Харківська бойова медикиня "Матушка": Коли не вдається врятувати життя побратима, помирає часточка душі

Бойові медики – невід’ємна ланка українських Сил оборони, вони рятують життя військових безпосередньо на фронті. Саме від їхніх дій часто залежить доля пораненого військового, а іноді навіть і життя. Наталія Сагадієва з позивним "Матушка" пройшла шлях від мами чотирьох дітей і держпрацівниці до бойової медикині. Сьогодні вона щодня надає допомогу і моральну підтримку своїм побратимам.

В інтерв’ю виданню "Думка" бойова медикиня, начальниця медичного пункту стрілецького батальйону 5 Слобожанської бригади "Скіф" Національної гвардії України "Матушка" розповіла про те, як виглядає служба бойового медика, які навички потрібні для порятунку життя, чому психологічне навантаження іноді важче за фізичне, як жінки змінюють атмосферу у військових підрозділах, що найчастіше доводиться бачити медикам на фронті та які рішення доводиться ухвалювати, коли йдеться про межу між ризиком і порятунком.

Яким Ваше життя було до війни? Чим жили, чим займалися?

- Я з шахтарського містечка, з міста Лисичанськ, з нашої української Луганщини. До війни я була просто мама, дружина та посадова особа місцевого самоврядування. Працювала в управлінні соціального захисту.

У Вас четверо дітей?

- Так, четверо дітей.

Скільки їм зараз років?

- Старшій доньці цього року виповнилося 30 років, найменшому синочку – 14.

Скільки Вам років, якщо не секрет?

- 49.

До війни Ваше життя якось було пов’язане з військовою справою?

- Ні, жодним.

Коли Ви приєдналися до лав Нацгвардії?

- У грудні 2022 року.

Що стало мотивацією до приєднання до лав Нацгвардії?

- Мені треба це було зробити раніше. Спочатку був мобілізований мій молодший брат. Я дуже допомагала його підрозділу, волонтерила. Але настав той час, коли я просто усвідомила, що буду корисніша саме тут, у лавах. Тоді я прийшла до військкомату і не знала, що потраплю саме до лав Національної гвардії. Просто прийшла до військкомату з метою саме мобілізуватися.

Я була мобілізована на посаду діловода, оскільки маю вищу юридичну освіту, у мене є досвід роботи саме в цій сфері. Уже безпосередньо в частині мені запропонували посаду санінструктора бойового медика, і далі я пішла вже цим шляхом.

До цього Ви жодним чином не були пов’язані з медициною?

- У мене є освіта, є невеликий досвід. Я закінчила Лисичанське медичне училище. Перша медична освіта в мене є. Я навіть трошки працювала в пологовому будинку, але потім просто пішла трошки в інше русло.

Як довго тривала Ваша підготовка до роботи бойового медика? Чи довго тривала адаптація до військового?

- У мене не було часу. Я була мобілізована 15 грудня, пройшла першочергову підготовку, і вже 1 січня я потрапила безпосередньо у свій батальйон. Наприкінці січня я поїхала виконувати своє перше бойове завдання.

Пам’ятаєте своє перше бойове завдання?

- Звісно. Це пам'ятають усі.

Розкажіть, будь ласка.

- Ви знаєте, не можна його просто взяти й описати. Це невимовні почуття, які не можна ні з чим пов'язати. Але це все пройшло. Усе закінчилось добре. Скажу вам так: мені було трошки легше, бо я не боялася вибухів, оскільки я з прифронтового міста і війна у нас почалася ще 2014 року. Я вже не боялась вибухів, спокійно реагувала на зброю, тому, мабуть, мені було легше, ніж тим, хто цього всього не знав.

На якому напрямку виконали це перше бойове завдання? Пам’ятаєте, кому з військових надавали допомогу?

- Мені було простіше, бо я повернулася тоді на свою рідну Луганщину. Це була моя земля, вона мене підтримувала, вона давала крила. А свого першого пораненого пам'ятає кожен. Дуже класно, що він живий, що він до цього дня знаходиться в лавах, служить у нашій бригаді. Ми спілкуємося й до сьогодні. Мабуть, кожен бойовий медик пам'ятає усіх своїх поранених. Усіх, кого він вивозив, кого він рятував.

