Не спрощуймо нашу історію: боротьбисти, бундівці й урок 1919 року

Спрощений, чорно-білий образ минулого зручний для пам’яті, але недостатній для вибору. Йдеться не про якийсь окремий підручник і не про закиди конкретним авторам, а про принциповий підхід: як ми розповідаємо про минуле і чого від нього очікуємо.

Одну з таких складних тем я й пропоную обговорити та привернути до неї увагу спільноти. Вона стосується 1919–1920 років, коли радянська влада втретє й остаточно закріпилася в Україні. Зазвичай цю подію описують як протистояння зовнішньої сили — Червоної армії, підпорядкованої Москві, — та армії Української Народної Республіки. Це правда, але неповна. Без місцевих лівих сил — українських боротьбистів та частини єврейських соціалістів, які обрали радянську платформу, — ця історія була б іншою.

Чому говорити про це саме зараз? Тому що сьогодні ми бачимо, як у Європі та США пожвавлюється протистояння "лівих" і "правих". Йдеться вже не тільки про конкуренцію економічних програм чи різних суспільних моделей. Політична поляризація дедалі частіше супроводжується втратою довіри до демократичних інститутів, запереченням легітимності політичних опонентів, труднощами у виробленні спільної зовнішньої політики. Усе це послаблює здатність західних суспільств спільно протистояти тоталітарним загрозам.

Це дедалі більше нагадує кінець 1920-х — початок 1930-х років у Німеччині. А ми знаємо, до чого це тоді призвело. Історичні аналогії — не пророцтва, але вдалий історичний приклад дозволяє побачити ризики, які в повсякденній політичній метушні залишаються непомітними. Український 1919 рік — саме такий приклад.

1. Директорія між двома вогнями

Навесні й восени 1919 року УНР зазнавала тиску одночасно з двох боків. З півночі та сходу наступали більшовики, яких підтримували радикальні соціалісти всередині самої України. З півдня — Добровольча армія Денікіна, для якої українська державність була "сепаратизмом". Між ними залишалася слабка, розколота, змучена війною демократична середина, яка до того ж не контролювала власний тил: отаманщина, погроми, недовіра села. Демократичний центр у такій ситуації програє не тому, що в нього немає правди, а тому, що обидва фланги переконані: головний ворог — він, а не їхній "справжній" супротивник.

2. Чому більшовикам були потрібні союзники

Перші дві спроби встановити більшовицьку владу в Україні — на початку 1918-го та на початку 1919 року — завершилися швидким відступом. КП(б)У була переважно міською, значною мірою російськомовною організацією, що спиралася на робітників Донбасу, Харкова, Катеринослава. Для багатомільйонного селянства продрозкладка, насильницьке вилучення хліба і терор ЧК були проявами чужої, зовнішньої влади. У відповідь вибухнув потужний повстанський рух, який змів перші радянські уряди.

Москва зрозуміла, що самою лише військовою силою Україну не втримати. Потрібні були люди, які говорять із селом його мовою й мають у його очах авторитет. Їх знайшли серед лівих — і серед українців, і серед євреїв.

Це був не просто кадровий розрахунок. Більшовики потребували політичної легітимації своєї влади всередині України. Залучення місцевих лівих організацій давало можливість представити встановлення радянського режиму не тільки як результат військового наступу з Росії, а й як процес, що нібито мав підтримку частини українського суспільства.

3. Боротьбисти: національна легітимація радянської влади

Боротьбисти виросли з лівого крила Української партії соціалістів-революціонерів. Навесні 1919 року вони оголосили комуністичну, але незалежницьку платформу, а в серпні 1919-го об’єдналися з частиною українських соціал-демократів-незалежників в Українську комуністичну партію (боротьбистів) — УКП(б), у якій, за оцінками істориків, було близько 15 тисяч членів. Вони щиро намагалися поєднати соціальну революцію з національним визволенням, вважали Директорію "буржуазною", а радянську владу — шансом на українську радянську державу.

Восени 1919 року боротьбисти, за оцінками дослідників, мали значний вплив на селянський повстанський рух: їхні загони діяли в тилу денікінських військ, піднімали повстання та послаблювали білогвардійський фронт. Об’єктивно це сприяло наступу Червоної армії та поверненню більшовиків в Україну.

Москва вела довгострокову політичну гру. Комінтерн відмовив УКП(б) у прийнятті як окремої комуністичної партії. Ленін і керівництво більшовиків наполягали на організаційному об’єднанні з КП(б)У. Компроміс передбачав визнання формальної самостійності Української СРР за умови, що боротьбистська партія самоліквідується й увіллється до КП(б)У.

