Утопія із залізобетону. Харків як лабораторія майбутнього

Вступ: Особистий вектор до "лабораторії"

Приблизно 11 років тому вийшла стаття в британській газеті The Guardian, присвячена харківському Держпрому. Вона запам'яталася дивовижним, майже сюрреалістичним контрастом: на фотографії піднімалися ультрасучасні залізобетонні вежі 1920-х років, а перед ними, посеред великого міста, стояла звичайна селянська підвода з кіньми.

Автор статті дотепно й точково зауважив: якби подібний масштабний архітектурний комплекс збудували відомі майстри десь у Парижі чи Берліні, про нього знав би весь світ. Але про Харків у світі відомо непорадісно мало. Британський журналіст писав про те, як наприкінці 1920-х років у радянській Україні намагалися створити винятковий симбіоз – гримучу суміш "американізму" та комуністичної ідеології, яка тоді ще мала яскраво виражене національне, українське забарвлення.

Невдовзі після цього мені трапився інший архівний знімок. На ньому перехожий зупинився на площі й дивується виразним геометричним лініям Будинку проєктів – споруди, яку після Другої світової війни докорінно перебудували і яка сьогодні відома усім як головний корпус Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Дивлячись на це фото, я відчув гіркоту через утрату первісного конструктивістського обличчя будинку. І саме це фото з людиною на площі стало першою іскрою для написання цієї статті.

Доля складалася так, що мені доводилося жити далеко від Харкова – і в Азії, і в Сполучених Штатах, і в Європі. Та щоразу, коли я згадував місто, яке стало для мене рідним і в якому я прожив майже все життя (за винятком цих вимушених перерв), перед очима поставала саме ця площа й розлогий силует Держпрому. Уже згодом я дізнався, що самі харків'яни у 1920-х – на початку 1930-х років ненароком називали цю частину міста "Америкою" – настільки несподіваним і радикальним був цей урбаністичний стрибок.

Пізніше, заглиблюючись в історію, я осягав трагедію Розстріляного відродження та знищення української інтелігенції, коли над цим "американським" масштабом виріс зовсім інший, кривавий образ міста.

А як педагогічному психологу мені пощастило працювати поруч із викладачами кафедри психології Харківського університету, які були безпосередніми учнями й послідовниками видатних постатей – Льва Виготського (засновника культурно-історичної концепції), Олексія Леонтьєва та Олександра Запорожця. Вони носили в собі живу пам'ять і спадкоємність тієї самої унікальної Харківської психологічної школи.

Зовсім нещодавно ім'я Харкова знову відлунило у світі – цього разу на Венеційському кінофестивалі, де фільм "Дау" отримав "Срібного лева" за кращу режисерську роботу, і режисер присвятив цю нагороду Україні та місту Харкову. В Україні ця стрічка викликала неоднозначну й гостру реакцію. Проте сама постать видатного фізика Льва Ландау та епоха, в якій він працював у Харкові, знову привернули до себе увагу.

Сьогодні ми живемо у зовсім іншому, трагічному контексті. Ворог щодня обстрілює Харків, намагаючись методично знищити наше місто. Гинуть люди, руйнуються архітектурні пам'ятки, нищиться історична тканина Харкова.

І всередині самого міста, і за його межами дедалі частіше лунають тривожні голоси: "Харків уже ніколи не буде таким, як раніше". Історики та соціологи говорять про місто-фортецю, згадують популярну нині концепцію "фронтиру". А дехто навіть припускає песимістичну думку, ніби у Харкова взагалі немає майбутнього.

Проте саме зараз ретроспективний погляд в історію має дивовижне, психологічно стимулююче значення. Коли занурюєшся в минуле нашого міста, чітко бачиш: Харків вже проходив через часи, коли здавалося, що світ навколо руйнується дощенту. Але місто збереглося. Місто вижило.

Це дає міцну, обґрунтовану надію на те, що у Харкова є своє майбутнє і сьогодні.

Але для того, щоб це майбутнє осмислити та спроєктувати, нам критично важливо зрозуміти: як саме у перші десятиліття ХХ століття в Харкові вже вибудовувався образ майбутнього? Яким був його зміст, що саме його зруйнувало і які уроки ми маємо винести, аби рухатися далі впевнено й з чіткою перспективою розвитку.

