Про "партію миру", "партію війни" і український досвід 1919 року

В умовах війни публічної політики в країні майже немає: немає виборчих кампаній, немає звичної партійної боротьби. Тим помітніше, що саме зараз Україна опинилася втягнутою в доволі гарячу дискусію про припинення війни.

Приводом стали три виступи, які частина медіа одразу подала як узгоджений хор. Але ці політики виходять із дуже різних передумов.

Народний депутат Олексій Гончаренко (партія Петра Порошенка "Європейська солідарність") у серії публікацій стверджує, що Україна програє війну, втрачає людей, не має власних грошей навіть на функціонування держави, а умови, які їй пропонують, щоразу стають гіршими. Вихід він бачить у поетапних переговорах і компромісах: зняття санкцій з Росії в обмін на припинення далекобійних ударів і розблокування Чорного моря, обмеження бойових дій Донбасом, який пропонується зробити нейтральною зоною, сигнал про готовність до нейтрального статусу, поступки в мовному та церковному питаннях. Це найрадикальніша з трьох позицій.

Народний депутат Данило Гетманцев говорить про мир мовою економіки. Поки триває війна, ні люди, ні бізнес, ні інвестори не можуть планувати майбутнє, а без цього немає ні інвестицій, ні відновлення; вже цього року, попереджає він, економіка ризикує піти в мінус. Активізація переговорів, на його думку, має стати головним пріоритетом. Він посилається на опитування, згідно з якими більшість людей підтримує переговори та мир на важких, але остаточних умовах, і закликає "людей миру" об’єднатися, щоб дати владі підстави для складних рішень.

Міський голова Харкова Ігор Терехов виступив обережніше за всіх – у формі полеміки з Валерієм Залужним. Він нагадує, що відповідальність за війну та її продовження несе Росія і що міжнародний тиск потрібно спрямовувати на неї; що в Харкові видно ціну війни і що постійне виживання не може стати нормою. "Партія війни", за його формулюванням, починається там, де війну приймають як єдине можливе майбутнє України. Бажання миру не потребує виправдань, але опорою для нього залишаються обороноздатність країни та зобов’язання партнерів, включно з гарантіями на випадок нового нападу. Здатність витримувати війну, наголошує Терехов, не означає згоди жити в ній.

У цих позицій є впливові опоненти. Напередодні, 1 жовтня, у колонці для "24 Каналу" посол України у Великій Британії Валерій Залужний написав, що мир із Росією не може бути предметом політичних чи ділових домовленостей, що технології мають працювати на створення умов для завершення війни і що починати треба з того, щоб називати ворога ворогом, а не бізнес-партнером. Фракція "Європейська солідарність" ухвалила заяву: мир має зупинити війну, але не може означати капітуляції української державності та ідентичності. Показово, що за неї, як повідомляється, проголосував і сам Гончаренко.

Російські ЗМІ миттєво підхопили слова про "програш" як підтвердження того, що Київ ось-ось зламається. Російськомовному читачеві за межами України варто пам’ятати: це не голос усієї країни, а суперечка всередині неї, причому далеко не вирішена.

Але найважливіше в цій дискусії те, чого в ній майже немає, – другої сторони. На Валдайському форумі 1 жовтня Путін на пряме запитання про ідеї взаємного припинення ударів по російських нафтопереробних заводах і судноплавству біля українських берегів відповів "ні" й назвав їх абсурдними. Москва й надалі говорить про готовність до переговорів, але на умовах, які для України означають капітуляцію: вихід військ із Донбасу, нейтральний статус. І, як писала Financial Times, Путін не зацікавлений в енергетичному перемир’ї до зими – він розраховує, що удари по енергетиці змусять Київ піти на поступки.

А 2 жовтня Зеленський в інтерв’ю Financial Times, посилаючись на дані розвідки, розповів, що Путін ще у вересні наказав військовим зняти обмеження на удари по Україні: "тепер правил немає". Зеленський очікує посилення атак на Київ, Харків, Одесу та Львів. У Москві це заперечують: Пєсков заявив, що Росія не завдає ударів по соціальних об’єктах. Щиро кажучи, сама формула звучить дивно – ніби раніше якісь обмеження дотримувалися. Харків, Суми, Київ і Запоріжжя цих обмежень не помічали.

Звідси й головна ілюзія, яку породжує ця суперечка: ніби припинення війни залежить від України – від того, яка сила виявиться сильнішою в Києві, "партія миру" чи "партія війни". Але перемир’я, як і мир, не може бути одностороннім. Хотіти миру можуть усі, і Терехов має рацію: це бажання не потребує виправдань. Питання в іншому: що змусить Москву прийняти навіть обмежену паузу, якщо вона відкидає її напередодні зими, коли удари по енергетиці – її головний важіль тиску?

