О догоне Америки, "шелестела" Украина и специальной селедке: воспоминания участника событий
Для мене свідчення людей такого рівня, як колишній перший секретар Харківського обкому партії Владислава Мисниченко, набагато точніші за офіційні біографії. Так, він повністю зруйнував капіталізований у пізніших біографіях "чорнобильський міф" щодо раптової хвороби Володимира Івашка у 1986 році. Проблеми зі щитоподібною залозою (зоб) розвивалися у Івашка за власним медичним сценарієм, а лікування в Німеччині, про яке вже згадувалося в попередній публікації, було головною спробою врятувати політика.
Нагадаю, що Мисниченко був у "політичній обоймі" з 1964 по 1991 роки, тому не міг не запитати:
Це ж був іще хрущовський період! Я лише уявляю, скільки у вас спогадів про той час. Розумію, що це вже історія і читачам молодого покоління вона не надто цікава. Історики її описують по-своєму, як факт, і для багатьох вона вже як наука. Я в свої шкільні роки вірив у проголошену М. С. Хрущовим побудову комунізму, та вже через кілька років усім стало зрозумілим, що побудувати його легко тільки на словах. І досі запитую себе: невже в ЦК КПРС не розуміли помилковості, несвоєчасності свого рішення?
— Про М. С. Хрущова не багато згадаю. Адже він у Москві керував усією державою, а я тут працював, в обкомі інструктором і заступником завідувача відділом. Перед тим, як його спихнули, я став другим секретарем міськкому партії. У той період я ще не був на посадах, які б давали змогу ухвалювати рішення чи обговорювати їх на високому рівні.
Проте ви були, як кажуть, хоч і не в повній мірі, та все ж таки в курсі справ. І справді, з цього хочеться сміятися, але що ж мав на меті М. С. Хрущов, запроваджуючи дві партійні влади — сільськогосподарську і промислову в районах та областях? Адже ж не можна сказати, що він такий собі дурень. На владний Олімп, тим більше за Сталіна, випадкові люди не потрапляли, на таких посадах дурні швидко відсіювалися. Як кажуть, у кожного з нас свої мухи в голові, проте що він задумував, ділячи партію на промислові й сільськогосподарські райкоми та обкоми, чим він це обґрунтовував? Пригадую, ходив тоді такий анекдот: Як ото запровадили сільськогосподарські і промислові райкоми партії, жінка прийшла до сільськогосподарського райкому скаржитися на свого чоловіка: — Погрожує вбити мене молотком. — Це не по нашій лінії, от якби серпом...
— У вас і анекдоти з правовим підтекстом? А поділені райкоми й обкоми були для того, щоб можна було більш предметно займатися сільським господарством. Тому що в обкомі концентрувалося все — і промисловість, і будівництво, і транспорт, і та ж ідеологія, і сільське господарство. А коли будуть окремо сільські обкоми та райкоми партії, то вони 80 відсотків своєї уваги і зусиль віддаватимуть розвитку села. Така от ідея. Хто конкретно її розробляв, не скажу, та це вже й не так важливо. Виконавці завжди знайдуться.
Він прагнув і до децентралізації керування промисловістю. Було вирішено, що промисловими підприємствами мають керувати не міністерства, а місцеві органи — раднаргоспи. Насправді вони стали просто багатогалузевими міністерствами і зі своїми завданнями не впоралися. У практичній роботі, у взаємовідносинах, розділених за промисловим принципом партійних комітетів, нерідко виникали різного роду розбіжності, суперечки за пріоритетність питань, які потрібно вирішувати. Сперечались про належність низових підрозділів, які мали матеріальні цінності, ресурси, територій до того чи іншого парткому. Значно ослабла активна допомога міста селу. Коли виникали різні проблеми, одна влада намагалась перекинути їх на іншу.
У сільському господарстві теж зменшили кількість колгоспів і збільшили кількість радгоспів. Відбулося укрупнення господарств за рахунок неперспективних сіл. Цим і обмежилася нова реформа М. С. Хрущова. Поспішність у здійсненні реформи не дала бажаних результатів. Тому його і спихнули.
Певен, у вас з цього приводу є своя точка зору, а я знаю, що на гасло Хрущова "Доженемо і переженемо Америку" ті відповідали: "Навіть коли будемо бігти вам назустріч — ніколи". А простий народ казав ще ущипливіше: "Догнати Америку — це нам запросто. А ось переганяти не треба. Чому? Щоб вони нашого голого заду не бачили".
