Тарас Чмут: Без західної зброї війна для України уже була б закінчена

Події після 24 лютого цього року часто називають "новою хвилею" російського вторгнення. І зараз Україна загалом переживає те, що сталось під час першої хвилі, 2014 року, але у значно більших масштабах, з більшою кількістю озброєнь, руйнувань та людських жертв. Це торкнулося і волонтерської діяльності – якщо у попередні кілька років до допомоги армії була долучена досить невелика кількість українців, то з новою хвилею вторгнення обсяги та інтенсивність волонтерства зросли багатократно.

Як розповів РБК-Україна Тарас Чмут, керівник "Повернись живим" – найбільшого українського фонду з допомоги Збройним силам – зараз його фонд за два дні збирає більше, ніж за увесь минулий рік. З початку повномасштабної війни і лише до середини травня "Повернись живим" акумулював 3,5 мільярди гривень. Відповідно, це дозволяє реалізовувати масштабні проекти з допомоги війську з багатомільйонними бюджетами.

Окрім волонтерства, РБК-Україна поговорило з Чмутом – колишнім морпіхом та учасником війни на Донбасі – і про минулі бої за Херсон та Маріуполь, і про поточну битву за Сєвєродонецьк, і про те, як війна триватиме далі. Чмут далекий як від шапкозакидальницьких настроїв про швидку безумовну перемогу над агресорами, так і від "всепропальства". За його словами, в майбутньому Україна "однозначно виграє", але до цієї перемоги можуть пройти ще багато років.

– Вже багато тижнів у Києві – якщо не дивитися новини і не звертати увагу на повітряні тривоги – війна майже не відчувається. З одного боку, це добре: люди повертаються до нормального життя, запускається бізнес, економіка. З іншого боку, чи не бачиш ти ризику того, що суспільство знову розхолодиться і почне сприймати війну, як якісь події далеко на Сході – як це було роками до 24 лютого? Десь там під Сєвєродонецьком якесь село втратили, якесь відбили, це все десь далеко і нас не стосується. І це зокрема може вдарити і по волонтерському руху.

– З одного боку, дійсно, держава, суспільство і країна мають існувати в нормальному режимі, коли економіка працює і люди живуть. Власне, це один з факторів, через який ми воюємо – щоб жити своїм нормальним життям.

З іншого боку – це задача держави, не прибирати війну з інформаційного поля та готуватися до того, що ця війна може бути надовго. І тут треба виходити як з короткострокових питань, потреб і проблем, так і з середньострокових і довгострокових.

Уявіть, що ми зараз воюємо в такому форматі 10 років, тільки ці міста – Сєвєродонецьк, потім Слов'янськ, потім десь біля Харкова, потім знову ми зробили контрнаступ до Сєвєродонецька, і от в такому режимі 10 років. Країна має якось існувати, люди мають ходити на роботу, діти – в школу, вчитися, економіка має працювати.

Це наша нова реальність, в якій ми живемо. Ракетні удари були і будуть, і можуть бути, як в Ізраїлі, завжди. Це такий новий світ для України, і ми маємо адаптуватися до нього і адаптувати його під нас. Це завдання держави.

– Як тобі інформаційна політика держави щодо війни? Доводилося неодноразово чути навіть від представників самої влади, що ці реляції про наші безкінечні перемоги, знищення ворога, виснаження ворожих ресурсів, і так далі – все це зіграло свою правильну роль в перші дні чи тижні війни, але потім трошки в це загралися і це почало аж надто контрастувати з реальністю, яку ми бачимо. І періодично ті ж самі люди у владі почали трошки в іншу сторону кидатися, розказувати, що на Донбасі у нас ситуація "аховая". Як ти це все оцінюєш?

– По-різному. Я не прибічник того, щоб ми оголошували наші втрати, і вважаю, що ми не маємо цього робити. При цьому я вважаю, що держава не має брехати. Держава може щось не говорити, щось не озвучувати або щось озвучувати загально, але вона не має свідомо брехати своїм громадянам, тим паче військовим.

