Волонтери чи одинаки: як харків'яни рятують вуличних тварин і чому "вони не волонтери"

Волонтери можуть працювати у різних галузях: від допомоги у хоспісах та пришкільних установах до участі у міжнародних гуманітарних місіях. Волонтерство є однією із форм благодійності.

В Україні налічується 11 тисяч офіційно зареєстрованих волонтерів та 33 тисячі зареєстрованих благодійних організацій. Також діє близько 107 тисяч громадських об'єднань, багато з яких мають волонтерську спрямованість. І ці люди та організації надають реальну та неоціненну допомогу. Але, на жаль, часто саме волонтери та подібні організації, а особливо псевдоволонтери потрапляють у зведення кримінальних новин.

Із початком війни понад мільйон харків'ян покинули свої будинки. Війна для звичайної людини – це подія, що виходить за межі всього пережитого життєвого досвіду, сильний шок та переоцінка цінностей. Все раннє цінне виявилося не таким уже й потрібним.

Багато харків'ян відчули це на собі, коли збирали речі. Важливість та особливу цінність придбали такі прості предмети, як теплий зручний одяг, зарядка для телефону, ліхтарик або звичайні свічки.

Багатьом, на жаль, довелося переглянути своє ставлення до своїх домашніх тварин. Хтось не взяв зайву ковдру чи теплу куртку заради місця для улюбленої кішки чи собаки, а хтось просто кинув свого "улюбленця" як зайвий тягар, навіть у закритій переносці чи навіть у замкненій квартирі, на явну смерть.

Із перших днів, тижнів та місяців війни на вулиці опинилася величезна кількість домашніх тварин, непристосованих до життя на вулиці.

Це історії тих харків'ян, які з перших годин війни, не чекаючи на офіційну допомогу і не маючи статусу "волонтер", просто рятували тварин з вулиць рідного міста.

Раніше, давно, у мирний час таких називали "диваками".

Катерина Є. 32 роки. Продавець у супермаркетi

Я завжди допомагала в міру сил та засобів бездомним тваринам. Годувала місцевих котів та собак. У нас гарний будинок, особливо добрий під'їзд. Мешканці тварин не проганяли, завжди був доступ до теплого підвалу. Іноді, за потребою, возила тварин до ветеринара.

З початком війни тільки у мене на подвір'ї до постійного складу місцевих котячих додалося близько 20 безпритульних кішок і котів, багато породистих. Я намагалася нагодувати та обгоріти всіх. З мого будинку виїхало 95% мешканців, все було лише на мені, роботи не було.

Ходила пунктами видачі гуманітарки, брала, що могла, іноді встигала по три рази в черзі відстояти за "стегенцями". Варила ці стегенця з кашею з тієї ж самої гуманітарки. Поступово кількість котиків зростала, приходили нові.

Контакти та інформація про якихось зоозахисників та волонтерські організації почала з'являється лише влітку 2022 року. Я багато дзвонила та писала, надсилала навіть фото своїх підопічних. Два рази мені привозили корм, причому процес передачі допомоги виглядав швидше як шоу. Приїхали якісь люди, усі в бронежилетах, з ними два іноземці та перекладач. Віддали мішок із кормом, і потім довго позували на тлі зруйнованого будинку. Більше я не зверталася до них.

Особливо складною була зима 2022 – 2023 років. Було холодно. Кішки у сильний мороз майже не виходили з підвалу.

У березні 2023 року створила акаунти у соціальних мережах, на Фейсбук, Тік-Ток та Інстаграм для допомоги. Спочатку через інтернет прилаштовувала тварин. Потім підписники самі почали пропонувати допомогу – і кормами та грошима. На даний момент маю п'ятьох постійних спонсорів, які регулярно перераховують від кількох сотень гривень до тисячі на місяць.

Цього з моїми особистими заробітками вистачає на утримання понад тридцять котячих та двох собак. На потреби моєї великої родини нині йде близько 5 тис. грн на місяць. Ветеринарні послуги рахуються окремо.

Із початку війни через мої руки пройшло близько 150 тварин. Із них прилаштовано в сім'ї 55 кошенят та дорослих тварин, 12 собак та цуценят.

Наталія З. Бухгалтер. 61 рік

Допомагала тваринам до війни. Живу на першому поверсі п'ятиповерхівки, якось так вийшло, що під вікнами в маленькому палісаднику почали збиратися котики, я їх підгодовувала. З початком війни сусіди почали приносити знайдених покинутих домашніх тварин. Декого просто залишали перед під'їздом.

Я всіх намагалася прийняти. Зараз у мене тільки в квартирі десять кішок - це і старенькі кішки, і кошенята. У підвалі у нас ще постійно мешкають до двадцяти тварин, також великий, зроблений для мене місцевим будівельником, будиночок стоїть під вікном. Здебільшого я намагаюся влаштувати всіх у сім'ї. Активно пропоную своїх питомців у соцмережах. На даний момент я вже прилаштувала більше ста тварин, і не лише у місті. Дехто поїхав до Полтави, Дніпра та Сум.