Мені б не хотілося, щоб у вас виникло враження, що я тільки анекдотами послуговуюсь, оцінюючи ті часи.
За тридцять років правління Сталіна зміцніла своя стара гвардія. Верхівка, навіть середня та низова ланка управлінців, не була готова і не хотіли різких реформ. Вона вже й не могла провадити репресії, як це було за Сталіна. Коли скинули Хрущова, а він же був у такому віці, коли ще міг би працювати. Мені б не хотілося, щоб у вас виникло враження, що я тільки анекдотами послуговуюсь, оцінюючи ті часи та тоді з’явився анекдот. Політбюро обговорювало, яку роботу йому дати після зняття. Суслов запропонував: "Запишемо йому в паспорт: "єврей" — і нехай сам влаштовується".
Та це знову, так, для гумору, а в опублікованих тепер особистих щоденниках Л. І. Брежнєва читаємо: "Хрущову 1. Встановлена пенсія ЦК в розмірі 5 000 крб. 2. Кремлівська їдальня. 3. Поліклініка та медичне обслуговування 4-го управління. 4. Дача — Петрово-Дальне. 5. Квартира в місті підшукується. 6. Автомобіль легковий".
Уже нікому не вдасться з фотографічною точністю зобразити постать Микити Сергійовича в усій його складності та суперечливості. Він уже належить історії, і нащадкам залишається лише говорити про нього, як про соціально-психологічний тип.
Та я хотів би вас запитати про неоднозначну, проте в історії України, безумовно історичну особистість. Ім’я цього державного діяча — серед визначних харків’ян. В Інтернеті є дані про те, що депутатом Верховної Ради УРСР він з 1963 по 1972 роки обирався від Харківсько-Червонозаводського виборчого округу. Та, будучи на вершині владного олімпу, майже десять років, на відміну від Л. І. Брежнєва, харків’ян як земляків до себе не наближав. Я маю на увазі Петра Юхимовича Шелеста. Він народився в селі Андріївка, Балаклійського району, навчався і до війни працював у Харкові робітником — ремонтником, помічником машиніста паровоза на залізничній станції "Основа", потім слюсарем паровозоремонтного заводу. Закінчивши Ізюмську радянсько-партійну школу, став секретарем Борівського райкому комсомолу, вступив в партію. Навчався в харківських інститутах народного господарства та інженерно-економічному, служив в армії, працював начальником цеху та виробництва на заводі "Серп і молот".
А напередодні війни, з 1940 р. — на партійній роботі: секретар Харківського міському КП(б)У з питань оборонної промисловості. Під час війни — завідувач відділу Челябінського та заступник секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості.
Та свій кар’єрний ріст він почав з Києва, коли 1954 року був обраний другим секретарем Київського міському КП України. Із липня 1963-го по травень 1972-го — перший секретар ЦК КП України. Кажуть, що своєю кар’єрою завдячував підтримці з боку М. Хрущова і М. Підгорного, хоча разом з М. Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М. Хрущова від влади (про що згодом шкодував). Відмічають також і те, що він найбільш активно боронив економічні інтересі України, відроджував і відстоював елементи культурної самобутності республіки, сміливо порушував питання стосовно більшої незалежності республіканських структур у господарських питаннях. Він залишив по собі Шевченківську премію, меморіал на Хортиці, музей архітектури й побуту в Пироговому, Палац "Україна" (за будівництво якого мав неприємності). Та потім і він, як казали — "зашелестів".
— У період правління М. С. Хрущова у багатьох працівників партійного апарату з’явилася невпевненість у завтрашньому дні. Багато кваліфікованих та досвідчених парторганізаторів полишили громадську діяльність. Подумував і я про своє майбутнє. Думав зайнятись науковою працею з економічним питань. Працюючи заступником завідувача відділу партійних органів промислового обкому партії, який тоді очолював Г. І. Ващенко, я почав збирати та систематизувати дані, які у великому обсязі проходили через обком.
Після зміщенням М. С. Хрущова з посади розділена партійна влада знову була поновлена. В Харкові з’явився міський комітет партії.
Обком партії рекомендував на посаду першим І. Е. Лябогу, мене — другим та О. М. Ярмоловича — секретарем міському партії.