Дуже класно, коли ти навіть не пам'ятаєш людину, пам'ятаєш тільки по пораненнях, тому що є суміжні підрозділи, є хлопці, з якими ти не знайомий, але вони тебе пам'ятають, бо ти надавав їм допомогу. Це дуже приємно. Тому кожен медик пам'ятає всіх своїх поранених і всіх своїх хлопців. Це однозначно.

Чому позивний саме "Матушка"? Ви самі його обрали?

- Я його не обирала. Цей позивний мені дали хлопці. Ну і, мабуть, вони просто тоді вгадали. Або вгадали, або пророкували мою долю.

Чому хлопці обрали такий позивний? Ви до них ставитеся як до своїх дітей?

- Так, я ставлюсь до своїх побратимів, до своїх хлопців, як до своїх дітей, як до своїх братів. Я ставлюся до них так, як я хочу, щоб ставилися до моїх дітей, до мого брата і до мене.

Чи є побратими/посестри, яких ви дійсно вважаєте як своїх дітей?

- Окремо виділити я нікого не можу. Вони всі мої рідненькі.

Як Ваші діти відреагували на Ваше рішення приєднатися до Національної гвардії? Болісно чи нормально це сприйняли?

- Діти реагують, як кожна нормальна дитина. У мене діти-підлітки, присутній підлітковий максималізм, але вони мене зрозуміли. Я їм змогла пояснити. Трохи, звісно, діти ставляться до цього з ревнощами. Вони ревнують.

Іноді, коли я приїжджаю у відпустку, вони кажуть: "Ті тобі рідніші, постійно телефонують, ти постійно телефонуєш, ти постійно спілкуєшся, ти їх любиш більше, ніж нас". Я ж їм пояснюю: "Так, бо ви знаходитесь тут, у безпеці. А ті хлопці сьогодні моя родина. Так, у чомусь вони ближчі". Я не можу сказати, що я їх люблю більше, ніж рідних дітей. Я їх люблю на рівні.

Чи відчували Ви дилему між материнськими почуттями та бажанням бути військовою медикинею?

- Такі думки є у всіх жінок, материнський інстинкт ніхто не скасовував. Однак я знала, що я своїх дітей залишаю в безпеці. Я вивезла їх в безпечне місце. Вони знаходяться в Донецькій області. Я повністю забезпечила їм побут, навчання, закрила всі побутові питання, які стосуються моєї родини. Я знала, що моя родина забезпечена житлом, вона знаходиться в безпечних умовах, мої діти продовжують своє звичайне життя: те, яке в них було на Луганщині. Я їм зробила максимальні умови для комфорту, тому я йшла спокійно.

Чи стикались з нерозумінням з боку оточення, родини щодо Вашого рішення?

- Мої близькі спочатку мене не зрозуміли. Зрозуміли потім. Але я особливо не зважала на їхню думку. Я ухвалила таке рішення, це було моє рішення.

На яких напрямках працювали за ці роки служби?

- Це сході нашої держави.

Чи запам’ятались якісь ситуації з роботи безпосередньо на Харківському напрямку?

- Такі ситуації є завжди. На Харківському напрямку теж є такі ситуації. Але знаєте, люди живуть, міста живуть. Ми знаходимося там для того, щоб люди продовжували жити цивільним життям. Щоб вони спали у своїх ліжках, пили вранішню каву, щоб вони мали змогу бачити, обіймати своїх дітей, ходити на прогулянки. Я не хочу виносити ті жахи, через які проходять мої хлопці.

Тобто ви не засуджуєте цивільних, які продовжують жити своє буденне життя?

- Ні, я не засуджую. Я кажу трошки по-іншому. Кожен робить і повинен робити для нашої спільної майбутньої перемоги те, що він може. Якщо ви можете воювати, можете тримати зброю, морально готові стріляти – ви це робите. Якщо ви не можете цього робити – ви просто працюєте і донатите. Якщо ви не можете донатити – ви можете плести сітки. Якщо ви не можете плести сітки, то ви просто ходите на роботу і забезпечуєте економіку наших міст. Але кожен працює на перемогу і кожен робить саме те, що він може робити.

Скільки у Вашому батальйоні жінок?

- Три.

З якої загальної кількості людей?

- З близько двохсот. Саме в нашому підрозділі невеликий відсоток. Хотілося б, щоб більше жінок приєднувалося до лав Збройних сил України, Національної гвардії.

Чи вважаєте Ви, що жінки мають обов’язково служити?

