Фахівчиня літмузею Ольга Бондар-Різниченко: Для захисту музею в Харкові ми писали навіть Клінтону

Від моменту свого заснування літмузей був інституцією спротиву та збереження української культури. У 1990-х роках його команда відстоювала право міста на українську культуру, боролася з радянськими та пострадянськими обмеженнями й формувала середовище, яке не боялося конфронтації з владою. Сьогодні ж музей працює з новими викликами: війною, цифровізацією, а також пошуком нових способів привернути увагу харківців до літератури та збереження своєї культурної спадщини.

В інтерв’ю виданню "Думка" провідна фахівчиня Харківського літературного музею Ольга Бондар-Різниченко розповіла про історію музею, його конфлікти з владою різних епох української історії, зміни сприйняття української літератури, про те, чому Харків має потенціал стати містом культурного єднання, як культурна спадщина може стати інструментом формування цінностей після завершення війни, чому свобода є головною цінністю Харкова, а також про те, чому насправді українську літературу не можна вважати "сумною", думка про що часто побутує в суспільстві.

Ви були однією з тих, хто стояв у витоків Харківського літмузею?

- Так, я "остання з могікан" у музеї. Якщо говорити про весь період, ми були засновані 1988 року, музей пройшов драматичну, каркаломну історію. Від самого початку ми дотримувалися такої позиції, що коли тобі "згори" щось не дозволяють, а тоді в 90-х роках, ще навіть до встановлення та прийняття Акту про незалежність, ясно, що існували партійні органи, обком партії. Тому коли ми пропонували тему, але нам хтось щось забороняв, ми брали квиток та їхали, наприклад, у Львів і збирали гроші на Площі ринок для того, щоб у Харкові відбулася перша в Україні виставка "Українська голгота" – це виставка, яка відкривала для нашого суспільства 20-ті роки минулого століття. Тоді майже вся Україна, діаспора та цілими колективами, наприклад, заводів, які ще існували, люди щодня йшли в музей, і ми їх проводили по цих сторінках розквіту української культури та драми, трагедії, якою це все завершилося в 30-х роках минулого століття.

Ми майже постійно знаходилися в конфронтації до влади, оскільки з самого початку взяли стратегію на популяризацію та дослідження, пов'язані з українською культурою і літературою, слобідською і загальноукраїнським контекстом, поза будь-якими згадками про російську культуру, якої в нашій історії, на щастя, не було. Тобто весь цей час літмузей був культурним середовищем, де гуртувалися поступово від малесенької шопти тоді на початку 90-х років, аж до сьогодні, коли літмузей є топ-локацією. Я би не сказала, що літературою й Харкова, і сучасною українською літературою не цікавляться люди, тому що коли ми проводимо "Ночі в музеї", там такі черги, щоб до нас потрапити, які сягають перетину вулиці Сковороди та нашого провулка Багалія, де ми знаходимося.

Як літмузею вдалося пережити стільки різних епох: радянську владу, революції в Україні?

- Нас постійно, до речі, "продавали". Наше приміщення знаходиться ж в центрі. Коли ми вперше туди зайшли, це був партійний готель. Там свого часу навіть Брежнєв був, з Москви навіть якісь бонзи ці партійні приїжджали. Тому, коли ми вперше зайшли у приміщення, там були розкішні кімнати з камінами, з кухнею, їдальнею, де вони проводили різні бенкети. Навіть якийсь час ми працювали паралельно з КДБ: коли йдеш до музею, там була невелика кімната, де знаходилась прослуховуюча апаратура для Київського району.

Ми прожили і цей період, і коли наша мафіозна номенклатура продавала багато будівель. Музей встояв через те, що ми не боялися захищатися. По-перше, ми були дуже дружніми. Наше середовище завжди хотіли різними технологіями розколоти, але директорка, я як людина, яка продукувала якісь ідеї, Анатолій Антонович Перерва, один з тодішніх класиків, Сергій Жадан, який також був молодшим науковим співробітником нашого музею, його друзі з "Червоної фіри", не боялися дружньо протистояти владі, аж до того, що могли послати телеграму Клінтону про те, що єдиний острівець української культури в Харкові можуть закрити.

