Голова ГО "Деколонізація. Україна" Вадим Поздняков: Держава має жорсткіше відпрацьовувати з Московським патріархатом

Харківська декомунізація розпочалася чи не найгучніше по Україні – з повалення найбільшого в державі пам’ятника Леніну 28 вересня 2014 року. Далі були сумнозвісні кернесівські громадські слухання у кіноконцертному залі "Україна", де тодішні екс-регіонали намагалися зупинити процес, перейменовуючи Дзержинський район на Дзержинський тощо. Утім, активність громадян і деяких політиків доволі швидко дозволила Харкову повернути українське обличчя.

В інтерв’ю виданню "Думка" активний учасник тих подій, активіст, голова громадської організації "Деколонізація. Україна" Вадим Поздняков розповів, чому важливо відмовлятися від російського символічного простору, що окупанти роблять на загарбаних українських територіях і чому це можна кваліфікувати як етноцид, хто найбільше чинить спротив деколонізації України та як на цей процес впливає УПЦ (МП).

Я хотів почну не зі статистики перейменувань, а з того, що попрошу тебе пояснити людям, що росіяни роблять на окупованих українських територіях із символічним середовищем.

- Якщо брати загалом деколонізацію і загалом те, що роблять росіяни, вони, коли окуповують територію, знищують абсолютно все українське. Це пам'ятники-дошки нашим загиблим захисникам України, військовослужбовцям, пам'ятники нашим культурним діячам, саджають на підвали наших представників української церкви, греко-католицької, Православної церкви України, прибирають, знищують всі підручники української мови, літератури. Тобто вони випалюють все українське.

Вони, по суті, проводять етноцид. Тобто зачищають все українське. При тому, на жаль, частина українського суспільства досі толерує все російське, що вони продовжують нав'язувати на окупованих територіях. Хочеться просто нагадати, що робили росіяни в тому ж Куп'янську в 2022 році, як вони методично знищили все українське. Усі герби, всі дошки, всі пам'ятники ветеранам АТО, всі наші українські книжки, як вони швидко замінили українські книжки російськими.

Я бачив, що вони навіть, якщо не помиляюсь, в Мелітополі поставили нового Леніна.

- Вони ленінів поставили дуже багато. А в Мелітополі вони поставили Леніна, Сталіна і Пушкіна. Це от їх пантеон!

Чи розуміють всі в Україні, особливо молодь, від кого буде залежати наше майбутнє, важливість декомунізації тут, на неокупованих територіях?

- На жаль, не всі. Тут є різні люди. На жаль, завдяки якраз російській інформаційній боротьбі, якщо в 2022 році переважна більшість суспільства розуміла, навіщо це, то зараз завдяки інформаційно-психологічним спецопераціям росіян це все переводиться на так званий "неначасинськ". Хоча, якщо брати реальні витрати, вони навіть не зіставні з витратами на оці всі тюльпани і клумбочки.

Типове питання будь-якого пересічного старшого і середнього віку харків'янка: скільки коштує перейменування?

- Дивлячись, що. Саме перейменування, по факту, де-юре не коштує нічого і нікому, якщо брати закони про декомунізацію і деколонізацію. Але будемо відвертими, є така річ як покажчики.

Якщо покажчик на приватному будинку, який недорогий, простенький, не міський, він коштує 200-300 грн. Якщо це людина не пенсійного віку, то будь-хто може собі дозволити. Це дві пачки цигарок. Давайте будемо відверті: житини на вулиці українського діяча, українського героя, чи жити на вулиці якогось росіянина – це питання таблички, яка коштує дві пачки цигарок. Якщо ОСББ, я не думаю, що 300-500 грн для ОСББ – це якась непідйомна сума.

Те, що належить місту, замінює міська рада. Вони типажні, там теж є певні суми, але для бюджету Харкова відверто… Є вулиці, які перейменували 2 роки тому, і тільки зараз там проводяться заміни табличок, це все в черговості. Для харківського бюджету це насправді копійчані суми, на усі ці тюльпани, якщо що, витрачається набагато більше. На усі ці клумбочки, лавочки, зоопарки.

