьому. Якщо поверхово, то у нас є слова грецького походження. Тоді є ж паралельні форми: є етер та ефір. От зупинімося тут. Людина знає, приміром, що є ефір і етер.

Але слово етер йому ріже вухо, здається грубим. Окей, тоді можна як ефір, так і етер. Тобто я знатиму, що слово етер існує, але продовжуватиму використовувати ефір. Мені дуже подобається ця логіка. Тобто людина не каже, що це маячня, а приймає, що це слово йому не дуже подобається, але якщо десь його побачить, знатиме, що це теж правильно. В якийсь момент він захоче використати етер. Я переконана, у мене є такі приклади. Або кафедра – катедра, марафон – маратон, або міф – міт. І той, і той варіант правильний. Тобто ми не відкидаємо варіант ефір. Ми просто знаємо, що до ефіру додався етер.

А от, наприклад, зі словом проєкт, проєкція, немає варіантів. І тепер ті, хто пишуть або кажуть проЕкт, роблять помилку. Бо він проЄкт. І це прямо червона ганчірка через російську мову. Мозок звик до одного, а з часом складніше звикнути до змін.

Чому, наприклад, у слова проєкт тільки одна форма, а ось, наприклад, етер/ефір, про те, що ми проговорили, залишили дві форми? Чи є якось в цьому логічне пояснення?

- Проєкт взагалі від початку мав бути, тому що у нас є писемність Мая. У слові "фоє" нікого не дивувало, що там "м'яко". А проєкт чомусь був твердий. Якщо є там "йоте", то у нас має бути це "йотований", "є" має бути. Тобто від початку, коли у нас був проект, це вже була помилка, він мав бути в переліку цих всіх слів.

Як все-таки більш правильно з філологічного погляду? Чи є якась більш правильна форма, наприклад, серед цих двох?

- Ні, немає. Вони обидвоє абсолютно рівні. Обґрунтовано.

Тобто, якщо ти використовуєш етер і якщо ти використовуєш ефір - це нормально, але якщо проект, то все – неправильно?

- Це помилка. У слова проєкт немає варіантів. А там можливі дві форми, бо ми розрізняємо: це слово походить з латинської чи з грецької.

Тепер про фемінітиви: чому їх було введено? Чому це правильно? Чому їх треба використовувати?

- Класне питання, тому що фемінітиви – це не просто про правопис. І ми не знаємо, чого їх ввели у правопис насправді. Тому що це межа між лінгвістичним і соціальним. Тому що ми торкаємося питання особи жіночої статі та особи чоловічої статі. І, до речі, цікаво, що фемінітиви порушили такі глобальні теми. Ми одразу йдемо в мізогінію, сексизм. Мені здається, що якщо є суфікси, якщо це природно для мови, а для української це природно, бо у нас є вчителька, у нас є секретарка. Взагалі, хтось думав колись називати жінку, секретарку, секретарем? Або перша вчителька. Якщо там жінка, ніхто ж не каже перший мій вчитель – Ірина Петрівна. Тому що у нас є якісь сталі уявлення про професії.

Це 100% працює, якесь мовне підсвідоме. У нас є суфікси. Ми можемо утворювати фемінітив, маскулінітив. Ми йдемо, наприклад, в німецьку мову, де є lehrer (з нім. - учитель), а є lehrerin (з нім. - учителька). І там у жодної людини не виникає питання щодо використання фемінітива. Я обожнюю цей аргумент, коли я питаю, як ви звертаєтесь до жінок: менеджерки чи менеджери.

Якщо чоловіки та жінки сидять на занятті, то мені буває відповідають учні, і я кажу, шановні менеджери, а чого ви не зауважуєте, що там є жінки? У нас є суфікс К, який утворює фемінітив. На що мені відповідають, що невже жінки не зрозуміють, що це і про них мова? Я кажу, окей, тоді вітатимемося: "Шановні менеджерки", і чоловіки зрозуміють, що і до них звертаються. І він каже, що я нічого не розумію.

Там, де я бачу надпотужний супротив, навіть не намагаюся лізти, бо розумію, що поки що в уявленні людини жінка і чоловік – це чоловік, і десь там з ребра Адама жінка. І ми додали до маскулінітива суфікс, і тільки тоді вона стала філологинею, викладачкою, адвокатесою абощо. Тому це природно для української. Наприклад, у російської немає такого словотвірного потенціалу, який є в українській.

Це природно для нас: ми беремо період розквіту літератури до розстріляного відродження, до Голодомору, де у творах зустрічаються форми, де він – юнак-підліток, а вона підлітка. Фемінітиви – це взагалі наша історія. Мені вона здається досить природною. Так, у нас бувають питання з посолкою, послинею, послицею. Є питання з цим, як правильно утворити. Є навіть думка, що у такому випадку краще казати пані посол. Однак деякі мовці вважають це гермафродитивами, бо пані – це вона, посол – це він.

Ще у нас у фемінітивах є слово нотаріуска або адвокатка. Може бути адвокатеса, може бути адвокатка. І людина, коли чує адвокатка, вона така, ну це як закатка. Ні, я адвокат. І це цікаво, тому що ми надаємо негативного значення суфіксам, які від природи його не мають. І потім це значення з суфіксом мандрує, і нам здається, що це неприродно, некрасиво. Ну, коротше, тема фемінітивів не розкрита. Вона потребує свідомості, їй треба поіснувати в суспільстві, побути обговорюваною. Мені здається, подкасти, які я слухаю, блоги, які я дивлюсь, за ким я стежу, фемінітивів все більше і більше. І колись наші діти будуть дивуватись, що хтось міг себе, якась жінка, назвати себе лікарем, менеджером.