Таке справді було?

- Так. І Клінтон написав нам. Кучма офігів, нас викликали, говорили, що тут між нами може бути що завгодно, але як можна сміття з своєї хати викидати так, щоб весь світ знав, що у нас якісь протиріччя?

Ми підключали громадські організації, писали на захід, писали статті по всьому світу, що нас хочуть припинити, щоб всохла тут українська культура, альтернативна до офіційної лінії. Музей одразу виникає з ідеєю змінити мовлення, візуальну складову українства на те уявлення, що це виключно культура вареників і вишиванок.

Називали нас тоді "свідоміти", "вишивата", по-всякому. Були страшенні приниження. А співробітники Літмузею були дуже активними і в громадському сенсі також: о п'ятій-шостій закінчувалася робота, ми йшли на площу та вимагали легалізації української символіки. Це було на початку 90-х. Нас дуже підтримувала діаспора, біля нас гуртувалися молодіжні сили, які поставили собі за мету, щоб українська культура сприймалася як самодостатня, а не як якась "мужицька мова", "мужицька культура", якою росіяни репрезентували нашу культуру й вимагали, щоб ми неї соромились.

Тепер наше завдання полягає в тому, щоб світ побачив нас не просто як самодостатню, а як потенційно найсильнішу в Європі культуру, яку модно вивчати, а українська мова – це мова, якою модно, престижно розмовляти. Окрім того, що для нас ця культура на сьогодні – це запобіжник та ідентичність проти російської, яку я чую вже в місті, і мені стає некомфортно, це слово, яке є межею між культурою руйнації та експансії, якою є російська культура. Українська сьогодні потребує того, щоб ми зі всіх зовнішніх позицій захищали її. Звісно класно прочитати щось з Ремарка, Гемінґвея, Джойса, Пруста, як було 10 років тому. Тоді ж ще були якісь ключові для нас тексти Пілєвіна-Сорокіна, які ми мали прочитати для того, щоб бути в тренді цих подій.

Сьогодні ми знаходимося на перетині, коли ми переходимо до тренду, що ми маємо читати своє – від ранньомодерної літератури до сучасної для того, щоб бути найбільш бажаними співрозмовниками зі своїм суспільством і заходом. У цьому напрямку музей працює від самого початку існування то до сьогодні.

Побутує така думка, що українська література трагічна, тож читати її складно. Що скажете на це?

- Думаю, що цю ідею, так само, як інші штампи, просто "закрутили" у нашу свідомість. Сьогодні я вважаю для себе найкрутішими співроботомовниками тих, які прочитали українську класику, тому що вона насправді не про якісь драматичні моменти, і про те, як ми в постійних війнах, втрачали близьких, що часто було оспівано в історичних думах і піснях. Але як може ця думка про сум в українській літературі, співіснувати з тою, що ми народ, який найбільш відкритий до іронії, до гумору, коли найдраматичніші події одразу трансформуються в меми, наприклад.

Ну, візьміть зараз цей наш Фейсбук: Анжеліна Джолі приїхала в Херсон, і ми бачимо такі меми, де просто плачеш зо сміху. І це було завжди. У 19 столітті на цих театральних виставах, які ще Трупа Старицького, Кропивницького показували - ну звідки водевілі? Ви що, плачете, коли "Енеїду" Котляревського читаєте? Або ми зараз от на фронті з цими котиками, різними інтермедіями, які вигадують військові та говорять про те, що без гумору просто неможливо вижити. Насправді люди, які вміють іронізувати над собою, це люди, які вже здійснилися як особистості. Наша література не сумна, а все, що нам з радянської схеми подавалося: з 19-го, 20-го століття, ми маємо переосмислити.