Не тільки на мою суб'єктивну думку, а так воно і є, найголовнішими, пріоритетними видатками мають бути для країни, для міського бюджету – оборона і культурний напрямок. Друге – це побічне. Усі ці клумбочки, лавочки, всі ці "прекрасні речі", ми з ними дуже прекрасно будемо розбиратися вже після завершення війни. Найголовніше – це військо і культурна частина видатків, це якраз цивільна частина, вона має йти на розповсюдження, на пропаганду всього українського. Тобто основна частина – військо, і побічна ще має бути певна кількість, яка не може бути направлена на військові потреби, це якраз культурна наша експансія. Це навернення людей до української культури, це позбавлення від російських, радянських, імперських маркерів.

І ціни щодо пам'ятників. Якщо не займатися відмиванням грошей з боку будь-якої міської влади, то візьмемо, наприклад, Харків. У нас є техніка комунальна, у нас її безліч. У нас є комунальники, які отримують зарплату? Є. Що нам потрібно? Заправити цю техніку бензином, солярою. Скільки це коштує гривень, зазвичай? Невеликий пам'ятник від 1 тис. грн до 5 тис. грн. Величезний якийсь монумент може коштувати 1000 доларів. Але це навіть не знаю, які зараз є монументи, які коштують стільки. Хіба, можливо, якийсь радянський солдат на Павловому полі.

Усі інші монументи, які є, – це питання заправити бензином техніку. Тобто у нас є працівники, у нас є комунальна техніка, приїхав, зняв – до 5 тис. грн. Велика сума для міста Харків? Ну, ні. Чи важливо це робити, чи треба це зробити було ще на позавчора в деяких моментах? Так, звісно!

Тому якщо це робити без бажання відмити грошей з боку чиновників, це копійчані суми, які не сумірні з цими тюльпанами, лавочками, клумбочками і "прекрасними" іншими речами.

Є люди старшого віку, які не підтримують демонтаж знаків тоталітаризму, соціалізму, комунізму і подібних ідеологій. Як до них ви ставитеся?

- Я б не сказав, що люди старшого покоління всі не підтримують. Я от скажу зі свого власного досвіду, не буду приховувати, якщо ми казали раніше, що невідомі патріоти, то це за участю наших людей були розбиті пам'ятники молодогвардійцям на вулиці Культури. І коли я ходив вранці спілкуватися з місцевими мешканцями, фотографувати, то люди там дивилися на демонтовані погруддя, люди віку 70+, і казали: класно, що демонтували. Вони говорили, що при радянській владі це була "червона школа". Дуже багато людей старшого покоління казали, що давно це пора було зробити.

Так, далеко не всі. Це, мені здається, залежить від рівня інтелектуального розвитку. Просто далеко не всі люди старшого покоління якісь прорадянські, проімперські. Є суттєва частина насправді адекватних людей. Звісно, що вони все одно складають меншість, скоріш за все. Але я б не сказав, що це 99% старшого покоління не сприймає. Велика кількість людей, я сам був здивований, прямо дуже старшого покоління, які цілком підтримують і розуміють ці процеси, які і в Радянському Союзі, і в 1990-х мали нормальні, адекватні погляди. У нас же все одно голосували завжди і за демократичні сили. Були люди, які і в 90-х виходили за незалежність. Були люди, які виходили на той самий "Помаранчевий майдан". Уже багатьом із тих, хто виходили, кому було тоді 50 років, їм зараз уже набагато більше.

Тобто це міфологізовано, що люди, які старші за середній вік...

- Ні, якщо бити статистику, скоріш за все, там буде гірша ситуація. Але загалом далеко не всі. Тобто тут питання, мені здається, скоріше в ангажованості, якійсь ностальгії і, на жаль, рівень інтелектуального розвитку, бо люди, які мають кращу освіту, які мають більший фінансовий достаток, зазвичай більш проукраїнські. Звісно, є винятки. Пам'ятаємо всяких Алл Александровських. Але загалом, все одно. Так само це корелюється й серед молоді, людей середнього віку. Чим людина освіченіша, чим людина забезпеченіше, тим більше вона підтримує українізацію, деколонізацію.