Єдності щодо ціни цього компромісу не було й серед самих боротьбистів. Наприкінці січня 1920 року до Москви вирушив Михайло Полоз, який став головним переговірником із більшовиками з питання про об’єднання партій. Він наполягав на формальних гарантіях у національному питанні та вважав їх необхідною умовою входження боротьбистів до КП(б)У. Олександр Шумський і Григорій Гринько, однак, погодилися на самоліквідацію партії без таких гарантій. Їхню позицію підтримала більшість провідників боротьбистів. Рішення було затверджене партійною конференцією в березні 1920 року. Полоз, попри незгоду з умовами, зрештою підкорився партійному рішенню.

Колишні боротьбисти посіли високі посади, а їхня присутність у владних структурах стала своєрідною українською вивіскою для системи, якою вони вже не керували. Для селянина, який бачив серед нових урядовців знайомих місцевих діячів, це було вагомою причиною не чинити опору — принаймні на перших етапах.

Принципова суперечність, однак, нікуди не зникла. Боротьбисти прагнули української радянської державності, тоді як реальний центр ухвалення рішень перебував у Москві. Вони погодилися на ліквідацію власної політичної організації, сподіваючись реалізувати свої цілі всередині більшовицької системи. Зрештою ця система не залишила місця для їхньої політичної самостійності.

4. Єврейські соціалісти: вибір між погромами та Москвою

Про цю частину історії треба говорити особливо уважно, відкинувши антисемітські міфи про "жидокомуну". Громадянська війна в Україні супроводжувалася хвилею жахливих єврейських погромів. Їх чинили денікінці, різні повстанські формування, а також окремі підрозділи армії УНР. Масштаби й обставини цих злочинів були різними, як і відповідальність конкретних командирів та політичних керівників. Керівництво Директорії, і зокрема Симон Петлюра, офіційно засуджувало погроми та намагалося карати винних, але в умовах розпаду державних інституцій УНР не була спроможна забезпечити належний захист людей.

Водночас не можна забувати, що УНР зробила новаторські для свого часу кроки у сфері захисту національних меншин. Вона створила Секретаріат, а згодом Міністерство єврейських справ і ухвалила закон про національно-персональну автономію. Єврейські соціалісти були частиною українського державотворення: представники Бунду брали участь у роботі Центральної Ради та українських урядів, Авраам Ревуцький із "Поалей-Ціон" очолював Міністерство єврейських справ.

Але 1919 рік зламав значну частину цієї співпраці. Серед бундівців і представників інших єврейських лівих середовищ відбувся перехід на бік радянської влади. Для багатьох із них більшовики здавалися єдиною силою, яка могла реально й жорстко карати за погроми. Цей вибір не можна пояснити лише ідеологічною близькістю до більшовизму. За ним стояли страх фізичного знищення, розчарування в можливостях Директорії та прагнення знайти силу, здатну гарантувати безпеку єврейського населення. Водночас не слід говорити про єврейських соціалістів як про однорідне середовище: різні партії, організації та окремі діячі мали власні політичні позиції, а їхні подальші життєві траєкторії істотно відрізнялися.

Показова доля Мойсея Рафеса: представник Бунду в Центральній Раді, він голосував проти Четвертого універсалу, сидів у в’язниці за Гетьманату, у 1919-му приєднався до більшовиків, працював у Комінтерні, а за Сталіна був заарештований у травні 1938 року й засуджений до десяти років таборів. Він помер в ув’язненні 12 серпня 1942 року. Інший шлях пройшов Авраам Ревуцький: у 1920 році він залишив Україну, жив у Палестині, Німеччині та США. Один і той самий вихідний контекст, але різні рішення, траєкторії та ціна цих рішень.

Після розпуску єврейських соціалістичних партій частина їхніх структур влилася до Єврейських секцій при компартії. Євсекції створювали радянські школи й газети на їдиші, боролися з неписьменністю і водночас систематично тиснули на традиційне єврейське життя, юдаїзм та сіонізм, вважаючи їх "класово ворожими". Згодом репресії зачепили й самих євсекціонерів.

5. Не "зрада", а трагедія поляризації

Дуже легко звинуватити лівих у "зраді". Але таке пояснення нічого не пояснює. Річ у тім, що в 1919 році різні політичні групи побачили в УНР не захисника, а перешкоду: для одних — через невирішені соціальні питання, землю та владу рад; для інших — через небезпеку погромів і нездатність держави гарантувати безпеку.

Директорія була слабкою, її військове і політичне керівництво не могло ані домовитися з усіма потенційними союзниками, ані забезпечити ефективне управління країною. Але ця слабкість не знімає відповідальності з тих політичних сил, які вирішили, що знищення УНР відкриє їм шлях до реалізації власних програм.

