Куп’янськ потрапив у окупацію ще на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. У містян зник інтернет та мобільний зв’язок, було сутужно з продуктами та медикаментами. Виїхати з міста стало складно. Мама та бабуся Юлії Шишки їхати й не збиралися: 82-річна Ольга Микитівна була прикута до ліжка, а її донька доглядала жінку.

Місто Куп'янськ

"Через перелом стегна бабуся не вставала з ліжка. У місцевій лікарні їй зробили дві операції, вставили спеціальну пластину. Вдруге її оперували в лютому 2022 року за кілька тижнів до початку війни, - розповідає Юлія. – Бабусю доглядала мама, та навесні сталася трагедія – мама померла. Зв’язок у місті на той час був поганим. Я розмовляла з мамою 7 квітня й усе було гаразд. Кілька днів вони з бабусею не давали про себе знати, а 10 квітня мені зателефонували сусіди і сказали, що поховали маму, а бабуся лишилася сама".

Причину смерті матері Юлія так і не дізналася.

"Коли вдалося додзвонитися до бабусі, вона розповіла, що мамі стало зле. Було схоже на серцевий напад. Вона відчинила двері до квартири, та покликати на допомогу було нікого – сусіди виїхали. Викликати "швидку" було неможливо, бо телефони у всьому місті не працювали ні мобільні, ні міські. Причину смерті ніхто не назвав - лікарні та морги на той час у місті не працювали. Поховали маму колеги по роботі та сусіди", - розповідає Юлія.

Вивезти бабусю з Куп'янська

Після смерті мами перед Юлею постало питання, як допомогти прикутій до ліжка бабусі. Пощастило домовитися з доглядальницею та переслати їй гроші на карту. Потім стареньку забрали до себе далекі родичі, які теж залишилися в окупованому Куп’янську.

"Увесь цей час я намагалася придумати, як забрати бабусю на підконтрольну Україні територію. Я з родиною евакуювалася у Дніпро. Щоб везти її сюди, мова не йшла, бо таку далеку дорогу старенька просто не витримала б. У Харкові живе її син, мій дядько, там небезпечно, але все ж вона була б там із родиною", - розповідає дівчина.

Евакуація з окупованих територій

Юля почала шукати можливість вивезти бабусю. Зверталася до волонтерів, перевізників і в липні бажаючі допомогти знайшлися.

"Одразу постало питання, як саме перевозити бабусю. Шлях був один – через дамбу на Печенізькому водосховищі. Але перейти дамбу треба було самотужки, а бабуся навіть із палицею чи милицями не змогла б цього зробити. Я почала шукати інвалідне крісло. Передивлялася чати, сайти, де продаються вживані речі. Пощастило – один чоловік, написав, що у нього є крісло, щоправда, в поганому стані. Він за свій кошт доправив його волонтерам, які погодилися вивезти бабусю", - розповідає Юля.

Їхати Ольга Микитівна повинна була в супроводі чужого хлопця, якому незабаром мало виповнитися 18 років. Його батьки хвилювалися, що рашисти мобілізують парубка, якщо він залишиться в окупації, та просили взяти з собою.

"Цей хлопець повинен був вдавати онука моєї бабусі й казати, що він її опікун і супроводжує на лікування, - розповідає Юля. – Мені повідомили, що в певний день о сьомій ранку буде виїзд. Зв’язку з бабусею чи перевізниками не було упродовж дня, а о 16-й мені зателефонували та повідомили, що росіяни не пропустили ні хлопця, ні бабусю. Військові, які охороняли дамбу, сказали, що їм дозволили пропустити певну кількість автомобілів і ліміт вже вичерпався. Бабуся повернулася в Куп’янськ".

Для хворої старенької така подорож була дуже важка, однак залишати її в окупації рідні не хотіли. Онука почала знову шукати можливість вивезти бабусю.

"Через тиждень після першої спроби ми вирішили знову пробувати. Але тут у місцевих чатах написали, що є інформація про можливі провокації, тому волонтери, з якими ми вже домовилися, відмовилися їхати, - пригадує Юлія. – Почала шукати інших, але ніхто не хотів. Дехто запросив 4 тисячі гривень за місце в машині. У бабусі таких грошей не виявилося, а переслати їх на картку було неможливо через відсутність зв’яку та інтернету в окупованому місті. На свій страх і ризик мій свекор, який доглядав бабусю після смерті мами, зміг розмістити її у своїй автівці та повіз на дамбу. Сподівався, що пощастить виїхати, але цього не сталося, їх не випустили. Того дня окупанти не дозволили виїхати жодній людині".

Через кілька тижнів у Ольги Микитівни була третя спроба вирватися з окупації.

"Я знову знайшла волонтерів. Виїхали зранку. О другій дня вони зателефонували і сказали, що вже у Харкові на ХТЗ. Радощам не було меж", - каже Юля.

Евакуація на Харківщині

Життя в окупації не таке гарне, як телефонами розповідають родичам міцеві

Про свою дорогу з окупації Ольга Микитівна розповіла онуці небагато. Сказала, що було дуже важко так довго їхати. Вона нарахувала до десятка блокпостів і на кожному їх перевіряли. Її, стареньку, майже нічого не розпитували, але фільтрацію довелося пройти.

"Бабуся розповіла, що росіяни не випускають дуже багато людей. Завертають на окуповану територію навіть тих, у кого є довідка про хворобу. Чоловікам взагалі нереально виїхати, але люди шукають можливість це зробити, хапаються за будь-які пропозиції, - каже Юлія. – Щодо побуту в самому Куп’янську, то, за словами бабусі, спершу було дуже важко із продуктами та медикаментами, наразі там все російське, бо українські гуманітарні вантажі на окуповану територію не пускають. Ціни високі. Зв’язку і досі немає. Росіяни пропонують населенню купувати їхні сім-картки для телефонів, але дзвонити з них можна лише в межах міста або в росію. Іноді в певне місце приїжджає автівка, що роздає вай-фай. До неї сходиться півміста, щоб телефонувати рідним у меседжерах. Але розказати правду про життя у Куп'янську люди не можуть, бо поряд із куп’янчанами стоять російські солдати, які теж телефонують додому, а заодно слухають розмови місцевих жителів. Варто людині сказати щось, що ворогам не сподобається - відберуть телефон".

Наразі Ольга Микитівна живе в Харкові разом зі своїм сином та невісткою. Жінка вже потроху почала ходити по квартирі.

"Дуже хочеться повернутися в Куп’янськ, хоч на мамину могилу сходити. Я й досі не вірю, що її більше немає", - зітхає Юля.

Залізничний вокзал у Куп'янську

Читайте також: Діти, літні люди та котики: Кому вдалося виїхати з окупованих територій на Харківщині