"Дау", "Поводир", "Весілля в Малинівці": топ-10 фільмів, які знімали в Харкові

За деякими даними, на території Харкова та області зняли більше 100 кінокартин, немало з яких свого часу були популярними. Згадуємо найбільш відомі або цікаві кінороботи, створені у Харкові.

"Поводир" (2014)

Історичний драматичний фільм режисера Олеся Саніна "Поводир" – українське роуд-муві на тлі трагічних подій 1930-х років. У центрі сюжету – пригоди 10-річного сина вбитого чекістами американського інженера та сліпого бандуриста, котрий колись був командиром роти армії Української народної республіки.

Разом їм доводиться тікати від радянських спецслужб. У фільмі обігрується давній історичний міф про розстріляний в СРСР з’їзд українських кобзарів, який хоч і не знайшов документальних підтверджень, проте, зважаючи на відому нам репутацію сталінського режиму, цілком може бути правдою.

І хоча картина з бюджетом у 2 млн доларів не стала касовим хітом, ледве окупившись у прокаті, в тому числі через революційні події в країні і частковий зрив показу в кінотеатрах на сході, вона отримала нагороди і схвальні відгуки критиків і глядачів, які відмічали сценарій, костюми і якісну операторську роботу. Для зйомок навіть відновили перший трактор Харківського тракторного заводу, випущений у 1931 році.

"Поводир" має рейтинг американської онлайн-бази кіно IMDb — 7,4/10, що характеризує його, як кінопродукт високої якості. Фільм знімали не тільки в Харкові, а й в Києві, Переяслав-Хмельницькому та локаціях заходу України.

"Урочисте перенесення чудотворної Озерянської ікони з Курязького монастиря до Харкова" (1896)

Ця коротка документальна хроніка цікава передусім тим, що це чи не найперша кінозйомка в тодішній Російській імперії, і відбулася вона в Харкові. Піонером українського кіно став харківський фотограф Альфред Федецький.

У ті часи з’явилися перші кіноапарати – хронофотографи. Зацікавившись "рухомими картинками", Федецький через посередників дістає перший кіноапарат, що тоді було не так вже й просто, адже його винахідники, брати Люм’єр, воліли не ділитися своїм ноу-хау, а продавати готовий продукт – власне кіно.

Усього за рік після прем’єри першого у світі фільму братів Люм’єр "Прибуття поїзда на вокзал Ля-Сіоти", 30 вересня 1896 року Федецький знімає перший документально підтверджений кінодебют у Харкові під назвою "Урочисте перенесення чудотворної Озерянської ікони з Курязького монастиря до Харкова". Хроніка довжиною всього 1,5 хвилини зафіксувала тодішній хресний хід з іконою харківською вулицею (сучасний Полтавський Шлях).

Федецького ж можна назвати й першим харківським кінопродюсером, адже він не лише знімав фільми, а й організовував кінопокази, що викликали справжній фурор у тогочасної місцевої публіки. Щоправда, згодом першого "харківського Спілберга" з’їли конкуренти – брати Люм’єр, котрі почали теж заробляти на кінопоказах у Харкові, маючи якіснішу техніку і більше ресурсів.

Із розвитком індустрії з’являлися й нові гравці. А Федецький повернувся до свого основного бізнесу – фотоательє, і помер на початку ХХ століття більш відомий, як фотограф, а не кінематографіст.

"Ад'ютант його високоповажності" (1969)

Радянський 5-серійний чорно-білий шпигунський міні-серіал "Ад'ютант його високоповажності" режисера Євгена Ташкова – це щось на кшталт "Сімнадцяти миттєвостей весни" під час Громадянської війни 1917-1921 рр. після розпаду Російської імперії.

У центрі сюжету – пригоди чекіста-розвідника "червоних", який працює під прикриттям в армії "білих". Звичайно, кінокартина того часу, ще й присвячена "священній" для радянської історіографії тематиці Громадянської війни, не могла вийти на екрани, не будучи політично ангажованою, тому у фільмі ми традиційно бачимо "хороших" чекістів і "поганих" білогвардійців. Утім, фільм отримав позитивні відгуки за акторську гру, особливо Юрія Соломіна, який передав образ розвідника з внутрішнім конфліктом, а також за історичну реалістичність бойових сцен.

Харків став однією з ключових локацій для зйомок фільму, зокрема, завдяки своїй тогочасній архітектурі. Знімали "Ад’ютанта його високоповажності" на вулиці Сумській та вулиці Григорія Сковороди, які стали підходящим фоном для відтворення атмосфери перших десятиліть ХХ сторіччя.