Показова дискусія навколо ідеї "української радянської влади", яку на початку 1919 року обстоював Володимир Винниченко. Він намагався знайти формулу, яка дозволила б поєднати українську державність із радянською формою політичної організації та перехопити ініціативу в більшовиків. Частина керівництва УНР, зокрема Петлюра та військове крило, не підтримала цей підхід, остерігаючись як втрати самостійності, так і негативної реакції Заходу. Історики й досі сперечаються, чи мав цей експеримент реальні шанси. Але сам спір показує головне: питання тоді стояло не лише про "добрих" і "поганих", а й про те, як утримати спільний політичний простір між соціальними вимогами та національною державою.

Водночас не варто зводити всі причини поразки УНР до внутрішньої поляризації. Величезне значення мали військова перевага противників, міжнародна ізоляція, економічна розруха, слабкість державного апарату та загальна нестабільність після світової війни. Проте внутрішні політичні конфлікти істотно послаблювали можливості держави протистояти цим викликам. Ліві й праві фланги, кожен зі своїх міркувань, сприяли ослабленню політичного центру, який ще міг захищати і свободу, і державу. А виграв той, хто був найбільш організованим, мав зовнішню військову підтримку й не збирався залишати місце для політичної конкуренції.

6. Німеччина 1928–1933: дзеркало, в якому видно ризик

Саме цей механізм у Німеччині кінця Веймарської республіки описаний найдокладніше. З 1928 року Комінтерн вимагав від німецьких комуністів вважати соціал-демократів "соціал-фашистами" — головним ворогом робітничого класу. Комуністична партія Німеччини (КПД) і Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) не змогли створити спільний фронт проти націонал-соціалістів. Більше того, у серпні 1931 року комуністи підтримали ініційований правими референдум про розпуск прусського ландтагу, де соціал-демократи мали провідні позиції.

У листопаді 1932-го комуністична Революційна профспілкова опозиція (RGO) та нацистська Націонал-соціалістична організація виробничих осередків (NSBO) спільно закликали до страйку працівників берлінського громадського транспорту. Приводом стало заплановане зниження погодинної оплати праці. Ця ситуативна співпраця двох непримиренних політичних противників стала одним із найбільш показових епізодів політичної логіки останніх років Веймарської республіки.

У тодішньому комуністичному середовищі поширювалася формула "Після Гітлера — наша черга". Вона відображала переконання частини керівництва КПД, що перемога нацистів лише прискорить крах капіталістичної системи та відкриє шлях до комуністичної революції.

Однак було б помилкою пояснювати загибель Веймарської республіки лише протистоянням комуністів і соціал-демократів. Не менш важливу роль відіграли консервативні політичні еліти, які прагнули використати популярність і організаційну силу Гітлера для власних цілей. Вони вважали, що зможуть контролювати його, залучивши до уряду та обмеживши його політичні амбіції. Саме цей розрахунок став одним із вирішальних чинників приходу Гітлера до влади в січні 1933 року. Отже, руйнування демократії відбувалося не лише через дії її відкритих противників. Йому сприяли й ті, хто формально належав до традиційного політичного істеблішменту, але був готовий пожертвувати демократичними правилами заради короткострокових політичних переваг.

Результат відомий: німецькі комуністи, соціал-демократи, профспілкові діячі та інші противники нацистського режиму опинилися під репресіями. Серед перших в’язнів концтаборів були й ті, хто раніше вважав соціал-демократів головним ворогом.

Паралель між Україною 1919-го і Німеччиною 1933-го не означає тотожності. Це різні історичні ситуації, різні держави та різні політичні обставини. Але в обох випадках можна побачити схожі механізми: радикалізацію політичних флангів, руйнування довіри між демократичними силами, нездатність до стратегічного компромісу та використання внутрішнього конфлікту силою, яка не визнає права інших на політичне існування. І ще один важливий урок: демократію руйнують не тільки ті, хто відкрито виступає проти неї. Її можуть послабити й ті, хто вважає, що заради перемоги над політичним опонентом можна тимчасово відмовитися від спільних правил.

7. Ціна союзу з тоталітарною силою

Долі лідерів боротьбизму показують: тоталітарна система зрештою знищує тих, хто допоміг їй утвердитися, — навіть якщо вони були їй лояльні.