В одному з інтерв'ю ти казав про те, що є питання до Мінкульту, що він фантастично довго деякі абсолютно прості пам'ятники не виключає з переліку, що блокує законний демонтаж. У чому причина і у кого там немає політичної волі? Чому так відбувається при кожному міністрі культури?

- Тут проблема в тому, що, по-перше, наскільки мені відомо, понад 100+ пам'яток, по яких нема десь рішень, тільки по Харківщині, а по інших регіонах так само.

Тобто це тисячі пам'яток?

- Це тисячі пам'яток по всій Україні, так. Проблема в тому, що ніхто в цьому особливо не зацікавлений. Воно не приносить ні фінансових дивідендів, ні політичних дивідендів. Якщо це не дає якихось електоральних балів чи фінансів, а кому воно цікаво? І воно йде саме тому цим бюрократичним, повільним, якимось неймовірно повільним шляхом.

Я не знаю, як можна виводити 10 пам'яток за 2 місяці по всій Україні, коли деякі документи навіть по Харківській області висять ще з 2023 року. Наприклад, як була історія з пам'ятником Пушкіну в Берестині. Мені керівництво міста казало: ось буде рішення Мінкульту, ми його демонтуємо одразу. Дуже довго це затягнулося, кілька років, як ця епопея тривала, але щойно було рішення Мінкульту, вони якісь там бюрократичні процедури протягом тижня провели – і все, немає.

І таких громад по Харківській області більш ніж достатньо, які кажуть, що щойно ми подали всі документи, по процедурі Мінкульт все погодить, ми на наступний день зробимо. Я вірю. І от проблема скоріше в цьому.

Як підштовхнути Мінкульт?

- Ми якраз про це говорили з певними людьми з Комітету гуманітарної політики Верховної Ради, що на одне з наступних засідань буде все-таки запрошено керівництво Мінкульту. І це питання буде одним із головних на засіданні Комітету гуманітарної політики Верховної Ради, що давайте вже щось з цим робити. Це рік і три місяці з фінальних термінів закону ще про деколонізацію минули, а віз і нині там.

До речі, у законі про нацпам'ять заклали ще один рік антисаботажного механізму, тобто лишилося ще 11 місяців. І знову, до речі, буде три місяці потім у голови обласної адміністрації, зараз все у Терехова в руках особисто, якщо говоримо про Харків. Але, на жаль, тут є багато моментів, що ми нічого не зможемо зрушити. Перше, Міністерство культури блокує. Друге, є низка прізвищ. Ну, тут проблеми і в прописаному законі, і в політичній волі керівництва Інституту нацпам'яті.

Зокрема, є деякі прізвища росіян, які ніякі. Вони нічого особливо про Україну не говорили ні хорошого, ні поганого. Але навіщо нам вулиці, названі іменами росіян, які ніколи не було в Харкові?

Наприклад!

- Ну, візьмемо, наприклад, проспект Жуковського, візьмемо вулицю Академіка Павлова. Є ще прізвища, вони не настільки на слуху, але загалом вони є, кілька десятків.

До ситуації в Харкові. Тепер про статистику. Що у нас ще залишається? Чи вже все виконано?

- Не все. Є цікаві об'єкти. Вони формально не підпадають під дію закону, але тому що в нас немає в Києві політичної волі. Усі розуміють, якщо в Рівному чи в Ужгороді пам'ятник советському солдату валиться, то це правильно. Та й усі адекватні люди розуміють, що Альоша на вулиці 23 Серпня в Харкові – це радянський маркер, там немає жодного поховання, там немає прізвищ загиблих солдатів. Він там не потрібен.

Це, правда, радянський маркер, але, на жаль, суспільство до цього не дозріло, і в Києві ще не дозріли до переосмислення питання, переосмислення взагалі концептів пам'ятників учасникам Другої світової війни. Це окрема цікава дискусія.

Ще будуть питання перепоховання з центрів міста. Якщо до цього дозріли вже навіть на Київщині, ми спілкувалися нещодавно з владою міста Ірпінь. Будуть робити перепоховання в Бучі, наскільки мені відомо, будуть робити перепоховання з центру міста радянських солдат на кладовище. Про захід України мовчу. Там зараз десятками готуються документи і вже є дуже багато прецедентів.

У Харкові є в центрі десь поховання?

