Вікно можливостей без дверей до миру: чи наближається фінал війни
Жовтень відчинив чергове вікно переговорних можливостей під акомпанемент гучних та часом скандальних заяв Вашингтона, Києва й Москви. Проте відкрите вікно переговорів ще не означає, що сторони наблизилися до миру.
У переговорах час має свою ціну. Можна змарнувати нагоду домовитися, очікуючи кращих умов. А можна поспіхом погодитися на умови, за які доведеться розплачуватися роками.
Посередник і сторони війни мають різні інтереси. Вашингтон шукає дипломатичного успіху, Москва – територіальних поступок і послаблення санкцій. Для України йдеться про збереження держави та захист від нового нападу.
Політичний календар Вашингтона
3 листопада у США – вибори до Конгресу. На фоні низький рейтингів Республіканської партії Трампу потрібен результат, який можна показати виборцям. Ганебна "дизельна угода", скорочення передачі Україні розвідданих про російські ракетні удари та обмеження супутникового зв’язку для українських військових – ось такий скандальний результат отримав американський президент.
Уповільнення роботи Starlink (та його військової версії Starshield) викликали скандал уже в самому Вашингтоні. Сенатори обох партій, зокрема республіканці, зажадали розслідування та пояснень, чи не поставили ці рішення під загрозу навіть американський персонал в Україні. Після публічного розголосу, 24 жовтня, Україна повідомила про відновлення роботи супутникового інтернету, а 25 жовтня – про повне відновлення американських попереджень щодо російських балістичних ударів.
Не меншого розголосу набула й "дизельна угода". Вашингтон на пів року послабив санкційні обмеження на торгівлю російським дизелем, сподіваючись знизити ціни на пальне. Але це викликало спротив навіть серед однопартійців Трампа. Дванадцять сенаторів, серед яких шестеро республіканців, зажадали скасувати домовленість. До критики долучилися й 22 члени Палати представників обох партій. Законодавці попереджали, що послаблення санкцій принесе Росії додаткові доходи для фінансування війни, тоді як користь для американських споживачів залишається сумнівною.
Сьогодні темп мирної дипломатії значною мірою залежить від політичного календаря Вашингтона. Послаблення санкцій щодо Росії уже відбулося. Чи змінило це основні російські вимоги до України? Ні. Але, тим не менш, це розблокувало формат переговорів в трикутнику Україна – США – Росія.
Скільки було переговорних вікон?
Переговори повертали полонених і дозволяли експортувати зерно під час війни. Але загального припинення бойових дій так і не забезпечили.
Навесні 2022 року в Стамбулі обговорювали нейтралітет України в обмін на гарантії безпеки. Росія наполягала, щоб рішення про допомогу Україні в разі нового нападу ухвалювали всі гаранти спільно, включно із самою Росією. Який сенс у такій гарантії, якщо допомогу може заблокувати сам нападник?
Росія продовжує просувати наратив, що тоді Україна відмовилася підписати мирну угоду. І є ті, хто в це вірить. Проте немає підстав стверджувати, що навесні 2022 року у Стамбулі вже був готовий мирний договір, який Київ просто відмовився підписувати.
Після Стамбула дипломатія не зникла, але розвивалася кількома напрямами. Окремі домовленості під час війни та міжнародна підтримка українських умов миру стали різними завданнями. За посередництва ООН і Туреччини кілька разів продовжували зернову угоду, аж поки в липні 2023-го Росія з неї не вийшла.
Паралельно Україна шукала міжнародної підтримки своєї Формули миру. На зустрічах у Копенгагені, Джидді та на Мальті Україна шукала підтримки, зокрема серед держав Глобального Півдня, зокрема Індії та Китаю.
Наступного року ситуація принципово не змінилася. У США вирувала президентська виборча кампанія. Вашингтон продовжував підтримувати Україну, але не став посередником прямих мирних переговорів між Києвом і Москвою.