Суперечки про ціну миру природні для суспільства, яке п’ятий рік живе майже без політики, і навіть корисні. Але вони не повинні затуляти простий факт: сьогодні про перемир’я сперечаються лише з одного боку.

Саме тому варто уважніше придивитися до формули, яка дедалі частіше з’являється в цій дискусії: "партія миру" проти "партії війни".

Вона небезпечна вже самим способом постановки питання. Людину, яка виступає за переговори, автоматично записують до "партії миру", а того, хто вважає необхідним продовжувати спротив, – до "партії війни". Ніби одна частина українців хоче жити, а інша – воювати.

Але можна бути смертельно втомленим від війни й водночас не погоджуватися на мир ціною капітуляції. Можна хотіти, щоб завтра перестали гинути люди, і водночас розуміти: саме бажання миру не змушує агресора припинити війну.

Тому головне питання звучить інакше: який мир можливий і чого хоче друга сторона?

Не тільки території

У нинішніх суперечках слово "території" звучить особливо часто: скільки віддати, де провести лінію розмежування, чим можна поступитися заради припинення вогню.

Але російська політика щодо України показує, що йдеться не лише про територію. Російські вимоги стосувалися і стосуються не тільки кордонів, а й зовнішньополітичного курсу України, її оборонних можливостей та параметрів державного устрою. Тому формула "може, поступимося територіями – і буде мир" залишає без відповіді значно важливіше питання: якою державою залишиться Україна після такого миру?

Якщо разом із територіальними поступками Україна має обмежити власну обороноздатність, погодитися на певний зовнішньополітичний курс або відкрити шлях до відновлення російського впливу на політичне й культурне життя, то йдеться вже не про квадратні кілометри. Йдеться про те, чи збереже Україна можливість самостійно визначати власне майбутнє.

Три призми, а не три табори

Сьогоднішня внутрішня дискусія перестала бути суто теоретичною: вона вже має чіткі політичні та регіональні обриси.

Гончаренко апелює до суспільного болю й втоми від мобілізації – це мова політичної мобілізації.

Гетманцев міркує категоріями ресурсів: бюджет, податкова база, межі економічної витривалості.

Терехов говорить із прифронтового міста, для якого безпека – не гасло й не економічний графік, а щоденне виживання людей, інфраструктури й міського життя під обстрілами КАБів і ракет.

Українці сперечаються не про те, "любити мир чи ні", а про те, через яку призму оцінювати його ціну: емоційну, фінансову чи прифронтову.

"А ти що, з окопу пишеш?"

Саме тут виснаження від війни може перетворитися на інструмент внутрішнього розколу.

Людині, яка виступає за спротив, легко відповісти: "А ти що, з окопу пишеш?" Або: "Сам іди воювати". Це сильні емоційні репліки, але вони не є аргументом щодо того, якою має бути державна стратегія. Право говорити про майбутнє країни не може залежати від того, де людина перебуває в конкретний момент – на фронті, у Харкові, за кордоном чи в Києві.

Натомість втома суспільства справді може стати політичним ресурсом.

• Сказати: "Ти проти переговорів – значить, ти за війну" – означає змусити людину виправдовуватися.
• Сказати: "Ти за мир – значить, ти готовий капітулювати" – зробити те саме з іншого боку.

У результаті суспільство сперечається вже не про те, як завершити війну, а про те, хто має право називатися миролюбним.

Так це ж уже було! (1919 рік)

І тут варто озирнутися на понад сто років назад. Не для того, щоб стверджувати, ніби 1919-й і сьогодення однакові – вони принципово різні. Але іноді історія нагадує не самі події, а політичні спокуси, які вже мали трагічні наслідки.

Наприкінці 1918 – на початку 1919 року керівництво Директорії УНР не мало єдиного бачення відносин із більшовицькою Росією. Володимир Винниченко та прем’єр Володимир Чехівський схилялися до можливості порозуміння з більшовиками. Симон Петлюра дедалі більше вважав їх головною загрозою українській державності та виступав за збройний опір і пошук підтримки Антанти.

Але було б помилкою перетворювати цей конфлікт на просту історію про "миролюбця Винниченка" і "войовничого Петлюру". Українська дипломатична місія в Москві у січні 1919 року мала чіткі інструкції: домагатися припинення бойових дій та миру на засадах повної самостійності УНР.

Проблема виявилася в іншому: Москва не хотіла розглядати УНР як рівноправного суб’єкта. Вона стверджувала, що бойові дії ведуться між Директорією та "українським радянським урядом", позиціонуючи себе лише як посередника. Паралельно розгортався наступ Червоної армії. Переговори провалилися не через брак бажання миру з боку Директорії, а тому, що противник використав дипломатію як інструмент тиску на тлі військового наступу.