- У центрі ні, але там складна ситуація.

У Лісопарку, наскільки я знаю.

- Це можна скоріше назвати великою братською могилою, бо там і польські поховання, і німецькі. Якщо взяти не зовсім центр, то це братська могила біля школи на вулиці колишнього Танкопія, зараз Каденюка. Могила НКВД-истів. Її можна взяти, підготувати документи, оформити і провести перепоховання на кладовищі, і це абсолютно нормально.

У парку "Основа" є ще теж братська могила. Це нормальна практика перенесення останків, по-християнськи їх можна поховати, зі священиками, навіть із військовими почестями як учасників Другої світової нації, але по-нормальному. Тому що могили в публічному просторі – це не окей, це така совєтська практика.

Яка статистика? Що в нас недовиконано?

- Якщо брати загалом, то кількість пам'ятників, дощок, барельєфів, якихось там серпів-молотів на фасадах наших будівель – десь 50+ є ще. Пам'ятників не так багато лишилось. Це пам'ятник Шумілову, по якому висить документ в Мінкульті, пам'ятник Зубарєву на ХТЗ. Не знаю, там щось по ньому цікава історія вийшла, що Інститут національної пам'яті подав документи на виключення його з реєстру, а тепер відмовляє, передумав. Це цікава історія, тому що його вже виключили з реєстру.

Що в нас ще? Є пам'ятник дружбі російського та українського народу на харківському мосту, який не має жодного статусу.

Як щодо пам'ятнику афганцям? Це підпадає?

- Я просто не знаю, які там дошки лишилися. Там мої люди зашліфували прізвища і написи на честь окупантів Угорщини, Чехословаччини, Фінляндії. Основна частина того масиву підпадає під закон про деколонізацію.

Специфічна історія з цими меморіалами. Я не дуже великий прихильник. Це має бути не глорифікація, явно. Це як у Хмельницькому класний пам'ятник, де радянські солдати в Афганістані виглядають, як пішаки. От в такому форматі пам'ятники афганцям мають право на існування. Але не у форматі глорифікації, бо це ж по суті "СВО" їхнє. Це спеціальна воєнна операція.

Що взагалі забув українець Петренко з Харкова в Афганістані? І навіщо йому тут був Афганістан потрібен? От скільки загинуло звичайних хлопців, яких мобілізували і туди кинули. Комусь потрібно було цим хлопцям в той Афганістан? Що вони думали? Це була чужа загарбницька війна.

Не сподобається багатьом порівняння. Це як буряти, чи татари, чи дагестанці, чи чеченці, яких відправили сюди в м'ясорубку. Деякі навіть насильно мобілізований, якісь буряти, це їх ось такий новий совєтський союз під назвою Росія їх відправив сюди. Так само українці, на жаль, були тими бурятами в Афганістані. Подобається комусь це чи ні.

Уточню, 50 об'єктів – це топоніми чи це пам'ятники?

- Плюс-мінус 50 об'єктів – це саме пам'ятники, дошки, різноманітні серпи й молоти на будівлях.

А вулиці?

- По вулицях цікавіша історія, тому що є дуже багато дискусійних назв. Тобто ті, які...

Та ж сама академіка Павлова?

- Вона тут не потрібна. Формально вона не підпадає. Інститут національної пам'яті зараз специфічні має думки, вчора щось не підпадає, сьогодні підпадає. Ось як вони досі не визначились з Висоцьким, хоча, чесно, тут немає питань, що це символіка російської імперської політики. У нас купа українських виконавців виступала. І біля розбитого Палату спорту – пам'ятник Висоцькому. Це якось навіть трошки цинічно.

А щодо вулиць, їх плюс-мінус 50, по яким особисто в мене немає питань. Це російські діячі, які чомусь в статусі "хороших руських", хоча це ті росіяни, які особливо нічим не відзначились ні за Україну, ні проти України.

Все ж таки, на мою особисту думку, якісь вулиці іменами росіян можуть бути названі по типу Сахарова. Тобто ті люди, які відкрито підтримували Україну, які боролися за щось українське, допомагали Україні. Це лише відкриті друзі України. Якщо це росіянин, який нічим не відзначився і тут особливо ніколи не був, не підтримував ніяку українську державність, це все одно російський імперський маркер. Йому тут не місце. Це всі академіки Павлова, це всі Жуковські й інші.

