Польський публіцист Кароль Ґрабіас: Україна, Польща і Захід. Час великих випробувань
Сьогодні виповнюється рівно два роки з початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України – події, яка розплутала пазл, який Захід старанно складав щонайменше тридцять років, а можливо, і з часів закінчення Другої світової війни. Пейзаж останніх тижнів, на тлі якого відзначається сьогоднішні роковини, особливо понурий. Важко позбутися враження, що сузір'я подій на міжнародній арені, та й на тій, що дещо ближче до нас, ще ніколи не виглядало так жахливо з моменту початку війни.
Інтерв'ю Такера Карлсона з Володимиром Путіним, яке правильніше було б назвати лекцією про історичну брехню та викривлення Кремля, переглянули 18 мільйонів разів – не враховуючи десятки мільйонів переглядів та поширень його коротких уривків на всіх платформах соціальних мереж. Під час двогодинного монологу російського диктатора колишній головний редактор Fox News з посмішкою підтакував історіям, які покладали на Польщу відповідальність за розв'язання Другої світової війни, а на Україну – за конфлікт з Російською Федерацією. "Зухвалий" наратив Карлсона формує думку значної частини республіканського електорату напередодні майбутніх президентських виборів у США і підлещується до критиків євроатлантизму будь-якого походження.
Віра в силу і солідарність Північноатлантичного альянсу зайшла в глухий кут: слова Дональда Трампа, який заявив, що не має наміру захищати країни, які не дотягують до 2-відсоткового порогу витрат на оборону від ВВП, і навіть закликав Москву напасти на них, стали міжнародним шоком. Сумною відповіддю на цей прояв крайньої політичної безвідповідальності потенційного лідера найбільшої західної держави є заява Єнса Столтенберга в інтерв'ю агентству Reuters: "Європейський Союз не здатен захистити Європу. Якщо ми втратимо перспективу єдності між усіма членами НАТО щодо фундаментальних засад Альянсу, ми як континент станемо практично беззахисними".
Кілька днів тому світ був шокований раптовою смертю Олексія Навального у виправній колонії в Ямало-Ненецькому автономному окрузі. Хоча він був фігурою зі складною репутацією – роками залишався російським націоналістом і неодноразово висловлював погляди, що принаймні частково збігалися з лінією Кремля, в тому числі погоджувався з анексією Криму, – в останні роки він вносив корективи у свої погляди на Україну і став в очах Заходу найсерйознішим демократичним опонентом Владіміру Путіну. Сьогодні він приєднався до похмурого "клубу" його жертв: Бориса Нємцова, Наталії Естемірової, Бориса Бєрєзовського та багатьох-багатьох інших, хто насмілився мріяти про іншу Росію.
Хороші новини не надходили і з України: ескалація давньої напруженості між Володимиром Зеленським та Валерієм Залужним, колишнім головнокомандувачем Збройних сил України, призвела до вимушеної відставки військового начальника, який має великі заслуги в обороні України. Величезна довіра, яку має Залужний (він з легкістю подолав 90-відсотковий поріг у рейтингах підтримки), відсутність чітко озвучених мотивів такого рішення та закиди щодо амбіційності та дріб'язковості Зеленського, яких не бракувало в українській пресі, – все це кинуло тінь на зміну гвардії в керівництві ЗСУ.
Невдовзі після цього, 17 лютого, новий верховний головнокомандувач Олександр Сирський оголосив наказ про виведення військ із Авдіївки, міста, за яке тривали безперервні бої протягом 10 років. Ми продовжуємо отримувати повідомлення про катастрофічну нестачу артилерійських боєприпасів (а саме від цього виду озброєння гине 80% російських солдатів), не вистачало рішучих заяв з боку Заходу після Мюнхенської конференції з безпеки, а кілька днів тому керівник пресслужби східного угруповання ЗСУ Ілля Євлаш повідомив про перекидання значних сил росіян на Лимансько-Куп'янський та Бахмутський напрямки – на першому з яких, за даними Інституту дослідження війни, найближчим часом можна очікувати масштабного наступу Кремля.
