Нічого, крім нестерпного крику матері

Озирнулася. Все, як завжди. Зелений вогник домофона, засніжена парковка, старенький "форд" зі спущеними колесами, який стоїть на тому самому місці ось уже двадцять два місяці.

Біля під'їзду – фігура чоловіка. Високий, широкоплечий, у військовій формі. Він кинув у урну недопалок і попрямував до дверей.

Щось тривожне читалося у його жестах, поставі, ході.

За кілька секунд пролунав крик жінки. Жахливий плач. Виття.

Його ні з чим не сплутаєш. Так може плакати тільки мати. За своєю дитиною.

Господи, ще годину тому мені здавалося, що я давно очерствіла. Ховала батьків одного за одним, бовтала з хлопчиками без рук і ніг у шпиталі, потрапляла під обстріл у місті, була контужена, їздила у спалені вщент будинки друзів.

Але нічого в житті не вразило мене так, як ця мить біля будинку.

Хода військового, остання затяжка, двері, дзвінок, жінка похилого віку.

– Ваш син загинув.

Двохсотий.

Знаю, їх тисячі. Море національних прапорів на цвинтарях, білборди з іменами героїв на дорогах, свічки на сторінках у соцмережах. Друзі, знайомі, однокласники. Це страшно та боляче. Це завжди сльози, ком у горлі та дика ненависть. Але в цьому горі є якась домішка гордості, подяки, замилування.

Я сьогодні застала момент, у якому ще немає нічого, крім нестерпного крику матері. Це найстрашніше обличчя війни, яке мені довелося бачити, чути, відчувати.

Дихати не можу.

Тварини, що розв'язали цю війну, я не бажаю вам смерті, ні. Бажаю вам чути цей крик. Знову і знову. Знову і знову. Вічно.

Джерело – фейсбук Анни Гін

Редакція "Думки" може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали у розділі "Блоги" несуть автори текстів. Кожен бажаючий опублікувати блог може звернутися до редакції сайту "Думка".