Усі ці особисті спогади, зустрічі, прочитані статті та сучасні виклики спонукали мене зібрати докупи розпорошені фрагменти харківської історії 1920–1930-х років. Звести їх у єдиний концептуальний знаменник – розуміння Харкова як лабораторії майбутнього.

А зачином для цієї розмови залишається той самий старий архівний знімок: людина на величезній площі, яка зупинилася перед Будинком проєктів і дивиться вперед…

На цьому зображенні людина стоїть спиною до нас.

Вона зупинилася, щоб роздивитися те, чого ще зовсім недавно тут не було.

Перед нею – величезна площа. За нею – білі й сірі корпуси, геометричні об'єми, вертикалі, переходи, скло й бетон. Жодної колони, жодної ліпнини, майже жодного орнаменту. Архітектура ніби свідомо відмовилася від усього, що нагадувало минуле.

Так мало виглядати майбутнє.

І воно виглядало саме так.

Сьогодні ми знаємо, що будівля на фотографії – Будинок проєктів, один із ключових елементів архітектурного ансамблю тодішньої площі. Після Другої світової війни після важких пошкоджень споруду було докорінно перебудовано у стилі повоєнного сталінського ампіру, а 1963 року тут відкрили головний корпус Харківського університету. Від первісного конструктивістського образу залишилося небагато.

Особливо шкода, що той початковий вигляд втрачений назавжди.

Утім, історія лишила нам надзвичайно показовий штрих. Років десять тому на фасаді університету, що дивиться в бік Держпрому, від колонади, примазаної під час того самого "сталінського украшалова", почала відпадати облицювальна плитка. І під нею відкрилася… звичайна порожнеча. Виявилося, що бутафорські "імперські" колони тримаються лише на металевому каркасі й мають стовідсотково фальшиву сутність.

Це виглядає дивовижно метафорично в контексті архітектури й політики сталінської доби: декоративна фальш, натягнута на залізобетон утопії 1920-х років, з часом усе одно обсипається, оголюючи свою порожнечу.

Але поруч зберігся Держпром.

Він пережив війну, зміну влади, архітектурні перебудови і саму епоху, яка його створила. Незабаром йому виповниться сто років.

Сьогодні Держпром – не просто пам'ятка архітектури.

Це матеріальний доказ того, що колись Харків наважився уявити майбутнє.

Але справа була не тільки в архітектурі.

Чому саме Харків?

У 1920-х роках Харків був особливим містом.

Від 1919 до 1934 року він був столицею радянської України. Сюди стікалися адміністративні ресурси, сюди приїздили письменники, художники, науковці, архітектори, педагоги.

Одночасно стрімко змінювалося саме місто.

Харків був великим промисловим центром, але не мав тієї багатовікової архітектурної інерції, яку мали Київ чи Москва.

Тут було простіше сказати:

старого міста недостатньо – треба створити нове.

У 1925 році оголосили конкурс на будівлю Держпрому. Переміг проєкт Сергія Серафімова, Самуїла Кравця та Марка Фельгера. У 1925–1928 роках на площі виріс комплекс, який став одним із найрадикальніших архітектурних експериментів свого часу.

Держпром був лише початком.

Навколо нього формувався цілий міський ансамбль – простір, у якому архітектура мала не просто обслуговувати життя, а організовувати нове життя.

Нова архітектура. Нова культура. Нова наука. Нова освіта.

І навіть – нове уявлення про саму людину.

Саме тому на Харків 1920-х – початку 1930-х років варто подивитися не тільки як на столицю радянської України і не тільки як на один із центрів Розстріляного відродження.

Харків був лабораторією майбутнього.

Чотири Харкови Шевельова

Перш ніж говорити про Харків як лабораторію майбутнього, варто згадати людину, яка першою так виразно побачила за історією міста кілька різних Харковів.

Це був Юрій Шевельов.