Я не вважаю, що зараз всі мають говорити про все, а в нас подекуди навіть на рівні влади є спікери на різні цільові аудиторії, які, виходячи з одного кабінету, говорять абсолютно протилежні речі. І це, на мою думку, не дуже ОК, хоч теж в цьому є свій зміст. Як мені здається, про що ми взагалі не говоримо – це робота з тимчасово окупованими територіями, це робота по деморалізації російських солдатів.

– А що ми можемо в цьому сенсі робити?

– Є ІПСО, наприклад, які багато років отримували якісь кошти на це, які мали б мати такий інструментарій, які мали б мати спроможності реалізовувати такі операції. Подекуди були спроби, і подекуди навіть успішні, але це все ще на низовій ініціативі окремих військовослужбовців, окремих спеціалістів або цивільних фахівців, аніж якась системна державна робота.

– Тобто системної інформаційної війни проти Росії ми не ведемо?

– На її території? Поки ні. І так само ми маємо вести таку ж війну в Європі і на Заході проти Росії, бо Росія її веде.

– Перейдемо до конкретних подій на фронтах. Почнемо з того, що вже сталося. Перше питання - це південь і Херсон. Як так сталося, що росіяни порівняно легко і швидко захопили місто і регіон? І наскільки історія під кодовою назвою "Хто розмінував Чонгар?" має під собою підгрунтя?

– Я ніколи не цікавився, чому він не замінований, тому тут коротка відповідь на друге питання. Я не знаю, чи він був замінований і хто його розміновував, якщо був. І чи це взагалі має якийсь сенс.

Щодо інформаційної накачки, однозначно зараз відбуваються і певні політизовані процеси щодо Збройних сил, яким активно сприяє Росія для того, щоб зменшувати довіру суспільства до армії, і вносити більше розладу всередині самої армії.

– Ми могли втримати Херсон і регіон довкола нього?

– Дуже легко так сидіти нам і казати, кому і як треба було утримувати. Якби ми вісім років готувалися до війни, то вона б не відбулася. Ми вісім років робили щось, тобто ми йшли в НАТО, ми проводили АТО, потім операцію Об'єднаних сил, ми проводили паради, якими всі пишаємося, ми купували 10 бронетранспортерів на рік і вкладали гроші в корвети, які будуть десь через надцять років або не будуть.

Ми щось робили, але ми не готувалися до війни з конкретним противником в конкретних умовах. Це вимагає певної кількості сил, засобів, техніки, резервів різних: людських, озброєння, боєприпаси. І, очевидно, що десь на війні ти програєш, ти не можеш завжди вигравати. Це приклад того, що нам не вистачило десь планування, десь ресурсу, десь резерву. І ті сили, які там були, вони просто були роздавлені в 10-20 разів більшою кількістю противника. Там власне стояв мій батальйон, в якому я служив, 137-й, і він поніс величезні втрати як для того періоду.

59-а бригада чинила доволі серйозний спротив, але одна бригада не може зупинити армію, яка йде по фронту, без прикриття всім, від артилерії і РЗСВ до авіації і ракет. Ми чинили спротив, це не значить, що він був зданий. Інша справа, що можуть зробити 10 чи 500 військових проти 10 000 чи 50 000.

– Схоже питання по Маріуполю. Чи був у нас шанс якось уникнути тої ситуації, яка сталася? І чи реальними були шанси деблокувати його в якийсь момент основними силами або зробити той самий прорив?

– По-перше, в медіа наші дуже часто журналісти не вникають в те, що було багато спроб проривів і деблокади, і всі вони були невдалі, і в них гинули люди, і подекуди дуже немала кількість, і в них втрачалась техніка. І те, що про це всі не говорять, то це не значить, що цього не було. І вертольоти літали в той час, коли всі кричали "зробіть щось".

