Волонтер ЗШР Червоного Хреста України Ігор Клименко: Кожна евакуація з фронтових міст на Харківщині – це спецоперація

Загін швидкого реагування Харківської обласної організації Товариства Червоного Хреста України нажив доброї слави через самовіддану та героїчну працю на місцях обстрілів та під час евакуацій із найбільш небезпечних міст і сіл у Харківській області.

В ексклюзивному інтерв’ю виданню "Думка" командир загону Ігор Клименко розповів про перші гуманітарні місії на Північну Салтівку у 2022 році, евакуацію з окупованих території через Печенізьку дамбу, про найбільш страшні епізоди в роботі, про емоції, а також про набір волонтерів до Харківської обласної організації Товариства Червоного Хреста України.

Як облаштована ваша робота під час постійної загрози обстрілів?

- Харківська область – одна з небезпечних. Я вам скажу так, що загони швидкого реагування, сусіди наші, Сумська область, Херсонська, Донецька, Дніпропетровська – теж. У них буває моментами праця ще тяжче, ніж у нас. Так що, де там краще, де гірше, важко сказати.

Як облаштовується ця історія, потрібно спочатку просто розповісти, що таке загони швидкого реагування, як вони були створені, як вони працювали до повномасштабного вторгнення і як вони працюють зараз, як вони переформувалися. Загони були створені наприкінці 2013 року, коли була Революція Гідності. І в Києві, коли на Майдані були перші сутички, волонтери Червоного Хреста, які мали бажання, які були там, почали надавати домедичну допомогу. І з цього, можна сказати, пішли уже загони швидкого реагування.

Раніше ми займалися супроводами масових заходів: футболи, усі концерти, спортивні змагання, марафони. Надавали першу домедичну допомогу. Була така функція як транспортування маломобільних людей із лікарні в лікарню, або по Україні тих, хто за межами бідності. І тренінги читали по першій допомозі.

Повномасштабне вторгнення змінило капітально все. Наш командир на той час, 2022 рік, Макс Плащов з перших днів пішов служити в ЗСУ. Забрав, я вже не пам'ятаю кількість людей, але актив. І загону, як такого, на Харківщині вже не залишилося.

Кадровий дефіцит був через те, що багато хто приєднався до Збройних сил?

- Багато хто приєднався, багато хто поїхав, багато хто не розумів, що робити. Тобто як підрозділ, як одиниця на початок 2022 року загін розпався. Залишилося, не пам'ятаю, 6-8 людей. Це з 25. В основному це актив: три дівчини, по-моєму, і три хлопці. Автівка одна, початок повномасштабного вторгнення, ніхто нічого не розуміє.

Я прийшов у Червоний Хрест у 2022 році, бо в мене там працювала знайома до війни, з нею перетинались по бізнесу. Я повернувся 21 лютого з Прибалтики. Останнім літаком прилетів. Уже розуміло все тоді, що це буде повномасштабне вторгнення, війна. І теж пішов у військкомат у той момент, коли я туди прилетіло. Не дійшов, слава Богу, я б уже не сидів, не розмовляв. Подзвонив Тетяні, кажу, ти ж мене знаєш, чим можу бути корисним? Вона каже: на Салтівку зможеш поїхати, щоб продукти відвезти. Кажу, давай машину якусь. 25 або 26 лютого був мій перший виїзд. Ми вже поїхали, на Наталії Ужвій повезли продуктові набори

На Північну Салтівку?

- Так. Люди у підвалах сиділи. Уже там міцно навалювало, бомбардування було. У нас дядя Вова, такий позивний, ми його так називаємо. От ми з ним починали і поїхали на Салтівку. Це розкачка була. Потім Печенізька дамба, те ж саме. Не пам'ятаю вже, початок квітня або кінець березня, не пам'ятаю. Поїхали, ми повезли туди просто гуманітарну допомогу.

І так трапилося, що бачимо купу народу, національну поліцію, якісь автобуси. Кажу, а що це за люди? А це люди, які виходять з окупації, з тієї сторони. Кожен понеділок блокпост з тієї сторони пропускає. Люди з Мартової. Там пішки треба було йти.

Через цю дамбу?

