Капелан о. Максим Стрихар: У мене дуже негативні прогнози щодо суспільства

Із отцем Максимом ми познайомилися років 15 тому в Чорнобильській зоні відчуження. Тоді він із групою священиків прибув до напівпокинутих українських поліських цвинтарів, щоб відправити службу Божу в тих місцях, де молитва не звучала десятиліттями. Зараз отець Максим – капелан 241 бригади тероборони ЗСУ, який значну частину часу проводить на фронті, у кількох кілометрах від російських окупантів – людей, значною мірою відірваних від загальнолюдських і християнських цінностей.

Отець Максим виїхав з України близько року тому, однак, усвідомлюючи неминучість вторгнення, за два тижні до 24 лютого повернувся на Батьківщину, став на облік у військкоматі й готувався якомога більш ефективно боротися з ворогом.

4 грудня, повертаючись із Бахмутського напрямку, о. Максим погодився на година заїхати до Харкова. В інтерв’ю священик дав відповіді на питання, які непокоять особисто мене з першого дня вторгнення: чи змінюється людина та суспільство загалом під час війни, чи порушуємо ми Божу заповідь "Не вбий!", захищаючи себе і своїх близьких, чи можна бажати смерті та ненавидіти ворога, розповів про комплекси росіян і їхню жорстокість, толерантність до ворогів України, про кризу віри і ліки від цього стану, можливість прощення росіян, ціну перемоги та винагороду за цю перемогу.

Капелан о. Максим Стрихар / Фото: Думка

Як ви називаєте росіян?

- Я дуже спокійно до них ставлюся. Ніяк їх не називаю. Просто москалями – і все.

Їх можна називати руські, як вони самі себе часто називають?

- А звідки вони руські? Вони ж не руські. Москалі – вони і є москалі. Завжди ними були, як би вони себе не називали, бо вони з Московщини. Звідки прийшли, туди й повернуться.

Кажуть, що в окопах не буває атеїстів. Чи це правда?

- Бувають! Валом. Ми всі пройшли через радянське минуле, зараз трошки в ньому ще перебуваємо, в тому минулому. Тому контингент такий, пострадянський. Багато людей 40+, багато людей молодих, котрі не знали церкви взагалі, не було такої традиції в родині. Капелану не просто в таких умовах, бо віруючих людей мало. І багато людей, які вірують специфічно. Тобто в кожного своє уявлення, багато якихось течій тощо.

Чому ви стали тоді капеланом, розуміючи, що тут буде дуже непросто?

- А кому зараз просто? (сміється). Якби я не був священиком, я б ніколи не був капеланом. Просто я священик, куди діватися! Мені подобається бути бойовим медиком. Але більш ефективним я буду як священик, я це знаю. Мабуть, коли війна, людина повинна обирати, де вона більш ефективна, чим вона може допомогти, де вона може воювати, перемагати тощо. Для мене це капеланство.

Чи можна капелану мати зброю?

- Капелану, згідно Статуту, зброю мати не можна. Але зараз я, крім того, що капелан, знаходжуся на посаді бойового медика, а їм можна мати зброю. Плюс, собор Православної церкви України дозволив священикам-капеланам мати зброю для самозахисту. У березні був собор, і він прийняв рішення, що дозволяє священикам, котрі перебувають на службі у Збройних Силах України, мати зброю. Ми можемо її використовувати для самозахисту, для захисту побратимів. Із вересня у нас почала працювати капеланська служба, капелани – то вже офіцери Збройних Сил. Ми вже розбудовуємо українську армію за натівським зразком. У мене є помічник капелана, котрому дозволено мати зброю. Це не священнослужитель, це боєць, котрий допомагає капелану в його роботі: це і діловодство, і збройний захист тощо.

О. Максим Стрихар / Фото: фейсбук

Стріляти по ворогам Вам не доводилося?

- У цій війні – ні. У тій, коли це було АТО, доводилося.

Читайте також: Операторка БПЛА харківської "Хартії": Немає часу шукати хороших руських. Одразу погані

Як людина міняється на війні?

- Тут є те, що називається "природний відбір". Людина міняється. Ті, хто готові бути солдатом, вони стають солдатом. Вони ефективно воюють, вони знаходять можливість воювати, не дивлячись на якісь перешкоди суто людського характеру, це називається людський фактор, чи там брак озброєння. Тобто людині ставиться завдання – і вона виконує.

