Легендарні місця Харкова. Кафе "Кола"

Кафе "Кола" у спальному районі міста збирало натовпи відвідувачів і мало справді культову популярність. "Кола" - салтівський мікротопонім та прізвисько, дане закладу місцевими жителями. Воно не мало офіційного статусу пам'ятки, але залишило помітний слід у міському житті.
Історія
На початку 1990-х Харків - все ще студентська столиця України. Вчиться до нас їдуть не лише студенти з інших регіонів країни, а й з-за кордону. З Індії та Монголії, В'єтнаму та Китаю, Марокко, Тунісу, Нігерії, Гани, Алжиру, Анголи, Камеруну. Але найбільше було студентів із ісламських країн: Йорданії, Палестини, Сирії, Лівану, Іраку, Ірану, Пакистану.
Іногородніх та іноземних студентів розселяють до гуртожитків, об'їдених у студентські містечка. Найбільші – "Гігант" ХПІ, комплекс гуртожитків ХАІ на селищі Жуковського, студмістечко на Олексіївці, гуртожитки на Салтівці біля метро "Студентська" та на проспекті Ювілейний (50-річчя ВЛКСМ).
З початку 90-х навколо таких місць локального проживання молоді, що навчається, починає розвиватися інфраструктура, заточена саме на студентів. Переважно це розважальні заклади – кафе, дискотеки, бари, клуби. Обстановка у таких місцях, зазвичай, була неспокійною.
Заклад із непримітною назвою "Кафе-бар" відкрився в одному із гуртожитків на проспекті 50-річчя ВЛКСМ, на перехресті з вулицею Гвардійців Широнінців і одразу став місцем зіткнення двох абсолютно різних молодіжних світів.
"Общаги" та "Салтівські"
Перехрестя вулиць Гвардійців Широнінців та 50-річчя ВЛКСМ було справжньою "гарячою точкою" Салтівки тих часів.
З одного боку величезний житловий масив зі своїми жорсткими правилами, дворовими поняттями та місцевими пацанами. З іншого – гуртожитки, де проходило інше, незрозуміле життя, звучала імпортна музика, процвітала фарцовка та панував дух свободи. Це справді був особливий, багатонаціональний світ. Для місцевих пацанів, які рідко вибиралися за межі свого району, іноземні студенти з екзотичною зовнішністю та в імпортному одязі були чужими, як жителі іншої планети. Та й "свої" студенти, з модними зачісками і одягнені в яскравий, непристойний за місцевими мірками одяг, цілком природний для студентського середовища, виглядали для місцевих "не за поняттями".
Обстановку додатково ускладнювало сусідство гуртожитків через вулицю Гвардійців Широнінців із 656-м мікрорайоном, який на той час вважався одним із найагресивніших і найнеспокійніших. Місцеві "пацани" традиційно вважали територію гуртожитків своєї.
Конфлікт між "Общагами" - так місцеві називали студентів - і "Салтівськими", як іменували мешканців мікрорайонів мешканці гуртожитків, був неминучим.
Раніше все обмежувалося локальними сутичками зі змінним успіхом для обох сторін. "Салтівські" могли "пресанути" якогось, на їх погляд, надто помітно одягненого студента-неформала. "Общаги", у свою чергу, захищали своїх дівчат від будь-яких домагань з боку місцевих, навіть якщо йшлося про цілком безневинні романтичні залицяння і іноді ловили та били "салтівських".
Зіткнення мали характер дрібних показових бійок, мали швидше спортивно-змагальний дух, обходилися без особливої злості і, як правило, не мали серйозних наслідків. Все змінилося з відкриттям дискотеки 1990 року у "переході" між гуртожитками.
З появою місця, де студенти та місцева "гопота" могли регулярно зустрічатися великими компаніями, протистояння вийшло на новий рівень. Тепер це були вже не випадкові вуличні сутички та конфлікти на ґрунті ворожості, а регулярні бійки "стінка на стінку" або принципові джентльменські спаринги "віч-на-віч".

Будинки гуртожитків на проспекті 50 років ВЛКСМ було спроектовано за оригінальним проектом. Чотири багатоповерхові цегляні корпуси розташовувалися попарно, причому кожну пару об'єднувала низька одноповерхова будова, що примикала до обох будівель. Ці своєрідні перемички, які студенти називали "переходами", спочатку призначалися для господарських потреб і одночасно об'єднували дві будівлі на єдиний комплекс.
1991 року в "переході" між гуртожитками №1 та №2 силами самих студентів у вихідні почали проводити дискотеки. Спочатку заходи замислювалися як закриті "тільки для своїх", тобто для студентів, які проживають у гуртожитках.
Заборона на відвідування студентських дискотек викликала у місцевих щире невдоволення та праведний гнів. І "салтівські" влаштовували регулярні масові несанкціоновані відвідування танцмайданчика, внаслідок яких охорона дискотеки, яка складається з найміцніших студентів, зазнавала постійних втрат. Пізніше, взявши за неминучість постійні набіги місцевих, вхід зробили всім, але платним. Але конфлікти тривали. На вході з охороною через відсутність бажання платити і всередині за "місце на танцполі" та принципові відмінності стилю танців.