- Так. Десь 2-3 кілометри. Це по спеці, це з сумками, це теж з обстрілом з нашої сторони, з російської. І люди йшли пішки. Ми це побачили, запитали, чим можемо допомогти. А машина у вас є? Є. А чи ви зможете людей там зустрічати, в буси саджати? Зможемо. І ось так, в принципі, почалась Печенізька дамба для нас. Ми були одні з перших організацій, які потім почали працювати. Ми з трійки перших, які починали. І з цього тоді в нас почав вимальовуватися новий загін швидкого реагування. У нас на той час були три людини і одна автівка. Зараз у нас з містом і областю 74 людини і 21 автівка.

Розкажіть детальніше про вашу роботу в населених пунктах поблизу лінії бойових дій.

- Евакуація – це для мене дуже тяжка історія. Ми почали після звільнення, деокупації частини Харківської області. Ми від'їздили все, що по кордону. Але тоді було простіше, тоді не було в такому сенсі FPV-дронів. Були обстріли артилерійські, були мінометні, були КАБи, але от такої небезпеки, яка є зараз, не було. Було раніше простіше працювати, плюс, це були масові евакуації, тому що ніхто вже не хотів залишатись в окупації. І коли вже йшов повторний наступ на Дворічанському напрямку, то Дворічну відпрацьовували десь місяця 4.

Щоб вивезти всіх бажаючих?

- Так, вся зима, початок весни, березень. Але чим більше лінія фронту зміщується, тим важче це робити, тому що потрібно заїжджати. Або вночі, або автівку ховати, потрібно працювати пішки десь, тому що заїхати по прямій місцевості – така собі історія. У Дворічній ми спробували, ледве ноги унесли.

Дуже небезпечно?

- Дворічна – то взагалі. На той час туди практично потрапити могли Національна поліція, відповідні органи, ДСНС і ми. Волонтерські організації, як би сказати, не заїжджають туди, не буду вдаватись в подробиці, по ряду причин. Без коментарів, як кажуть. У нас створений підрозділ евакуаційний Національної поліції "Білі янголи". В принципі, що їхня, що наша, кожна інша евакуація – це сумісно.

Ви разом вирушаєте в якісь точки?

- Так, ми разом працюємо. Ми їм допомагаємо, вони – нам. Ми ж не можемо, бо ми гуманітарні, мати зброю, нічого. А хлопці супроводжують на всяк випадок.

Які у вас були останні виїзди, по якому напрямку?

- Це Старовірівка, Грушівка, Сподобівка, ще там селище.

Тобто все що поблизу Куп'янська?

- Усе, що від Куп'янська, десь там 10 км, - це зона ураження. І FPV-дрони зараз літають до Шевченкового.

У сам Куп'янськ коли останній раз заїжджали?

- Жовтень.

Яким ви пам'ятаєте тоді Куп'янськ?

- Я пам'ятаю, як ми звідти ноги уносили. Ми проїжджали і сидів дрон. Це було вночі, двома автівками. Одна автівка працювала в районі інтернату. Нам потрібно було майже на гору піднятися в сторону парку, в сторону телевежі. Коли ми вниз спускалися, перед нами горіла автівка, вона нас обігнала, військова. Влучання було на очах, метрів за 300. Коли вже їхали вниз, спускалися, просто побачили на дорогі, що сидів дрон, мигав. Ми його так об'їхали, він злетів, але, слава Богу.

На шаленій швидкості їхали, щоб дрон не встиг?

- Ну, нема там шаленої швидкості, там ями такі… Без фар, кілометрів 60 їхали.

Багато людей тоді вивезли?

- Чотири. П'ятиповерхівки – це останнє. Одним із них був поранений чоловік. Дім розбитий КАБами, вони в одній квартирі жили. Чотири людини і кішка.

Якщо не помиляюся, восени в Куп’янську було сильне влучання в житлову багатоповерхівку, під завалом залишилися люди, але не було можливості забрати їх звідти. Це тому, що туди вже навіть і поліція не заїжджала?

- Щоб цей завал розібрати, потрібно залучати важку техніку. Це ціль 100%, не 100, а 200%. Туди доїхати не можна було. Не те, щоб розгортатися і робити рятувальну роботу. Туди не доїхали б 100%.

Через активність дронів деяких людей навіть не мали змогу врятувати з-під завалів.

- Це не тільки дрон, це розвідка. FPV-дронів там навала. Але якщо розвідник літає, в принципі, наводить, КАБ там буде через хвилин 15. Якщо прилетить КАБ, це зона ураження дуже велика.