Просто кожне "сонечко” в Україні вважає, що особисто до нього має прийти якийсь високий чиновник і кожного дня увечері доповідати, спочатку як йде війна, потім – що ми купуємо та отримуємо, потім – що у нас вкрали, і так по кожній з галузей. І так кожного дня кожному громадянину України. Так не буває ніде і ніколи, і про деякі речі ми дізнаємося значно пізніше.

– От про вертольоти ми дізналися вже публічно.

– Так, це приклад. Були спроби, вони працювали, ми цими вертольотами передавали допомогу, і вона теж працювала, і ми отримували звідти фідбек по ній.

В той же час уявімо собі ситуацію, що в якийсь момент часу ми б не утримали Маріуполь, і це призвело до того, що росіяни не зосереджували на його захопленні доволі значну кількість сили і направили, наприклад, їх на Харків, який був дуже хиткий. І ми б втратили Харків і Маріуполь.

В той короткий проміжок часу техніка та озброєння, які ми отримали від Заходу, тільки починала готуватися до передачі або надходила на рівні стрілецької зброї, "Джавелінів" і ПЗРК, тобто не того, що стратегічно впливає на війну.

Ми могли взяти половину армії, зняти з кількох напрямків і кинути на деблокаду Маріуполя. Ми б поклали спочатку цю половину армії, а потім добили б Маріуполь, а потім росіяни розвернулися б і спокійно пішли на Запоріжжя, Дніпро, Харків, Полтаву, Суми, Київ і далі до Львова. На жаль, так буває, що десь треба вигравати час і подекуди це час, який виграється жертовністю народу.

– Щодо поточних подій на фронтах, зокрема на Сході. Сєвєродонецьк – як ти бачиш шанси втримати місто і чи є сенс там триматися будь-якою ціною? Тому що від влади йдуть абсолютно суперечливі меседжі щодо цього. Або про те, що в Сєвєродонецьку "вирішується доля Донбасу", це сказав президент Зеленський. Тоді як секретар РНБО Данілов каже, що тимчасова втрата територій – це не трагедія і це нормально.

– Я тут погоджуюсь з Даніловим, тимчасова втрата території в умовах повномасштабної війни – це нормально. Поляки в 1939-ому намагалися тримати лінію фронту і якраз втратили все, якби зосереджувалися на окремих напрямках головного удару, могли б значно довше тримати оборону і, можливо, за рахунок цього виграти час, який дозволив би втрутитись західним країнам.

Тому втрата територій навіть з історичної точки зору, з точки зору військової стратегії – це допустимо. І це те, що ми робили, наприклад, в лютому і березні на півночі. Ми свідомо відступали, затягуючи противника в глибину для того, щоб його виснажити, а потім перейти в контрнаступ. І нам це вдалося, північ очищено так чи інакше.

Наскільки критичний Сєвєродонецьк? Просто так здавати його, напевно, не варто. Чи треба заради нього класти всі Збройні сили? Напевно, теж не дуже розумно. Але давайте розуміти, що на одиницю наших втрат – три-п'ять втрат ворога.

– Десь так: один до трьох, до п'яти?

– Так, для наступу треба десь три- або п'ятикратна перевага. І чим більш кратна перевага, тим менше втрат і ефективніший наступ. І це теж відчутно для ворога, навряд чи Росія хоче покласти свої збройні сили за Сєвєродонецьк або за всю Луганську область.

– Наскільки загалом росіяни зробили висновки з перших днів і тижнів війни?

– Вони доволі швидко вчаться, роблять висновки, у них багато системних проблем в армії, які не дозволяють їм ці висновки швидко виправити. Але не варто їх недооцінювати і не варто думати, що Росія – це якась слабка держава.

– Це була популярна, особливо на початку, історія, коли наші ловили полонених, які виглядали просто як бомжі і десь так же вміли воювати. Ми над ними дуже сильно сміялися. Тобто не вся російська армія воює і виглядає як бомжі?