Уточню, якщо брати і вулиці, і пам'ятники, і дошки, то це приблизно 100 об'єктів по Харкову?

- Ну, плюс-мінус. Трошки більше, скоріше за все, буде, але десь близько сотні. Що, до речі, менше, ніж в Києві, наприклад.

Про проспект Жуковського в Київському районі на півночі міста. Ви запропонували його назвати на честь Романа Шухевича. Поясніть, чому Шухевича, умовно, чому не Дудаєва?

- На жаль, Харківська міська влада боїться якихось подібних питань. Насправді, немає жодної прив'язки Жуковського, Шухевича. Питання лише в тому, що, на мою суб’єктивну думку і на думку насправді суттєвої кількості людей, вулиця чи проспект Шухевича в Харкові має бути.

У Харкові місцева влада взагалі побоялася гучних українських імен. Тут немає вулиці Симона Петлюри, гетьмана Мазепи, Романа Шухевича, Степана Бандери. Це український національний пантеон! Це мало би бути! І низка ще інших насправді прізвищ, низка інших військових формувань теж.

У нас є список десь із 50 іменних назв, якихось назв на честь військових певних формувань, які ми подавали Харківській міськраді. Є ще суттєва кількість уродженців Харкова або Харківщини, які або займалися україноцентричною культурною діяльністю, або були військовими діячами, або політичними, які розбудовували українську Україну, або боролися за український Харків.

На жаль, тим чи іншим чином вони не вшановані в топоніміці міській. Є проблеми, дуже багато вулиць було тоді названо якимись провулками/вулицями Достатку. Нейтральними. Я пам'ятаю, як йшли пропозиції Терехову, які пропозиції Топонімічна група подавала, які потім поверталися з міської ради, як вирізалися всі нормальні пропозиції. Тобто, на жаль, є низка питань.

Так само підвисло питання вулиці чи провулку Міська Барбари. Пройшли громадські слухання, пропонували Гаршина в центр, до речі, Місько Барбара недалеко жив у центрі. Наскільки я пам'ятаю, на Мироносицькій. Не так далеко ця вуличка, невеличка вуличка, але вирішили перейменувати на Грайворонську. Громадське слухання вже прийшло, наскільки мені відомо, як два місяці, але щось ніякої відповіді немає. На Топонімічній комісії ніхто це не розглядав, щоб хоча б уже якусь вулицю дати Міську Барбарі.

І таких насправді питань було багато. Я зараз не готовий називати всі прізвища. Я не те, що агітую, щоб у нас тільки Бандера, Шахевич, Петлюра, Мазепа. Вони мають бути, як частина загальнонаціонального пантеону, бо місцева влада проігнорувала дуже багатьох лідерів національного пантеону. Вони мають бути у всіх великих містах, зокрема, й у Харкові. Але дуже багато і наших місцевих, локальних діячів культурних, політичних, військових, українських проігноровано. Не зрозуміло, з яких причин.

Я тішу себе, що все одно дуже багато хороших імен повернуто на мапу міста. Це теж треба визнати. У нас є вулиці 92 бригади, бригади "Хартія", наших письменників, "Кракен" є, Георгій Тарасенко, Кацюбайло, Яна Червона. І там багатьох можна згадати. Партала. Все ж таки, Ілля Коваль. Достатньо багато гідних людей.

Але все одно були історії, коли не назвали. Наприклад, на честь того ж Олега Челнова, який воював в Чечні. Була пропозиція, була суттєва кількість громадськості, яка хотіла назвати одну з вулиць. Ну ось бачимо вулицю Єніна. Чесно, ні до села, ні до міста, яке він відношення мав? А пропонували Бакуліна перейменувати на Олега Челнова, він якраз поруч жив, було б доволі сильно. Якась вулиця в Джохарії, в незалежній Ічкерії, носила ім'я Олега Челнова. Не доросли, напевно, ми.

Яка ситуація з перейменуванням топонімів у Google-картах?