Ми розуміємо, що може бути багато жертв. Після цього ви в Куп'янськ вже не їздили?

- До Куп'янська, так. Селище перед Куп'янськом, два штуки вночі, ми заскакували, останню жительку забирали, але, на жаль, вона померла в лікарні потім.

Вона була поранена чи через вік?

- Вона похилого віку, і вона вже злягла. Хата напівзруйнована. Це ми були 15 листопада, уже сніг такий був, що вже ожеледь була.

Здоров'я не витримало жити в таких умовах?

- Ми її забрали, ми знали, що вона є, нам староста сказав. Ми зайшли, вона вже так, фактично без свідомості, ми винесли, вона днів через три в лікарні померла.

Це заклик до всіх людей, які вагаються, що потрібно виїжджати, не вагатися.

- Я завжди казав, і кажу, і буду казати. На жаль, є низка причин, через які люди не виїжджають. Але коли настає так званий "час-ч", коли вже є пряма загроза життю на 100%, тоді вже починаються дзвінки вночі, благання, заберіть і так далі. Але ж і ви розумієте, що раніше це було більш-менш безпечно, плюс не було такої організації. Кожна евакуація – це спецоперація: потрібно продумати маршрути більш-менш безпечні, розуміти, що там коїться, міноване чи не міноване, коли був останній обстріл, де можна залишити страхуючу автівку. Це все потрібно продумувати. Логістику, як краще заїжджати – вночі, днем, ввечері. Де людина, де був зв'язок. І купа всього, що треба проробити.

Їдуть туди чотири людини. Це рятувальники. Такі ж самі, як ДСНС, тільки на іншу специфіку роботи. І ми навчаємось. Ми робимо ті ж самі задачі, не в такому обсязі, але ми навчаємось і дуже сподіваюсь, що Червоний Хрест займе свою нішу в цивільному захисті держави. Ми вже там є присутні, але дуже сподіваюсь, що це буде функцією вже трохи іншою.

Я завжди кажу – не зволікайте, тому що ви ризикуєте собою, але ви й ризикуєте людьми, які за вами їдуть. Ось чотири людини, вони їдуть так само і всяке може трапитися, і ви вже знаєте, що траплялось не раз із волонтерами. Перед Новим роком Ільченко В'ячеслав, ви ж чули, знаєте, ще купа волонтерів.

Які загинули і пожертвували своїм життям.

- Під час евакуації.

Я знаю, що ви також працювали в Бахмуті на Донеччині. Розкажіть про це детальніше. Як довго ви там перебували? Коли останній раз були в Бахмуті?

- Вісім виїздів було. Вісім евакуацій у нас було. Працювали з військовою адміністрацією на той час в Бахмуті. Тому що дуже багато людей було з Харкова, з Харківщини, давайте так, Лозова, Берестин. І так трапилося, що просто наші колеги, які теж там працювали, щоб логістично наладити, включили нас.

Перший раз ще був більш-менш безпечний. А останні два рази звісно вже було... Останній раз взагалі я думав, що ми не виїдемо. Без деталей, але було дуже важко. Контузію там якраз отримав. І вивезли ми чотири людини, хоча збирались їхати 7 або 8.

Що сталося з іншими?

- Залишились, не захотіли

Передумали? Часто бувають такі випадки, коли приїжджаєш за людиною, а вона передумує?

- На тому тижні Грушівка, біля Куп'янська, викликали ввечері, заявка прийшла о 7 ввечері. Зранку поїхали туди, в районі були о 6-7 ранку. І відмовились.

Хочеться відзначити оперативність роботи. О ввечері людина залишає заявку і вже зранку ви в цієї людини?

- Не завжди. Кожна евакуація пропрацьовується. Буває, що так, буває що ні. Це ще не одна спроба. Дві-три, тому що з певних причин в цей час туди приїхати немає змоги.

Через обстріли відкладаєте?

- Обстріли, так. Були в нас такі випадки, це 2024 рік. Особливо коли починалася в нас сторона Вовчанська. Було таке, що ми не могли.

Це наступ у травні 2024 року коли був?