Натомість у червні 2024-го Україна скликала міжнародний Саміт миру у Швейцарії. Там обговорювали ядерну й продовольчу безпеку, повернення полонених та депортованих українських дітей.
Росія участі не брала. Ба більше, напередодні Путін висунув власні умови припинення вогню – відмову України від НАТО та виведення ЗСУ з усієї території чотирьох областей, на які претендує Москва. Київ цей ультиматум відкинув.
Впродовж року сторони пропонували свої умови миру на різних майданчиках, але за спільним столом так і не зустрілися.
Із поверненням до Білого дому Трампа, який обіцяв завершити війну в Україні за 24 години, Вашингтон узяв на себе роль головного посередника між Києвом і Москвою. Переговорний процес активізувався.
У березні 2025 року Україна на переговорах у Джидді підтримала американську пропозицію 30-денного припинення вогню – за умови одночасної згоди Росії. Путін натомість вимагав гарантій, що Україна не використає паузу для мобілізації, навчання військових та отримання зброї. Подальші консультації в Ер-Ріяді стосувалися безпеки судноплавства в Чорному морі й обмеження взаємних ударів по енергетиці. Москва вимагала суттєвого послаблення санкцій. Загального припинення вогню так і не досягли.
У травні – липні 2025-го Україна й Росія тричі зустрічалися в Стамбулі. Домовилися про обміни військовополоненими, зокрема "тисяча на тисячу", та повернення тіл загиблих.
Проте російський меморандум від 2 червня показав глибокі розбіжності сторін. Москва як і раніше вимагала визнати російськими Крим і чотири українські області, і вивести українські війська навіть із територій, яких Росія не захопила. Щоб припинити вогонь Кремль пропонував на вибір неприйнятні умови: відступ української армії або зупинку мобілізації, іноземної військової допомоги та інші обмеження обороноздатності України. Домовитися вдалося лише про повернення людей. Про зупинку війни – ні.
15 серпня 2025 року Трамп зустрівся з Путіним на Алясці. Майже три години переговорів не дали домовленості про припинення вогню. Натомість Москва заговорила про "дух Анкориджу" й стала посилатися на нібито досягнуте порозуміння.
У листопаді 2025 року Вашингтон запропонував мирний план із 28 пунктів. Початковий варіант передбачав територіальні поступки Росії, обмеження української армії та відмову від вступу до НАТО. 23 листопада в Женеві Київ і Вашингтон переглянули частину цих положень. Київ і Вашингтон зблизили позиції, та Москва своїх вимог не змінила. 27 листопада Путін знову заявив, що українські війська мають залишити території, на які претендує Росія, інакше російська армія намагатиметься захопити їх силою.
На початку 2026 року в Абу-Дабі та Женеві відбулися тристоронні переговори представників України, США й Росії. 5 лютого після тривалої перерви додому повернулися 157 українських полонених. Делегації просунулися в обговоренні контролю можливого припинення вогню за участю США. Натомість щодо територій та Запорізької АЕС згоди не було. Москва продовжувала вимагати передати їй незахоплену частину Донецької області, на що Україна не погоджувалася.
Майже через рік після зустрічі на Алясці, у червні 2026-го, російські посадовці звинуватили Вашингтон у відступі від тих "домовленостей". Держсекретар США Марко Рубіо відповів, що президенти обговорювали пропозиції, але жодної угоди про завершення війни не уклали. Згодом це визнав і Путін.
Жовтень 2026-го приніс нову спробу домовитися про припинення війни. Вашингтон знову активізував переговори з Москвою, водночас посиливши тиск на Київ. У Білому домі вимагали припинити удари по російських НПЗ, не пропонуючи натомість гарантій припинення російських атак на українську енергетику. Це виглядало радше як примус до енергетичної капітуляції, а не перемир’я. Київ наполягав на взаємному припиненні ударів, але домовитися не вдалося.