- У Харкові, наскільки мені відомо, ми підшаманили, що все, що було перейменовано – замінено. Саме в місті Харкові. Так, є десь помилки, які були зроблені дуже давно редакторами, щось воно просто десь не так. Але загалом все вже підшаманено більше ніж рік тому, це по місту Харкову. Нещодавно все зробили по Чугуєву, це приємно, там змінили.

Що з рештою Харківської області? Досі видно Леніна, Маркса тощо?

- Так, на жаль, тут потрібна централізована робота Мінцифри і Google Україна. Вони мають саме це відпрацювати, тому що все, що робилося зараз щодо зміни назв на Google Мапах, - це суто робота волонтерська. А це має бути державна робота. Я не бачу великої проблеми, щоб Мінцифри за 2-3 місяці змінило повністю по всій Україні ці назви, тому що це ж не тільки проблема Харківщини.

Ми можемо поїхати в Закарпатській області по вулиці Леніна, теж на навігаторі, чи по вулиці Радянській. У Хмельницький, Полтавський області, будь-який. За Київ виїжджаєш, Горенка, - уже вулиця Леніна чи вулиця Радянська. На жаль, у нас так само. Мала Рогань – уже теж Леніна, Радянська.

Спромоглися, осилили Харків і Чугуїв. Важливі міста області. Ще плануємо теж з волонтерськими зусиллями замінити Лозову, Берестин, найбільші населені пункти.

Коли?

- Та найближчим часом, треба, аби руки дійшли до цього. Але якщо брати волонтерські зусилля, це буде роками тривати. Ми неодноразово зверталися до Мінцифри, особливої відповіді теж не отримали. Я сподіваюсь, може, колись почують, може, тут зараз почують, що дійсно нічого не заважає Мінцифри скооперуватися з Google Україна. Є механізми, як це зробити.

Я можу зустрітися, переговорити, розказати, як це працює, пояснити ці механізми, як працювати з органами місцевого самоврядування, як зібрати всю цю інформацію, як це все внести. За політичної волі двох-трьох місяців буде достатньо, аби це закрити раз і назавжди. Бо на мою суб'єктивну думку, дійсно, коли ми перейменували ці вулиці, а вони по 10 років на гугл-мапах Леніна, то їх і будуть називати Леніна.

І покажчики багато хто не буде міняти. Ну, вона ж на гугл-мапах Леніна. Поліція поїде на Леніна. Доставка поїде на Леніна. Пожежна поїде на Леніна. А якщо вона буде вже, умовно, Центральна чи В'ячеслава Чорновола, чи яка вона там зараз, то вже і покажчики хтось буде змінювати, вона буде битися по-інакшому. Я бачу по деяких містах, де ми це поміняли в Google Maps, як люди швидко призвичаюються і бізнес навіть сам змінює покажчики без прохання.

Тому що на Google Maps змінилося. І якщо не поміняєш, люди вже будуть не розуміти, як до тебе приїхати. Люди будуть все одно казати доставщикам, поліції, "швидкій". Воно ж в базах даних одразу міняється у всіх. І у всіх державних службах. Поступово люди звикають до вуха, тому що все одно незручно користуватися старою назвою.

Якщо воно на Google Map вулиця Чорновола, вулиця Петлюри чи вулиця Центральна і на покажчику так написано, хіба якийсь "ретроград" чи якийсь "совок" буде називати Леніна, Радянська, Дзержинська.

Які міста в Україні найбільше чинять опір деколонізації?

- Одеса! У Харкові, можна сказати, ми застрягли трошечки по деяких питаннях, але це важко назвати опором. Це, скоріше, пан Терехов десь не хоче втрачати, може, політичні бали, може, щось десь неправильно розуміє. Я думаю, що це питання буде вирішено. Дуже багато чого Харківська міська влада зробила. Є питання, звісно.

Які?

- Наприклад, чому досі не демонтували покажчики "проспект Маршала Жукова" на проспекті Григоренка. Чи там по пам'ятнику Висоцькому, чого вперлися в погруддя Зубаєва біля школи на ХТЗ. Там є дошка генералу Момоту, можна було б поставити погруддя генералу Момоту. Чому ні? І було би прекрасно.

Повертаємося до того, хто чинить опір у країні. Одеса.