Є ті, що не зовсім готові духовно до цього. Вони переходять в якийсь інший розділ. Вони можуть готувати, прибирати, допомагати десь. Тут відсів проходить.

А в духовному розрізі? Чи ініціює війна духовні пошуки? Чи війна не зовсім підходяще для цього місце?

- Людина постійно шукає, в будь-якому місці, не залежно від того, де вона знаходиться, чи на війні, чи в цивільному житті. Солдати шукають постійно чогось. Воно постійно про це думають, вони аналізують ситуацію, потім уже складається нове уявлення про світ, про війну, про духовний стан. Навіть нерелігійні.

Виходить, тоді немає нерелігійних в окопах.

- Коли щось прилітає, то в людини, якщо в людини на це налаштований мозок, приходить якась думка. І вона звертається до когось за спасінням. Дехто не звертається, просто перечікує цей момент, і йде собі далі. Ми не так давно були десь поблизу передової, там прилітало. І щоб у мене якісь думки про молитву були навіть як у капелана, я чесно скажу, не було. Потім уже, коли воно прилітало-прилітало-прилітало, я починав думати, що треба помолитися. Я вже аналізував ситуацію, починав молитися за побратимів, за машину, яка на вулиці стояла, щоб вона там вижила, щоб ми повернулися додому.

А суспільство якось міняється під час війни?

- Ні! Я не думаю, що воно буде мінятися. У мене дуже негативні прогнози щодо суспільства. Воно пристосовується. Щоб воно мінялося, треба, щоб суспільство дозріло до змін. Щоб люди, котрі прийшли з фронту, щоб вони не боялися мінятися і змінювати інших. Щоб вони не лягали під інших: мовляв, хай прийдуть політики, нехай вони вирішують, а ми "сіра маса", ми будемо щось робити. Якщо в нас ці пасіонарії з'являться, котрі захочуть міняти суспільство, воно буде мінятися. Якщо ні, то – ні.

О. Максим Стрихар на фронті / Фото: фейсбук

Ви їх бачите на фронті? Десь вони є?

- Десь вони є. Але я не бачу в їх очах бажання щось змінювати. Мабуть, треба час якийсь.

Що з нематеріального потрібно військовослужбовцю на фронті?

- Комунікація. Між службовцями, командирами, солдатами. Те, чого не вистачає у війську. Саме комунікації.

Читайте також: Заступник міністра оборони Ганна Маляр: Ми не повинні бути в ілюзіях через успіхи на Харківському напрямку

Що ви маєте на увазі?

- Якщо надходить якась інформація або вона не надходить, то треба її шукати, треба шукати шляхи отримання цієї інформації. Дуже часто військовим не вистачає інформації на передовій. Інтернет там є. Усе там працює нормально. Між собою люди не вміють комунікувати чомусь. Вони ще не звикли, мабуть, ще маленький період пройшов, щоб вони навчилися.

Чи це відповідає тому, що є в цивільному житті?

- Відповідає, так! Та ж сама проекція. Армія нічим не відрізняється від цивільної структури, корпорації тощо. Якщо начальник відділу не хоче давати людям якусь інформацію ввідну, просто ставить задачу, а люди не знають, як її виконувати. То вони виконують, хто і як гаразд. А він потім може вже сварити, штрафувати, не виплачувати премію. Так само і в армії: дається ввідна, але часто не буває повноти інформації, як виконувати ввідну.

Питання, яке вам ставили вже багато разів, мабуть: як бути із шостою заповіддю – не вбий?

- Усе нормально, працює шоста заповідь. Ніхто нікого не вбиває. До нас же прийшли, ми не йшли в росію, ми ні в кого там життя не забирали. Ми собі живимо на своїй землі у своїх родинах. У родинах своїх ми нікого не вбиваємо. Ми захищаємо те, що в нас є. Це не суперечить шостій заповіді. Вони просто попадають під роздачу, вони вимушують їх убивати. Ми цього не хочемо. Ми змушені. Або нам лягати і казати: вбивайте нас. Але Христос про таке не казав. Те, що щоку він підставляв, не про те було.

А про що?

- То про смирення, але всередині соціуму. А росія – то не наш соціум, то зовсім інше.

Чи можна бажати смерті окупантам?