• Олександр Шумський — нарком освіти УСРР, один із провідників українізації; звинувачений у "шумськізмі" (націонал-ухильництві), заарештований у 1933 році. Помер 18 вересня 1946 року в потязі дорогою із Саратова до Києва за нез’ясованих обставин. Павло Судоплатов у спогадах стверджував, що це було вбивство за наказом Сталіна. Проте документального підтвердження цієї версії недостатньо, тому коректніше говорити, що обставини смерті остаточно не з’ясовані. Дружину Шумського розстріляли у 1937 році.
• Панас Любченко — голова Раднаркому УСРР. У серпні 1937 року, дізнавшись про неминучий арешт, застрелив дружину, а потім застрелився сам.
• Григорій Гринько — нарком фінансів СРСР у 1930–1937 роках; був засуджений у справі Третього московського процесу й розстріляний у березні 1938 року.

Так працювала й "тактика поглинання": тимчасовий союз проти спільного ворога, політичний ультиматум, інтеграція кадрів і надання посад, а згодом — ліквідація самостійних структур та розправа з колишніми союзниками. Це не означає, що всі учасники цих процесів однаково розуміли свої дії або однаково відповідальні за наслідки. Але союз із силою, яка не визнає права на самостійність, має ціну, яку часто усвідомлюють лише тоді, коли можливості для опору вже втрачені.

8. Як про це говорити

Для школи ця історія може стати уроком не про "зраду", а про політичний вибір у ситуації, де немає простих і безпечних варіантів. Для історичної дискусії — приводом чесно говорити про дві речі одночасно.

Перша: радянська Україна 1920-х років була результатом складних і хитких компромісів із частиною місцевих національних еліт, які Москва порушила, щойно зміцнила свою владу.

Друга: перехід значної частини єврейських лівих на радянську платформу був не просто "ідеологічною зрадою", а в багатьох випадках відчайдушною спробою вижити в умовах погромів. Ця трагедія не дає жодних підстав для ксенофобських спекуляцій. Водночас необхідно говорити й про участь Євсекцій у руйнуванні традиційної єврейської культури та про те, як тоталітарна система зрештою обернулася проти самих її прихильників.

Для сучасної історичної освіти важливо не тільки повідомляти учням про події та персоналії, а й створювати можливість аналізувати політичні рішення, мотиви їхніх учасників і наслідки цих рішень. Учень має побачити, що історія не складається з послідовності однозначних відповідей. Вона потребує вміння працювати з різними позиціями, розрізняти мотиви й наслідки, відокремлювати факт від оцінки.

Я свідомо уникаю надто прямолінійних аналогій (на кшталт "Ленін 1919-го = Росія 2014-го"): вони приваблюють, але вимикають мислення. Кращий підхід — ставити питання й порівнювати механізми, ризики та ресурси.

І тут важливо повернутися до сучасності. Проблема не в тому, що в демократичних суспільствах існують ліві й праві погляди: політична конкуренція є нормальною складовою демократії. Проблема починається тоді, коли політичний опонент перестає сприйматися як легітимний учасник спільного політичного простору, коли компроміс оголошується зрадою, а перемога над внутрішнім противником стає важливішою за збереження інституцій, які гарантують свободу всім.

Демократичний центр у такому розумінні — не позиція між двома крайнощами, а здатність суспільства зберігати спільні правила навіть за умов глибоких і принципових розбіжностей. Це простір, у якому можна бути лівим, правим, лібералом чи консерватором, але визнавати право інших на власну позицію та політичне представництво. Саме такого простору не вистачило Україні 1919 року. І саме його збереження залишається одним із головних викликів для демократичного світу сьогодні.

Замість висновку

Внесення цієї теми до публічної розмови — не спроба очорнити пам’ять і не намагання зняти провину з агресора. Це перехід від казкового сприйняття історії до зрілого. Ми маємо навчитися бачити не тільки те, хто був правий або неправий, а й те, чому люди та політичні сили ухвалювали ті чи інші рішення, які можливості вони мали і до яких наслідків ці рішення призвели.

Питання, які я пропоную обговорити:

• Чому в 1919 році демократичний центр в Україні, а згодом у Німеччині кінця Веймарської республіки, виявився настільки вразливим перед радикальними політичними силами?
• Чи могла Директорія запропонувати лівим українським і єврейським соціалістам реальну альтернативу — дієву безпеку від погромів, соціальну програму та можливість політичної участі? Що для цього було потрібно?
• Які ознаки сучасної поляризації між "лівими" та "правими" варто вважати серйозним сигналом небезпеки, а які є лише гучним політичним шумом?

Можливо, головний урок 1919 року полягає саме в цьому: суспільство може мати різні, навіть протилежні уявлення про справедливість, соціальний устрій і майбутнє країни. Але якщо політичні сили втрачають здатність домовлятися про збереження спільної держави, то зрештою вони можуть втратити можливість реалізувати будь-яку зі своїх ідей.

Читайте також: Вікно можливостей без дверей до миру: чи наближається фінал війни