Попри раніше встановлену традицію співбесід претендентів у відділах та з секретарями ЦК, нас одразу прийняв П.Ю. Шелест. Окремо він провів розмову з кожним із нас. Коли дійшла моя черга зайти до його кабінету, то на його запитання українською мовою я відповів російською. Він мені одразу закинув дещо незадовільним тоном: "А з якого це часу харків’яни почали балакати російською мовою?" Довелося виправдовуватися, дещо злукавити і пообіцяти, що надалі розмовлятиму "як щирий українець".
Пришили йому націоналізм за книгу "Україна наша радянська". Піддали її партійній критиці за "ідеологічні помилки". Зокрема, за "ідеалізацію" минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Хоч та книга вийшла не дуже великим накладом, її вилучили з продажу та з бібліотек.
— П. Ю. Шелест, — провадив я далі, — згадував про цю книжку: "Писалась вона довго і нелегко — більше трьох років. Хотілося наблизитися до образної живої мови. Заглядав навіть у словник Грінченка — шукав справжні українські слова, радився із фахівцями — економістами, істориками". У книзі йшлося про український народ, його історію. Починався твір розповіддю про те, як робітничий клас і селянство під керівництвом Комуністичної партії України, створеної за безпосередньої участі Леніна, захищали завоювання Великого Жовтня. Досить помітне місце займав екскурс у славне минуле українського народу і акцентувалося на ролі козацтва. "На це мені Суслов кричав: "Архаїзм — ці ваші козаки!" Я йому відповідав: "Якби не козаки, то й тебе б тут не було — козаки закрили грудьми кордони країни від кочових орд, від турків. Козаків ще царі використовували для захисту Вітчизни, для освоєння південних земель…”".
Ніби передбачав, що саме на ідеалізації минулого України він і спіткнеться, Петро Юхимович у своєму щоденнику записав: "Стало відомо, що у Колумбійському інституті є щоденники Винниченка. Треба було б мати їх для історії, для нащадків. Але думаю, це не підтримає Москва, іще можуть звинуватити у "націоналізмі”. У Москві є "політичні діячі”, котрі бояться всього неросійського, більше того, ставляться до такого з певною недовірою, навіть зневагою, проявляють махровий великодержавний шовінізм. До таких діячів найперше належить Суслов".
— Не було там ніякого націоналізму, — підтримав розмову Владислав Петрович. – Л. І. Брежнєв хотів бачити і все зробив, щоб в Україні першим секретарем ЦК КПУ став В. В. Щербицький. Звільнили його "у зв’язку з переведенням на іншу роботу" — заступника Голови Ради Міністрів СРСР. А Щербицького призначили спочатку Головою Ради Міністрів УРСР, а потім, того ж таки 1972 року, першим секретарем ЦК КП УРСР.
— Я цікавився. У Москві Шелест не відпрацював і року. У квітні його вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС "за станом здоров’я", відправили на пенсію і тримали під постійним контролем. Заборонили оселитися в Україні. Але він як діяльна людина не сидів удома і з 1974 по 1985 роки працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі Московської області.
— З Шелестом я зустрічався кілька разів уже після його відставки, відпочиваючи на Кавказі. У П’ятигорську сиджу з дружиною за обідом. Дивлюся, до обідньої зали заходить Петро Юхимович, теж з дружиною. Йому одразу хтось із обслуги йде на зустріч. Зустріли і посадили в так званому, окремому від загальної зали, люксівському ряду. Наступного дня заходжу на обід і дивлюся, що Петро Юхимович уже сидить зі своєю дружиною за моїм столом. Його дружина перша привіталась, і Петро Юхимович звернувся до нас:
— Я дізнався, що тут харків’яни відпочивають, ви не заперечуєте?
— Звичайно, ну що ви, Петре Юхимовичу!
Так ми з ним заприятелювали. У нас номери майже поряд, то ми й пивко попивали. Я тоді пивом забезпечував, а він — рибою в’яленою. Тією рибою і отруївся. Вночі стало зле, два дні лежав, температурило. Відпустило, і я збирався їхати на гірськолижний курорт Домбай. Замовив автомобіль. Була така можливість, це як у послугу входило. Я планував поїхати зі своїм помічником, який поряд відпочивав. А тут підходить до мене директор санаторію і запитує, чи не буду я проти, якщо Шелести зі мною поїдуть. Я кажу: "Ну, звичайно, як це я буду заперечувати, "Чайка" — автомобіль місткий". І ми поїхали на Домбай. А там вже організували екскурсію, баньку. Попарились, випили, поговорили. Він такий веселий, компанійський, простий у спілкуванні.
