Керівниця благодійного фонду Богдана Пашкова: Ветеранська політика ведеться без ветеранів

Керівниця благодійного фонду "Ветеранський центр ReStart.UA" Богдана Пашкова в інтерв’ю виданню "Думка" розповіла, чому ветерани йдуть до фондів, а не до державних чи комунальних закладів. У розмові підняли теми "бюрократичних сходинок", відсутності ветеранів серед тих, хто ухвалює рішення, про досвід Одеси та Сум, помилки ветеранської політики після 2014 року та страх, що держава не буде готова до повернення військових.

Чому ветерани звертаються саме до благодійних фондів, а не до комунальних установ?

- Тут, на мою думку, все очевидно: благодійні фонди та громадські організації – це мінімум бюрократичних сходинок і максимум допомоги. Благодійний фонд звітує здебільшого перед донорами. Якщо донора немає, то ти ні перед ким не звітуєш і нічим не зв’язаний у своїй допомозі.

У комунальних закладах є чіткий перелік посадових обов’язків і функцій, і вони не виходять за ці рамки. Благодійний фонд чи громадська організація можуть набагато більше. Вони також можуть залучати більше партнерів, зокрема іноземних, бізнеси та волонтерів. Тому у фонду більше спроможностей і можливостей.

Чи зверталися до вас ветерани, яким не вдалося отримати допомогу в комунальних закладах?

- Так, і, на жаль, це більшість ветеранів, які перебувають у нашому фонді на супроводі. По-перше, комунальні заклади, зокрема новостворені, не працюють за системою єдиного вікна. Вони не доводять запит ветерана до логічного вирішення. Якщо це юридична консультація, то вона буде лише первинною.

Натомість ми безкоштовно ведемо справи в судах для ветеранів, їхніх родин, а також родин безвісти зниклих і загиблих. Ми працюємо в контакті з управлінням ветеранської політики в області: вони можуть зателефонувати й перенаправити до нас ветерана. Більше того, до нас звертаються ветерани з області, навіть з Ізюма. Інколи їх привозять, щоб ми провели одноденний кемп або круглий стіл із юридичних питань.

Ми постійно передаємо ветеранів одне одному. Якщо я розумію, що некомпетентна в якомусь питанні, наприклад, щоб направити дитину ветерана в табір, я завжди перенаправляю людину в комунальний заклад, і вона отримає там путівку на оздоровлення чи ще кудись. У цьому я не компетентна й роблю це з радістю. Я не тримаю ветерана заради того, щоб він просто в мене стояв на супроводі.

Чим найбільше незадоволені ветерани, які звертаються по допомогу до держави?

- Ветерани стикаються з тим, що куди б вони не прийшли, їх кудись перенаправляють. Створюються нові заклади, які виявляються не єдиним вікном допомоги, а ще однією сходинкою бюрократії. Ти маєш стати ще й на супровід, принести купу документів, тобі все відсканують, а потім усе одно відправлять до соцзахисту, ЦНАПу та ще кудись. Ти збираєш документи, приносиш, і тебе знову перенаправляють.

Чи можна було створити одну державну установу, яка вирішувала б усі питання одразу, без перенаправлень?

- Звісно, такою установою мали б бути комунальні заклади. Якщо людина приходить із низкою питань, фахівець супроводу сам має зателефонувати до соцслужби, соцзахисту, ЦНАПу й дізнатися, яка потрібна довідка. Але фахівцям супроводу бракує повноважень і можливостей робити запити. Вони мали б мати право самі замовити довідку для людини. Тоді людині б зателефонували й сказали: "Ми отримали вашу довідку, далі робимо ось що". А не так, що 80-річна мама загиблого героя бігає по соцслужбах.

Тоді яку функцію виконує фахівець супроводу ветеранів і їхніх родин?

- Виходить, що ніякої. Їм не дають повноважень, хоча вони, можливо, і хотіли б діяти. Вони лише консультують, куди піти, і видають маршрутний лист. Люди, які добре володіють технікою, можуть прочитати це й в інтернеті та піти збирати довідки. Але для людей поважного віку варто було б створити гарячу лінію, щоб вони могли зателефонувати й дізнатися, куди йти, а не їхати через усе місто.

Чи багато ветеранів нині можуть ухвалювати рішення щодо ветеранської політики в нашій області та місті?

- Це, напевно, найгостріше питання, яке зараз турбує ветеранів: ветеранська політика ведеться без ветеранів. Хлопці намагаються, щоб їх почули, збираються, консолідуються. Усі вдають, що всіх чують, але, на жаль, рівень залучення ветеранів на державні посади недостатній. Хоча серед них є достатня кількість фахових спеціалістів, юристів, управлінців.