У своєму есеї "Четвертий Харків", написаному 1948 року, він запропонував дивитися на історію міста не просто як на послідовність дат, змін влади й архітектурних стилів. Для нього Харків кілька разів змінював не тільки своє обличчя – змінювався сам тип людини, яка в ньому жила, її ставлення до міста, до України, до самої себе.

Перший Харків – це Харків слобод, хуторів і ремісників, козацьке місто на межі степу. Це ще значною мірою патріархальний світ, пов'язаний із традицією Слобідської України.

Другий Харків – місто Російської імперії. Купецьке, торговельне, промислове, університетське. Місто, яке швидко росте, але водночас дедалі більше орієнтується на імперський центр. У Шевельова це "провінційне купецьке місто" – Харків, який утрачає власну історичну суб'єктність.

А потім виникає Третій Харків.

І ось тут історія робить різкий поворот.

На початку ХХ століття, а особливо у 1920-х роках, місто раптом перестає бути просто провінційним центром імперії. Воно стає столицею радянської України – і частина українського суспільства використовує цю можливість для створення нової української культури й нового українського міста.

Шевельов бачив цей Харків як місто Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового "Березоля", українського мистецтва, студентства, науки, українізованих установ – місто, яке хотіло не просто отримати статус столиці, а стати столицею нової України.

Саме цей Харків ми сьогодні називаємо Харковом Розстріляного відродження.

Але в Шевельова є важлива деталь.

Третій Харків не просто закінчився. Його знищили.

Після розгрому українського культурного середовища, репресій 1930-х років, смерті Хвильового і Скрипника, арештів Курбаса, Куліша та багатьох інших, після перенесення столиці до Києва виник Четвертий Харків.

Це вже інше місто. Радянізоване. Зросійщене. Провінціалізоване.

У Шевельова це не просто характеристика архітектури чи адміністративного статусу. Четвертий Харків – це певний тип поведінки й свідомості: пристосування, обережність, розрив між тим, що людина думає, говорить і робить. Місто, в якому, за Шевельовим, поступово втрачається відчуття власної історичної суб'єктності.

Саме тому його концепція важлива для нашої розмови.

Бо Третій Харків у Шевельова – це не просто період між 1917 і 1934 роками.

Це момент, коли місто вперше спробувало стати собою.

І саме тут наша історія перетинається з його.

Шевельов описував Третій Харків передусім як український культурний і національний прорив.

Ми можемо подивитися на нього ще під одним кутом.

Як на лабораторію майбутнього.

Бо в Харкові 1920-х експериментували не тільки з українською культурою. Тут експериментували з архітектурою. З театром. З психологією. З педагогікою. З фізикою. З самим поняттям сучасної людини.

І якщо Шевельов показав, які чотири Харкови змінили один одного, то сьогодні варто поставити інше запитання:

що саме було створено в Третьому Харкові – і чому ця спроба створити майбутнє виявилася настільки небезпечною для системи, яка сама дала їй можливість виникнути?

Саме тут починається наша історія.

Третій Харків

Юрій Шевельов називав Харків 1920-х років "Третім Харковом".

Це поняття важливе не тільки як назва певної історичної доби.

Бо Харків справді переживав тоді щось схоже на вибух.

Відома художня листівка кінця 1920-х — початку 1930-х років, випущена видавництвом "Союздрук", на якій зображено новозбудовану перлину конструктивізму — комплекс Держпром у Харкові на площі Дзержинського (нині площа Свободи). В правому нижньому кутку оригінального зображення можна розгледіти підпис автора: "Ів. Шульга".

Місто одночасно будувало нові будинки й нову культуру.

Микола Хвильовий створював ВАПЛІТЕ і ставив питання про європейський шлях української культури.

Микола Куліш писав п'єси, які ставили під сумнів саму мову радянської дійсності.

Лесь Курбас перетворював театр на лабораторію сценічної форми.

У мистецтві працювали Василь Єрмілов та інші представники українського авангарду.

Ескіз пачки "Цигарки Українка" (1922) роботи Василя Єрмілова — лідера українського конструктивізму міжвоєнного періоду. Саме так на початку XX століття формувався наш унікальний графічний стиль, де європейський модернізм тісно переплітався з національною ідентичністю

У 1927 році почалося будівництво "Слова" – житлового кооперативу українських письменників. Наприкінці десятиліття будинок заселили його мешканці.

