"10 років триденної війни, яка триває три сторіччя": Про що був мандрівний Docudays у Харкові

Напівтемна зала ЄрміловЦентру вечірньої п'ятниці поступово наповнюється відвідувачами — переважно дорослими. Люди збираються ближче до екрана, вітаються між собою та шукають вільні місця. Дехто розташовується на м'яких пуфах балкона. Неподалік розташувалися історики та журналісти Вахтанг Кіпіані й Володимир Бірчак у військовій формі.

— Що ви відчуєте, коли дізнаєтесь, що держава роками за вами стежила?

Документальний кінофестиваль про права людини у Харкові цього року відкриває повнометражна стрічка "Київські файли" режисера Вальтера Стокмана. У фільмі розповідаються історії української дисидентки та її родини, нідерландських шпигунів-аматорів і французької туристки, що приїхала до України в пошуках родини. Стрічка розкриває кілька справ з архівів КДБ СРСР про стеження за громадянами — лише малу частку з величезного масиву документів радянських спецслужб.

Фото тут і нижче - Поліна Куліш

— Тотальний контроль та страх — основа радянського режиму. Вони насаджували страх, а потім давали так звані "блага": безплатну освіту, медицину... Удавані блага, — розповідає з екрана Мирослава Лісова, дочка української дисидентки Віри Лісової та сестра чинного Міністра освіти Оксена Лісового.

У 2015 році в Україні ухвалили Закон "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". Відтоді дозволили й повний доступ до всіх документів — від ЧК до КДБ, ознайомитися із якими може будь-хто — потрібно лише пред'явити паспорт будь-якої країни. Крім того, дізнатися про існування справи на людину можна за поданням запиту, якщо мати інформацію про ім’я, по батькові, прізвище і бажано рік народження особи. Наразі українське законодавство у сфері відкритості документів радянських спецслужб є найліберальнішим серед усіх країн колишнього СРСР.

У Галузевому державному архіві СБУ зберігається близько 24 тисяч оцифрованих документів з архівів радянських спецслужб. 9 вересня 1991 року указом Президії Верховної Ради матеріали КДБ мали бути передані до державних архівів, які отримали приблизно півтора мільйона справ осіб, примусово вивезених до Німеччини та інших країн під час Другої світової війни. Водночас через брак місця решта архівних фондів КДБ залишилася у новоствореній Службі безпеки, яка також отримала приміщення та матеріально-технічну базу радянських спецслужб.

Режисер стрічки Вальтер Стокман вперше відвідав Київ у 2011 році, презентуючи на Docudays UA свій фільм "Кримінальні хроніки" про боротьбу з мафією в Неаполі. Столиця України його вразила, і він пообіцяв повернутися сюди для знімання наступного проєкту. У 2018-му, дізнавшись про відкриття архівів КДБ у Києві, він розпочав роботу над новим фільмом. Процес затягнувся на майже три роки. Найскладнішим для режисера було знайти історії, адже важливо, щоб усі герої були ще живі.

Володимир Бірчак, редактор "Історичної правди" та заступник директора Архіву СБУ у 2014-2016, був історичним консультантом фільму. Він допоміг режисеру шукати історії в архівах, розповідає Володимир під час лекції "Секс, шпигуни та інші секрети КГБ".

Найбільше емоцій у глядачів викликала справа "Куртизанки” — француженки українського походження Жаннет, яка наприкінці 1960-х відвідувала Львівщину, маючи далеких родичів у Самборі. Стежити за нею радянські спецслужби приставили студента Богдана, молодшого на 9 років. Йому доручили завести з Жаннет роман, оскільки її підозрювали у шпигунстві на французькі спецслужби. За словами Володимира, історія "Куртизанки” стала одним із небагатьох доказів радянського секс-шпіонажу, оскільки спецслужби фіксували на фото статеві стосунки Жаннет і Богдана.