Інша річ, що сенс української літератури був також у тому, щоб дбати про наших людей. От візьміть російську літературу - що Пушкіна, Толстого, Достоєвського їхні люди читали? Ні, це була література на експорт. Людей, які переважно розмовляли французькою. А наша культура, де інтелігенція та наша інтелектуальна еліта на перетині 18-19 століття, коли почалися всі ці мовні, культурні обмеження і створення стереотипів "про нас для нас", вони вже звернулися до людей: вони вчилися в народа, оскільки це була мовна стихія. Така стихія, в яку неможливо було не закохатися, бо стільки пісень, скільки має наш народ - я не знаю взагалі в Європі, чи мав би ще якийсь народ такі пісні, в яких на всі випадки життя були якісь рефлексії, тому що ми народ, окрім того, що самоіронічний, і ще такий, який люить рефлексувати на філософські теми: на те, яка розкішна природа їх оточує, що таке космос. Це все є в наших історичних піснях.

Я думаю, що зараз, завдяки стилізаціям народних пісень, ми зайдемо з цим репертуаром на світову арену та будемо в топі. Головне, що наші поети та музиканти сьогодні тісно між собою колаборують. Якщо вже говорити про те, чим можна зацікавити нашого читача, то наш читач сьогодні дізнається про джерело, про текст безпосередньо через найцікавіші атракції, які тільки можуть бути: з музикантами, з театром, живописом.

Буквально на днях ЛітМузей проводив захід з MediaPort до 130-річчя Майка Йогансена, де його дитяча книжка про Жука Водолюба і Тарганів була представлена поруч із різноманітними ілюстраціями, які художники, молоді студенти малювали, з різними музичними інтерпретаціями цього тексту Йогансена, з костюмами, які можна було би уявити на тему дитячої літератури у Йогансена. Подібні атракції для музея характерні ще з 90-х років. Ми розуміємо, що сьогодні, коли Інтернет та YouTube монополізували цей простір, потрібні найкаркаломніші колаборації для того, щоб знову повернути людей до джерела. От як передати людям те, що керують світом ті, котрі читають, над тими, хто є просто геймерами у своєму житті? Мені здається, що наша стратегія та наше майбутнє в тому, щоб усі можливі форми художнього тексту ставали доступними для людей, у результаті чого ти повертаєшся до першоджерела - написаного художнього тексту, його машинопису чи рукопису, до книги.

Сьогодні можете в Єрміловцентр прийти, якраз буде така дискусія про культуру доброчесності. Це до того, що ЛітМузей бере участь не тільки в розвитку культури інструментами естетики, але і виходить на дуже важливі для нашого виживання проблеми, наприклад, корупції. Ми зараз маємо думати: от закінчується війна. Як після Помаранчевої революції та революції 2014 року знову ж таки росіяни знайдуть тих, кого можна за щось зачепити, просто гроші тобі запропонують. Як сьогодні створити у людей алергію до того, щоб брати за це гроші було непристойно взагалі? Непристойно брати у когось гроші або давати комусь гроші.

Ми скільки не зрушували цих етичних питань - не виходило. От зараз Софійка Чиляк – менеджерка BookForum, перечитала текст "97" Миколи Куліша про голод 1921-1922 років. Вона звернула увагу на те, що там якраз є два випадки з корупцією. Запобігши ним можна було врятувати 95 людей, а іншого разу через ці всі зловживання загинуло 97 осіб. Ми будемо говорити сьогодні в ЄрміловЦентрі про п’єсу Миколи Куліша, яка написана в той час, і як вона може спонукати нас до роздумів, наскільки для нас у будь-який час корупція впливає деструктивно, як вона нас руйнує зсередини, закриває нам шлях у майбутнє.

Ми йдемо до суспільства зараз через літературу з проблемами, як нам організувати суспільство так, щоб воно відмовилося від своїх дуже негативних звичок, які сформувалися з нами в час нашого перебування в імперії. З другої половини 18 століття відбулося переформатування органічного для нас соціального поля, коли нам пропонували нові соціальні групи, іншу інфраструктуру, до якої ми не звикли. Ось тоді ця верхня верства козацької старшини підпадала під усю корупцію. До речі, про це можна також прочитати у Квітки-Основ'яненка – фундатора нашої прози, який був головою совісного суду або головою кримінального суду перед тим, як він пішов в засвіт. Це 1841-1842 роки.