Потім він кілька разів приїжджав до Харкова. Він, після великих посад, до 1985 року працював керівником головного дослідно-виробничого конструкторського бюро на підмосковному авіаційному заводі. Приїжджав придбати устаткування, яке ми списували, бо ми перейшли на двозмінку і зайве устаткування продавали. Коли останнього разу приїжджав, то мене не було, з ним другий секретар обкому Парамонов зустрічався.
Я зараз читаю книгу, в якій описується, як знімали Хрущова, — вів далі Владислав Петрович. — У ній з усіма подробицями висвічується активна роль Брежнєва, Підгорного та Шелеста. А Петро Юхимович з Хрущовим був на "ти".
Він у своїй книзі спогадів В. В. Щербицького розкладав, як тільки міг. Третю частини книги приділив йому. Мовляв, підсидів його. Адже Щербицький тоді працював головою Кабміну. Запитує ніби сам себе: чому його вибрали членом Політбюро на посаді голови Кабміну України? Якщо бажаєте, почитайте.
— Владиславе Петровичу, до навчання в юридичному інституті я працював на заводі "Серп і молот" водієм і обслуговував партком заводу, статус якого був на правах райкому. Чув як розповідали, що у П. Ю. Шелеста в Андріївці, жила його рідна сестра, і він захотів її провідати. Звичайно, як у першої особи в Україні, всі поїздки плануються. Дізналися і в Харкові, що той має приїхати до сестри. А будинок у неї — хата старенька. Кинули туди всі сили і хату підремонтували, і телевізор завезли, і килими на стінах розвішали, і навіть телефон провели. А потім, коли він поїхав, то килими позабирали.
— Ні, вона не віддала. Хотіли забрати, а вона не віддала, каже: "Я Петі зателефоную". І ніхто нічого не став забирати. Було таке, — сказав Владислав Петрович з посмішкою, яка промовляла, що він знає цю історію не гірше за того, хто про неї нагадав.
- За часів "перебудови" почав давати інтерв’ю у пресі й на телебаченні. 1989 року видав свої спогади "...Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС".
Згадував: "Може, перед кимось я й досі винуватий, але... "пробили", "довели" і встановили Шевченківську премію як найвищу нагороду республіки, яка присуджується тільки раз у житті, те, що прийняли спеціальну постанову Ради Міністрів про створення державного заповідника на Хортиці, цим пишався і пишаюся й сьогодні. Так само, як і тим, що брав посильну участь у захисті чудових кінострічок Юрія Іллєнка, у створенні Музею-заповідника української народної архітектури та побуту в селі Пироговому".
Владиславу Петровичу я цього не розповідав, бо й сам тільки недавно дізнався, що перебуваючи в Ізраїлі йому організували зустріч. Прочитавши про неї, мені стало зрозуміле підґрунтя анекдоту про Хрущова, коли на Політбюро обговорювали, яку роботу йому дати після зняття. Нібито Суслов запропонував: "Запишемо йому в паспорт: "єврей" — і нехай сам влаштовується".
Фрагмент із виступу в Ізраїлі:
Мені 82 роки, почав Шелест, помру я скоро. У мене накопичилося за усе моє життя тільки три, але страшні гріхи. Перший мій гріх – ця подія шістдесят восьмого року в Чехословаччині. Введення військ радянських. Ми туди поїздом поїхали. Брежнєв, і навіщось мене узяли. Танки тоді ввели і наші загинули декілька десятків хлопців, і чехів багато загинуло. Страшний мій гріх кров на мені, кров. Хоча що я вирішував, хто мене там про що запитував? А все ж відзначився здуру.
Другий мій гріх – це Микита Сергійович Хрущов. Зрадив я його голубчика. Зрадив на політбюро. Зрадив. Усі від нього відступили. Микита Сергійович, коли заяву підписав, готовий текст йому протягнули. Говорить: Товариші! Я підписав заяву. Прошу вас дати мені можливість виступити на пленумі ЦК, сказати декілька слів, попрощатися хочу з комуністами. Брежнєв – не потрібно. Суслов – не потрібно. Суслов багато вирішував. Підгірний – не потрібно. І у Микити Сергійовича градом полилися сльози. Важку хвилину я тоді на цьому політбюро підлим пережив. Я ж його видвиженцем вважався. Зрадив, гріх мій страшний, гріх перед Микитою Хрущовим.