– Звичайно, так. І не всі Збройні сили – як еліта НАТО, давайте теж віддавати цьому належне. На жаль, тому що воює величезна кількість людей мобілізованих, без досвіду, без навичок, без забезпечення на тому рівні, на якому воно мало би бути.

Це як 2014 рік, ми ж пам'ятаємо, це все було, ми проходимо циклічну історію 2014-2015 року, тільки зараз на швидкості х3-х4.

– Ми бачимо, що агресори дуже повільно, з великими втратами і проблемами, але все-таки повзуть вперед, десь їм, на жаль, це вдається. Наскільки далеко вони можуть просунутися?

– Це залежить від того, що безпосередньо буде робитись на полі бою. Тут неможливо спрогнозувати, як окремий умовний піхотинець, танк, відділення, взвод, рота і батальйон себе проявлять, від того буде залежати, як розвиватиметься ситуація.

Поки що вони потрошку важкою ціною, але просуваються. Наскільки далеко зможуть просунутися, залежить від того, наскільки вони зможуть ефективно мобілізовувати свої людські ресурси, техніку, озброєння і боєприпаси, з одного боку. З іншого боку, наскільки ми це зможемо ефективно робити. І з третього боку, від того, як ми будемо отримувати допомогу, а вони ні.

– Звичайно, ми не можемо дізнатися плани росіян, зазирнути в голову Путіну, але все-таки якісь є варіанти, якими можуть бути подальші плани ворога? Ми бачили першу фазу – вони лізли всюди, потім сконцентрувалися на одному напрямку, на Сході. Що далі? Вони й далі будуть по Донбасу йти? Чи можна чекати з Білорусі атаки, чи з півдня вони полізуть?

– З півдня йдуть певні наступальні дії з обох боків, хоча б їх спроби, як з нашого, так і з російського, якщо ми говоримо про Херсонщину та Миколаївщину. Якщо ми говоримо про північ, то небезпека, на мою думку, не зникла, але вона залежить від того, як розвиватиметься ситуація, в першу чергу, на сході, потім на півдні.

Навряд чи Росія спробує з усіх боків знову піти в наступ, тому що вони це спробували, у них не дуже вийшло. Виявляється, й мало підготовлені або без досвіду люди з ТРО, але з величезною мотивацією и трохи із сучасним західним озброєнням можуть робити нормальну війну регулярним збройним силам. Тому це потребує більш виваженого підходу.

З іншого боку, якщо ми дивимося на переформатування конфлікту в довгограючу історію, то тут, на жаль, ми закінчимося швидше, ніж Росія.

– Тобто ми не готові до війни на виснаження з ними?

– В цій війні ми залежні від Заходу від слова "повністю". Якщо Захід нам буде гарантовано давати достатню кількість техніки і озброєнь, не автоматів і пістолетів, не помпових рушниць, які ми отримували, а нормальне озброєння, тоді ми можемо воювати довго.

Якщо ми отримуємо 0,3 умовних одиниці, а втрачаємо 0,5 умовних одиниць, а Росія втрачає 0,5 і отримує 0,5, то ми просто з часом швидше закінчимося. І от зараз поки що все йде до того, що ми закінчуємося швидше, тому що Захід багато говорить і відносно мало що робить.

– Тобто темпами поставок ти, як і в принципі всі, не задоволений?

– Гріх жалітися, з одного боку, могло не бути нічого. Але з іншого – дуже багато розмов і подекуди дуже мало дій. І це якраз про те, що нам треба вигравати час. Маріуполь – це було про вигравання часу на те, щоб десь на Заході провели якісь скучні перемовини чиновники західних країн і погодилися надати нам нормальну артилерію. Завдяки цій нормальній артилерії зараз тримається схід.