Справжня катастрофа сталася також на польсько-українському кордоні. Найбільший страйк фермерів з часів "Самооборони" Анджея Леппера, який виступає проти "зеленої угоди" та безмитної торгівлі українським зерном в Європейському Союзі, швидко перетворився на суто політичну демонстрацію. Незабаром до протестувальників приєдналися проросійські та антиєвропейськи налаштовані активісти та групи, такі як Пьотр Панасюк та його "Безпечна Польща". У соціальних мережах до них приєдналися акаунти, що пропагують теорії змови та дезінформацію, такі як надзвичайно популярний ютубер Dziki Trener, відомий своїми антиукраїнськими маніпуляціями.
"Більше ніякої гостинності, невдячні сучі діти", "Джеб сучі діти", "Ви тут нікому не потрібні, забирайтеся геть" – такі плакати і вигуки були спрямовані деякими протестувальниками на українську громаду. Форуми, що об'єднують фермерів, які беруть участь у протестах, рясніють гаслами, що прирівнюють українських біженців до худоби та тварин. Губерт Ойдана, один із організаторів страйку, прямо написав на своїй сторінці в соціальній мережі: "Якщо Росія переможе і захоплює більшу частину України, то ми як фермери врятовані". Ніколи ще з початку повномасштабної війни ми не бачили стільки проявів підлості по відношенню до людей, які шукали притулку від російських бомбардувань в нашому домі. Ми не можемо мовчати перед обличчям цього.
Ситуація, в якій ми опинилися, є надзвичайно складною і вимагає від поляків вміння робити тонкі розрізнення. Очевидно, що наші фермери мають право турбуватися про своє майбутнє, вимагати підтримки від влади, коли їхнє становище на ринку сільськогосподарської продукції погіршується в результаті політичних рішень. Вони також мають право на протест – і форма цих протестів не обов'язково повинна відповідати нашим класовим смакам, як неодноразово нагадували нам селянські страйки в Третій республіці. Так само очевидно, що продовольча безпека є елементом широко зрозумілого принципу існування польської держави, на захист якого повинен діяти наш уряд.
Серйозною помилкою, яка закралася в коментарі до подій останніх днів, є віра в те, що національний інтерес можна звести до одновимірної абсолютизації інтересів однієї професійної групи, що виправдало б будь-яку форму протесту і скасувало б важливість інтересів інших спільнот у Польщі та Європі. Це неправда: по-перше, тому, що національний інтерес будь-якої держави – це складний баланс різних, іноді крайніх інтересів багатьох соціальних і професійних груп, а також складна взаємодія цих інтересів з міжнародною ситуацією. Інтерес польських фермерів є складовою польського raison d'état, але він не висить у вакуумі і не може бути розглянутий як такий.
По-друге, будь-який вибух соціального гніву повинен хоча б із прагматичних і комунікативних мотивів мати певні межі, в яких він зупиняється. Якщо висипання зерна на залізничні колії було звичайним явищем під час селянських страйків двадцятирічної давнини, то робити те саме сьогодні з чужими товарами – тяжко виробленими в умовах воєнної економіки, оточеними відданістю сусідів-українців, зумовленою пам'яттю про Голодомор, – є скандальним. Хоча більшість з нас пам'ятає слова вірша Норвіда "Моя пісня" і виросла з пошаною до хліба, нам важко уявити шок від образу зерна, пролитого на землю в країні, яка бореться за фізичне виживання і несе на собі рану багатомільйонної гекатомби голоду.
Так, Україна сьогодні бореться за своє фізичне виживання – її поразка у війні з Російською Федерацією була б рівнозначна знищенню тієї частини української нації, яка не була б готова відмовитися від своєї власної, відмінної, все ще прозахідної та антиросійськи орієнтованої ідентичності. В омріяній Путіним новоросії на кожного непокірного і політично свідомого українця та українку чекатиме проскрипційний список, катівня або безіменна яма посеред поля. Це знає абсолютно кожен, хто не спав під камінням останні два роки.