- За окупантів треба молитися. Христос казав: моліться за ворогів ваших, і тоді на голову їх буде сипатися гаряче каміння. Коли ми звертаємося до вищої сили, коли ми самі не можемо це подолати своїми власними силами, то ми звертаємося за поміччю до неї. А вища сила вже вирішує за нашими проханнями, але якщо на те є воля Бога нашого. Тому треба за них молитися. Можливо, Бог їх врозумить якось. Можливо, вони переоцінять те, що в них у суспільстві відбувається, що в них всередині підрозділів військових. Адже чомусь же там бувають бунти солдат, небажання воювати. Можливо, за нашими молитвами теж, хто знає.

Капелан о. Максим Стрихар на фронті / Фото: фейсбук

Чи Ви розумієте, чому росіяни такі жорстокі до нас?

- Бо ми не такі. Ми не такі зовсім. У нас постійно з Московією були якісь проблеми. Як тільки ми один одного побачили, почалися проблеми. Навіть якщо вони колись були невеликою часткою нашою, наші князі якісь місця посідали в Московії, і то вони були якісь недооцінені. Мабуть, це комплекси якісь у них, і вони хочуть ці комплекси реалізувати. Постійно – на полі бою, політично. У них це не вдається. Вони хочуть бути постійно старшими і не такими ущербними, але ущербність від них нікуди не йде. Звідси ця злість.

Під Києвом мене вражало, що вони знищували таунхауси. Вони їх ненавиділи просто. Це взірець того, чого в них немає, і вони просто це нищать. Є райони цілі стоять, а от таунхаус треба знищити.

Ми пам’ятаємо описи Кримської війни у ХІХ столітті. Вони коли зайшли туди, вони там нищили християнські пам’ятки, вивозили з них мармур на територію Російської імперії. Ані віра православна їх не зупиняла, ані щось інше, нічого. Вони просто все нищили.

Читайте також: Голова Харківської ОВА Олег Синєгубов: За 200 днів війни ЗСУ показали, що вміють бити "другу армію світу"

Звідки тоді в росіян такий кітч своїм нібито винятковим православ'ям?

Це називається "прєлєсть". Людина думає, що вона вчиняє праведно, але вона вчиняє неправедно, бо вона відійшла у своїх гріхах, від Бога вона відпала, живе у гріхах, гріх володіє її серцем, думками і діями. Російська верхівка знаходиться в цій "прєлєсті", вона цю "прєлєсть" розповсюджує на підвладних їй ієрархів, священиків, а ті цю "прєлєсть" трансформують на людей. Це було в історії християнської церкви не один раз. У Візантійській імперії це було, у Московії це було, де була "єресь жидовствующих", коли вони нібито були православними, але приймали якісь постулати іудаїзму. Тобто зберігали форму, а зміст вже був зовсім інший.

Тобто ця жорстокість і комплекс щодо нас у росіян уже тисячоліття?

- Мабуть, це вже генетично. Для мене загадка, як вони так можуть швидко ставати нелюдами. Або воно у них десь там кипіло, потім цей бачок зірвало і вони пішли все руйнувати. Вони відпадають від усього: від любові відпадають, від Христа. Вони так жорстоко платяться, бо вони самі себе знищують.

Чи не занадто ми толерантні до ворогів?

- Ні! Ми ж християни, ми же люди, а люди мають бути толерантними. Якщо ми самі толерантні, то ми їх змінюємо потрошки. Можливо, вони почнуть замислюватися, змінюватися. Вони ж теж люди, ми їм даємо шанс змінюватися. Тим більше, якщо вони полонені, то ми маємо дотримуватися міжнародних правил поводження з полоненими. З полоненими ми маємо поводитися гідно, бо ми кажемо, що ми європейська нація, європейська країна. Ми ж повинні чимось від москалів відрізнятися. Вони ж теж пропагують якісь цінності, але їх просто не дотримуються. Ми повинні дотримуватися.

О. Максим Стрихар із дітьми / Фото: фейсбук

Із якими цінностями вони до нас прийшли? Чи є в них взагалі цінності?

- Я не бачив.

Ви стикалися з полоненими росіянами?

- Ні. Я мрію про це, але не доводилося.

Чи Ви були готові до вторгнення 24 лютого?

- Так, був. У нас було АТО, у нас є інформація. Ми можемо її брати з відкритих джерел, оцінювати її і робити висновки. За моїми висновками, я знав, що це вторгнення буде. Тому за два тижні до війни я повернувся з Польщі до України, бо жив у Польщі вже рік до вторгнення, став на облік у військкоматі і чекав, коли це почнеться. 100% знав.

Які були думки у перший тиждень?