- Ми не могли в селище заїхати дня чотири. Ми не можемо, тільки заїжджаємо – і починається обстріл. З іншого боку, дороги немає, військові нам не радять, тому що там вже "сіра зона". По чотири дні. Слава Богу, у нас вийшло. Але це ж не завжди. Є такі локації, на жаль, що вони і висять, але їх на цей час виконати не можемо.

Наприклад, які це локації?

- Це той же Куп'янськ, це Сенькове. Там контролюється, 200-300% зона враження і заїжджати там навіть бронеавтівкою – така собі історія. А в нас її немає.

У вас автівка без броні? Ви просто на звичайній заїжджаєте?

- Так. У нас "Тойоти 76", ті, які використовує Червоний Хрест. Надійний автомобіль, такий, як раніше робили в 1980-ті роки, нічого не змінилося. Рамні, на повному приводі з понижаючими передачами. Ми на них працюємо.

Як держава допомагає, робить якийсь вклад у вашу діяльність?

- Червоний Хрест – ні, не держава. У нас інша історія. Нас фінансують наші колеги, це федерація, міжнародний Червоний Хрест, а також наші партнери – національні товариства інших країн. Від держави грошей не беремо, ні в якому разі. Допомагаємо державі, цивільному населенню, лікарням, медичним установам, навчальним установам обладнанням. Не пам'ятаю, скільки проєктів, але більше 15, це точно. Знаю, що є догляд вдома, це соцробітники, які допомагають державним територіальним центрам в обслуговуванні людей, які, на жаль, потрапили в певні такі…

Маломобільні?

- Маломобільні, або вони вже не можуть пересуватися, або немає рідних, у них похилий вік за 70. Ті, яким важко вийти, зробити покупки, обслужувати себе. Тоді на допомогу Червоних Хрест приходить.

Зараз із ким найчастіше працюєте на евакуаціях? Це маломобільні, літні люди, можливо, діти, багатодітні сім'ї? Від кого найчастіше заявки надходять?

- Маломобільні і похилого віку. Якщо заявки приходять до наших суміжних організацій, швидка допомога, як ми розуміємо, туди не проїде. У нас швидка амбуланс, це Toyota Land Cruiser. Автівки у нас, їх три штуки, і одна з них амбуланс. Тобто туди можна лежачу людину покласти і вивезти. Із комфортом я не скажу, тому що дороги такі там, що комфорт – така собі історія. Але безпечно вивезти.

Дітей дуже мало залишилося. Ось був останній. Після Нового року, по-моєму, вивозили. Але мало. Маломобільні, так, люди похилого віку, так. Ось на завтра теж люди. 76 і 81 рік.

Коли ви працюєте під час евакуації, чи багато людей, які або вагаються, або яких доводиться вмовляти? Наскільки багато таких випадків? Які найпоширеніші причини?

- Вони трапляються. Люди будуть хотіти, коли є масований обстріл, вони налякані і готові виїжджати. Обстріл закінчується, подивились:, а, обстріл був на сусідній вулиці або там через три хати. Влучило і все. Але все одно воно закінчується раніше чи пізніше, коли влучає, все одно вони виїжджають. Тільки виїжджають вже, не забираючи певні свої речі, а виїжджають без нічого.

Тому що хати вже немає, живуть в іншій хаті, і вже заїхати туди теж не так просто. Якщо раніше можна було почекати, поки, грубо кажучи, всі сумки повиносили, то зараз евакуація така: заскочив, ось у нас людина з "Чуйкою", другі просто покидали речі, двері закрили – і тікати. Тому що кожна секунда – це ризик того, що тебе помітять і ти будеш атакований.

Більше запитів на евакуацію зараз по Куп’янскому району. Чи багато цих запитів надходить за день?

- По-різному. Буває за два дні одна заявка, за три дні одна, буває в день три-чотири. Буває заходять і по сім, але вони всі з Куп'янська, з Вовчанська. Люди знають, що з батьком останній раз зв'язок був 20 чи 21 грудня, місяць уже. Як ви собі уявляєте туди заїхати? У нас тоді буде дорога в один кінець, ми навіть не доїдемо туди.

Коли останній раз були у Вовчанську?

- Коли евакуація, коли наступ був.

Весною 2024 року?

- Наш напрямок на той час був інший, ми в Липцях працювали. Основна група гуманітарного сектора працювала там. Ми займалися Липці, Веселе, біля Глибокого.