Для Харкова ці письменники - Квітка-Основ'яненко, Яків Щоголів, Гнат Хоткевич є просто патронами нашого міста. Ми всі маємо про них знати. Ми всі маємо знати про Сковороду. І не випадково ми зробили проєкт "SKOVORODANCE", і на стадіонах уже "Всякому місту звичай та права", співають сотні молодих людей. Ми маємо знати про свого Сковороду, бо він турбувався не тільки про своє покоління. Він не тільки виховав молодих людей, які на початку 19 століття створюють університет і гурт людей, який дбає про українську культуру. Сковорода, дбає й про нас з вами, тому що ті філософські настанови, які він нам дав: самопізнання, природженої праці кожного, коли ти маєш зрозуміти, чому ти будеш щасливий, коли ти будеш займатися справою, оце спасительне виховання, коли наш світ, наша громада маємо перебувати у відкритості, у любові до старшого покоління, до своєї родини. Тобто, ми маємо себе сприймати як нашу харківську громаду, яка не просто живе зараз у часи війни, а яка відкриває в собі, як в колодязі, глибини власної культури, через що відкриває свою ідентичність.

Яку роль культура може відіграти для економічного розвитку?

- Зараз ті виставки, які ми зробили на початку вторгнення – "Антитекст", наприклад, про самвидав, зараз уже півроку мандрує Європою. Ця експозиція, яку Костянтин Зоркін створив з Літмузеєм, розповідає про конект між усією громадою - зв’язки, які мають бути міцними для опору зовнішній агресії, яка хоче нас всіх роз’єднати, розконектити між собою. Ця виставка представляє нас як міць. Вона зараз також подорожує - нещодавно була презентація на фестивалі в Кельні.

Як європейці реагують на такі виставки?

- Європейці зараз відкривають наш світ, дивуються не просто нашому героїзму, стійкості. Уже зараз нас сприймають як авангард, тому що ми інноваційні. Ми раніше не сприймали себе за своїми комплексами, які нам нав'язала росія. Ми не сприймали, наскільки ми мобільні в різних інноваційних пропозиціях до світу. І це не тільки через наші дрони, які кожного тижня мають змінюватися, щоб вистояти перед тими, котрі, як демони будують свій напад, свою агресію на копіюванні.

Вони весь час копіюють. У 90-х роках вони просто приїжджали сюди, найталановитіших зацікавлювали грошима, висмикували та відправляли в Москву, де наші креатори створювали для них наратив. Зараз вони перехоплюють наші інновації за тиждень, одразу вміють через свою тоталітарну машину їх конвейером збільшувати, і в цьому вони нас перевищують. Тому наша можливість вижити не тільки в дронах, не тільки в техніці їх переважувати, а саме в новому, котре має постійно змінюватися. Література також дасть нам оцю опору ідентичності, і в цій опорі ми всю нашу спадщину, від середньовіччя до сьогодні, маємо не тільки для всього суспільства зробити тим ґрунтом, на якому ми будемо стояти дуже міцно. Водночас ми маємо весь час перечитувати або створювати нові якісь твори не всупереч традиції, а завдяки ній. Цих "розривів" ми маємо позбутися - ми маємо "зшити" сучасну та класичну українську літературу.

Ми суспільство зараз зшиваємо, і культуру під час війни ми зшиваємо для того, щоб таким чином протистояти тим, хто постійно нас руйнує. Насправді культура сьогодні від економіки до наших естетичних почуттів формує нас щодня. Харків у цьому сенсі дуже перспективне місто.

Чому Ви так вважаєте?