- Одеса – ключовий момент. На жаль, Пушкін стоїть в Одесі. Там пушкінських об'єктів, дай Бог. Там мурали, графіті, пам'ятники. Дошки, до речі, наші позбивали в Одесі. Якраз допомагав Харків одеситам з цим.

Крім Одеси, хто ще? Взагалі, які регіони, де найважче іде деколонізація?

- Деколонізація ж буває в різних напрямках. Є, наприклад, регіони, де всіх цих Пушкіних немає вже давно чи якихось назв вулиць. І йде питання оновлення меморіалів учасникам Другої світової війни.

Наприклад, ще на Харківщині є зображення Леніна досі на меморіалах. Там просто такі перли є, що я навіть... Це окрема тема, можемо трошки пізніше про це поговорити. Меморіали Другої світової на Харківщині – це біда.

Але є регіони, де ці процеси рухаються, де є оновлення, де 1941 на 1939 роки замінені, де Велика вітчизняна на Другу світову тощо.

Проблеми навіть в окремих районах можуть бути, в західних областях, там, де сильний Московський патріархат. Наприклад, візьмемо Волинська та Рівненська область, південні частини – нормально проходить процес, а там, де Полісся, там, де сильні впливи Московського патріархату – саботаж.

Закарпаття. Там, де греко-католицька церква, там нормально. Там, де Московський патріархат, саботаж. Чернівецького область – катастрофа, де Московський патріархат, впирається усе.

Питання деколонізації значною мірою залежить від релігійних питань. Що робити з УПЦ МП?

- У мене є одна відповідь: жорсткіше працювати з цього боку державі. Але насправді складне питання, тому що є цілі села, де людей зазомбували, налаштували проти української церкви. Є така проблема, що впливи Московського патріархату корелюються з голосуванням людей. Там, де сильніше Московський патріархат, там завжди сильніше голосували за всі ці ОПЗЖ, Медведчуків тощо.

Звісно, що питання деколонізації буксують у тих громадах, де сильний Московський патріархат. Питання української мови, тут вже 50 на 50, тому що в деяких регіонах західної України ніби всі говорять українською, але ти чуєш від людей таке, що ти чув хіба від якихось найбільш упоротих ватних персонажів сходу. Біда в тому, що оцей Московський патріархат, так, перепрошую, засерає голову мешканцям умовної півночі Рівненської області, Закарпатської чи Чернівецької, що люди українською мовою тобі говорять таку ватну дичину, що говорили якісь персонажі, якісь колаборанти в Куп’янську на російському телебаченні.

Це катастрофічно. Чесно, держава має жорсткіше відпрацьовувати з Московським патріархатом. Звісно, що це питання делікатне, але є певна кількість фінансових інструментів. Треба забрати всі церкви, які були приватизовані, які на державній землі, які мають суперечливий статус юридичний. До побачення. Усі пам'ятки, які вони собі позабирали, – до побачення.

Аналогічно є гаманці Московського патріархату, є певний бізнес, з ним треба працювати, аби вони не хотіли більше підтримувати Московський патріархат, або дізнатися, чому вони так сильно підтримують Московський патріархат. Може, вони не наші, скажімо так.

Якщо обрізати фінансування, батюшка московський, йому ж треба щось їсти, йому хочеться в "Мерседесі" їздити і, перепрошую, повій в сауні мати. Як історія була, де під Києвом помер від клофелінщиць московський піп. Молодий, щось до 30 років.

Тобто ми прекрасно знаємо, що московський піп – це часто така робота, престижна, ти ж їздиш на престижній машині, ти їздиш в дорогі ресторани, ти поважна людина в якихось громадах, ти їздиш в сауну з рішалами, прокурорами, СБУ-шниками. Так, відверто, скільки СБУ-шників ходить в Московський патріархат! Скільки голів громад!

Я розкажу цікаву історію про вплив Московського патріархату. Не буду називати область. Деякі голови громад бояться розривати з Московським патріархатом в деяких західних областях, тому що вони ходили до цих священиків Московського патріархату сповідатися і розказували про свої "прекрасні" гріхи. Вони разом з ними пили, їздили на сауну до дівчат.