Зараз сам Вовчанськ, заїхати нереально, хоча все одно люди ще подають заявки, щоб їм допомогли. Вистачає ресурсів, щоб закривати ці запити?

- Матеріальна та технічна база, так. На 101%. Людей – ні. Ми зараз проводимо кампанію, шукаємо, запустили певну рекламу по радіо, запускали в месенджерах, в соцмережах. На цей час, давайте так скажу, з 29-ти три людини почнуть проходити стажування.

Тобто прийшло 29, залишилося із них тільки 3?

- Залишили заявки 29, були попередні перемовини, потім потрібно пройти певну процедуру, тренінг. На цих етапах люди розсіялися. Троє залишилося. Хлопчина один, він просто такий упертий. Мені спочатку здавалося, що він не буде з такою наполегливістю. У нього був тренінг по першій допомозі. Я розумію, що вийде толк з людини. Із 29 - три людини. Але у нас бронювання немає. На начальному етапі, я маю на увазі. Якщо грошей заробити, то це теж не до нас.

У який момент працівники отримують бронювання, якщо у вас працюють?

- Ми дивимося по людях, тому що ми ж не можемо забронювати з першого дня. Якщо людина у нас є, певні вимоги потрібно пройти, обкатування, стажування. І тоді вже ми дивимося. Багато людей приходить, місяць – і все.

Заради цього бронювання, можна сказати.

- Вони місяць – і вони не витримують по ряду причин. Тут треба цим жити. Тут 24 на 7 завжди. Це ж не тільки евакуація.

Це і моральне навантаження.

- Виїзди на НС постійні, ви ж самі бачите.

На постійні обстріли по місту також виїжджаєте, окрім евакуації?

- Так. Ми зайшли в 2023-му році при міськраді як добровольчий підрозділ, рятувальний загін швидкого реагування. Офіційно, ми входимо в сили та засоби цивільного захисту, параграф 5, 6, 8. Це матеріально-технічне забезпечення, медична допомога і аварійно-рятувальна робота. У нас є приміщення, де стоїть техніка, де знаходиться склад. Люди там чергують з 8 ранку до 8 ранку. Якщо є наказ, ми виїжджаємо і виконуємо задачі, які нам поставили.

Це робота, як у співробітників ДСНС? Також чергування є?

- Чергування, так. Із 8:00 по 8:00. У нас чергування – це люди, які знаходяться там. Плюс допоміжні протоколи всі. Ми, в принципі, десь брали щось з ДСНС, щось з Національної поліції.

Кого саме з кадрів шукає загін швидкого реагування?

- Людей вмотивованих, які мають певну громадянську позицію. Тих, які будуть виконувати принципи Червоного Христа, це обов'язково. Тяжко працювати потрібно, плюс спорядження, бронежилет.

20 кілограм десь на собі бути готовим носити постійно.

- На 9-й поверх, на НС – це обов'язково, це вимога, щоб працювати в спорядженні індивідуального захисту. Плюс, дуже багато завжди людей потрібно виносити або виводити. Це ж без ліфта, без нічого, через зруйновані стіни переступати. Фізично людина має бути підготовлена.

Фізична підготовка та бойовий або медичний досвід обов'язковий, або ви можете навчити?

- Не обов'язковий. Я кажу, ми не лікарі. Ми не швидка допомога. У нас схожа форма і часто нас викликають. За повномасштабне вторгнення дуже багато загиблих було. Наша задача – людину винести з зони НС, з пожежі, з руїн, якщо це прильоти. Це може бути техногенні, може природні події. Якщо її потрібно стабілізувати, надати першу домедичну допомогу і передати на карети "швидких". Головне в цей проміжок, щоб у людини був шанс вижити, щоб йому була надана кваліфікована перша домедична допомога.

Людина повинна мати права обов'язково. Водійське посвідчення 100%. У нас завжди працюють на евакуаціях, на НС дві людини, штурман і водій. Людина, яка готова в будь-який час, 24 на 7, є наказ – зібралася і поїхала.

У нас є чергові екіпажі. Але коли масовані НС, як було 2 січня, тоді виходять всі. Кінологів, тих, хто на евакуації. Якщо потрібно, за годину 24 людини в принципі піднімаємо. Це навчених зі спорядженням, з автівками, з індивідуальним захистом, плитоноска, шолом, протигаз тощо.