Усе це відбувалося одночасно.

І це "одночасно" для нас сьогодні особливо важливе.

Ми звикли розкладати історію по окремих полицях. Ось література. Ось театр. Ось архітектура. Ось наука. Ось психологія.

А для Харкова того часу ці межі були значно проникнішими.

Люди переходили з однієї сфери в іншу. Ідеї переходили разом із ними.

Саме це і робить місто лабораторією.

Театр, який хотів змінити людину

1926 року театр Леся Курбаса "Березіль" переїхав до Харкова.

Це був уже не просто театр у традиційному розумінні.

Курбас експериментував із простором, рухом, світлом, ритмом, акторською грою. Разом із Миколою Кулішем він створював спектаклі, які ставили перед глядачем не тільки художні, а й світоглядні питання.

"Народний Малахій". "Мина Мазайло". "Маклена Граса".

Харківський "Березіль" став одним із центрів українського театрального авангарду.

Лабораторія сценічного простору: геометричні конструкції Вадима Меллера у виставі "Мина Мазайло" (1929 р.). Саме у цьому середовищі "Березоля" починався шлях майбутнього видатного психолога Олександра Запорожця

Але тут починається особливо цікава історія.

Олександр Запорожець прийшов у психологію з театру.

Ще в юності він навчався театрального мистецтва у Леся Курбаса і в 1922–1923 роках брав участь у виставах "Березоля". Згодом Запорожець перейшов до психології, а від 1931 року працював у Харкові. Саме тут він став одним із представників психологічної школи, що формувалася навколо Олексія Леонтьєва та Олександра Лурії.

Ця біографія сама по собі виглядає як маленька історія харківської лабораторії.

Театр психологія педагогіка.

Людина, яка починала з мистецтва сцени, переходить до дослідження психіки, розвитку сприйняття, руху, мислення та дитинства.

Це вже не випадковий збіг.

Лабораторія людини

У Харкові на початку 1930-х років формувалася психологічна школа, пов'язана з іменами Олександра Лурії, Олексія Леонтьєва, Олександра Запорожця та інших дослідників.

До Харкова приїздив Лев Виготський.

Тут працювали дослідники, які намагалися зрозуміти психіку не як щось замкнене всередині людини, а через її діяльність, розвиток і взаємодію зі світом.

Олексій Леонтьєв, Лідія Божович та Олександр Запорожець (праворуч) — колишній актор "Березоля", який перейшов від сценічного авангарду до наукового дослідження психології сприйняття. Архівне фото початку 1930-х років

У 1932 році Олексій Леонтьєв та Олександр Запорожець організували при Харківському педагогічному інституті психологічний напрям.

Серед дослідників була й Дебора Марківна Арановська-Дубовіс.

Вона займалася, зокрема, проблемами художнього сприйняття у дітей.

І тут знову виникає той самий перехід:

мистецтво сприйняття психологія дитинство педагогіка.

Психологія вже не обмежувалася питанням: що відбувається в голові людини?

Вона запитувала: Як людина розвивається? Як вона сприймає світ? Як навчається дитина? Як формується особистість?

А отже, наступним питанням неминуче ставало: Якою має бути школа?

Нова педагогіка

Паралельно в Харкові та його околицях працював Антон Макаренко.

Його педагогічний експеримент у колонії та комуні був частиною ширшого пошуку нових моделей виховання.

Можна по-різному оцінювати саму систему Макаренка, її радянську ідеологічну основу та подальшу міфологізацію його спадщини.

Але для нашої теми важливий інший факт.

Педагогіка також ставала експериментом.

Мова йшла вже не просто про передачу дитині готових знань.

Досліджувалися колектив, діяльність, дисципліна, відповідальність, формування особистості.

У той самий час психологи намагалися зрозуміти механізми розвитку дитини.

А люди, які ще вчора працювали в театрі, займалися психологією.

Це і є лабораторія:

не окремі експерименти, а середовище, в якому один експеримент породжує інший.

Світ приїхав до Харкова

А тепер уявімо ще одну сцену.

Травень 1934 року.