Зараз ми отримаємо HIMARS і, можливо, М-270 з дальністю стрільби 85 кілометрів. Так, чотири машини, скількись ракет, але це вже якісь можливості. І якщо ми покажемо, що здатні опановувати цю зброю, ми можемо претендувати на більше, а це переведення конфлікту в іншу сторону. Бо ми зможемо ефективно вражати вже не на 30 кілометрах артилерією, а на 85.

– Нам зараз найбільше треба далекобійна артилерія, як всі кажуть? Взагалі все зводиться до того, що дайте нам артилерію, і у нас все буде добре, ми все зробимо.

– Не тільки про це. Перше – це реактивні системи залпового вогню MLRS з дальністю до 300 кілометрів, те, що ми просимо. Навіть 85 км нам добре, 120-130-150, будь-що, що далі 70 кілометрів – дальності роботи "Смерча" – нам ОК, якщо це ще й нові боєприпаси і їх буде безліміт.

Друге – це бронетехніка, нормальні БМП "Бредлі", бронетранспортери "Страйкери", М-113 або аналоги в великих кількостях, це бойові броньовані машини "Хамві", "Мастіфи", "Мрапи", "Бушмастери" ...

– Фактично, це все йде, але дуже дрібними партіями.

– Умовно кажучи, БМП треба тисяча, БТРів треба тисяча або 2-3 тисячі в залежності від того, про які говоримо, якщо М-113, то значно більше, якщо "Страйкери", то очевидно, їх дадуть менше. Якщо ми говоримо про автомобільну техніку – це 30-40 тисяч одиниць. Це нам треба умовно замінити все що є, всі ЗІЛи-130, "Урали", КамАзи, яким по 30 років, купа шасі спеціальних, від авіації до перевізних радіостанцій – це все треба міняти. І це величезні об'єми.

Потім ПВО, безпілотники, РЕБ, РЛС контрбатарейні, повітряної установки, потім все решта.

– Щодо ПВО і загалом російских ракетних атак. Вони ще довго зможуть тероризувати, зокрема, дуже далекі від лінії фронту міста періодичними атаками? У них ще достатній запас для цього, місяцями це може тривати?

– Десятиліття, наприклад.

– Десятиліття?

– А чому б й ні?

– Кажуть, що ось вони вже вистріляли стільки і стільки.

– Дивіться, у нас була і є одна ракетна бригада, у якої була якась невелика кількість "Точок-У" з якоюсь невеликою кількістю ракет. Ми 30 років їх там десь продавали, списували, потім 2014-2015 роки активно працювали, зараз з 24 лютого дуже активно працювали. "Точки" – одні з тих, хто стратегічно витягнув цю війну, і вони в нас досі є, ми ще можемо ними працювати десь на рівні в 50% від того, що було. Там гірша якість, бо багато нюансів, але вони є.

А тепер уявіть росіян, у яких 13 ракетних бригад, тобто помножте це все на 13, у яких є доступ до заводу, який виготовляв ці "Точки", у яких є доступ до комплексів, які прийшли на заміну цим "Точкам", в першу чергу "Іскандери", є доступ і плюс-мінус закритий комплекс власного ОПК. Якщо ще туди додати, наприклад, КНДР, Іран і ще якісь подібні не дуже прогресивні країни, але які можуть допомагати тими чи іншими складовими, Росія може довго існувати і випускати не найкращу в світі зброю. Але вона буде, а у нас її не буде. Її буде багато, вона буде проста, дешева і працююча.

– Повертаючись до західної зброї – станом на зараз, як би ти оцінив внесок її поставок загалом в ситуацію на фронтах?

– Вона дозволяє нам тримати цей самий фронт. Без західної арти, протитанкових засобів, ПЗРК і решти ми би посипалися давно. Якби умовно ми з 24 лютого нічого б не отримали, я думаю, війна вже була б для нас в такому форматі завершена.

– Програна?

– На жаль.