Якщо люди хочуть до вас доєднатися, як це зробити?

- Зайти на офіційні соцмережі, набрати наш телефон, він теж є на сайті Червоного Хреста, Харківської обласної організації. Там скажуть протокол, що робити далі. Є певна процедура, яку потрібно буде заповнити, потім вже долучитись. Так що хто захоче, ласочка, ми чекаємо.

Який момент за час повномасштабного вторгнення вам закарбувався в пам’яті найбільше?

- Раніше у мене було 2 або 3, які завжди в пам'яті, але все одно робота рятівника притуплює відчуття, відчуття жаху, болі.

Відчуття страху також притуплюється? Не буває такого, що страшно, ти вже цього не розумієш?

- Якщо відчуття страху зовсім немає, то це погана історія, вона завжди плачевно закінчується. Відбувалося саме для мене страшне. Це 2023-й, по-моєму, рік, коли на селищі Жуковського в п'ятиповерхівку влучив "Іскандер", знищив під'їзд. Ми відкопували з ДСНС тоді хлопця, він живий, обморожений, але живий, тоді ж жінку, молода дівчина. Коли батько поруч стояв, каже: жива, не жива. Ми ж розуміємо, мечеться. Я побачив просто, здоровий дядька, такий, міцний. Це боляче. Я розумію, як це. В душу впало.

Ви одні з перших людей, які бачать емоції рідних, коли вони вже розуміють.

- У нас є психологічна підтримка, у нас є, коли масові обстріли, виїжджають надавати першу емоційну допомогу. Це страшно. На той час мені запам'яталися батьки. Ніколи не забудеться, завжди воно перед очима стоїть. Ну і діти. Діти – це теж, це найбільш болюче, на жаль.

Коли помирають діти від влучання російської ракети або "Шахеда", їх життя дуже несподівано переривається.

- Так, і ми їх виносимо. Були такі, що вони взагалі наче неушкоджені.

Якщо немає фізичних травмувань, внаслідок чого наступила смерть?

- Це різні причини. В основному якщо обвали, це просто розплющує. Або з висоти падають, травми несумісні з життям. Просто, коли це... Людина як наче спить. Хлопчик тоді, так, ось. Він як наче спав. У нього взагалі ушкодження не видно було. Жах. Я додому тоді приїхав вночі. І вже, коли починає адреналін попускати...

Приходить усвідомлення після цього?

- Ну, істерика така, так. Незрозуміла така ситуація... Незрозуміло просто в душі, що відбувається, і цей момент, він такий найкритичніший. Тому що хочеться робити безумні речі в той момент, на жаль.

Як видаєте собі раду морально?

- По-перше, в мене дома дві собаки.

Найкращі друзі.

- Це мій рятувальний загін.

У мене два кота, я вас розумію.

- То є мій домашній рятувальний загін. Один у мене, ми взяли його до початку повномасштабної, з вулиці у Лозовій. Ми родом з Лозової, я і жінка. А другого взяли у 2024 році з Куп’янська. І кішка у нас є, банда, лягаємо, позалазять гратися. Це, не знаю, віддушина, якщо чесно. І це родина, на неї часу, на жаль, не вистачає. Тому що в будь-який момент ти можеш зірватися і поїхати.

Жінка завжди каже, ну, ти можеш хоч трохи... відключитися. Я кажу, ні. Ну, є там певні моменти, допустимо, або лікарняний, відпустка, або у нас теж є заступники, або десь у відрядженні, і ось я в Києві був, коли масованого не було, то я навіть нічого.

Якими результатами роботи ви пишаєтеся? Ви багато чого зробили, були в тих точках, куди не всім вдається потрапити, щоб врятувати людей.

- Чим пишаюсь? Пишаюсь, що працюю в Червоному Хресті, що ми змогли в Харкові. Я ніколи не кажу, що це зробив я. Я, звісно, багато зусиль вклав, але це робила команда і ті, які зі мною починали. Це заступник мій Володимир Філіпенко, Кутєпов Саша, і ще купа людей.

Ми змогли зробити підрозділ, який на початку 2022 року мав одну автівку, чотири людини. І на цей час ми маємо такий вже великий парк, я вважаю.

Коли був обстріл "Епіцентру" в Харкові, ви працювали на місці?