- Перші думки були, як потрапити до Збройних Сил України і бути ефективним на війні. Усе. Страху не було. Мені було цікаво. З сином старшим ходили, дивувалися порожнім вулицям, іноземним журналістам у броніках, вереницям машин на виїзд із Києва.

Яка у вас місія на фронті?

- Місія – це об’єднувати людей і робити їх ефективними солдатами, намагатися, щоб вони не втратили людські свої риси на війні, тобто залишалися людьми. Це основна місія.

Вдається?

- Ми тільки починаємо. Я так думаю, що точково вдається. Глобально, мабуть, ще рано казати.

Читайте також: Начальник поліції Харківщини Володимир Тимошко: Росіяни роблять із українцями те, що зробили з поляками в Катині

Чи на війні змінюється релігійність людини і Ваша, зокрема?

- Ні, не змінюється! Не вірю! Релігійність іде слідом за вірою. Людина може втратити віру або набути. А релігійність – то вже таке. Кажуть, там, де закінчується віра,починається релігія. Тобто релігійність – це не про війну.

А віра? Чи вона міняється на війні?

- Не знаю. У мене такої статистики немає.

А у Вас конкретно?

- Я вже підстаркувата людина, мені вже мінятися важко. Я перебуваю в цьому просторі та вимірі. На підсвідомості є очікування, що воно повинно завершитися, я повинен повернутися до родини і продовжити жити. Тимчасовий стан.

Капелан о. Максим Стрихар на фронті / Фото: фейсбук

Чи є на війні любов і кохання?

- Є. На початку війни в нас була купа вінчань, наприклад. Люди знаходили один одного, вони йшли на смерть і вони хотіли бути разом. Тому серед військовослужбовців є і кохання, і любов, і вінчання, і, я сподіваюся, діти будуть у майбутньому. Дай Бог, щоб люди цю любов і це кохання змогли пронести через війну, щоб це не було якимсь спонтанним рішенням, яке потім не витримало випробувань. Якщо люди вже пішли на вінчання, то, я думаю, вони впевнені в собі, один в одному.

На війні є запит на таїнства?

- Є! У тих людей, що знають, що таке таїнство. Основна місія також це донести до людей, що таке є християнство, які бувають таїнства, у чому їх зміст, щоб люди розуміли. Люди не розуміють, хто такі капелани взагалі. Вони думають, що це те ж саме, що і священик. Але капелан і священик – це трошки різне. Капелан для всіх релігій, для всіх вір, це просто об’єднуючий духовний початок у війську. Якщо ми доносимо, знають, вони приймають і Святе Причастя. Хрещень ще не було, але вінчання були.

Чи доводилося на фронті ховати людей?

- На фронті ні, а в Києві так. Коли фронт був у Києві, то ховали в Києві. Тому, мабуть, можна сказати, що доводилося. Але то було вже давно, у лютому, в березні.

Чи Ви бачили кризу віри на війні, коли людина питала, де Бог?

- Бачив. Не так давно бачив, коли людина втратила найдорожче, що в нього було. І майже зневірилася. Але я бачив, що вона не повністю зневірилася, а вагається, що потроху вона повернеться до віри.

Які від цього ліки?

- Час тільки. Христос лікував власною присутністю, він дуже рідко людей закликав вірувати в Євангеліє і йти за новою вірою. Він просто був. Якщо я або хтось інших є поруч, і він може показувати якийсь взірець віри, то та віра може повернутися. Людина буде бачити, що віра рятує, віра допомагає, і буде йти до неї.

А у Вас були такі ситуації кризи?

- Колись були, так. Але в останні 9 місяців не були.

Де Ви сили берете?

- Від людей, від побратимів, від Бога. Я з Києва вириваюся, на передовій набираюся сил, щоб потім жити в Києві. Мені там важко зараз жити: далеко від бойових дій, далеко від побратимів. Мені там легше, в Києві дуже важко.

О. Максим Стрихар із побратимами / Фото: фейсбук

Чи є чому священику навчитися у солдата?

- У будь-якої людини священик має вчитися, якщо він священик. Солдат – це теж не якась аморфна істота. Є багато солдатів. Є погані солдати, у них немає чому вчитися. Є гарні солдати, у них можна вчитися витримці, почуттю гумору тощо. У кожного можна вчитися.

Що таке війна в духовному сенсі?

