Між небезпекою і приреченістю: Україна напередодні важкої зими

Україна входить у зиму в умовах, які важко назвати сприятливими. Росія посилює удари по містах та енергетичній інфраструктурі. Харків, розташований за кілька десятків кілометрів від кордону, відчуває це особливо гостро.

Тут новини про ракетні й дронові атаки вимірюються не лише кількістю влучань, а й питаннями, чи буде в оселях світло й тепло, чи працюватиме водопостачання, чи зможуть лікарні виконувати свою роботу.

11 жовтня російська ракета вдарила по району харківської ТЕЦ-5 – одного з важливих об'єктів міської енергетики. Це сталося невдовзі після оголошення Дональдом Трампом про нібито погоджене енергетичне перемир'я. Через кілька днів нові російські удари пошкодили енергетичні об'єкти в Києві та Харкові. За дипломатичними заявами й розмовами про припинення вогню стоїть цілком конкретна реальність: можливість пережити зиму у власному домі.

До цього додається міжнародна невизначеність: непередбачуваність політики Вашингтона, суперечності всередині Європи, ризик послаблення зовнішньої підтримки. Звідси природне питання: чи не опинилися ми знову в ситуації, коли долю країни вирішують великі держави?

Моя відповідь, як історика, така: ситуація справді небезпечна, але небезпека не є приреченістю. Між цими двома поняттями лежить різниця, від якої залежить, як ми проживемо найближчі місяці.

Що нам загрожує

Російська стратегія дедалі виразніше спрямована не лише на захоплення територій. Систематичні удари по енергетичній та комунальній інфраструктурі мають зробити життя у великих містах нестерпним: виснажити людей, спровокувати нову хвилю переселення, підірвати здатність суспільства чинити опір. Терор проти цивільного населення стає способом тиску на державу.

Чи означає все це, що становище України безнадійне? Щоб відповісти, варто повернутися до 1919 року – часу, коли українська державність також залежала від співвідношення власних сил і чужих інтересів.

1919-й: коли внутрішній розкол послаблює державу

Сто сім років тому Українська Народна Республіка опинилася в становищі, яке теж здавалося залежним від чужої волі. Українська делегація приїхала до Парижа, щоб домогтися міжнародного визнання незалежності України. Проте вона не отримала повноцінного статусу учасника Паризької мирної конференції, а великі держави не визнали УНР. Українські представники могли вести дипломатичну роботу, подавати документи й шукати союзників, але не мали можливості впливати на рішення нарівні з державами-переможницями.

УНР визнали Центральні держави, які зазнали поразки у Першій світовій війні. Країни Антанти, що відігравали провідну роль у формуванні повоєнного порядку, не поспішали визнавати українську незалежність. Для них українське питання було частиною ширшої проблеми майбутнього колишньої Російської імперії, а відновлення сильної Росії багатьом здавалося бажанішим за підтримку нової української держави.

Не менш показовою була Одеса. Французьке командування, війська якого висадилися там наприкінці 1918 року, вело переговори з Директорією УНР, але висувало умови, які істотно обмежували б самостійність української влади. Обговорювалися контроль над залізницями й фінансами, зміни в складі уряду та особливий статус французької військової присутності. Коли військово-політичні обставини змінилися, французи у квітні 1919 року залишили місто. Те, що ще вчора здавалося можливістю порозуміння, втратило для них сенс.

А в той самий час Харків став столицею іншого державного проєкту. На початку січня 1919 року його зайняла Червона армія, і до червня тут працював уряд радянської України. Наприкінці червня місто захопила Добровольча армія Денікіна, яка обстоювала принцип "єдиної й неподільної Росії" та не визнавала незалежності України. Харків знову опинився в ситуації, коли зміна військової сили означала зміну влади, а доля міста залежала від боротьби, в якій його мешканці далеко не завжди могли визначати власне майбутнє.