Відкриваються конкурси на посади в міністерствах і міських радах, але якщо запитати будь-якого ветерана, де проходив цей конкурс і на якій платформі можна було подати анкету, ніхто не відповість. Конкурси десь і якось проходять, а ветеранів потім ставлять перед фактом. Ветерани наразі не почуті.

Можливості для ветерана у Харкові: чи є програми, які допомагають адаптуватися та знайти роботу? Чи вони працюють на практиці, чи існують лише на папері?

- Комунальні заклади переважно співпрацюють із державними установами, зокрема з обласним центром зайнятості, його Харківською філією. Людину можуть туди перенаправити. До центру зайнятості в мене жодних питань, чесно. Вони максимально зробили приміщення інклюзивним, хоча воно старе й це було дуже складно. Вони справді дбають про ветеранів, але, на мою думку, цього все одно недостатньо.

Зараз багато підприємств із гідними зарплатами не хочуть розміщуватися на порталі центру зайнятості. Вони звертаються до нас і кажуть: "Ми зацікавлені у ветеранах. У нас є внутрішня ветеранська політика, ветерани отримують додаткові відпустки, відпустки на реабілітацію, ми возимо їх на кемпи. Перенаправляйте до нас". Ми перенаправляємо, і ветерани працевлаштовуються.

Якщо ветеран не почувається корисним, він починає дезорієнтуватися. Поки воював, він відчував себе потрібним державі й родині. Коли в чоловіка немає роботи, це, як правило, ні до чого доброго не призводить. Наше завдання – допомогти знайти йому місце. Його не було тут по чотири-п’ять років, він уже не знає, чи є "АТБ" на сусідній вулиці. Ми кажемо: "Тут у мене капітальне будівництво, тут інженерна компанія, що тобі підходить?" Для цього треба бути відкритими до партнерств, а не ходити колом державних установ.

Громадські організації й благодійні фонди на своїх сторінках кричать: "Ми шукаємо партнерів, нам не вистачає потужності". І люди тягнуться одне до одного. У місті багато торговельних центрів, які просять: "Приводь ветеранів, вони в нас безкоштовно грати в боулінг будуть". Коли мене питають, як я працюю стільки часу без грошей і за що катаю ветеранів на конях чи вожу в більярд і боулінг, відповідь проста: у Харкові дуже багато бізнесів, які готові допомагати.

Щодо інклюзивності міста: чи багато змінилося?

- З інклюзивністю в Харкові, на жаль, теж не так добре, як хотілося б. Я бачу, що бізнеси вже облаштовують свої приміщення відповідно до норм. Ми розуміємо, що місто старе, багато старих будівель, і не всі можна переробити під потреби людей. Але бувають випадки, коли й новобудови зводяться без урахування потреб людей з ампутаціями, на кріслах колісних тощо.

З транспортом теж не все гаразд: не в кожен можна заїхати на кріслі колісному. Колись у відповідь на мої слова про це я почула, що дарованому коню в зуби не дивляться: нам подарували багато транспорту, і він неінклюзивний. Але будь-який транспорт можна переобладнати, додати висувну сходинку. Це не коштує великих грошей. Я ж не думаю, що тільки я про це думаю, це очевидна річ: транспорт є, він неінклюзивний, то що робимо? Робимо його інклюзивним.

Що сталося б, якби найближчим часом комунальні установи та благодійні фонди отримали величезну кількість заявок від ветеранів?

- Система досі не налагоджена й не готова до такого напливу. Ветеранів і зараз багато, але здебільшого це ті, хто пішов захищати країну ще у 2014 році, і для навантаження вже й цього чимало. Якщо повернуться всі й усі підуть по допомогу, ми наразі не готові її надати. Допомога не надходитиме, а напруга зростатиме. Тому я й кажу, що треба консолідувати зусилля.

У жовтні минулого року була статистика, що ваш центр допоміг 300 ветеранам. Минув рік. Яка поточна цифра?

- Наразі на супроводі в нашому центрі перебуває 1000 осіб. Варто зауважити, що це не лише ветерани, а й їхні родини.

Який саме супровід вони отримують? І якщо ви працюєте без фінансування, то яким чином?

- Усі в моїй команді й усі партнери "Рестарту" працюють на волонтерських засадах. У кожного є основна діяльність, де вони заробляють гроші. Я безмежно вдячна їм за те, що вони знаходять час і приділяють фонду дуже багато своїх годин.