- Тому що я ані в Києві, ані у Львові, ані в інших містах я не бачила того, щоб настільки відкрито культура йшла зараз до людей. Я зараз йшла до вас на студію та побачила Діну Чмуж - це художниця та поетка, яка вийшла з нашого музею. Вона розписала ці ДСПшні квадрати, якими закриваються зараз вікна, текстами сучасної української поезії. Там можна прочитати уривки Артема Поліжаки, Макса Кривцова, Артура Дроня, Олега Каданова, Івана Осеніна. Ми говорили, що в 90-х ЛітМузей був як замкнена діаспора в місті, гарлем, але зараз ми розширюємося завдяки тому, що література вийшла на вулиці. Література увійшла в зв'язку з тими архітектурними пам'ятками, які сьогодні є - завтра нема.

Якщо ви питаєте мене, що зараз відбувається цікавого в Літмузеї, то зараз, після прильоту ракети відбувається ремонт у Літмузеї, а всі наші події відбувалися в садочку. Сьогодні маємо також такий тренд, що музей входить у колаборацію з загальноукраїнськими та харківськими інтелектуальними середовищами. Теж саме "Місто на лінії" з MediaPort - як література, яка є в структурі культурної спадщини, може переконати, що культурна спадщина - це не руїни, не те, що кацапи набудували, а те, що ця будівля, наприклад, Держпрому це знакова конструктивістська споруда, як ранньомодерні будівлі. Зараз пройдіться: усюди йдуть екскурсії по вулицях. Люди дуже цікавляться своїм минули, щоб відкрити себе.

На ці екскурсії ходять харківці?

- Так. Але водночас зрозуміло, що зараз є зв’язок між різними середовищами: архітекторів, музикантів, тих, хто займаються живописом, громадами, які пропонують інновації або організовують допомогу. Ми ще й музей, який співпрацює з громадською організацією "Доброчинець". Ми проводимо освітні програми з сучасної української літератури у Високому, де є філія нашого музею - музей Хоткевича, у селах Харківщини, Донеччини, де з різними абсолютно структурами, фондами ми передаємо літературу, розповідаємо про неї, постійно приїздимо з письменниками. Та ж сама Капітолівка, звідки Володя Вакуленко - дитячий поет, який був убитий росіянами. Вікою Амеліною, яка до нас у ЛітМузей приїжджала, було знайдено його щоденник, потім були різноманітні програми, там зробили культурний центр у цій Капітолівці. Уже в Ізюмі, у Капітолівці є вулиці Вакуленка, проводяться фестивалі Вакуленка. Тобто це ніби наш місцевий локальний слобідський рівень, але в ньому беруть участь письменники, які належать і до Пен-клуба, до Спілки видавців, до Book Forum. До нас майже щодня приїжджають люди, які для харків'ян створюють якийсь такий безперервний культурний процес, куди ти потрапляєш як у швидкохідну річку.

Сьогодні українську культуру у Харкові можна сприймати горизонтально, на синхронному рівні. Для нас сьогодні є актуальними твори тих письменників або художників, які живуть зараз, і тих, котрі жили в 1920-ті роки. Наприклад, той самий авангард Михайля Семенка, "Сині етюди" Хвильового або Йогансена. І тих, що були в модерну добу - Христя Алчевська, Гнат Хоткевич, Микола Вороний, Олександр Олесь - ті, хто створював модерну українську літературу. Йдемо далі в 19 століття. Сьогодні "Хартія" називає свої розмови з Жаданом "Школою романтиків" - це харківська школа романтиків початку 19 століття, коли, власне, формувалася нова українська культура. Тобто і аж до Сковороди. Сковорода – це патрон нашого міста. Ви бачите, що колаборація зараз дуже важлива між усіма для того, щоб зробити спадщину інструментом формування майбутнього. Виставки та інші синергетичні програми пропозицій письменників до суспільства це також дуже важливо. А також включення літератури в усі ланки нашого сьогоднішнього життя. Оце сьогодні дуже-дуже важливо.

Наскільки література зараз включена в різні ланки нашого життя?