До цієї ж теми, думаю, слід поговорити й про катойконіми.

- Якщо простими словами, катойконіми – це слова, які позначають мешканців певних локацій. Наприклад, я живу у Львові – я хто? Я живу у Києві – я хто? Я живу в Сумах – я хто? І якщо, наприклад, ми звиклі до того, що є Наталка Полтавка. Значить, жінки полтавки, а він полтавець, то коли ми йдемо в якісь інші локації, там нам трапляються, наприклад, харківчани, харків'яни та харківці.

Є різні суфікси, які вважаються зросійщеними, які максимально подібні до російських. Почну з найгіршого – харківчани. Тут одразу зрозуміло, що це груба помилка. Окей, відкидаємо. Лишаються харківці й харків'яни. Харків'яни є супер логічним, у нас на кожному бігборді написано "Пишаємось тим, що ми - харків’яни".

Я переконана, що якби наш мер на бігбордах писав "Ми – харківці", нам потрібен був би якийсь проміжок часу, а потім всі б говорили, що тут живуть. Бо люди з великим соціальним капіталом, які мають вплив на інших, можуть це робити. Саме так незвичні форми можуть приживатися. Форма харківці, до речі, колись вже була, потім її зросійщили на харків'ян. Є суфікс "ян", є суфікс "ц". Харків'яни ми вважаємо більш зросійщеною формою, але припустимою. Харківці – прямо така автентична.

Немає катойконіма львівці, бо львівці звучить образливо, як вівці. Тому вони львів'яни. Кияни утворено так само, як і львів'яни, але ми також можемо сказати київці, хоч ця форма вважається непродуктивною. Взагалі перший мій глобальний хейт в соцмережах – це рилз про вищезгадане правило ПОХ. Це була весна, щодня літали в небі КАБи, я знайшла якийсь проміжок між заняттями, побігла в Саржин Яр, щоб зняти це відео, бо в мене було супер натхнення. І я, значить, стою і кажу, що ми харківці й нам все ПОХ. Ну, і пояснюю це правило в українській мові: якщо прийменник ПОХ, то закінчення має бути ах-ях. З'явилася така кількість людей, яка накинулася, яка перейшла на особистості, яка ображала мене, мою зовнішність, мою мову, мене загалом, мій блог. Просто бо так ніхто не каже. Тому що їх вразили харківці.

Чому їх це вражає? Можливо, ти маєш якесь пояснення? Мені здається, що це дуже природна форма. Вона звучить дуже приємно.

- Бо так ніхто не каже. Для них працює такий аргумент. Тому що ми з різних інформаційних бульбашок. У мене така бульбашка, де харківка – це ок. А люди, яким трапився в рекомендаціях цей рилс, обурилися. Це як з Московським проспектом. Я теж читала коментарі після перейменування вулиці на Героїв Харкова, що для людей ця вулиця завжди буде Московським проспектом.

Умовно кажучи, це так працює, напевно. Їх це обурює, тому що підриває віру в їхню ідентичність. Я прямо заходила на профілі у соцмережах і бачила, як вони в Німеччині страждають, що я назвала їх харківцями. Поблокувала я тоді нормально. Тому що в соцмережі це ж безкарність і нефільтроване висловлювання думок.

Я спостерігала, що найбільш поширеними аргументами проти катойконіма харківці були, по-перше, що це просто неправильно. По-друге, що так говорять тільки бабусі та дідусі.

- Так, останній аргумент дуже люблять. Що якщо наші бабусі та дідусі так говорили, то сьогодні це вже не актуально. Хоча навпаки, вони були носіями цієї мови, вони говорили українською. То, може, у корінь треба подивитися? Бо ми зазвичай дивимось на крону, яку вже трохи підпалило сонце.

На якому етапі розвитку зараз українська, з огляду на війну?

- Я думаю, що українська рухається своїм органічним шляхом, а повномасштабне вторгнення дало їй поштовх, отакою страшною ціною.

Думаю, що на нас чекає відродження протоукраїнських слів. Те, що ти казала, що бабусі й дідусі казали. І це завдяки навіть тому самому Пивоварову, який кладе вірші на музику. І я така, вау, вау, люди для себе відкривають Розстріляне відродження, фільм про будинок "Слово". Це неймовірно. Загалом, українська буде так само переповнена англізмами, я думаю. У ній буде так само досить багато суржику. Я думаю, у ній буде вже менше російської. Українська буде очищуватися, хоча в університеті нам казали, що мовна екологія не працює. Типу, мова – це дуже органічна штука, система. Якщо їй треба – вона візьме, якщо не треба – вона не візьме. Тому коли ми думаємо, що це ми творимо цю мову – це не зовсім так. Ми підемо, а мова лишиться.

Наостанок про цінності. Чому спілкуватися українською – круто?

- Я намагаюся відшукати якусь просту відповідь, але змістовну. Мій рідний дім в окупації, моя мама – в окупації, моя сестра з чоловіком – у Збройних силах. Ми пережили й проживаємо досить травматичні події у Харкові. І, напевно, спілкуватися російською – це було б зрадою. Спілкуватися українською – це робити свій маленький внесок в майбутнє. Усе починається з нас, з простих громадян і громадянок. Я б дуже хотіла, щоб мої діти говорили українською. Я б хотіла, щоб їх дивували слова російською. Тому так, спілкуватися українською круто, бо це твій внесок у наше майбутнє.

Читайте також: Головна санлікарка регіону Любов Махота: На Харківщині троє людей померли від сказу, це надзвичайна ситуація

Поделиться