До Харкова приїздить Нільс Бор – один із творців квантової фізики, нобелівський лауреат, учений світового масштабу.

Він проводить у місті три тижні.

Бор приїхав на Всесоюзну конференцію з теоретичної фізики на запрошення Лева Ландау, який очолював теоретичний відділ Українського фізико-технічного інституту.

Це був момент, коли Харків уже не просто претендував на роль наукового центру.

Світова наука приїхала до Харкова.

УФТІ став одним із місць, де зустрічалися провідні фізики свого часу.

Але ще до приїзду Бора тут уже відбулася подія, яка змінила масштаб харківської науки.

10 жовтня 1932 року Антон Вальтер, Георгій Латишев, Олександр Лейпунський та Кирило Синельников здійснили в УФТІ перше на території СРСР штучне розщеплення ядра літію.

Того самого року до Харкова приїхав Лев Ландау.

Тут працювали фізики, які займалися ядерною фізикою, фізикою низьких температур, теоретичною фізикою.

Харківська школа ставала частиною міжнародного наукового світу.

І в цьому є щось майже символічне.

Місто, яке одночасно будувало Держпром, експериментувало з театром і психологією, тепер розщеплювало атомне ядро.

Але хто керував лабораторією?

І тут виникає головний парадокс.

Усі ці експерименти відбувалися всередині радянської системи. Не поза нею. Не проти неї.

Саме держава створювала частину інституцій, фінансувала будівництво, відкривала лабораторії, підтримувала розвиток освіти й науки.

У 1920-х роках революційна перебудова суспільства, українізація та радикальний художній експеримент на певний час опинилися в одному історичному просторі.

Але в цієї свободи був термін.

Коли експеримент починав породжувати самостійні ідеї, незалежну українську культуру, автономну наукову думку чи просто іншу модель людини, виникала проблема.

Лабораторія майбутнього почала знищувати власні експерименти.

1933-й

У 1933 році ця суперечність стала очевидною.

Почалися арешти.

Микола Хвильовий, який жив у "Слові", 13 травня наклав на себе руки після арешту свого друга Михайла Ялового.

Лесь Курбас був усунутий від керівництва "Березолем", а згодом заарештований.

Миколу Куліша заарештували наступного року.

А в липні сталася одна з найбільш символічних трагедій.

Микола Скрипник покінчив життя самогубством у Держпромі.

У будівлі, яка була одним із найяскравіших символів модернізації радянської України.

Утопія із залізобетону стала місцем політичної трагедії.

Але трагедія відбувалася не тільки в культурі.

Голод і згортання українізації

Не можна говорити про загибель харківської лабораторії, залишаючи за межами тексту Голодомор.

Бо одночасно з репресіями проти інтелігенції відбувалася катастрофа українського села.

Те, що в 1920-х роках здавалося відкриттям нових можливостей, у першій половині 1930-х перетворювалося на систему контролю, насильства і страху.

Українізація згорталася. Політичний і культурний простір звужувався.

1934 року столицю перенесли з Харкова до Києва.

Місто, яке ще недавно було центром експерименту, почало втрачати частину тієї концентрації культурної та інтелектуальної енергії, яка зробила його особливим.

Але найточніше те, що сталося, видно, мабуть, не на літературному вечорі.

А в лабораторії фізиків.

Топографія контрастів: вулиця, де зустрілися Нільс Бор і Степан Саєнко

Для мене історія Українського фізико-технічного інституту має ще й дуже особисту, майже дитячу топографію. Початкове навчання я закінчував у школі №4 на вулиці Лермонтовській (нині вона носить ім'я Майка Йогансена). Паралельно їй пролягає колишня вулиця Чайковського – сьогодні названа на честь Михайла Семенка.

На цій вулиці розташований і сам УФТІ, і будинки, де жили видатні академіки та світові фізики. Уже згодом, коли я вже працював учителем в школі №4, у цих будинках мешкали мої учні зі своїми батьками – людьми з гучними у світі науки прізвищами.