- Ми бачимо московський світ і бачимо власний світ, український, європейський. Це ідеологія, це духовність. Тому це війна ідеологій, духовності та бездуховності. Наше населення, якщо воно бездуховне, йому також важко виживати. Якщо воно духовне, якщо воно спирається на якісь духовні цінності, не обов’язково на віру в бога, якщо воно любить прекрасне, його бачить, то навіть у зруйнованих містах воно буде виживати. Якщо воно цього не бачить, а бачить тільки сірість, холод, відсутність світла, опалення, то воно буде впадати в депресію, гинути, відмирати.

Читайте також: Офіцер Максим Сорокін: Росіяни відмовлялися вірити, що під Харковом їх штурмують добровольці, а не спецназ ГУР

Чи можна простити чи прощати росіян? Як багато часу на це піде?

- Якщо вони люди, то ми маємо їх прощати. Христос казав, що ми повинні прощати дуже багато разів, 7 по 70 тощо. Час? Це залежить від душі людини. Скільки людина може прощати, скільки готова прощати. Наскільки мама може прощати москаля, який ґвалтував її дитину? Я не знаю.

А може вони цього не заслуговують?

- Усі люди заслуговують на прощення. Не знаю, чи в цьому житті, чи в майбутньому, то вже Бог буде розбиратися. А в цьому житті – це вибір кожного, вибір нації. Ми знаємо, що, наприклад, німецька нація після Другої світової обрала каяття, вона перейшла через це, тому вона живе. Якщо москалі оберуть те ж саме каяття після війни, як німці, наприклад, і у них будуть це вивчати в школах і садочках, казати, що так робити не можна, це є фашизм, це є нищення інших культур і традицій, то, мабуть, вони будуть мати привід для прощення серед інших. Якщо вони і далі будуть настоювати на тому, що вони не від світу цього, богообрана нація, якщо в них не буде каяття, то яке прощення?

У них є право на прощення, а чи є в нас право на ненависть до них?

- Є, а як же! Якось треба нам тонко поєднувати ненависть із любов'ю. Любов живить і дає сили бачити те, що є навколо, не в такому викривленому світлі, як за ненависті. Бо ненависть засліплює і ми не можемо ефективно воювати з ненавистю. У нас повинна бути свята ненависть до тої гидоти, щоб ми її викинули, але в нас повинна бути любов до ближнього і любов до людей. І це вже верх християнства. Якщо ми зможемо так, то буде класно.

Це дасть розвиток. Бо тільки любов дає розвиток. Ненависть ніколи не дає розвитку. Вона знищує зсередини.

О. Максим Стрихар на фронті / Фото: фейсбук

Чи Ви бачили коли-небудь капелана з Московського патріархату?

- Ні, я не бачив. Був період із 2014 році, у якомусь підрозділі Нацгвардії капелан був із Московського патріархату. Після звільнення Слов'янська він вийшов зі складу Московського патріархату, бо в нього були проблеми. До нас кілька разів намагалися заходити священики Московського патріархату бути капеланами у війську вже зараз, ми їм відмовляли. Тобто вони хочуть, навіть говорять, що вони проукраїнські і патріотичні, але довіри немає.

Як Ви ставитеся до процесу протидії релігійним організаціям, що перебувають під московським впливом?

- Нормально, аби він не перетворився на якісь народні бунти з метою вирізати священиків скрізь і звільнити монастирі. Якщо це буде іти через державу, через закон, то це нормально. Вони дійсно шкодять державі і людям.

Яка ціна та винагорода за перемогу України?

- Ціну ми вже бачимо, вона вже зараз дуже сильно велика. Це і зруйновані долі, родини, домівки, міста, інфраструктура. Повна руйнація. Але ми бачимо, що українці вміють єднатися, коли важко. Це така відмінна риса українців. Але коли стає легко, українці знову починають чубитися, руйнувати самі себе і навколо себе. Дай Бог нам пережити всі ці руїни і з них вийти об’єднаними. Щоб ціна перемоги заслуговувала того ставлення до перемоги в суспільстві. Винагорода – це єднання. Якщо буде єднання, причому я не певен, що це буде, але якщо Захід нам допоможе і ми станемо частиною Євросоюзу і європейської культури, нікуди ми не дінемося, ми повинні будемо єднатися. Дай Бог, щоб винагородою перемоги був наш вхід до євроспільноти.

Що зробите першим після нашої перемоги?

- Поїду додому. У мене родина живе в Польщі, то повернуся до Польщі.

Читайте також: Німецький рятувальник Нільс Таль: Росіяни цілеспрямовано знищують школи в Харкові