- Ні, це точно не повинно бути обов'язково. У жодному разі. Жінки не повинні воювати обов'язково. Але якщо жінка розуміє, що вона здатна, що вона може витримати психологічне навантаження, то вона повинна йти.

Розумієте, жінка в підрозділі – це не просто сестра, не просто мама. Це така собі берегиня цього невеличкого родинного гніздечка, адже будь-який підрозділ – це вже родина, яка живе своїм життям. Так, це не цивільне життя, а доволі специфічне, але це теж свого роду родина. Люди, які постійно знаходяться разом, які знають усе це. От вона така собі берегиня. Тому, що більше жінок буде в підрозділах, то більше духовності буде в цих підрозділах.

Що для Вас важче: психологічний фактор роботи з пораненими чи фізичні навантаження?

- Ні, все-таки психологічні. Звісно ми виснажуємось і фізично, але ми рятуємо життя, а коли ти рятуєш життя – це дає тобі сили. А психологічно ви ж розумієте, що жінка в підрозділі – це не просто медик, а ще й психолог. Ти знаєш усе: у кого народилася дитинка, хто похрестив, хто сам охрестився, хто взяв шлюб, хто розлучився.

Коли ти жінка, а в моєму випадку для багатьох хлопців за віком ще й мама, зі всіма цими проблемами вони йдуть поспілкуватися, порадитися саме до мене. Ти проводжаєш хлопців на позиції, зустрічаєш, чекаєш їх, ти знаєш про них усе, підтримуєш їхніх родичів: мам, дружин. Вони можуть зателефонувати в будь-який час і вони просять про підтримки. Просто сказати, що все добре. Тому психологічно це, мабуть, важче, ніж фізично.

Що найбільш важке психологічно Вам доводилось бачити під час служби?

- Найбільш важке це коли хлопцям настільки боляче, що вони просто просять їх добити. Психологічно важко бачити їхні втомлені очі, чути істерики дружин, коли вони просто телефонують і плачуть. Ти намагаєшся їм допомогти, намагаєшся їх заспокоїти: "Зрозумій: усе добре, він живий, просто немає зараз зв'язку, треба трошки почекати". Коли людина знаходиться в такому стані, їй складно пояснити, що все дійсно добре, бо у них бувають "погані передчуття", і розвіяти його іноді майже неможливо.

Як підтримуєте хлопців, які в критичній ситуації просять їх "добити"?

- Ми просто знеболюємо. Розумієте, медики іноді повинні робити дуже боляче для того, щоб врятувати життя та здоров'я.

Чи були ситуації, де від одного Вашого рішення залежало, чи вдасться зберегти життя військовому?

- Таких ситуацій було дуже багато, коли треба було взяти на себе відповідальність.

Якщо життя військовому врятувати не вдається, що відчуває бойовий медик?

- Він помирає. Частина його душі помирає.

Чи багато у Вас було таких ситуацій?

- Ні. Мені пощастило. Просто пощастило.

Що в роботі бойового медика для Вас є найтяжчим?

- Для будь-якого бойового медика найтяжча ситуація та, де доводиться обирати, куди тобі бігти. Робота бойового медика пов'язана тільки з одним: ти повинен швидко ухвалити рішення або ризикнути своїм життям і врятувати життя побратима, дійти туди, або все-таки дочекатися безпечної ситуації, більш безпечного часу, коли ти зможеш туди дійти. Або ризикувати. Ось це завжди тяжко.

Що частіше обираєте Ви?

- Я все-таки обираю ризикувати.

Чи ставалися з Вами ризиковані ситуації, коли Ви рятували побратимів?

- У мене були дуже ризиковані ситуації, але, як я кажу, у мене дуже сильний янгол охоронець.

Можете згадати якусь ситуацію про це?

- Одного разу ми підірвалися на ТМ-ці, і мене просто викинуло через вікно, але я повністю залишилася ціла.

Що потрібно знати тим, хто хоче стати бойовим медиком?

- Сказати, що треба обов'язково мати медичну освіту, я не можу, тому що тактична медицина трошки інша. Охочі проходять спеціальні курси, навчаються всього необхідного, а потім навчання продовжується під час роботи. Так, класно, коли є певні навички. Коли є медична освіта, ви вмієте працювати з медпрепаратами, знаєте лікарські засоби, можете робити внутрішньовенні доступи – це дуже класно. Але цьому всьому навчаються. Двох місяців тієї підготовки, яку проходять медики, достатньо, аби було бажання.