Військова слабкість, внутрішня роз’єднаність, тиск Антанти та відставка Винниченка – це був єдиний ланцюг кризи, який показує: сама по собі готовність до переговорів не створює миру, якщо ворог не визнає твоєї здатності захищатися.

Чому капітуляція не є миром

Якщо зіставити досвід минулого й поточні загрози, стає зрозуміло, у чому головні ризики спрощеного підходу до миру:

1. Втрата суб’єктності за столом переговорів. Спроба домовитися з агресором, який сприймає переговори лише як спосіб висунути ультиматум, веде не до угоди, а до поступової капітуляції.
2. Внутрішній розкол суспільства. Замість об’єднання навколо системи оборони суспільство починає ділитися на "зрадників" і "паліїв війни", що руйнує тил швидше за ворожі атаки.
3. Пастка зовнішнього тиску. Залежність від зовнішніх союзників в умовах внутрішньої роз’єднаності (як це було з вимогами Антанти в 1919-му) позбавляє країну можливості самостійно визначати свої політичні умови.

Найнебезпечніша ілюзія

Найнебезпечніше в нинішній дискусії – припущення, ніби війну можна завершити самим українським рішенням. Об’єднаємо "людей миру", відкинемо "партію війни", погодимося на компроміс і війна закінчиться. Але припинення війни залежить не лише від рішення однієї сторони.

Історія показує: дипломатичний процес у руках агресора нерідко стає ще одним видом зброї. Тому сьогодні особливо важливо не плутати втому від війни з готовністю відмовитися від власної державності.

Замість питання "Хто з українців більше хоче миру?" варто поставити інші:

• Який мир?
• На яких умовах?
• З якими гарантіями?
• І що залишиться після нього від української державності?

Миру хочуть практично всі. Суперечка починається там, де треба відповісти на питання, якою ціною і на яких умовах його досягати. Бажання миру не робить людину капітулянтом. Готовність захищати свою країну не робить людину "партією війни".

Тому, можливо, цього разу варто не повторювати стару суперечку, а подивитися, чим вона закінчилася.

Чим закінчилася та суперечка

На початку лютого 1919 року Директорія залишила Київ, і до столиці увійшла Червона армія. Винниченко невдовзі пішов у відставку й виїхав з України. Попереду були відступи, розпад фронтів, марні пошуки союзників і, зрештою, поразка Української Народної Республіки.

Показова й доля самого Винниченка. У 1920 році він, переконаний, що з більшовиками можна домовитися, повернувся до радянської України й увійшов до уряду, а за кілька місяців виїхав, побачивши, що реальної влади йому ніхто не віддасть. Його ім’я для нової влади було корисним, але рішення ухвалювали інші.

У 1921 році Ризький мирний договір поділив українські землі між Польщею та радянською Росією. Держава, проголошена в 1918-му, не мала місця за столом, де вирішували долю її територій. Саме це й означає втрата суб’єктності.

Далі історія розгорталася вже без української держави – і ціна виявилася страшною. У 1920-ті Москва, яка ще не контролювала країну повністю, допустила українізацію, але невдовзі згорнула її. У 1930 році в Харкові влаштували показовий процес "Спілки визволення України" – початок розгрому старої української інтелігенції. У 1932–1933 роках Голодомор забрав життя кількох мільйонів людей. У травні 1933-го в Харкові застрелився письменник Микола Хвильовий, у липні – нарком освіти Микола Скрипник. А 3 листопада 1937 року в Сандармосі розстріляли Леся Курбаса, Миколу Зерова, Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного – цвіт покоління, яке мало створити українську культуру ХХ століття. Його назвуть "Розстріляним Відродженням".

Було б нечесно стверджувати, ніби Голодомор і Великий терор спричинила суперечка між Винниченком і Петлюрою. Їхні причини у природі радянського режиму й політиці Москви. Але саме поразка 1919 –1921 років позбавила Україну власної держави, а разом із нею можливості захистити свій народ і свою еліту. Розкол у таборі, який мав захищати державу, був одним із ланцюгів цієї поразки.

Тому остання сторінка 1919 року не про те, хто мав рацію – "миролюбець" чи "воїн". Вона про те, що мир, якого не вдалося вибороти, не настав ні для кого, а державу втратили всі.

Нині в України є те, чого бракувало Директорії: держава, яка п’ятий рік вистоює, армія, міжнародна підтримка. Тим менше виправдань для повторення тієї самої помилки – шукати ворога всередині, коли він зовнішній. Мир потрібен усім. Але мир, після якого Україна залишиться державою, що сама вирішує свою долю, – спільна справа і тих, кого називають "партією миру", і тих, кого називають "партією війни".

Читайте також: Утопія із залізобетону. Харків як лабораторія майбутнього