Із кормом, а особливо з оплатою ветеринарних послуг мені допомагають благодійні організації. Але цього не вистачає. Звертаюся до соцмереж з проханням про допомогу, і люди допомагають. Намагаюся на кожен грошовий переказ надіслати звіт про використання коштів. У середньому на тварин за місяць витрачаю близько 10 тис. грн.

Здебільшого, коли говорять про безпритульних тварин у Харкові, мають на увазі котячих. Але є ще й собаки, яких так само було кинуто з початку війни.

Світлана А. Підприємець. 48 років

Я все життя прожила у приватному будинку і у нас завжди були собаки. Ставлення до собак завжди було особливе.

На початку війни ми з чоловіком приїхали до пункту видачі гуманітарної допомоги на вулиці Краснодарській. Давали заморожену до стану каменю курятину, окорочка. Ось там я вперше побачила покинутого під час війни собаку.

Це була німецька вівчарка, явно домашня, породиста та навчена. До рук не давалася. Але видно було, що собака дуже голодна. Але головне – це її очі. Можливо, це звучить надто емоційно, але я явно бачила в її очах переляк, і розгубленість, і осуд! Собака не міг вижити на вулиці! Деякі кидали їй шматки курятини, але місцеві дворові собаки одразу відбирали в неї їжу.

Ми, не дочекавшись черги, поїхали до найближчої крамниці і купили обріз м'яса та кістки – треба терміново нагодувати собаку! Але коли повернулися, вівчарки не було.

Зате поряд на зупинці бродив такий самий розгублений і голодний лабрадор. Цей підійшов і прийняв їжу. І, звичайно ж, потім поїхав із нами, до нашої оселі. То був перший. Зараз у нас міні-притулок, одинадцять собак різних порід, є кішки.

Але кішки приходять просто поїсти. Собак спочатку збирали надвір. Потім сусіди почали наводити знайденят. Іноді брали кинутих тварин на перетримку та залишали. Прилаштовуємо вже своїх собак у добрі руки. Десять тварин під час війни знайшли нові сім'ї. До волонтерів не зверталися, із утриманням справляємось самі. Але допомога не завадила б.

Не всі харків'яни, які допомагають тваринам, є настільки сучасними і можуть просити допомогу в інтернеті. Деякі просто не знають, як це робити, а декому просити не дозволяє гордість. Але це їх не зупиняє.

Тетя Жанна

Цю товариську жінку, яка торгує всяким ширвжитком з крихітного кіоску, знає більшість жителів 626-го мікрорайону. Щодня, в будь-яку погоду, рівно о 7:30 вона відкриває свій маленький кіоск.

Біля кіоску ще до появи господині збирається місцева банда – півтора десятки котів та кішок, різних кольорів та віку. Тітка Жанна знає всіх на ім'я, знає, кому нездужає, а хто чекає на потомство. А якщо хтось раптом не з'являється до ранкової годівлі, цілком імовірно, що тітка Жанна вирушить на пошуки найближчими дворами та підвалами. Коли влітку одна з її кішок народила кошенят у непрацюючій трубі тепломережі, корм для кішки-мами з великими труднощами доставлявся саме до цієї труби.

З кормом допомагають продавці із сусідніх кіосків, особливо з рибного. Але в основному на харчування котиків йде весь невеликий дохід із кіоску. А ще скромні пожертвування, які перехожі іноді кладуть у баночку на столику перед кіоском.

Кіоск розташований у такому місці, що значна частина мешканців по дорозі на роботу та з роботи проходять повз. Для багатьох мешканців цього мікрорайону, розташованого на околиці Салтівки, поряд із окружною, зустріч із затишними та ситими кішками, які після їжі мальовничо розташовуються навколо кіоску, а іноді й прямо на тротуарі, вже стала позитивною традицією.

Микола Іванович. 80 років

Цю історію розповіли мешканці одного із будинків на селищі Жуковського.

Пенсіонер Микола Іванович - батько Марини Д., відомої у Харкові своїми пожертвами на безпритульних тварин. Працюючи у сфері IT, Марина значні суми витрачала на корми, а особливо лікування вуличних тварин. Але з початком війни Марина поїхала до Європи. Удома залишився тато з двома домашніми кішками, а ще близько десятка дворових кішок, яких безпосередньо утримувала Марина.

Сильні холоди взимку 2022 року підопічні Миколи Івановича перечікували у приміщенні, куди раніше потрапляло сміття зі сміттєпроводу. В особливо холодні ночі Микола Іванович грів котиків баклажками з гарячою водою, які він міняв кожні півгодини! І так він міг носити ці "грілки" протягом усієї ночі.

Війна – це постійне перебування під жахом смерті, у напрузі, в очікуванні чогось поганого. Організм перестає виробляти ті гормони, які відповідають за позитивні емоції. Іде радість, доброзичливість, любов – майже всі позитивні почуття. При цьому гіпертрофується виділення таких гормонів, які відповідають за ненависть, за агресію, за бажання вбивати.

І саме любов до тварин дозволяє нам не очерствети остаточно, не дає захопити нас ненависті та агресії. В інтернеті багато інформації про людей, які рятують кинутих тварин, не для особистої вигоди чи слави – заради миру та людяності. Допомагаючи цим людям, ми допомагаємо собі!

Читайте також: "Чарівні двері": знакові місця кримінальної історії Харкова