А коли ми були зовсім малими хлопцями й бігали цими вуличками в бік Політехнічного, то часто проходили провулочком між стіною із високим колючим дротом та щільно зведеними будинками. Ми називали це місце "собачим проходом" і з дитячим острахом дивилися на той дріт, переповідаючи байки про якусь таємничу тюрму. Ми й гадки не мали, що за цим парканом працювала найкраща фізична лабораторія СРСР, де досліджували атомне ядро й низькі температури.

Але дитяча інтуїція стосовно "тюрми" виявилася по-своєму моторошно точною.

Зовсім поруч, на тій самій вулиці Чайковського (у будинку №16), набагато раніше – у 1919 році – містився перший харківський концентраційний табір та підвали Губернської ЧК, якими завідував один із найжорстокіших катів більшовицького режиму Степан Саєнко. Коли до міста увійшли денікінці, вони розкрили там місця масових страт і катувань сотень людей.

Це створює майже сюрреалістичний, приголомшливий контраст: на кількох сотнях метрів однієї харківської вулиці перетиналися простір світового наукового авангарду, яким ходили Нільс Бор та Поль Дірак, і підвали, де за кілька років до того творився кривавий чекістський терор.

Можливо, у цьому й полягає головний парадокс Третього Харкова: наднадсучасна залізобетонна утопія майбутнього зводилася буквально на землі, натягнутій поверх свіжих могил першого радянського терору. І цей розрив між високою думкою та жорстоким насильством рано чи пізно мав призвести до трагедії.

Наука, розстріляна на злеті

УФТІ ще зовсім недавно був символом відкритості.

До Харкова приїздили іноземні вчені.

Тут працювали фізики, пов'язані з міжнародною науковою спільнотою.

Листування з Бором, Ейнштейном, Максом Борном та іншими було нормальною частиною наукового життя.

Тепер саме це могло стати доказом "злочину".

У 1935–1938 роках почалася так звана "справа УФТІ".

Архівні документи зберегли звинувачення у "шкідництві", шпигунстві, "наданні допомоги міжнародній буржуазії", участі у вигаданій "контрреволюційній троцькістській організації".

Лев Шубников, керівник лабораторії низьких температур, був заарештований у серпні 1937 року. У жовтні його засудили до найвищої міри покарання. Того самого дня аналогічні рішення були ухвалені щодо Лева Розенкевича та Конрада Вайсельберга.

Те, що ще недавно було перевагою УФТІ – міжнародність, відкритість, зв'язок зі світовою наукою, – тепер стало приводом для переслідування.

Це вже не просто репресія проти окремих людей.

Це руйнування самого принципу, на якому працює наука.

Ландау

Лев Ландау залишив Харків 1937 року і переїхав до Москви.

Там він продовжив роботу в Інституті фізичних проблем у Петра Капиці.

Але і там його наздогнала репресивна система.

У 1938 році Ландау заарештували.

Капиця звернувся до Сталіна з проханням звільнити вченого.

Ландау вижив.

Але Харківська школа вже зазнала непоправних втрат.

Люди були заарештовані. Частину з них убили. Інших змусили мовчати або залишити інститут.

Лабораторія майбутнього втрачала своїх дослідників.

Іноземці, які приїхали до Харкова

Особливо промовистою була доля іноземних учених, яких УФТІ свого часу запросив до Харкова.

Фрідріх Гоутерманс та інші фізики приїздили сюди, рятуючись від нацистського переслідування.

Тепер вони самі стали для радянських спецслужб підозрілими.

Міжнародний науковий контакт, який ще недавно був предметом гордості, перетворився на доказ "шпигунства".

Це був абсурд, але абсурд, який мав смертельні наслідки.

Відкритість стала підозрілою. Міжнародність – небезпечною. Науковий контакт – доказом злочину.

Саме так система починала руйнувати середовище, яке сама ж і створила.

Але наука продовжила працювати

І тут історія робить ще один парадоксальний поворот.

У 1940 році співробітники УФТІ Фрідріх Ланге, Володимир Шпінель та Віктор Маслов подали заявки на винахід атомної бомби. Авторське свідоцтво з грифом "цілком таємно" було оформлене лише 1946 року.

Це сталося вже після розгрому того середовища, в якому виникла харківська школа.

Лабораторію можна було розгромити. Але не можна було повернути науку назад.