– А за яких умов і коли Україна зможе перейти в контрнаступ? І чи бачиш ти опцію військового звільнення усієї території України, включно з ОРДЛО і Кримом?

– Для мене ОРДЛО і Крим не є якимись окремими частинами. У світі все теоретично можливо. Теоретично можливо все, практично перший крок – це зупинити противника, другий крок – це перейти в контрнаступ. Для того, щоб зупинити противника, треба час на те, щоб отримати техніку, озброєння, людей навчити, опанувати це все. Пік надходжень буде, як мені здається, червень-липень, але поки щось червень підводить.

З іншого боку, для контрнаступу нам треба не просто якась кількість, нам треба перевага над противником.

– І до цього ще далеко?

– І до цього ще дуже далеко. Причому як кількісної переваги, так і якісної. Ми всі посміялися з російських танків Т-62М, але їх багато, вони є, вони прості, ефективні і вони будуть працювати. І ОК, він горить від "Джавеліна", так і Т-72 горить, і Т-90 горить, і "Абрамс" горить. На війні це техніка і перемагає той, у кого її більше, краще підготовлені люди і більш мотивований особовий склад і командири.

– Я так розумію, ти песимістично ставишся до прогнозів, що вже в другій половині літа буде контрнаступ і фактично за три-чотири місяці ми досягнемо дуже серйозного успіху.

– Десь під Москвою...

– Ну, не під Москвою, але хоча б під Луганськом.

– Вже були у нас такі фахівці в Україні, які розповідали, що ворог через два-три тижні – і все. Вже два-три місяці і якось не дуже. І чим ближче до лінії зіткнення, тим це "не дуже" посилюється, скажімо так. Хоча стратегічно і глобально я поки не вбачаю, що ми програли або програємо. Мені здається, Україна тримається дуже достойно, і в майбутньому ми однозначно виграємо. Просто питання цього проміжку майбутнього.

– Це можуть бути роки?

– Це може бути і 10 років.

– Зараз триває четвертий місяць війни. Вам як фонду працюється легше чи важче, ніж на початку, і як змінилась волонтерська діяльність за цей час?

– Однозначно, стало легше, через те, що з'явилось більше часу і можливостей систематизувати процеси роботи в новій реальності. З іншого боку, зникла тотальна потреба у всьому, для всіх і на вчора. І формат роботи перейшов на більш середньострокову перспективу планування, закупівель, проектів, логістики, воно стало на більш системні рейки в новій реальності. Нова реальність – це нові масштаби, нові об'єми, які повністю неспівмірні з усім, що робив фонд попередні вісім років.

Тобто ми за два дні збираємо більше, ніж за весь минулий рік. Ми за тиждень збираємо більше, ніж за останні вісім років плюс-мінус. І, відповідно, закупівлі йдуть вже не точкові, а великі, проектні, системні, в тому числі товарів військового призначення, подвійного призначення.

– А як щодо пожертв? Якось вже відчувається або зниження запалу людей, або банальне виснаження фінансових ресурсів?

– Як у всіх, це природній очікуваний процес, він почався десь в кінці березня. Зараз ми тримаємось на якомусь певному плато, за рахунок диверсифікації підходів до фандрейзингу. З іншого боку, у нас було прийнято декілька стратегічно вірних рішень на початку, що дало нам певні репутаційні плюси зараз.

– Що мається на увазі?

– Те, що ми не працюємо в форматі відкритого офісу, те, що ми займаємось не усім, а займаємось тільки визначеними сімома позиціями. І те, що ми самі визначаємо пріоритети видачі допомоги.

Ми самі приходимо до військових, самі з ними зв'язуємось, або через відповідну форму можна подати заявку і вона буде розглянута, або її плюсонуть, або її мінуснуть. Це дозволило не встрявати у великі репутаційні скандали і підтримувати фінансування на якомусь стабільному рівні. Звичайно, цей рівень не дозволяє, умовно кажучи, купувати танки або літаки, але він дозволяє у доволі великих масштабах забезпечувати тим, чим ми забезпечуємо: в контексті зв'язку, снайпінгу, аеророзвідки, мобільності військ, органів військового управління, командних пунктів, пунктів управління розвідки, такі системні великі проекти.

