Харків і незавершений розпад імперії

Імперія, яка не погодилася з розпадом

Чи може імперія розпастися, але не зникнути? Чи може держава втратити території, відмовитися від колишньої ідеології, змінити назву та політичний лад, але зберегти прагнення контролювати народи й країни, які колись перебували під її владою?

Ці питання постали переді мною після перегляду розмови Віталія Портникова. Як він казав в ефірі каналу "Апостроф" 21 жовтня, нинішня війна – це не фінал розпаду останньої імперії, а спроба її відновлення. Ця думка спонукала мене подивитися на війну не лише як на боротьбу за території, а й як на спробу переглянути результати розпаду Радянського Союзу.

У дискусіях про майбутнє Росії часто можна почути очікування, що вона повторить долю СРСР: військові втрати, економічні проблеми й національні рухи нібито неминуче приведуть до нового розпаду. Але чи справді історія працює саме так?

1991 рік став кінцем Радянського Союзу як держави. П’ятнадцять союзних республік отримали незалежність, а Москва втратила контроль над значною частиною колишнього радянського простору. Проте зникнення держави не означало зникнення уявлень, які забезпечували її існування. Війна проти Грузії 2008 року, анексія Криму 2014-го і повномасштабне вторгнення 2022-го засвідчили, що суверенітет сусідів не сприймався Кремлем як остаточна реальність.

Тож варто розрізняти три процеси:

- розпад імперської держави;

- збереження імперського способу мислення;

- спробу відновити імперський контроль.

Вони можуть відбуватися в різний час. Імперія здатна пережити власний розпад як політична уява: втратити території, але зберегти переконання, що вони належать до її "природної сфери впливу". Проте збереження претензій ще не означає успіху реставрації. Між бажанням повернути втрачене та здатністю це зробити лежить ціла низка перешкод.

Щоб зрозуміти цю суперечність, варто звернутися до міста, історія якого дозволяє побачити її майже лабораторним способом. Це Харків.

1917–1918: Харків, де будували "радянську Україну"

У грудні 1917 року в Харкові відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд рад. Саме тут більшовики, які не здобули підтримки в Києві, де діяла Українська Центральна Рада, створили власний орган влади – Народний секретаріат. Народним секретарем праці з’їзд обрав Миколу Скрипника, а в березні 1918 року Скрипник очолив уряд Радянської України.

Це не лише біографічна деталь. Москва, яка вела війну проти Києва, потребувала "українського" обличчя для цієї війни, а Харків – великий промисловий центр із залізницями і сильним робітничим середовищем – для цього надавався. У лютому 1918 року тут же проголосили Донецько-Криворізьку республіку, яку Москва спершу підтримала, а потім відмовилася від неї, коли це стало невигідним, і вже 19 березня вона "увійшла" до складу Радянської України. Імперія від самого початку використовувала "республіки" як інструмент: поки вони потрібні – їх створюють, коли ні – поглинають.

Столиця України, яка не була суверенною столицею

З 1919 до 1934 року Харків був столицею радянської України. Тут розташовувалися республіканські установи, формувалися механізми управління, розвивалися освіта, наука, література й мистецтво.

Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) мала формальні державні інституції, територію, уряд і конституцію. Водночас вона існувала в централізованій більшовицькій системі, де стратегічні рішення дедалі більше зосереджувалися в партійному центрі. Це не означає, що УСРР була лише декорацією: вона мала власну інституційну історію, а її суспільство переживало модернізацію, урбанізацію та культурний злет. Але межі політичної самостійності залишалися суттєво обмеженими.

Коли УСРР стала УРСР? Назву змінили в 1937 році, з ухваленням нової Конституції (30 січня 1937 року): Українська Соціалістична Радянська Республіка стала Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Формально це лише перестановка слів, але вона зближувала назву республіки з назвою самого Союзу – Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Відбулося це вже після перенесення столиці до Києва, після Голодомору й розгрому Розстріляного відродження.

У цьому й полягала суперечність: українська державність визнавалася у формі республіки, але повнота політичного суверенітету не була її реальним надбанням. Харків був столицею України, але не столицею незалежної української держави. Він став осередком модернізації та українського культурного розвитку, але водночас – простором, у якому випробовувалися механізми централізованого партійного контролю.