Більша частина звернень, звісно, юридичні: сім’ї не знають механізмів дій, коли чоловік пропав безвісти чи загинув. Людина опиняється сам на сам із питанням, що робити далі. Такі люди, як правило, дезорієнтовані на якийсь час і не можуть сісти й скласти план. Хтось має прийти на допомогу й сказати: "Сьогодні ти йдеш сюди, тобі там дадуть це, не забудь узяти те". А ввечері зателефонувати й запитати, як справи.

Якщо йдеться про сім’ї безвісти зниклих і загиблих, ми розуміємо, що є період гострого горювання. Коли він минає, ми пропонуємо психологічну підтримку. З травмою в нас працює Тарас Бойчук, клінічний психолог і травматерапевт. Він працює з травмами, контузіями, ПТСР, із визначеними й невизначеними втратами. Ми пропонуємо цю допомогу, і здебільшого люди погоджуються, бо їм потрібно зрозуміти, як жити далі. Світ змінився, і що робити, незрозуміло. До речі, найважча, на мою думку, категорія – це сім’ї безвісти зниклих: невизначена втрата й невизначене горювання, яке може тривати роками.

Тобто ветерани та їхні родини можуть отримати фахову допомогу психолога чи психотерапевта безкоштовно?

- Безкоштовно, звісно. Ніяких коштів ми не беремо ні за що. Часом нам доводиться буквально витягувати людей на заходи. Ми катаємося на конях, граємо в боулінг і більярд, плаваємо в басейні, проводимо арт-терапію та арт-зустрічі для дітей, спортивно-патріотичні змагання. Влітку за мотивами "Сталкера" провели заняття з мінної безпеки й тактичної медицини, варили кашу, робили бутерброди. І все це безкоштовно.

Наскільки центр зараз може відповідати на запити? Чи готові ви прийняти ще більше людей після виходу цього випуску?

- Ми завжди готові. Навіть якщо не впораємося з напливом, є братні громадські організації, до яких ми будемо перенаправляти. Психологічна та юридична допомога в центрі надається на волонтерських засадах і не потребує фінансування, бо люди роблять це добровільно, благодійно.

Якщо ветерану потрібно щось придбати, наприклад, протез, або йому потрібна операція, то чи може він звернутися до вас?

- Купувати протез не треба. Ми в партнерстві із Superhumans, і вони протезують усіх. Єдина умова, за якої Superhumans можуть відмовити в протезуванні, – виявлення наркотичних засобів у крові під час проходження комісії. Superhumans теж не державна установа, а благодійний фонд. Ми дуже добре контактуємо, передаємо їм крісла колісні, коли є така змога. Вони завжди радять звертатися до нас і разом шукати рішення для наших ветеранів.

Чи вистачає в Харкові й області державної допомоги з медичних питань?

- Скажу чесно: із запитом "мені потрібна допомога, бо десь не допомогли" таких звернень не було. Люди можуть звернутися й сказати, що в них такий-то діагноз, і я скажу, куди йти. У мене дуже налагоджена співпраця з лікарнями міста, бо з 2022 року я займалася гуманітарною допомогою, зокрема медичним обладнанням. Багато харківських лікарень мають це обладнання в реанімаціях, кабінетах УЗД та інших відділеннях.

Тому, коли в мене є діалог із лікарями, я завжди можу зателефонувати й сказати: "У хлопця такий діагноз, куди його?" Наші лікарі, а я ними пишаюся, працюють у надскладних умовах і завжди відповідають: "Зараз зателефоную, хлопця зустрінуть". І все. Тому зі скаргами на лікарні ветерани до мене не приходять. Є проблеми з ВЛК і таке інше, але це інша історія, і її я сьогодні торкатися не хочу. Це тема окремого випуску.

Останнім часом у мережі з’являється багато відео конфліктів між цивільними та військовими. Мова не про ТЦК, а загалом про ставлення суспільства до ветеранів. Воно погіршилося?

- Люди втомилися, а втомлені люди можуть неадекватно оцінювати інших. Я сподіваюся, що ситуація виправиться. Я взагалі проти образ військових, чи то генерал, чи то солдат. Подобається тобі цей генерал чи ні, я проти образ. Кожна людина у війську виконувала й виконує надважливі завдання, у тому числі для кожної окремої родини. Я цього ніколи не підтримаю, який би військовий не був.

На жаль, ми бачимо, що в Україні бувають такі напруження, за ними дуже неприємно спостерігати, як і за висловлюваннями, які лунають на мітингах. Але в Харкові, на мій погляд, із цим мирніше й із повагою поки що все гаразд. Бувають окремі випадки, але якщо людина нікого не поважає, то чому вона мала б поважати ветерана?

Читайте також: Директорка Департаменту по роботі з ВПО міськради Вікторія Івченко: Ми спостерігаємо стрімкий приріст переселенців у Харкові