Після консультацій із президентом України та європейськими лідерами в Осло американський спецпосланець Стів Віткофф вирушив на зустріч із Путіним. Москва запевнила, що готова повернутися за стіл тристоронніх переговорів з Україною та США. Зустріч делегацій запланована в першій половині листопада 2026 року в Абу-Дабі або Швейцарії.
Київ уже окреслив межі можливого компромісу. Скорочення української армії та нав’язаний нейтралітет – неприйнятні. Територіальні питання Зеленський готовий обговорювати лише на рівні лідерів держав.
У Москві ще до початку переговорів поспішили охолодити очікування. Помічник Путіна Юрій Ушаков заявив, що майбутня зустріч матиме лише "пристрілочний характер", тому швидких домовленостей чекати не варто.
Водночас гуманітарна складова осіннього переговорного вікна спрацювала. 23 жовтня з російського полону повернулися 270 українців – 261 військовий і дев’ятеро цивільних. Також Білий дім повідомив про домовленість за посередництва Меланії Трамп тимчасово припинити вогонь біля окупованих Олешок на Херсонщині для доставки допомоги та евакуації. Український Генштаб назвав час початку локального режиму тиші – третя година ночі 27 жовтня.
Чи не зведеться осіння дипломатія до американської передвиборчої вистави, імітації переговорів? Чи не згасне після виборів інтерес Вашингтона до ролі головного посередника у врегулюванні російсько-української війни?
Безумовно, питання завершення війни включено передвиборчу агітацію обох партій. Проте на виборах 3 листопада американці обиратимуть Конгрес, а не президента. Трамп залишатиметься в Білому домі до січня 2029 року. І навряд чи після виборів він раптом забуде про Нобелівську премію миру, на яку так відверто претендує. Не зникнуть і його ширші інтереси – налагодити відносини з Москвою, відкрити можливості для американського бізнесу та віддалити Росію від Китаю.
Тому після виборів до Конгресу увага Вашингтона до російсько-українських переговорів може не згаснути, а навіть посилитися. У 2028 році відбудуться президентські вибори в США. Тож для Трампа критично важливо досягти мирного врегулювання російсько-української війни у 2027 році.
Двері до миру: як закінчувалися війни після Другої світової
Американський виборчий календар уже впливав на переговори про завершення воєн. Зокрема у В’єтнамі, де воювали США.
Мирні переговори почалися у травні 1968-го у Парижі. Але позитивного результату не було. Після наступу Північного В’єтнаму й американських бомбардувань у 1972-му Вашингтон та Ханой впритул підійшли до угоди. У США наближалися президентські вибори і президент Річард Ніксон прагнув вивести американські війська, адже війна була вкрай непопулярною в США. 27 січня 1973 року Паризькі угоди все ж підписали. США вивели основну частину військ й повернули полонених. Південний В’єтнам воював наодинці до 30 квітня 1975 року, коли впала його столиця Сайгон.
Ірано-іракська війна ще один приклад довгого пошуку миру. У липні 1987-го Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію №598 із вимогою припинити бойові дії та відвести війська. Ірак погоджувався за умови згоди Ірану, а Тегеран вимагав спочатку назвати винуватця війни. Навесні 1988-го Іран зазнав низку воєнних поразок. Виснаження економіки й нестача озброєнь змінили розрахунки керівництва. У липні Тегеран прийняв резолюцію, аятола Хомейні порівняв це рішення з необхідністю випити чашу отрути. Перемир’я під наглядом ООН почалося лише 20 серпня. Показово, що станом на 2026 рік сторони досі не уклали всеосяжного мирного договору за підсумками війни 1980–1988 років.
Радянсько-афганська війна пережила трьох радянських генсеків – Брежнєва, Андропова й Черненка. Уже за Андропова в Кремлі почали шукати вихід із воєнного глухого кута. За Горбачова в 1985 році ухвалили принципове рішення вивести війська. Але між рішенням і його виконанням минули роки. Лише у квітні 1988-го за посередництва ООН підписали Женевські угоди. Радянська армія залишала Афганістан протягом дев’яти місяців – останні війська вивели 15 лютого 1989 року.