Микола Скрипник: будівничий системи, яка його знищила

Ця суперечність найвиразніше втілилася в постаті Скрипника. Він був переконаним більшовиком, брав участь у встановленні радянської влади в Україні, очолював її уряд, а пізніше став народним комісаром освіти. Він не був прихильником відновлення Української Народної Республіки й не виступав за незалежність у сучасному розумінні: вважав, що українську культуру та державні інституції можна розвивати в межах радянського проєкту.

У 1920-х роках він став одним із найвпливовіших провідників українізації: обстоював українську мову в освіті, державному управлінні та культурі, підтримував українську науку, виступав проти російського шовінізму в партійному середовищі. Водночас українізація була частиною загальної політики коренізації, за якої більшовицька влада зміцнювала позиції в національних республіках, залучаючи місцеві кадри та національні мови. Розвиток української культури тривав доти, доки залишався сумісним із політичною монополією партії.

На початку 1930-х курс різко змінився. Українізацію згорнули, а боротьбу з "націоналістичним ухилом" перетворили на засіб придушення української культурної й політичної самостійності. У лютому 1933 року Скрипника усунули від керівництва освітою, а 7 липня 1933-го він застрелився у своєму кабінеті.

Було б неправильно перетворювати його заднім числом на прихильника незалежної України. Але його трагедія полягає саме в тому, що людина, яка допомагала будувати радянську державу, намагалася захистити в ній простір для української культури, зіткнулася з межами системи, сильнішими за її можливості. Імперська реставрація не завжди починається із заборони національної культури. Іноді спершу створюють інституції, які дозволяють їй розвиватися, а потім центр підпорядковує їх собі, коли вони починають формувати самостійні суспільні інтереси.

Будинок "Слово": межа, за якою починається терор

У Харкові ця суперечність отримала особливо трагічне втілення в історії будинку "Слово". Його заселили 1930 року письменники, поети, драматурги та інші діячі української культури, чия творчість формувала образ України, що не вичерпувався офіційними формулами. У травні 1933 року заарештували письменника Михайла Ялового; після цього застрелився Микола Хвильовий, а в передсмертній записці назвав цей арешт розстрілом цілої генерації: "Арешт Ялового – це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію".

Будинок "Слово" став символом Розстріляного відродження – знищення покоління митців, які творили модерну національну культуру.

У той самий час українське село переживало насильницьку колективізацію та Голодомор 1932–1933 років. Репресії не можна пояснити лише боротьбою з культурою: вони були частиною сталінської централізації та терору. Але для розуміння імперської спадковості важливий механізм: національна культура могла отримувати підтримку, доки її самостійність не ставала небезпечною. Питання вже було не в тому, якою мовою розмовляють люди чи пишуть письменники, а в тому, чи може українське суспільство бути самостійним творцем власного майбутнього.

У 1934 році столицю УСРР перенесли до Києва. Це рішення було багатофакторним, і було б некоректно зводити його до одного мотиву. Але збіг показовий: Харків переставав бути центром республіки саме тоді, коли можливості самостійного українського розвитку стрімко звужувалися.

Від УСРР до 1991 року: що саме розпалося?

Українська РСР мала конституцію, уряд і формальні повноваження, а після Другої світової війни отримала окреме представництво в ООН. Проте ключові рішення ухвалювалися в межах централізованої системи. У 1991 році ця система розпалася, і Україна стала незалежною внаслідок політичного процесу, в якому українське суспільство відіграло власну роль, а не просто через рішення Москви.

Однак розпад СРСР не знищив політичних уявлень, сформованих в імперську та радянську епоху. Незавершений розпад імперії – це не твердження, що СРСР існує в незмінній формі. Це спостереження про те, що частина політичної логіки, яка забезпечувала домінування центру, пережила зникнення держави й отримала нове втілення в політиці Російської Федерації. Формальне існування української республіки не гарантувало її самостійності, так само як формальне визнання незалежності України не означало, що Москва остаточно відмовилася від претензій.

"Харків – російське місто": імперська помилка

Російська пропаганда нерідко подавала Харків як "російське місто": поширеність російської мови, близькість до кордону та спільний радянський досвід використовувалися як аргументи на користь особливого права Росії на цей простір. У цьому твердженні прихована фундаментальна помилка – ототожнення мови повсякденного спілкування з політичною належністю.