"Тореадори з Васюківки" (1965)

Екранізація класика української дитячої літератури Всеволода Нестайко, на чиїх дотепних і захоплюючих книгах виросло не одне покоління дітлахів. Чорно-білий фільм "Тореадори з Васюківки" режисера Самарія Зелікіна зняли на Харківській телестудії, яка в 1960-х роках принесла Харкову кінематографічну славу.

Студія тоді активно виробляла дитячі та навчальні фільми для телебачення, що робило Харків відомим у СРСР центром кіно та телевізійної продукції.

Проста та кумедна історія про пригоди двох друзів-школярів Яви та Павлуші, які намагаються влаштувати кориду у селі Васюківка, щоб прославитися цим видовищем на всю Україну, але при цьому не хочуть вбивати бика, захопила мільйони малюків і отримала визнання на дитячих та юнацьких кінофестивалях у Німеччині та Єгипті.

Зйомки фільму проходили у селі Коропове (нині Коробові Хутори) Зміївського району на Харківщині. Деякі сцени знімалися в самому Харкові. І книжку, і фільм можна з повним правом назвати частиною золотого фонду української культури.

"Порцелянова війна" (2024)

Документальна американсько-українсько-австралійська картина "Порцелянова війна" (Porcelain War) режисерів Брендона Белломо і Слави Леонтьєва розповідає про життя трьох художників-керамістів, які лишилися у Харкові під час російських обстрілів на початку російського вторгнення 2022 року.

У 2025 році картина була номінована на "Оскар", але премії не отримала. Фільм також отримав низку нагород на американських та міжнародних кінофестивалях, зокрема, на фестивалі незалежного кіно "Санденс".

Картина розповідає про життя Харкова у перші найстрашніші дні російського вторгнення і за духом перегукується з такими свідченнями війн та потрясінь, як "Двадцять днів в Маріуполі" Мстислава Чернова, "Будинок зі скалок" Сімона Леренга Вільмонта і "Зима у вогні" Євгена Афінієвського. У фільмі звучить музика українського інфернального фольк-гурту "Даха Браха".

"Дау" (2019)

Навіть зараз, коли минуло стільки років, не дуже зрозуміло, що це було.

Скандальний проект російського режисера-емігранта Іллі Хржановського, який з 2008 року кілька років болісно знімали в Харкові, а потім ще кілька років болісно монтували, спочатку мав стати міцним історичним байопиком з життя відомого радянського фізика Льва Ландау, який в 1930-ті роки працював у Харкові. Однак потім перетворився у безкінечний серіал, котрий майже ніхто до кінця не бачив, живу зйомку людей в екстремальних обставинах без сценарію, арт-хаус, перформанс, філософську притчу, майже снафф-відео і якусь кінематографічну оргію з кривавим вбивством живої свині, елементами порнографії та участю російського неонациста Тесака, якого згодом вбили в російській тюрмі.

На авторів фільму заводили кримінальну справу за підозрою в катуванні немовлят з дитячого будинку під час зйомок. Чиновників, які давали дозволи на зйомки, не уявляючи, що в результаті Хржановський назнімає, викликали на допити.

Відомі на той час персони, на кшталт медіа-менеджера Дмитра Гордона або харківського політика Михайла Добкіна, які зіграли у фільмі чекістів, згодом, мабуть, воліли про це забути. Словом, схоже на те, що всі, хто вляпався в цю скандальну історію, про це потім пошкодували. На всі закиди Хржановський відповідав у тому плані, що у фільму високий філософський зміст, хто не розуміє, той мракобіс, і взагалі "я художник, я так бачу".

За деякими не підтвердженими даними, бюджет картини обійшовся у астрономічні 70 млн доларів. Гроші начебто давали російські олігархи, які, можливо, теж чекали чогось іншого. У Харкові були побудовані масштабні декорації, задіяні сотні людей і тисячі годин роботи, відзнято 700 годин матеріалу і змонтовано 13 фільмів, які почали виходити з 2019 року. Деякі харківські учасники проекту натякали, що уся ця історія була більше схожа на "розпил бабла", ніж на справжню кінематографічну роботу.

Те, що в результаті вийшло, отримало змішані відгуки – сказати, що це зовсім не має культурної цінності, важко, але й назвати це якісним кіно язик не повертається. Утім, на європейських кінофестивалях фільми проекту отримували нагороди.

"Будинок "Слово" (2021)

Ще одна знята в Харкові кінокартина про добу сталінських репресій – "Будинок "Слово": Нескінчений роман" – український повнометражний художній фільм режисера Тараса Томенка про трагедію українських письменників "Розстріляного Відродження", багато з яких жили у сумнозвісному харківському будинку "Слово".

У будинку "Слово" мешкали відомі письменники, поети, художники, режисери. Серед них – Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Павло Тичина, Наталія Ужвій, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Лесь Курбас, Іван Багряний та інші. До 1938 року були репресовані мешканці сорока квартир цього будинку із шістдесяти шести.