В Україні часто згадують "корейський сценарій" – припинення бойових дій уздовж лінії фронту без повноцінного мирного договору. Проте тривале корейське перемир’я спирається не лише на документ, підписаний у Пханмунджомі.
Корейська війна почалася в червні 1950 року вторгненням військ Півночі на Південь. На боці Південної Кореї воювали США та їхні союзники у складі очолюваного американцями командування сил ООН, а Північ підтримував Китай та опосередковано СРСР. Коли війна зайшла в глухий кут, у липні 1951-го розпочалися переговори. Вони тривали ще два роки. Угоду про перемир’я 27 липня 1953 року підписали представники командування сил ООН, північнокорейської армії та китайських добровольців. Південна Корея документ не підписала та Сеул не став перешкоджати виконанню перемир’я.
Уже 1 жовтня 1953 року США та Південна Корея уклали окремий договір про взаємну оборону. Власна сильна армія, розвинутий ОПК, союзницькі зобов’язання США, присутність американський військ стали основою безпеки Південної Кореї. Мирного договору між сторонами Корейської війни немає досі.
Хочеш миру – готуйся до війни
Які висновки можна зробити з цих історичних прикладів? Перший свого часу сформулював Нікколо Макіавеллі у своїй "Історії Флоренції": "Війни починаються, коли цього хочуть, але закінчуються не тоді, коли забажають".
Минуло майже п’ять століть, але ця думка не втратила актуальності. В’єтнам, Іран та Ірак, Афганістан, Корея показали, наскільки довгим і складним може бути шлях від початку переговорів до припинення бойових дій. А потім – від перемир’я до врегулювання наслідків війни. Іноді на це йдуть десятиліття, а повноцінного мирного договору сторони так і не укладають.
Для України це означає, що навіть припинення вогню не стане завершенням протистояння з Росією. Попереду можуть бути роки переговорів, політичної боротьби та постійної загрози нового вторгнення.
Другий висновок – мир доведеться захищати й після припинення бойових дій. Римський військовий теоретик Вегецій у трактаті "Про військову справу" написав: "Отже, хто прагне миру, нехай готується до війни".
Після припинення бойових дій Україні доведеться утримувати величезну армію, забезпечувати її сучасною зброєю та гідною оплатою служби. Президент України Володимир Зеленський говорить про бажання зберегти 800 тисяч військовослужбовців. Утримання такого війська потребуватиме колосальних ресурсів. Таку армію доведеться фінансувати й озброювати роками. Зміцнення економіки, розвиток оборонного виробництва та стійкість держави залишаться умовами нашої безпеки й після припинення вогню.
Спиратися доведеться передусім на власні сили. Корейський досвід водночас показує важливість військових союзів. Україні потрібні не чергові обіцянки, а конкретні зобов'язання партнерів, підкріплені фінансуванням, військовими спроможностями та механізмами виконання.
Звісно, американський президент може оголосити чергову дипломатичну перемогу та знову претендувати на Нобелівську премію миру. Але політичний успіх посередника ще не означає миру для України.
Нам потрібна угода, яка зупинить бойові дії, збереже суверенітет та обороноздатність, забезпечить реальну допомогу партнерів у разі нового нападу.
Для України неприйнятна угода, за якою вона одразу йде на односторонні поступки й послаблює армію, а партнери лише обіцяють провести консультації та обговорити допомогу в разі нового нападу Росії. Конкретні українські зобов’язання мають бути підкріплені конкретними зобов’язаннями партнерів щодо гарантій безпеки для України, визначеними заздалегідь.
Нові раунди переговорів, які почнуться у листопаді, можуть принести окремі домовленості, але поки що говорити про близький фінал війни зарано.
Читайте також: Люди, зброя, гроші: ким, чим та за що Україна воюватиме у 2027 році