Дискотека "У переході" функціонувала близько року і була заборонена адміністрацією, за чутками, саме через постійні аматорські бої між студентами та сусідами-гопниками.
Кафе-бар
Але саме доморощена дискотека у технічному переході між гуртожитками відкрила потенціал цього місця і майже одразу у тому ж гуртожитку відкривається "Кафе-бар", майбутня легендарна "Кола". Господар нового закладу відчув високий комерційний потенціал, попит і гарний "рух", але не врахував унікальну конфліктність цього місця.
"Кафе-бар" при відкритті був цілком пристойним закладом "з претензією", камерною обстановкою та з упором на платоспроможних відвідувачів. І справді це місце сподобалося студентам-іноземцям із ісламських країн. Але саме студенти-мусульмани стали причиною конфлікту, який згодом призвів до зниження статусу закладу та зміни назви.
Незважаючи на те, що за "салтівськими" канонами новий заклад був надто пристойним і навіть солодким, місцеві все ж періодично сюди заглядали: випити "сотку", відзначити якусь дату чи "прогуляти" дівчину. Проте досить швидко кафе обзавелося власною постійною клієнтурою, переважно студентами країн Близького Сходу. Сформувалася і своя атмосфера, яка виявилася чужою та нервовою для місцевих відвідувачів.
У багатьох іноземних студентів-завсідників були манери та звички поведінки, які, можливо, вважалися нормою на їхній батьківщині, але у Харкові сприймалися по-іншому. Грубість, зарозумілість, зарозумілість, надмірно емоційна манера спілкування, демонстративна агресивність до оточуючих, особливо у складі групи, і повне нерозуміння місцевих особливостей все це не сприяло порозумінню з аборигенами.
Молоді люди, які приїхали на підготовчі курси для проходження обов'язкового річного навчання, ще до ладу не вміли розмовляти нашою мовою, але вже освоїли з десяток матюків і виразів і активно використовували їх у розмові, постійно перемежовуючи нецензурну лексику зі словами рідної мови. У тодішньому Харкові непродумане вживання матюків, особливо деяких стійких словосполучень, гарантовано призводило до фізичного конфлікту. Крім того, багато студентів прибули з країн, де заборонено вживання алкоголю, і через відсутність досвіду вживання поводилися неадекватно.
Викликаюча поведінка постійних відвідувачів, демонстративна зневага до місцевих звичаїв та традицій, гучна східна музика – і все це на початку 90-х, в одному з найнеспокійніших місць Салтівки. Місцеві таке прийняти не могли.

Обставини передбачали не затяжну мляву "возню", а радикальне витіснення "чужих". І конфлікт вирішився досить швидко. Щоденні сутички – від словесних суперечок до рукопашних – зробили свою справу. Чужаків у кафе з кожним днем ставало дедалі менше, а місцевої братви дедалі більше. І в якийсь момент заклад остаточно стає "своїм", салтівським, з боргами "на зошит" для особливих клієнтів, блатною музикою, "паленою" горілкою з найближчого кіоску та розбірками, але вже з пацанами з інших районів.
Зустрінемось у "Колі"
Через кілька років у "Кафе-бар" відкривається літній майданчик. І це робить місце суперпопулярним серед студентів. Невисокі ціни, вільні правила, сучасна музика, відсутність будь-якого дрескоду та режим роботи до пізньої ночі/раннього ранку.
Літній майданчик був обгородженим периметром на галявині перед входом у кафе, з пластиковими столами та стільцями під великими пляжними парасольками з логотипом "Coca-Cola". На той час великі міжнародні бренди з рекламною метою масово і безкоштовно постачали різні заклади своїми фірмовими великими парасольками. Фірмові написи на парасольках одразу стали символом кафе, а згодом і офіційною назвою.
Студенти з прилеглих гуртожитків заходили в кафе прямо в домашньому одязі, тапочках та шортах, багато хто заходив, щоб продовжити вечірку, розпочату ще в кімнаті гуртожитку. Тут можна було випити, потанцювати та просто поспілкуватися. У особливі дні літній майданчик містив до сотні відвідувачів. Але й місцеві вже вважали це місце своїм. Для багатьох "салтівських" зайти ввечері до "Коли" вже стало звичкою.
Звісно, бійки тривали. Щоправда, колишнього "патріотичного" настрою у боротьбі за свою територію вже не було. У місцевих та студентів зникли "ідеологічні" стимули для протистояння, але битися менше не стали. Студенти билися зі студентами: гуртожиток на гуртожиток, факультет на факультет та просто за увагу симпатичних студенток. Місцеві з'ясовували стосунки з зайдами з інших районів, за найкращі місця і навіть за стільці, яких вічно бракувало. Студенти та місцеві також продовжували конфлікти "за звичкою", щоб підтримувати традиційну атмосферу закладу.
У заклад навіть наймали вишибалу – громилу із зовнішністю бультер'єра, але бійок стало ще більше – у програму регулярних боїв увійшла ще й "бійка з вишибалою".
Згодом навколо відкрилося багато закладів такого ж чи вищого рівня. Смаки молоді змінилися, зріс попит на моду та престиж. Кафе, як і раніше, приваблювало студентів, і місцеві заглядали сюди по старій пам'яті, але колишня шалена енергетика пішла разом з епохою, і нарешті припинилися бійки. Майже.
І все ж таки місце продовжувало жити, а ім'я "Кола" намертво закріпилося на карті району. Навіть сьогодні місцеві жителі, які ніколи не бачили цей заклад в епоху його розквіту, використовують його назву як звичний орієнтир.
Читайте також: Ворожки у Харкові: кінець війни, курс долара та захист від ТЦК