Світова прем'єра фільму відбулася 2021 року на 37-му Варшавському кінофестивалі. Українська прем'єра фільму відбулась в 2022 році на фестивалі в Чернівцях "Миколайчук OPEN". На Міжнародному кінофестивалі в Словаччині фільм отримав нагороду "Найкращий ігровий фільм".

Бюджет фільму склав близько 60 млн грн, проте у прокаті не окупився, зібравши близько 18,6 млн грн касових зборів за весь 2024 рік.

"Весілля в Малинівці" (1967)

Касовий хіт радянського кінопрокату, музична комедія режисера Андрія Тутишкіна "Весілля в Малинівці" подивилося 75 мільйонів глядачів. Картина, яка зайняла п’яте місце по переглядам за всю історію радянського кінопрокату, знімалася в селі Малинівка Чугуївського району Харківської області.

Сама ідея зняти оперету на страшну тему Громадянської війни після розпаду Російської імперії, трагічної події, яка забрала кілька мільйонів життів, виглядає химерною, проте публіка любить музику і любить комедії, тож "Весілля в Малинівці" з недолугими отаманами-повстанцями, "благородними" червоногвардійцями і смішним Попандопуло отримало беззаперечну народну любов радянських глядачів і розлетілося на цитати.

"Приготуйтесь, фрау-мадам, я урок вам перший дам", "А я тобі відірву голову, і скажу, що так і було", "Чує моє серце, що ми на порозі грандіозного шухеру". Усі ці приказки будуть повторюватися в приватних розмовах ще багато років, навіть після розпаду Радянського Союзу.

У масовці під час зйомок брали участь майже всі жителі села Малинівка. Народне обожнювання цього радянського фільму було таке, що в 2013 році в селі навіть встановили пам’ятник герою фільму, ад’ютанту Попандопуло.

А на початку 2022 року росіяни почали періодично обстрілювати будинки, підприємства і жителів села Малинівка "Градами", шахедами і ракетами С-300. Прикладів чимало, ось зокрема один з них: 14 червня 2022 року в результаті обстрілів Малинівки отримали поранення 36-річний і 72-річний чоловіки та 83-річна жінка, пошкоджено низку домів.

Не здивуємося, якщо і про події російсько-української війни колись знімуть мюзикл, а поки що Малинівка, як і безліч інших сіл Харківської (і не тільки) області, регулярно потерпає від російських шахедів.

"Людина з кіноапаратом" (1929)

Авангардну німу документальну картину режисера Дзиги Вертова "Людина з кіноапаратом" сучасники в основному не зрозуміли, бо вона випередила свій час.

Майже через сто років Британський інститут кінематографії назвав "Людину з кіноапаратом" найвизначнішим документальним фільмом усіх часів. Картина посідає 3 місце у рейтингу "100 найкращих фільмів в історії українського кіно", складеного в результаті опитування представників національної та міжнародної кінокритичної спільноти Національним центром Олександра Довженка в 2021 році.

Фільм знімався у Харкові, Києві, Москві, Одесі. Вертов прагнув знімати хроніку життя великого міста таким, яким воно є насправді, без сценарію, акторів, звукового супроводу та будь-яких режисерських коментарів: констатувати чистий "кінофакт".

У його фільмах можна побачити справжні шматки історії того часу: двірники прибирають вулиці, працюють робітники на фабриках, трамваї виїжджають із депо, весілля, похорони, буденне життя того часу.

В Радянському Союзі Ветрова "закенселили" за авангардизм, проте в 1960-х роках "Людина з кіноапаратом" отримала нову хвилю популярності у Франції, де нею надихалися режисери Нової хвилі французського кіно, зокрема Жан-Люк Годар.

"Одинока жінка мріє познайомитися" (1986)

Мелодраму режисера В’ячеслава Криштофовича "Одинока жінка мріє познайомитися" планували знімати в Києві, проте через Чорнобильську катастрофу, зйомки перенесли у Харків.

За сюжетом, одинока 43-річна Клавдія, у якої все не складається особисте життя, з відчаю дає оголошення про те, що хоче познайомитися з порядним чоловіком. Відгукується Валентин – побитий життям колишній цирковий артист, який отримав травму на роботі, став інвалідом, спивається на фоні безгрошів’я, але не втратив людську гідність.

Спершу Клавдія не приймає такого чоловіка, бо він не відповідає її високим стандартам, але через спілкування і розуміння його непростого життя, її ставлення змінюється.

Дует акторів Ірини Купченко та Олександра Збруєва створює драматичну сонату двох різних непростих характерів. На кадрах картини можна впізнати тогочасну вулицю Сумську, Палац праці, Сад Шевченка.

Читайте також: Наші за кордоном. Історії харків'ян, які поїхали від війни