– Серед пожертв домінують дрібні суми в 100-200-500 гривень, чи як правило, якщо вже приходить, то щось з багатьма нулями?

– По-різному. У нас немає якогось одного спонсора, ми не отримували величезних коштів від олігархів. Найбільший одноразовий донейт – 4 мільйони доларів в криптовалюті від криптосередовища DOU. Від різних бізнесів може бути і мільйон гривень, і десять, і більше, і менше.

З одного боку, як для волонтерів, це дуже багато, з іншого – дуже мало з нашими масштабами роботи. Цього тижня ми купили десять безпілотників, це майже 10 мільйонів доларів. Щоб реалізовувати такі маштабні проекти, треба збирати впродовж якогось часу. Але при цьому не зникають поточні потреби в квадрокоптерах, радіостанціях, тепловізорах, засобах захисту, машинах, які в умовах такої війни фактично є розхідним матеріалом.

– Чого зараз бракує війську більше всього і як це структурно змінилось з кінця лютого-початку березня, з точки зору волонтерства?

– Зараз до нас найчастіше надходять запити щодо машин, пікапів, мікроавтобусів, друге – це безпілотники на 30-50 кілометрів і супутні речі: планшети, флешки, ноутбуки, плазми, жорсткі диски тощо. Зброси на коптери, запасні акумуляторні батареї, зарядки, старлінки. Потім зв'язок: мотороли, Hytera, голосові шлюзи, телефони, радіорелейки, мачти, кабеля, перехідники тощо – все, що призначене для управління і комунікації війська. Тепловізори і нічники, останні зараз важче купити. Потім уже решта в різних пропорціях: металошукачі чи міношукачі, броня, шоломи, аптечки, які непрофільні для нас зараз, генератори і т.д.

Сьогодні повернувся з півдня, кілька командирів різного рівня озвучили запит на саперні лопатки. В армії закінчились саперні лопатки. Круто. Повоюємо.

– У тебе часто в коментарях на фейсбуці пишуть: ось пішов воювати брат-кум-сусід, навіть йому родиною чи під'їздом зібрали гроші, але він голий-босий, нічого немає, йому треба приціл, бронік тощо. Ти відповідаєш: ми не займаємось точковим оснащенням одного бійця в конкретному місці. Але що можеш порадити людям, у яких хтось пішов на війну і у цього бійця нічого немає? До кого бігти?

– По-перше, "в нього нічого немає" – це не дуже коректно. У нього як мінімум є зброя, боєприпаси, командир, який йому ставить бойову задачу. Імовірно, у нього якийсь підрозділ, у якого є якась колективна зброя, якась структура, вертикаль управління. "Нічого" – це уже неправильно.

Якщо ми говоримо в контексті забезпечення, то якоїсь критичної ситуації по бронежилетах-шоломах зараз немає. Їх купує держава, їх передають волонтери, їх ми отримуємо в якості міжнародної допомоги. Інша справа, що бронежилети насправді мало хто вміє носити і розуміти його функції і призначення, якими б вони не здавалися очевидними.

По-друге, якщо це якийсь волонтерський бронежилет, то дуже висока ймовірність, що він не дуже підходить під реалії нашої війни.

– Кажуть, краще жодного бронежилета, аніж псевдобронежилет.

– Сто відсотків. Бо це буде щось важке і незручне, ви будете менш мобільні, і він все одно не врятує вас у разі прильоту. Але якщо ми говоримо про правильний нормальний військовий бронежилет з нормальним кевларовим пакетом, з нормальними плитами, які правильно підігнані під конкретного військовослужбовця, який не знімає з нього захист плечей і паху – то він має бути, як і шолом.