Творці фільму розшукали обох учасників цієї історії — вони й досі живуть у Франції та Львов:

— Божевілля! — вигукує Жаннет з екрана, тримаючи в руках матеріали своєї справи. — У них [радянських спецслужб — ред. ] було забагато вільного часу, що вони займалися таким… Якби я зараз побачила Богдана, я б його "торохнула”!

Натомість Богдан відмовляється від зустрічі з творцями фільму, розмовляючи з ними телефоном. Каже, що був змушений стежити за жінкою та не знав точно, що спецслужби стежили за ними "у ліжку”, — але відчував.

21-й Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA стартував 8 жовтня та охопив 15 областей України. Тема цьогорічного фестивалю — "10 років триденної війни, яка триває три сторіччя" — за словами організаторів, стала частиною нового українського фольклору через свою парадоксальність.

Три дні фестивалю охопили дев’ять переглядів фільмів українських та закордонних режисерів. Зокрема, у програмі були стрічки "Київські файли" Вальтера Стокмана, Порося Нельсон" Аннеке де Лінд ван Венґарден, "Чоботи в ґрунті, руки в землі" Кароліни Ускакович, "Кіоск" Даніеля Стопи, "У сітях" Барбори Халупової та Віти Клусаки, "Дівчинка далеко від дому" Сімона Леренґа Вільмонта й Аліси Коваленко. Після завершення фестивальних показів стрічки будуть доступні в онлайн-кінотеатрі DOCUSPACE протягом останнього тижня листопада.

Крім цього, у межах фестивалю провели серію правозахисних та інклюзивних тренінгів. Один з них — про допомогу людям з інвалідністю — розповів незрячий радіожурналіст Володимир Носков. За його словами, інклюзія — це не лише про людей з інвалідністю, а безбарʼєрність для всіх людей. Людина завжди має стояти у центрі, тож і звертатися в першу чергу треба до неї: людина з інвалідністю (а не інвалід), людина з порушеннями зору/незряча людина (а не сліпий), людина з синдромом Дауна (а не сонячна людина). Крім того, не варто використовувати до людей з інвалідністю словосполучення "особливі потреби”, бо вони є у кожного.

За словами Носкова, перед тим як допомогти людині з інвалідністю, спершу варто запитати, чи це необхідно. Якщо вона йде із супутником, звертатися слід безпосередньо до неї. У разі відсутності реакції можна легенько торкнутися її ліктя, представитися та повторити звернення. Під час тренінгу учасники спробували на собі роль незрячої людини та її провідника.

Володимир зазначив, що для незрячих людей маршрут слід пояснювати максимально зрозуміло. Наприклад, замість фрази "поверніть через 150 метрів” краще сказати: "поверніть одразу після закінчення цього будинку”. Під час тренінгу учасники спробували себе в ролі незрячої людини та її провідника. Якщо людина погодилася на допомогу, варто уточнити, куди її потрібно провести. Потім слід покласти її руку собі на лікоть, супроводжувати, озвучуючи напрямок, і направляти лікоть у бік повороту.

Фестиваль завершився у підвалі культурно-громадського центру DRUK. У порівнянні з першим днем, до історичної будівлі в районі Залопані дійшло небагато людей. Загорнувшись у зимові куртки, гості чекали на незвичний перформанс. Організатори запланували два перегляди короткометражного фільму "Дівчинка далеко від дому" Сімона Леренґа Вільмонта та Аліси Коваленко: спершу з аудіодескрипцією, де візуальна частина сприймалася лише через звук, а потім — зі звичайною демонстрацією відео.

Після показу у форматі рефлексій з Володимиром Носковим більшість учасників зізналися, що вперше переглядали фільм лише аудіально. Багатьом було складно зосередитися на сприйнятті фільму через відволікання на музикальний супровід. Володимир наголосив на важливості культурної інклюзії, адже люди з інвалідністю сприймають мистецтво індивідуально, тому його потрібно адаптувати. Наприклад, для незрячих важлива якісна робота звукорежисера, щоб через звуки передати атмосферу, дії та емоції героїв.

Читайте також: Задокументувати Харків: Як виглядає центр міста на третій рік повномасштабної війни