- Ми говорили з вами про культуру доброчесності. Це про те, як культура формує наші стосунки між собою, наше середовище. Це синергія різних видів культури, мистецтв для того, щоб через взаємозв'язки художнього тексту з театром, з музикою. Наприклад, ті ж самі Дні музики - там теж без Літмузея не обходиться.

Це патрони нашого міста. Може хтось не буде читати "Наркіс" Сковороди - трактат філософський, але буде знати, що є вулиця Сковороди, є маршрути, якими він ходив з Бурси до Цвинтаря, на якому вчив своїх учнів не боятися смерті, що він продовжує бути тут. Це різноманітні форми мандрів, маршрутів по світу, які теж проводяться в різноманітних іграх. Ігрових програм дуже багато. Марина Куценко проводить і по резиденції "Слово" - маршрути, якими мандрували українські письменники 20-х років. Тобто це географія.

Або, наприклад, ми зараз розробили таку програму. Вона має назву "Варто", де ми працюємо з молодшими школярами з реконструкції української історії від льодовикового періоду до сьогодні за художніми книжками сучасних дитячих авторів. Або з дітьми робимо комікси на твори Гната Хоткевича у Високому, у його садибі, яка є філією нашого музею. Ми намагаємось залучати дітей. Якщо людина занурена в культуру, інтегрована в культуру, то вона по-іншому буде комунікувати в різних сферах життя, в яких вона плануватиме брати участь або бере участь.

Як ветеранка Літмузею можу сказати, що на цьому відтинку існування музею, спочатку ми були, за Стусом, "малесенькою шоптою", а в нульових вже були інституцією, яка боролася за себе, про яку добре знали громадські активісти, культурні діячі з різних сфер: опера у нас була, театри добре знали, до нас приходили, і школи, і різні гуртки. Уже з цього моменту, особливо, я думаю, з Революцією Гідності, музей став локацією не для окремих бульбашок, які сюди заходять, а для людей, які самі хочуть сюди прийти.

Можу сказати, що зараз модно приходити в ЛітМузей. Люди, які сюди приходять, потім хизуються цим, адже: "Ну як можна жити в Харкові та жодного разу не подивитися різні виставки та не поговорити з ЛітМузейниками?". Тобто ЛітМузей це зараз модно.

Але ж це, напевно, не масове явище. Туди приходить переважно інтелігенція, чи не так?

- Це молодь переважно. Це певні молодіжні кола, які сьогодні є активними та які війну з росією сприймають, як особисту справу. Для нас дуже важливо, щоб музей став місцем сили загалом для громади. Це наша місія, щоб сюди приходили люди із почуттям свободи, адже свобода для Харкова та Слобожанщини головною цінністю. Нам би хотілося, щоб не тільки велика кількість людей, які почувають себе вільними, приходили в музей, а щоб це стало масовим явищем для Харкова в майбутньому. Щоб музей був і в своїй локації, і щоб музея з його ідеалами та колабораціями було багато по всьому Харкову.

Ви хочете зробити якісь невеликі філії Літмузею в Харкові?

- Ні. Ми зробили вуличні виставки. "Власні назви" - це була наша вулична виставка, "Квіт міста" – це про Квітку-Основ’яненка та його оточення, які від лояльності до імперії стають засновниками української літератури початку цього століття. Зараз ця виставка на Подолі в Києві, але напевно, вона до нас повернеться і, можливо, буде стояти десь в метро.

Моя найбільша мрія зробити простір Харкова простором української поезії від часів початку 18 століття принаймні, коли перші поетичні твори стали відомими, тому що вони всі були тут написані і були частиною цих локацій. Я хочу, щоб ми могли підійти в якийсь простір, де буде поезія початку 18 століття, щоб усі знали, що Семен Климовський написав "Їхав козак за Дунай", і що це був європейський шлягер у 19 столітті.

І написаний він був у Харкові?