І це, можливо, один із найважливіших уроків харківської історії.

Будівлі.

Але не тільки вони.

Залишилися тексти Хвильового і Куліша.

Залишилися фотографії вистав Курбаса.

Залишилася пам'ять про "Березіль".

Залишилася психологічна школа.

Залишилися імена Лурії, Леонтьєва, Запорожця, Арановської-Дубовіс.

Залишилася педагогічна спадщина.

Залишилася історія УФТІ.

Залишилися наукові школи.

Залишився Будинок "Слово".

І залишився Держпром.

Можливо, саме тому він так важливий.

Не тому, що це просто видатний пам'ятник конструктивізму.

А тому, що він матеріально зберіг образ майбутнього, яке не відбулося.

Але Держпром вистояв

Є ще одна важлива деталь.

Держпром пережив Другу світову війну.

А 2024 року знову опинився під ударом – цього разу вже зовнішнього ворога. Російський удар пошкодив будівлю.

Це створює дивний історичний контраст.

У 1930-х роках Харків руйнували зсередини.

Сьогодні його руйнують ракетами й авіабомбами ззовні.

Але будівля залишається.

Майбутнє, яке вже було

Тепер повернімося до людини на фотографії.

Вона стоїть перед величезним простором.

Ми вже знаємо, що станеться потім.

Знаємо, що Будинок проєктів буде перебудований.

Знаємо, що "Слово" стане місцем арештів.

Знаємо, що Курбас, Куліш, Хвильовий, Скрипник та багато інших не побачать майбутнього, яке вони намагалися створити.

Знаємо, що фізики, які відкривали нові горизонти науки, теж стануть жертвами системи.

А людина на фотографії цього ще не знає.

Вона просто стоїть.

І дивиться вперед.

Мені здається, саме тут починається розмова про Харків майбутнього.

Не з питання: яким ми хочемо його зробити?

А з іншого: яке майбутнє Харків уже одного разу намагався створити?

У 1920-х роках це майбутнє уявляли через архітектуру. Через театр. Через літературу. Через психологію. Через педагогіку. Через фізику. Через саму ідею нової людини.

І найважливіше – ці експерименти не існували окремо.

Архітектура змінювала уявлення про місто. Театр – про людину. Психологія – про її розвиток. Педагогіка – про її майбутнє. Фізика – про межі можливого.

У Харкові все це відбувалося одночасно.

Саме тому назва "лабораторія майбутнього" – не просто метафора.

Це спосіб побачити цілісність того, що ми звикли розглядати окремими історіями.

Харків 1920-х років справді спробував створити майбутнє.

Але його майбутнє було зруйноване.

Не зовнішнім ворогом.

Системою, всередині якої воно народилося.

Утопія із залізобетону, як ми вже бачили, від самого початку зводилася на землі, натягнутій поверх свіжих могил першого радянського терору – і цей розрив між високою думкою і жорстоким насильством був вписаний у неї з першого дня.

І все ж експеримент не зник безслідно.

Він залишив будівлі. Тексти. Наукові школи. Педагогічні ідеї. Спогади. Архіви.

І головне – досвід того, що місто може уявити себе інакшим.

Людина на старій фотографії цього не знала.

Вона просто стояла перед величезною площею і дивилася вгору.

Можливо, саме так починається історія міста – з моменту, коли воно вперше дозволяє собі уявити майбутнє.

Харків 1920-х років зробив це.

Його експеримент було зламано.

Але питання залишилося.

Що робити місту, яке вже одного разу бачило майбутнє?

Можливо, саме з цього питання і починається розмова про П'ятий Харків.

У Шевельова П'ятий Харків уже присутній як мрія: він має подолати стан четвертого Харкова й повернути місту духовну та культурну суб'єктність. Сам Шевельов пов'язував майбутній П'ятий Харків із відродженням найкращих традицій Третього.

А ми можемо зробити власний, трохи інший крок: показати, що П'ятий Харків має успадкувати не тільки українськість Третього, а й його здатність експериментувати з майбутнім.

Читайте також: Подивитися вниз, де горить земля: про що говорять і думають "хороші руські"