Було б спрощенням пояснювати поразку УНР лише поведінкою союзників. Внутрішні політичні конфлікти, слабкість державних інституцій і відсутність узгодженої стратегії істотно звужували можливості української влади. Директорія не мала достатньої єдності щодо того, з ким і на яких умовах шукати порозуміння. Володимир Винниченко пішов у відставку в лютому 1919 року, а урядові кризи та суперечки про подальший політичний курс виснажували державу в умовах війни. Розкол не був єдиною причиною поразки, але він позбавив державу здатності протистояти зовнішньому тиску.

Звідси два уроки 1919 року. Перший: добрі наміри союзників, дипломатичні обіцянки й тимчасова зацікавленість мало важать без реальної готовності діяти та без власної спроможності захищатися. Другий: внутрішні суперечності в момент вирішальних рішень можуть позбавити державу можливості скористатися навіть тими шансами, які ще залишаються.

Нинішня дискусія про "партію миру" і "партію війни" – я писав про неї у статті "Так це ж уже було!" – показує, що це не абстрактна історія. Розбіжності щодо шляхів завершення війни неминучі. Небезпека починається тоді, коли політична боротьба руйнує спільне розуміння того, що саме Україна має захищати і хто повинен визначати її майбутнє.

2026-й – не 1919-й

Схожість ситуацій очевидна. І тоді, і тепер українці відстоюють право самостійно визначати своє майбутнє в умовах війни, залежності від зовнішньої підтримки та суперечливих інтересів великих держав. І тоді, і тепер існує небезпека, що українське питання спробують зробити предметом торгу.

Проте на цьому схожість закінчується.

Україна 2026 року – міжнародно визнана держава, член ООН, із власними збройними силами, дипломатичною службою, органами місцевого самоврядування та досвідом понад чотирьох років повномасштабної війни. У країні діють волонтерські мережі, працюють підприємства під обстрілами, а люди щодня забезпечують життєдіяльність міст і громад.

Це не означає, що державні інституції працюють бездоганно. Війна оголила корупцію, управлінські помилки й нерівномірний розподіл відповідальності. Критика цих проблем необхідна. Але одне – вимагати від держави кращої роботи, і зовсім інше – не помічати значення самого факту її існування.

Подивімося, як це працює на практиці. Після ударів по енергетичній інфраструктурі ремонтні бригади відновлюють мережі, громади організовують резервне живлення, пункти незламності допомагають людям переживати відключення, сусіди діляться паливом і обігрівачами. Енергетична система поступово адаптується до умов війни: розвивається розподілена генерація, створюються резерви, посилюється захист критичної інфраструктури. Протиповітряна оборона захищає міста й важливі об'єкти, хоча дефіцит боєприпасів та засобів ураження залишається серйозною проблемою.

Усе це не гарантує, що зима буде легкою або що вдасться уникнути масштабних відключень. Але це інструменти стійкості, яких у 1919 році в УНР не було. Тоді державний проєкт ще тільки виборював право на існування. Сьогодні ми не починаємо з нуля: у нас є інституційна пам'ять, суспільні зв'язки й практичні механізми виживання.

Це не страховка від поразки, але реальний ресурс опору. Ми маємо державу, яку можна критикувати, змінювати й вимагати від неї більшого. І саме ця держава, попри всі її вади, є однією з головних умов нашої здатності вистояти.

Союзники не є незмінною величиною

Було б небезпечно перетворювати цю відмінність на привід для самозаспокоєння. Україна критично залежить від зовнішньої підтримки – військової, фінансової, технологічної. Самостійність держави не означає самодостатності в усьому. Вона означає здатність захищати власні інтереси, усвідомлюючи межі своїх можливостей і відповідально працюючи з партнерами.

Найближча невизначеність пов'язана з Вашингтоном. На мою оцінку, адміністрація Дональда Трампа дедалі охочіше шукає домовленостей із Москвою, готова обговорювати економічні угоди, які можуть послабити санкційний тиск, і водночас тисне на Київ.