- Так! Наприклад, також Квітки-Основ’яненка "Сердешна Оксана" була також дуже популярною у французьких перекладах 40-х років 19 століття. Що по вулицях Харкова ходили Марія Вілінська, Марко Вовчок. Що там, де зараз Клуб міліції, був осередок, де формувалася українська культура Слобожанщини. Що тут будинок Бекетових-Алчевських, ось там неподалік метро Бекетова, а ще будинок "Слово". Що тут квартира Шевельова, наші резиденції, тут збиралися шістдесятники. От в такому ключі - як вони жили, що вони робили. Щоб приходячи на будь-яку вулицю, навіть через QR-код якийсь про те, що це за вулиця, хто тут жив з митців, з письменників, інших культурних діячів, ми свій простір адекватно сприймали. Наш простір – це свобода творчості.

Чому саме Харків став осередком літературних митців? Чи тільки тому що він на той момент був столицею?

- Ні. Ідея полягає в тому, що Харків і Київ – це консерватизм і експеримент. Київ – це завжди консервативна структура, вертикальна, високі духовні цінності. Харків – це горизонталь, це експеримент, мрія, різні інноваційні пошуки. На початку 1920-х років саме ці інтенції були найбільш характерні для того покоління, яке вирішило творити нову культуру, не замислюючись ще, які їм будуть нав'язуватися ідеологічні стереотипи. Вони мислили новими формами - політичний детектив, нові верліброві форми, поезія в прозі. Це було вже на початку 20 століття, але зароджувалося саме в Харкові.

Це ми говоримо про Хвильового?

- Хвильовий, неоромантика, синкретично-імпресіоністичні, неоромантичні різні форми, короткі есеїстичні твори - це походило саме з Харкова.

Чому саме Харків?

- Якщо для Києва були характерні консервативні традиції, духовні ідеали, то тут, у Харкові, це передусім ідеал свободи - не милосердя чи якісь християнські високі цінності, які були закорінені в Києві. Не випадково ж ці майдани з Києва почалися, коли ми всі стікаємось коли необхідно, щоб суспільство щось вирішувало. А в Харкові і в літературі, і в науці - в усіх абсолютно сферах найбільша цінність – це свобода, мрія щось створити.

Саме тому Харків, навіть як столиця, це була столиця соціального експерименту - цієї жовтневої ідеології. Так само авангард весь, незалежно, від того, привласнюють собі кацапи цей авангард десятих років минулого століття - того ж самого Бурлюка чи Хлебнікова, але воно все звідси пішло! З Харкова та його околиць, тому що все нове, що народжується в культурі, народжується тут, а потім вдосконалюється деінде. Ми місто з головним критерієм життя - воля. Вільне місто вільних людей – це про нас. Не так, як будь-де: у нас ніколи таких конфліктів міжрасових, міжетнічних особливо не було. Це місто відкритих людей, тому ця відкритість і свобода, вочевидь, закорінена тут настільки, що скільки б звідси не виїхало людей, скільки б рашка не хотіла нас винищити, але звідси все рівно буде з підґрунтя буде проростати, тому що Харків - це земля свободи творчості.

Як вплинула на харківську літературу близькість до кордону з росією, ще раніше російською імперією?

- Ще на початку 20 століття наші художні національно-культурні середовища формувалися в оточенні російського культурного панування - та ж сама родина Алчевських. Це була російськомовна родина назовні, але всередині себе вони вже плекали українське та прагнули дітям передати цю українську традицію. Тобто самі вони ще вони розмовляли російською, бо майже всі були задяни в різних державних структурах, а їхні діти - та ж сама Христя, Іван, Ганна, усі їхні друзі – це було вже принципово україномовне оточення. Вони так для себе вирішили, що вони будуть йти тим шляхом, щоб завдяки культурі ставити перед собою питання унезалежнення. Старше покоління – це ще як би еволюція культури, а ці вже ставили перед собою політичні питання, працюючи в лоні літератури та культури. Можна сказати про те, що їм було дуже нелегко: доволі часто під час фестивалів, різних концертів, заходів, люди з їхнього середовища, тобто люди російськомовні, над ними сміялися: "Навіщо тобі ця мужицька мова? Для чого це ти будеш мовою селян співати пісні чи влаштовувати там якісь дискусії". Тоді це називалася мова культури і мужицька мова.