Ну, я відверто кажу, як є. І оце от кругова порука, що завжди московський піп був у спайці з місцевими силовиками, на провінційному рівні з місцевим керівництвом. І дуже важко розірвати ось це коло.

Тобто першочергово – це фінансове питання, ті, хто фінансово підпитують. Треба позабирати те, що має статус пам'ятки. Перевірити юридичний статус дуже багатьох земель, дуже багатьох споруд. Тому що ми прекрасно знаємо, що в 90-х воно часто будувалось без жодних дозволів. Треба тиснути різними методами. Це не тільки кримінальні справи, а рубати фінансово. Рубати якраз їх землю, їх власність.

Я не бачу якоїсь такої великої політичної волі, ну ухвалили цей закон, але ... Не бачу особливої активності. Десь якісь маски-шоу відбувалися, якийсь піар...

Зараз такого не відбувається вже.

- Ні, не відбувається. Вони класно себе почувають. Тому, якщо не буде політичної волі… Ми ж прекрасно знаємо, що за великого бажання спецслужби можуть за півроку зробити так, що їм буде дуже боляче, і що це буде якась камерна, підпільна церква, куди буде ходити набагато менше людей. Є способи, як з цим працювати. Потрібна політична воля і чітка команда, що оце треба так, так і так. А методів… Не мені навіть розказувати. Я прекрасно знаю, що у службі Божій, наприклад, є фахівці, які прекрасно знають, як, що і куди давити, з ким працювати.

Є низка священників Московського патріархату, які насправді не є москвофілами, а ось вони бояться, що є керівництво, яке їх покарає, яке їм не дасть нормально та спокійно жити. Питання тих, хто погрожує на низовому рівні священництву. Вони би перейшли. Тут потрібно забезпечити безпеку низовому священництву, яке могло би перейти до ПЦУ. Є суттєва кількість священиків, особливо це стосується західних, центральних регіонів, які бояться рухнутися в якийсь бік, тому що, якщо вони перейдуть в ПЦУ, вони отримають дуже сильний тиск. А вони мали б отримати захист держави, і всі, хто переходять, навпаки, мали б відчути цю підтримку.

Якщо б вони відчули цю підтримку, мали б розуміння, масово хлинуло б якесь проукраїнське священництво. Я відверто скажу, що є ті священики, які допомагають українській армії, моляться за українське військо, люблять Україну. Але вони бояться перейти, і от треба зробити так, аби все проукраїнське священництво теж було на нашій стороні, перейшло до Православної церкви України, до своїх братів по вірі, а лишилися б лише маргінальна камерна московська секта без фінансування, і без впливу, і без споруд.

Я не можу тебе не запитати, чи були погрози з боку кого-небудь за твою діяльність?

- Періодично щось буває, але не знаю, наскільки до цього серйозно ставитись. Мені здається, що якщо хтось щось захоче, він не буде про це відкрито писати. Ось ми бачимо, що... Тому той, хто дійсно щось серйозно хоче, той про це не скаже. А ідіотів, ми ж знаємо, вистачає достатньо.

Чи були якісь курйозні по Україні випадки з перейменуваннями?

- Зараз прямо важко згадати. Скоріше, були якісь курйозні випадки, спроби відбілити ту чи іншу назву. Наприклад, вулиця Пушкіна, тому що там стояли пушки, вулиця Жовтнева, тому що на цій вулиці жовте листя. Вулиця Терешкової, тому що там жила родина Терешків. І таких історій було насправді більш ніж достатньо. Хоча Харків, правда, це ще часи декомунізації, якась вулиця Радянська стала Роднянською.

Я вважаю, що це трошки ідіотизм, це потім все одно треба виправити. Цікаво, яке походження? На честь Роднянського?

Він, до речі, у Москві дуже довго працював, ти ж знаєш.

- Але він повернувся, до речі, наскільки мені відомо. Знову ж таки, не можу щось стверджувати, але були чутки, що він якраз таки був серед тих, хто по Одесі тоді інформаційно намагався допомогти зберегти всі ці радянські, імперські назви. Ходили чутки, що він дзвонив кому треба і намагався це все відстояти, вплинути.

Читайте також: Директор Екопарку в Харкові Іван Достов: Після війни у нас будуть відкриті вольєри нового формату