Третій мій гріх – це ви товариші єврейської національності. Труїв я вас сердечних, як міг. Тоді така ідеологія була. Заплутали. Ми усі заплутані були. Я коли потім в українських сорочках національних на роботу став приходити, так мене теж гнали. Суслов мені говорить українська мова – це не мова, а Суржик якийсь. А я вас труїв. Пробачте мене, якщо можете.
Він усе це сказав і повільно пішов до куліс. А дід звик, та і усі ми звикли, що оплески ж – коли виступив. А тут не було. Тут гробова тиша. Він вже майже до куліс дійшов і так повільно, і розгублено обертається. Гробова тиша і ніяких оплесків. Він обертається: "Що ж я не то що сказав. І раптом увесь зал 2000 чоловік в єдиному пориві встає зі своїх місць люди починають кричати: Прощаєм…
Помер 1996-го у віці 88 років. Пишуть, що він дотримав дане ним самому собі слово — пережити своїх ворогів. Йому належить влучний вислів-настанова: "Життя — складна річ. Його треба сприймати таким, яким воно є. Але головне — треба працювати. Працювати".
Розповідь про П.Ю. Шелеста була б не повною без згадки про Петра Тимофійовича Тронька, під керівництвом якого вийшов двадцятишеститомник "Історія міст і сіл Української РСР". Ідея видати це видання зародилася в Шелеста. Він якось заночував у одного діда в селі і побачив у того дореволюційну книгу, в якій містився докладний опис села, зроблений вдумливим дияконом. Після цього президія ЦК КПУ ухвалила спеціальне рішення про підтримку того енциклопедичного видання, яке переповідає історії майже 40 тисяч населених пунктів України. В нім, хоч і скупо, та з прославленням ролі КПРС, відображено історію міст і основних сіл областей УРСР. Наклад книг — 15 тисяч екземплярів, і вони вже стали бібліографічною рідкістю. На мій погляд, давно пора провести роботу, яку започаткував П. Ю. Шелест, і видати нову історію населених пунктів незалежної України. Адже багато населених пунктів, особливо сіл, за цей час просто зникли з мапи України. Така нині "історія з географією". Ось так "зашелестіла" Україна.
Я чому про це розповідаю? Тому що й сам зацікавився історією свого рідного села з такою незвичною назвою — Саша, що в нині Гайсинському районі на Вінниччині. Свою книгу назвав "Село моє – Саша".
Про видання "Історії міст і сіл…" я дізнався, працюючи прокурором Великобурлуцького району. А про Петра Тимофійовича Тронька почув від М.Т. Терещенка – колишнього першого секретаря райкому партії. Того самого, якого в роки горбачовської боротьби з нетрудовими доходами було засуджено до 12 років позбавлення волі. "Відсидів" сім. Це слово я беру в лапки, бо як колишній працівник "тюремної прокуратури", знаю, що там не сидять – там важко працюють.
Передаю дослівно:
– Нині ж люди не такі, як раніше були. Раніше вони віддавалися справі. Мені рідко траплялося зустріти якогось неробу, та їх і не було. Мали, звичайно, недоліки: той випивав, той трошки лінувався, той захоплювався дівчатами. Ну це, так би мовити, розходження, несумісності з партійною етикою. А взагалі вони ж працювали. Розповім тобі дещо про людей та про події, які тоді, в прекрасні дні давно минулої молодості, відбувалися. Життя йшло досить бурхливо й не було позбавлене пригод. Тут же з таким розмаїттям характерів і настроїв довелося зіткнутися, воно ж усе в мені сидить, хочеться розповісти. Кожному хочеться, щоб його вислухали, а хто в цьому не признається, той або сам себе обдурює, або себе не знає.
Ми ж не тільки на планові показники працювали. Жили звичайним життям: і чарку іноді випивали, і жінок любили. Я вже можу дозволити собі таку розкіш — поділитися споминами... Коли я працював, то у нас склалися хороші зв’язки з письменником Петром Тимофійовичем Троньком. Під його редакцією вийшли і "Герої України", й "Історія міст і сіл Української РСР". Там про всі області окремі книжки видано. До 1978 року працював заступником Голови Ради Міністрів УРСР, відав питаннями культури, освіти. Він народився на Харківщині й у роки війни бував на нашому аеродромі, де базувався винищувальний авіаполк. Є дані, що в роки війни тут базувалась авіачастина, в якій служив і Тричі Герой СРСР Іван Кожедуб. Тронько описав подвиг льотчика Віктора Гусарова, який, будучи смертельно пораненим, дотягнув і посадив свій літак на аеродром. Коли підбігли до літака, льотчик був уже мертвий. Звичайно, життя людське безцінне, але й урятувати літак, бойову техніку, теж щось та значило. І після війни Тронько частенько бував тут у нас. За його ініціативою, на меморіальному кладовищі льотчику В. Гусарову встановлено гранітний обеліск.