Харків справді значною мірою російськомовний. Але з цього не випливає, що його мешканці вважають себе частиною російської політичної спільноти. Імперська логіка не бачить різниці й перетворює культурну близькість на претензію на володіння. Повномасштабне вторгнення 2022 року показало хибність такого уявлення: Харків зазнав масованих обстрілів і спроб оточення, але російські війська не зустріли очікуваного підпорядкування. Місто втримали, а восени 2022 року український контрнаступ звільнив значну частину окупованої території області.

Було б неправильно твердити, що всі харків’яни мають однакові погляди: до війни місто було неоднорідним. Саме тому його поведінка після вторгнення така показова. Російська мова не означала згоди на окупацію, культурна близькість – політичної лояльності, а спільне минуле – спільного майбутнього.

Тут виникає зв’язок із 1920-ми. Тоді Москва використовувала мову як інструмент контролю: національні мови заохочували, доки вони зміцнювали владу центру. У 2022 році мову використали як підставу для претензії на територію. В обох випадках мова була не виявом свободи, а засобом політичного володіння. І в обох випадках постало питання, хто має право визначати політичну належність українського суспільства: воно саме чи імперський центр?

Чи може реставрація привести до нового розпаду?

Спроба відновити імперію не обов’язково завершується успіхом. Іноді вона мобілізує ресурси й дозволяє на певний час розширити контроль, але експансія має ціну. Тривала війна змінює економіку, посилює залежність суспільства від держави й створює нові міжнародні загрози. Якщо витрати зростають швидше, ніж можливості держави, імперський проєкт стає джерелом внутрішньої кризи.

Візантійський імператор Юстиніан I у VI столітті намагався відновити Римську імперію: його війська відвоювали Північну Африку, Італію й частину Іспанії. Але війна в Італії тривала майже двадцять років, її виснажили чума й війна з Персією, а в 568 році, через три роки після смерті імператора, лангобарди вторглися на північ Італії. Африка протрималася довше, ще понад століття. Цей приклад не є прямою аналогією сучасної Росії. Він нагадує, що завоювання територій і здатність утримувати їх – різні завдання.

Так само поразка російського імперського проєкту не обов’язково означатиме розпад Російської Федерації. Держава може зберегти територіальну цілісність, але втратити можливість розширювати контроль над сусідами. Вона може посилити авторитаризм або змінити відносини між центром і регіонами. Розпад також можливий, але його не можна вважати наперед визначеним результатом війни.

Тож розпад і відновлення не є двома взаємовиключними сценаріями. Держава може розпастися, а імперські уявлення пережити її. Вона може спробувати відновити контроль і не досягти мети. А поразка реставрації може стати початком тривалої внутрішньої кризи, не обов’язково завершуючись розпадом. Для України принципово важливо не будувати стратегію на очікуванні автоматичного краху Росії, але так само небезпечно вважати відновлення імперії неминучістю.

Харків як межа імперського проєкту

Історія Харкова – від суперечливої спадщини Миколи Скрипника до спротиву російському вторгненню – нагадує, що формальне існування української державності та реальна політична суб’єктність не завжди збігаються. Але вона показує й інше: суспільство здатне відстоювати право на власне майбутнє, навіть коли імперський центр вважає це право сумнівним.

Росія могла вважати Харків своїм. Проте вона не отримала права вирішувати, кому належить його майбутнє. Можливо, саме тут і проходить межа між імперією, яка пам’ятає свої колишні володіння, та імперією, яка ще здатна ними володіти.

Ми не можемо самостійно визначити майбутній державний устрій Росії і не можемо гарантувати, що поразка її експансії приведе до розпаду чи демократичної трансформації. Але ми можемо зміцнювати власну державність, суспільну стійкість і здатність захищати свободу політичного вибору. Харків сьогодні – це не просто місто, яке Росія не змогла захопити. Це місто, яке спростувало саму логіку, за якою мовна близькість нібито дає імперії право на політичне володіння.

Читайте також: Між небезпекою і приреченістю: Україна напередодні важкої зими