Якщо станеться поразка України – а до цього ми докладаємося, повторюючи російську брехню, піддаючись захопленню націоналізмом або паралізуючи логістику держави, яка перебуває у стані війни, – настане хаос, який ми навіть не можемо собі уявити. Уже цитовані слова Губерта Ойдани: "Якщо Росія переможе і захопить більшу частину України, ми, як фермери, будемо врятовані" – це не лише підле знущання над трагедією українського народу, але водночас вираз політичної сліпоти, для опису якої в словнику культурної людини знайдеться небагато адекватних термінів. Якби це було відображенням класової свідомості польських селян – я щиро сподіваюся, що це не так – це було б дуже поганим передвістям для нас.
Якщо сьогодні стимульована Мінськом міграція людей з глобального Півдня, історична брехня, яка поширюється про Польщу, економічні потрясіння на ринках, що змінюються один за одним, галопуюча інфляція, протести фермерів, соціальна поляризація, гра Москви в екстремістські угруповання, то можна сміливо стверджувати: Кремль ще навіть не починав грати з нами в ігри.
Із крахом України російське керівництво розкрило б карти, на тлі яких наша нинішня ситуація виглядала б як гра в покер з вихованцями дитячого садка за сірники. Нещодавні заяви Путіна та публіцистика Дмитра Медведєва чорним по білому доводять, що Москва має найгірші наміри щодо нас: нібито саме ми триста років заважали "мирному" існуванню Росії із Заходом та іншими слов'янськими народами. Польська держава в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, є проблемою для кремлівського бачення світу – хто цього не розуміє, той сліпий, агент або корисний ідіот.
Ми живемо в час найбільшого випробування, з яким Польща та Європа зіткнулися за останні десятиліття. Сьогодні, через два роки після початку повномасштабної війни в Україні, після різанини в Бучі, Ірпені та Маріуполі, ми опинилися в критичній точці: Захід здається слабшим, ніж раніше, а ми самі загубилися в клубку суперечливих інтересів і розбіжностей з нашими сусідами. Немає простих відповідей на питання, які стоять перед нами сьогодні. Але, як писав Тадеуш Мазовецький, "питання, на які немає відповідей, вирішуються не поясненням, а ставленням до них".
Від нашого ставлення – яким настроям ми піддаємося, яку інформацію поширюємо, яким наративам довіряємо – залежить більше, ніж ми думаємо. Це особливо актуально зараз, коли традиційні медіа втрачають свій колишній статус, а інформаційна війна розпочалася всерйоз. Платформи соціальних мереж, такі як X, поступово перетворюються на гігантські цехи, де індустріально розводять брехню, маніпуляції та теорії змови. Ті, хто бажає нам найгіршого, досконало оволоділи мистецтвом їх використання. Тому критично важливою ресурсом, від якого залежить майбутнє цього фронту війни, є наша розсудливість, терпіння і збереження гостроти зору: хто є хто.
Україна платить кров'ю своїх найкращих людей за те, що війська недружньої країни знаходяться за сотні кілометрів від наших кордонів. Не всі наші інтереси мають збігатися, доки ми залишаємося одностайними в цьому фундаментальному питанні. Так, ми не завжди будемо чудово ладнати з Україною, і іноді між нами протікатиме молоко. Європа – це сума історичних травм наступних поколінь. Зрозуміло, що попереду нас чекає ще багато складних дискусій і суперечок – інтеграція нашого сусіда в європейські структури не відбудеться без зміни конкурентної позиції Польщі та дискусії про історію.
Але без незалежної, вільної і сильної України нам загрожує геополітична катастрофа в Європі, якої ми не бачили вже кілька поколінь. Неможливо уявити собі польські національні інтереси сьогодні без того, щоб Київ вижив, а Москва вишкірила ікла.
Автор – польський журналіст, редактор польського журналу "Więź" Кароль Грабіас