У Тронька був водій — Валентин Бугера. Його батька поховано на кладовищі в Бурлуці. Так водій із Троньком завжди приїжджав сюди. Із водієм простіше спілкуватися, то ми їздили до нього і він до нас. І через нього до Тронька наші бурлучани часто їздили. Зокрема, Пилип Петрович Доля. Так ось Тронько замовляє самогону. А Пилип Петрович Доля, через нього, в свою чергу, з Ради Міністрів замовляє і привозить сітки рибальські, знаряддя для мисливства. Так коли гість має намір приїхати, то Доля, в той час завідував міжколгоспним кормоприготувальним комбінатом і заодно рибгоспом, примушує дружину і та сидить цілий місяць жене самогон. Як приїжджають із Києва, то гудуть цілий тиждень. А коли назад везуть їх на Київ, то машина гопки стає, навантажена. Самогон, окости, сир. Усе, що можна було з Бурлука везти, — і там тоді теж розважаються, все ж таки столиця, Київ.
Так гості з Києва тиждень у Пилипа "гудуть", — веде далі Микола Тарасович. А водій Бугера, як їде сюди, то його звідти теж упаковують. Кладуть: цукерки, шоколадні набори, знамениті торти "Київський", оселедці в круглих бляшанках. У нас тоді рідко появлялися такі делікатеси, і він тут роздає. А Пилип Петрович був великий мастак на всілякі веселі витівки, так міг жартувати, що іноді не розбереш, усерйоз він чи жартує. Так він пустив таку чутку: "Ви знаєте, оцей оселедець, у бляшанках — це спеціальний оселедець, тільки для наближених до "верхів".
Слухачі відразу: "А чим же він такий особливий, той оселедець?" А Пилип: "Та хіба ж не розумієте. Там же, в верхах, багато пристаркуватих, а інтимним життям то треба жити, а коли "хлопчик", у міжніжжі не працює, то самі розумієте, яке сімейне життя. Тоді й жінка робиться понурою, дратливою, знервованою. Так ото для них оселедці особливого сорту та засолу. Там, мовляв, на тих пристаркуватих членів ЦК цілі інститути працюють...".
Почувши таке, ті, хто випивав із ним, тільки й налягали на оселедці... А він: "Та ви не дуже, не дуже налягайте, ви ще й так не слабі, я ж вас знаю, хто з ким, окрім жінки волочиться". Побалакали. Випили там, у гаражі колишнього райвиконкому. А директор Андріївського радгоспу, прізвище не називатиму, його потім перевели десь, зі старою жінкою розійшовсь, а взяв молоду. Так от той директор дізнався про оселедці. Дружина ж молода.
Це вже Пилип розповідав, як увечері сидів удома, а той стукає, заходить у хату. Запрошує Пилип його за стіл… "Та я не надовго" — "А що таке?" — "Та, кажуть, у вас там оселедці... Чи не могли ви і мені дати?".
— "Та чого ж не дати, але небагато, так двоє — троє дам".
— "То й на цьому спасибі". Пилип до дружини: "Замотай там оселедчиків". Та загорнула в газету, подала. Директор радгоспу пляшку. Випили для годиться. Той за оселедці й хутчіш додому. Приїхав і до дружини: "Став картопельку, ось я оселедчики привіз. Зараз ми оте саме…".
— "А де ти взяв оселедців, купив?" — "Та хіба таких купиш, дістав". Жінка нашвидку зварила картопельку. Той на оселедці налягає. Ніч підійшла, полягали спати… Потім на другий чи на третій день той до Пилипа: "Петровичу, що ж ви ото мені дали?".
— "Як що? Оселедці, ще ніхто не скаржився, а ви що ж?" — "Та що ж… Приїхав додому. Жінка картоплі наварила, то я на ті оселедчики наліг, а полягали спати, то ніччю — тільки воду пив та до вітру бігав". А Пилип Петрович йому: "Так то вночі ви дозу перебрали. Його потрошку треба. А вже більше немає. Закінчились оселедчики...".
Читайте також: Куди ділися "гроші партії"? Про Горбачова, Івашка та Кучму