Які топ-3 практичні навички має мати бойовий медик?

- Уміти застосовувати турнікет і не боятися цього робити. Також це обов'язково тампонада й декомпресія.

Яких травм, за Вашими спостереженнями, найчастіше зазнають бійці?

- Це осколкові поранення та мінно-вибухові травми.

Чи може боєць сам собі надати первинну допомогу?

- Це залежить від досвіду бойового медика, від досвіду самого солдата і від виду поранення.

Що має бути в медичній аптечці солдата?

- В індивідуальній аптечці обов'язково повинно бути мінімум 4 турнікети, два бандажі, гемостатичний засіб, пілпак, засоби для тампонади, бинти та обов'язково пластир, але все-таки краще армований скотч.

Що обов’язково має бути в аптечці бойового медика?

- Там знаходиться те ж саме. Додаються назофарингеальні трубки, знеболюючі, внутрішньовенний доступ, якщо бойовий медик має такі навички. Також бойовий медик має більш широкий асортимент гемостатичних засобів і бандажів.

Частіше військові надають собі первинну допомогу самі, або чекають на допомогу бойового медика?

- Сьогодні маємо таку ситуацію, де першу допомогу переважно собі надають самі хлопці. Ми постійно опікуємось цим питанням, постійно проводимо заняття. Навчаємось не тільки ми, піднімаємо свій досвід, обмінюємось досвідом один з одним. Ми навчаємо цьому своїх хлопців: постійно виїжджають інструктори, працюють, постійно відпрацьовуємо навички, як застосування турнікету, так і проведення конверсії, декомпресії. Це непрості навички, адже хлопці повинні врятувати не тільки життя, а й ще подумати про здоров'я.

Які ліки, розхідники закінчуються під час роботи найчастіше?

- Найбільший розхідний матеріал бойового медика – це знеболююче. У нас їх вистачає. Усе залежить від того, наскільки сам бойовий медик хоче і зацікавлений в якості своєї роботи.

Чи часто доводиться робити якісь операції в екстремальних умовах?

- Максимум, що ми можемо зробити в екстремальних умовах – накласти шви. І то це якщо у нас уже немає можливості евакуації. Вкрай рідко, але буває, що накладаються шини, зупиняється кровотеча. Усе решта все-таки роблять професійні хірурги на стабпунктах.

Яким ступенем тяжкості поранень або травм переважно займається бойовий медик?

- Ми займаємось усіма. Ми надаємо першу допомогу. Наша основна задача – зберегти життя і здоров'я. Наскільки правильно і кваліфіковано спрацює бойовий медик, настільки ж правильно і кваліфіковано спрацює хірург на стабпункті.

Якщо бойовий медик не надасть правильну допомогу при переломі, травматологу буде важче працювати. Якщо бойовий медик неправильно зробить тампонаду або неправильно спрацює з оклюзійною наліпкою, наслідки його неправильних дій будуть розгрібати хірурги, якщо пораненого довезуть до стабпункту.

Тому від того, наскільки якісно працює стабпункт, на 50% залежить, наскільки якісно та кваліфіковано працює бойовий медик, наскільки якісно надана перша допомога.

Яку історію з Вашого бойового досвіду варто почути світу?

- Таких ситуацій було досить багато. Просто не хочеться про них говорити. Це вже все пройшло, це вже все пережите. Думати про це або згадувати просто не хочеться.

Вам боляче згадувати історії зі служби?

- Не дуже приємно.

Ваша робота пов’язана з ризиком. Чи буває Вам справді страшно?

- Страшно завжди. Не можу сказати, що не буває страшно. Страшно завжди й усім. Усі бояться і це нормально. Ми всі живі люди. Але ти все одно йдеш і робиш, тому що там знаходиться твій рідненький. Ми іноді просто йдемо та молимось. Ось настільки буває страшно. Але ми всі розуміємо, що ми на війні. У нас у всіх є своя робота. Ти розумієш: якщо зараз тобі страшно, ти посидиш, почекаєш. Від цього залежить життя того, хто там тебе чекає.

Якби зараз було кілька вільних днів, чим би вам дуже хотілося зайнятися?

- Я б поїхала в Карпати. Відпочити все ж таки хотілося б.

Із дітьми чи наодинці?

- Ні, я б поїхала сама.

Читайте також: Боєць 57 ОМПБр "Ведмідь": Пілоти дронів – пріоритетна ціль для росіян на Вовчанському напрямку