Показове "енергетичне перемир'я": Вашингтон його оголосив, Кремль заявив про відсутність узгоджених умов, а удари по українських ТЕЦ тривали. Існує реальний ризик, що Україні доведеться пристосовуватися до рішень, у виробленні яких її інтереси не будуть визначальними. Проте немає підстав вважати, що нинішній курс Вашингтона збережеться назавжди. Проміжні вибори до Конгресу США відбудуться 3 листопада 2026 року й можуть змінити співвідношення політичних сил. Водночас вони не означатимуть автоматичного перегляду зовнішньої політики, а їхні наслідки стануть зрозумілішими лише наступного року. Розраховувати на швидкий поворот не варто, але й вважати нинішній курс остаточним було б так само необачно.

Проблема Європи інша. Її ресурси значні, а підтримка України вже довела, що європейські країни здатні брати на себе дедалі більшу відповідальність. Але політична єдність не є даністю. Посилення радикальних і євроскептичних сил, суперечки щодо допомоги Україні та внутрішні конфлікти можуть ускладнити ухвалення спільних рішень.

Росія зацікавлена в ослабленні європейської єдності. Це дає підстави уважно ставитися до спроб зовнішнього впливу, але не означає, що кожен успіх радикальних політиків можна пояснити втручанням Москви. Європейські суспільства мають власні проблеми й суперечності, які також потребують пояснення.

Для України висновок простий: підтримка ЄС надзвичайно важлива, але автоматичною й гарантованою за будь-яких обставин вона не є. Це не заклик відмовлятися від союзників. Навпаки, Україні потрібно поглиблювати співпрацю з європейськими країнами, працювати з різними політичними силами, переконувати суспільства в спільності інтересів і водночас зміцнювати власну оборону та економіку.

Залежність від союзників стає особливо небезпечною тоді, коли їхню волю починають сприймати як заміну власній стратегії.

Що означає тверезість напередодні зими

Для харків'ян розмови про міжнародні баланси можуть здаватися абстрактними. Коли місто під ударами, коли думаєш про опалення, воду й електрику, геополітика не допомагає пережити наступну ніч. Але саме тоді важливо розрізняти дві речі: реальну небезпеку та переконання в неминучості катастрофи.

Небезпека реальна. Росія може посилити удари. Зима може виявитися важчою за попередню. Американська допомога може залишатися непередбачуваною, а суперечності в Європі – поглиблюватися. Заперечувати ці ризики або обіцяти, що все неодмінно закінчиться добре, було б безвідповідально.

Тверезість – це не віра в те, що все буде добре. Це розуміння того, що ситуація може погіршитися, але найгірший сценарій ще не став неминучим.

На практиці це означає готуватися до складної зими без паніки. Вимагати від влади відповідальності й ефективних рішень, не руйнуючи довіру до всіх державних інституцій лише тому, що вони помиляються. Наполягати на підтримці союзників, але не будувати стратегію на припущенні, що вони завжди діятимуть так, як нам потрібно. Не дозволяти внутрішнім суперечкам про мир і війну перерости в розкол, який послаблюватиме країну саме тоді, коли їй найбільше потрібна єдність.

Харків не вперше опиняється перед загрозою знищення. Він пережив революції й зміни влади, репресії, окупацію, руйнування та відновлення. Його історія не є безперервною історією перемог, але вона не є й історією приреченості.

Сто років тому українцям доводилося чекати, чи вирішать великі держави підтримати їхню незалежність. Сьогодні ми маємо іншу вихідну позицію. Союзники нам і далі потрібні, але ми вже не просимо дозволу на існування: ми захищаємо державу, яка існує, і суспільство, яке саме визначає своє майбутнє.

Ніхто не може гарантувати, якою буде ця зима. Але наше завдання – бачити небезпеку без ілюзій, не плутати її з приреченістю й берегти сили для дій, від яких залежить наше майбутнє.

Читайте також: Перший підземний дитсадок у Європі. Як російське вторгнення змінює дошкільну освіту на Харківщині