- Так, ми заскакували на цю сторону, намагалися. Там чоловік обгорілий був, вже не живий.

Там ж, напевно, страшні картини бачили. Багато жертв.

- Це кінологічна служба наша, яка на цей час вже по загиблим. Раніше ми працювали з собаками тільки на пошук живих. На цей час вже одна собака у нас атестована на пошук загиблих і дві ще ми зараз навчаємо.

Штат собачок навіть розширюється?

- Так, 9 кінологічних. Це кінологічна служба теж. Ми зробили, як частина Загону швидкого реагування, і вже будемо розвивати. У нас великі плани, щоб Червоний Хрест, ЗШР, зокрема, мав кінологічні служби.

Ви плануєте активно розвивати свою діяльність і після закінчення повномасштабного вторгнення, вже використовуючи той новий досвід, який ви знайшли для себе під час роботи в період війни?

- Так, я періодично думаю, але відповіді у мене немає. Давайте доживемо. Хай буде мир, перемога, і будемо тоді дивитися. Тому що зараз спланувати немає ніякого сенсу. Це моя особиста думка.

Що б ви хотіли передати нашим глядачам, які знаходяться зараз у прифронтових громадах і вагаються, потрібно виїжджати або ні? Я впевнена, що таких дуже багато.

- Я вже на початку нашої бесіди казав і можу сказати ще раз. Людина повинна продовжувати жити. Життя не повинно закінчуватися під FPV-дроном, під снарядами, під кулями. Як би не було, скільки б вам років не було, скільки б ви не прожили в батьківській хаті. Усе це розумію, але життя не повинно закінчитись ось так, що взяло і насильно було перерване. Дуже багато, я ж цифру називав, відсотки 80 кажуть, ми не поїдемо. Але коли біда вже стукає у двері напряму – окупація, ДРГ, влучання пряме або б'ють неділю – тоді вже ті ж люди... Ну, давайте так, ми приїжджали до однієї родини в Куп’янськ. Разів вісім.

Вони вісім разів вас викликали?

- Вони виїжджали. Потім в Харків приїжджали, потім поверталися туди. І коли вже останні евакуації були, коли вже вуличні бої починалися, тоді стирали Куп'янськ. І коли ми заїхали, вони з сусідами ще вискочили. Я дивлюсь, що в них в очах, ну просто це вже не ті люди, які були. Вони розплакались тоді вже. Дякували, що приїхали.. Хоча не хотіли ми їхати. Я казав, що, правда, потім ми розуміємо, що це їхній останній шанс. А зараз живуть у Франківській області. Вони їздили рік сюди, туди. Тоді ще автобус ходив, тоді простіше було. Та вже почалася фаза ця у 2025 році. І вже в той момент тільки ми могли вивезти або військові.

Ви наражайте на пряму загрозу життю і здоров'ю тих людей, які за вами їдуть. Вони теж живі, вони теж повинні жити. Життя їх не повинно закінчуватися. І, зрозуміло, що вони це робили і будуть робити. Але є момент безпеки на початку, коли це можна зробити малими силами. Або коли ти заїжджаєш реально під дрон вже, коли "Чуйка" в тебе з розуму сходить і вона не виключається. І ти розумієш, що цей кілометр, який тобі залишився до домівки, ну, такий собі. Дуже це забирає життєвих сил та енергії. Так що виїжджайте, виїжджайте, рано чи пізно, на жаль, снаряд може влучити і другий раз, і третій. Те, що кажуть, не влучає, то все неправда.

Дякую вам, пане Ігоре, за нашу чудову розмову, а також за ту титанічну працю, яку ви робите, і за вашу відданість цій роботі.

- Дякую. Я ще маленьку ремарку зроблю. Хочу висловити, я завжди це кажу, велике дякую за всім хлопцям, дівчатам, які 24 на 7, які довіряють, вірять, які допомагають, стоять за мною горою, щоб б там де не було. Я завжди кажу, це мої браття і сестри. Ось є слово побратим, ось так же посестри. У нас теж це є. Ми не військові, ми не беремо зброю в руки, але ми виконуємо ті ж самі задачі по захисту держави і цивільного населення. Тільки рятуючи людей.

Читайте також: Керівник харківської "Троянди на руці" Олександр Гуманюк: Коли ви кермо відпускаєте, тоді за вас і вирішують