Що робити? Можна купити те, що армія точно не дасть хороше, це точно не буде зайве: хороше взуття, рюкзак, баул. Всілякі ці коліматори, ручки на автомати – потрібні тільки тим, хто знає, що з цим всім робити. Для інших треба більш приземлені речі, які дають більше користі. Один хороший бінокль на підрозділ – це краще, ніж один дорогий коліматор на автоматі. Один хороший ноутбук на підрозділ – краще, ніж один комплект форми.

Я прихильник колективних підходів, коли ви даєте не конкретному бійцю, а даєте щось, в тому самому грошовому еквіваленті, але цим користується десять бійців. Планшет – з ним можуть працювати багато людей, він працює в інтересах підрозділу, він збільшує його бойовий потенціал. Бінокль – теж, тепловізор, радіостанція – теж. Скуповувати собі все, що є в магазині, починаючи від ножів – не варто.

– Роль і авторитет армії, військових і окремих військових керівників дуже сильно зросли в Україні. Ти бачиш передумови, за яких може сформуватися якась окрема партія військових, тому що про неї ходять чутки в політичних кулуарах. Є абсолютно суперечливі версії про те, хто це робить, з ким робить і проти кого.

– Я там є?

– Доводилося чути різне, зокрема і так.

– Цікаво. Можеш цим людям не дуже довіряти в майбутньому, бо я поки не планую. Але так виходить, що в суспільстві армія користується величезним рівнем довіри. І на відміну від багатьох політиків, чиновників і лідерів чогось там, ці люди щоденною важкою працею і результатом підтверджують себе в цій країні.

І я допускаю, що в окремих військових можуть з'явитися політичні амбіції. Але якщо ми говоримо, наприклад, про Залужного, то я не вірю. Я ніколи не чув від нього про такі амбіції, і від більшості адекватних військових, яких я знаю, тотальної більшості, я теж не чув бажання.

Окремі, звичайно, є, і ми бачили їх з 2014 року на виборах.

– Мається на увазі не партія, в якій є військові, а партія саме військових з відповідним позиціонуванням.

– Ну, у нас була партія афганців, були багато різних подібних партій, навіть після 2014 року. Я розумію суть твого питання і якщо відповідати на цю суть – я думаю, що ні. Але однозначно всі політичні сили спробують використати максимально і волонтерський рух, і військових, і ветеранів.

– Надходили вже тобі пропозиції від когось?

– Так.

– Щоб якось втягнути фонд в політичну діяльність?

– Не фонд, мене. Я це я, а фонд це фонд, я директор, який сьогодні є, а завтра мене немає. Це перший важливий момент. Другий момент – в мене є ще Український мілітарний портал, який нікуди не зникає і яким я продовжую в тій чи іншій мірі займатися.

Фонд рівновіддалений від усіх політичних сил і принципово аполітичний в своїй сутності. Ті люди, які є фондом, вони не мають політичних амбіцій. Вони хочуть впливати на реформування і розвиток Збройних сил, тому що вони з ними працюють кожного дня. Вони хочуть, щоб наша армія і держава не робили помилок, як у попередні вісім років, але при цьому я знаю, що станом на сьогодні немає бажання у будь-кого з працівників фонду будувати політичну кар'єру і тим паче якось намагатися втягнути фонд.

В різні роки були такі спроби, і мені здається, що поки ми доволі якісно тримаємося і трималися від усіх на відстані двох метрів, не ближче. При цьому ми нормально комунікуємо з різними політичними партіями, звичайно, крім колабораційних. І це ОК як на мене, координація якоїсь волонтерської роботи і якихось питань на рівні Кабміну, Верховної ради, зовнішньої роботи з партнерами.

Тобто ми в якійсь мірі політичний гравець, але у нас немає бажання ставати частиною чиєїсь фракції, партії чи додатком до чогось.