Він був не лише юристом режиму, а й потенційним свідком злочинів проти України. І ще однією цінною ланкою, яка могла багато розповісти міжнародному суду.

Як це було

Середа, 21 травня, близько 9:30 ранку. У спокійному мадридському районі Саламанка, де вишукані будівлі чергуються з кав’ярнями та бутиками, пролунало кілька пострілів. Місцеві перехожі спершу не зрозуміли, що сталося – аж поки не побачили на тротуарі тіло чоловіка, що стікало кров’ю. Ним виявився 51-річний Андрій Портнов – колишній заступник голови Адміністрації Президента Віктора Януковича, один із найбільш одіозних українських правників останніх десятиліть.

За попередніми даними поліції, стрілець діяв професійно – швидко, без зайвого шуму, з використанням глушника. Камери відеоспостереження зафіксували лише силует чоловіка, що стрімко зник у напрямку сусіднього парку. Окремі видання пишуть, що нападників було декілька.

Розпочато розслідування, одна з ключових версій – політичне вбивство на замовлення. Серед альтернативних – ліквідація з боку російських спецслужб. Борги. Причини можуть бути різними, але підсумок один – людина, яка мала занадто багато відповідей на незручні питання, – мертва.

Останнім часом Портнов неодноразово заявляв, що має незаперечні факти, які компрометують деяких високих осіб, та обіцяв незабаром оприлюднити таку інформацію. В мережах писали також, що нещодавно загиблий переписав на дітей свою власність в Україні.

І ця людина вже ніколи не заговорить.

Хто такий Андрій Портнов

Юрист за фахом, харизматичний інтелектуал, цинічний апаратник за суттю – так Портнова описують його сучасники. У 2000-х він працював у Нацкомісії з цінних паперів, потім – у команді Юлії Тимошенко, а згодом різко змінив політичну орієнтацію і став головним юридичним стратегом режиму Януковича.

Після 2010 року він отримує повну монополію на правову експертизу в Адміністрації президента. Його прізвище фігурує у всіх скандальних рішеннях того періоду – від судового переслідування Юлії Тимошенко до "закону про амністію" беркутівців. Але найбільш темна сторінка – його причетність до ухвалення репресивних "диктаторських законів" 16 січня 2014 року, які стали фактично юридичною основою насильства проти Майдану.

"Майдан – це не революція, це спроба силового перевороту. Ми намагалися зберегти правопорядок, але Захід нав’язав Україні анархію", - заявив Портнов у 2015 році російському телеканалу "Россия 24", цим самим підігравши цинічній пропаганді Кремля.

Після втечі Януковича Портнов зник з українського публічного простору, певний час жив у Росії, пізніше перебрався до Австрії, а згодом – до Іспанії. У 2019–2021 роках здійснив спробу повернення в Україну, брав участь у медіапроєктах телеканалу News One, подавав десятки скарг і позовів проти українських посадовців та журналістів. У цей період розгорнулася справжня кампанія "юридичного терору", подекуди успішного – проти нової постмайданної еліти.

"Заслуги" перед народом України

Для частини населення він був "сильним юристом" та "фахівцем, якого боїться влада". Але в історичній перспективі він увійде до підручників як системний спільник авторитаризму. Він не просто юридично захищав Януковича – він легітимізував усі злочини проти суспільства, виписував законні форми для незаконних дій, допомагав створити модель влади, в якій правосуддя існувало лише як фасад.

"Портнов – це постать масштабу Вишинського у радянському СРСР. Він не вбивав, не бив, але створював ідеальні інструкції для тих, хто це робив. І саме тому його роль така небезпечна", - написала одна із дослідниць епохи Януковича Олена Л.

Смерті зрадників: від Гіві до Киви

За роки війни Україна отримала не одну новину про загибель людей, що стали на бік агресора. Гіві (уродженець Іловайська Михайцло Толстих) – один із командирів бойовиків "ДНР", загинув у Макіївці від вибуху у власному кабінеті. Євген Жилін, харківський засновник організації "Оплот", був застрелений у ресторані під Москвою. Ілля Кива, який із політичного маргінала перетворився на рупора Кремля, був вбитий у Москві влітку 2023 року. Олександр Захарченко – ще один символ "русского міра" – ліквідований у Донецьку.

Харківський слід Жиліна та Мотороли

Саме Харків у 2013–2014 роках став одним із осередків формування проросійських сил. Жилін вербував молодиків для "Антимайдану", займався "тітушками", координував агресивні атаки на активістів. Моторола (російський терористи Арсеній Павлов), за даними СБУ, контактував із колишніми харківськими "оплотівцями", використовував їх як кадровий резерв для "ДНР".

"Організація "Оплот" мала чіткі канали постачання людей та зброї на Донбас з Харкова. Цей зв’язок доведений документально", - йдеться у коментарях з матеріалів слідства 2015 року (СБУ).

Втрата Портнова – це втрата можливості сказати правду

Парадоксально, але смерть Портнова – це втрата втрата для юстиції. Ця людина знала занадто багато. Вона знала, як готувалась інтеграція російських спецслужб в українські силові структури, як вербували суддів, як руйнували незалежність органів правосуддя. Він був носієм не чуток, а документів та конкретних прізвищ.

Його свідчення могли б відкрити очі міжнародному суспільству на те, що війна почалася не в Криму – а в кабінетах, де малювали законодавчі підстави для капітуляції.

Для Гааги важливі живі свідки

Міжнародний кримінальний суд – це структура, яка виносить вердикти на основі фактів, свідчень, документів. І тут Портнов міг би зіграти ключову роль. Не як головний підсудний, а як "розчарований соратник", що міг дати покази. Міг би розповісти, як працювала російська "п'ята колона", хто саме її координував, як ухвалювалися рішення про здачу Криму, зрив мобілізацій 2014 року, нейтралізація патріотичних командирів у СБУ.

Цитата Портнова з Telegram-каналу, березень 2022 року:

"Росія мала право гарантувати безпеку своїх громадян у Криму. Українська влада не здатна керувати державою без зовнішнього управління".

Ці слова могли би лягти в основу обвинувачення. Але тепер – це лише тінь на екрані, уламок у морі загублених доказів.

Розстріляна можливість справедливості

Смерть Портнова – не тільки фінал особистої історії зради, а й удар по ідеї людського правового суспільства. Хтось скаже: заслужив. Хтось – що покарання знайде кожного. Але справжнє покарання – не куля, а вирок. Вирок, який зафіксує провину, дасть відповідь на питання, встановить правду й передасть її нащадкам. Ми вже не матимемо можливості зафіксувати правду. А разом із цим – вчергове пропав шанс наблизити справедливість.

Хтось сказав: "Убивство навіть найогиднішого зрадника – це ще не перемога. Перемога – це справедливий суд, історична пам’ять та визнання правди. Люди мають боротися не за кров, а за вироки".

Хто б не стояв за вбивством Портнова – чи то російські спецслужби, які "зачищають" носіїв компромату, чи то "свої", хто прибирає небажаних свідків, – результат один: справедливість не завжди йде пліч-о-пліч із правосуддям. Так, смерть зрадника може викликати емоційне задоволення. Але для держави, що воює не лише за територію, а й за моральну, правову перевагу – це втрата.