Я зараз прочитала спогади про київську родину Старицьких і Лисенок. Те, що вони відчували, описує чільна членкиня нашого товариства грамотності в Харкові - О'коннор Вілінська. Батьки її були з Ірландії, а мама з родини Лисенків. Вона говорить про те, які приниження постійно терпів той же Михайло Петрович Старицький, коли, наприклад, придумував нові українські слова, якими ми зараз активно користуємося. Я це можу зрозуміти. Коли ми на початку 90-х робили перші акції на Майдані Дзержинського, нас оточували люди, які починали показувати пальці на нас і говорити: "Подивіться, бомжари вийшли!". Зараз це звучить дико. Але я все це на собі переживала. Пам'ятаю, що ми робили виставку 1993 року "Шлях до загірної комуни" до століття Хвильового. Якраз тоді Жадан і зараз директорка музею Таня Пилипчук прийшли в музей. Я пам’ятаю, що ми ввечері якось пішли на зібрання якесь на площі. У мене не було чоботів таких, бо мали з Діаспори приїхати, і з Діаспори мені якесь пальто надіслали. Ніколи не забуду, як якась тітка вчепилася мені в ґудзик і кричала: "Подивіться, бомжі! Це все, що вони нам зі своєю Україною несуть!".

Це росіянка казала?

- Ні, харків'янка. На початку 90-х років нас сприймали як людей дна наші ж містяни. Нам казали, що ми безробітні, що ми стоїмо за американські долари. У тодішніх новинах нас показували як якихось шизофреників. Цим хотіли довести, що Україна та українське - це те, що нижче плинтуса, люди не сповна розуму, які повилазили з підвалу. Так нас сприймав Харків. Їх було іноді більше, ніж нас, які прийшли за легалізацією української символіки пікет робити. Українське сприймалося як таке, що одразу ставить на тобі клеймо.

Це як паралель до спогадів Вілінської О'коннор та ці дві родини - наскільки тоді в цій еліті, серед нащадків української старшини було складне становище. Їхнє ж оточення тоді сміялося та принижувало їх, коли вони вирішили для себе, що самі та своїх дітей будуть провадити у напрямку розвитку глибинної української культури, і що вони є часткою цієї української стихії, яка на той час, скажімо, не володіла письмом, адже на початок 20 століття Україна була найменш грамотною в усій Російській імперії. Це свідома політика, але при тому всьому теж треба замислитися над тим, що весь так званий російський авангард: Малевич, Екстер і так далі, усі вийшли з українських кахлів на печах та української орнаментики.

Ті ж самі сестри Синякової і всі кубофутуристи, які до них сюди приїжджали, були в шаленому захваті від ось цієї народної культури, яка не могла з себе протягом цілого століття вийти, але яка всю свою працю будувала на якихось культурних осмисленнях: і художніх, і літературних. Коли вони побачили, наскільки це багатющий ось такий матеріал, яким не можна не захоплюватися. Вони сказали, що ми - еліта, але ми діти цього народу, для якого маємо працювати.

Так було на початку 20 століття. Вони вже тоді дуже жорстко протиставляли свою культуру російський і дуже сувора така іронія аж до сарказму була спрямована до російської культури. Приклад родини Косачів, які не віддали в офіційній гімназії своїх дітей. Олена Пчілка Лесю Українку виховувала вдома. Це було домашнє виховання. Вони не хотіли віддавати дитину в школу для того, щоб ламалася психіка. Ми тому і неграмотними були через те, що діти, які приходили вчитися в російську школу, це не була їхня материнська мова. І вона їм була чужа не тільки лексично, але і за духом.

Читайте також: Директор центру зайнятості в Харкові Олександр Котуков: Майбутнє бізнесу – робота в підземних приміщеннях