"Испорченный некролог" прораба перестройки
Із часу розпаду срср про нього рідко згадували. Але як тільки помер, почалися розмови про те, що легендарний редактор "Огонька" Віталій Коротич (26 травня 1936 – 29 вересня 2025) – це агент КДБ "Январский". В інтернеті завирували протиріччя – від панегіриків до різкої критики.
У одній із телепередачі вразив висловлений, як діагноз, вираз, що той "кого ми читали і кого пам'ятаємо, хто помер, хто зіпсував собі некролог назавжди, так?". На запитання відповім, що в українських газетах некролога, як такого, й не було. Був меморіальний пост в газеті "Бульвар Гордона" про смерть Коротича.
Російський "Коммерсантъ" опублікував детальний матеріал про прощання з Коротичем на Николо-архангельському кладовищі і некролог, в якому він названий "легендарним головредом" і "прорабом перебудови".
"Радіо Свобода" (Російська служба) опублікувала некролог та добірку думок колег про його неоднозначну фігуру в історії журналістики.
На жаль, часто смерь дає змогу побачити все у справжньому світлі – і лише тоді починаєш дещо розуміти. Бо, як писав Сенека: "Правдиве і правдоподібне – різні речі. …Хочеш пересвідчитися, що це правда, - глянь, як то цілком по-іншому кожен живе про людські очі, а по-іншому – для себе".
Свого часу працюючи прокурором відділу нагляду за додержанням законів про національну безпеку прокуратури Харківської області, поділюся думками не тільки з приводу співпраці з КДБ та "зіпсованого некрологу", а й думками про роль цього "озброєного загону партії" в розвалі срср.
Упам’яті про Коротича залишився слід довгого ним захоплення, та серйозність обвинувачення відчуваю. Відкинувши паранойю на тему "він агент КДБ", не претендуючи на істину в останній інстанції, викажу своє бачення.
Мусимо визнати, що при всій публічності, його життєві стежки виявилися надто звивистими й покрученими.
Він не був одним із простої людської юрби. Народився в Києві у родині науковців. У 1959-му році закінчив з відзнакою Київський медінститут і захистив кандидатську дисертацію, але незабаром зрозумів, що його покликання – література. 1960-го, у 24 роки, він уже член Національної спілки письменників України, секретар її правлінь (1965–69, 1981–86) та СП СРСР (1981–91); головний редактор київських журналів "Ранок" (1966–67) і "Всесвіт" (1979–86). У травні 1986 року, неочікувано для багатьох і для самого Коротича, його призначили головним редактором журналу "Огоньок". Ймовірно, за рекомендацією Роберта Рождественського, хоча є й публікації про те, що він – кадидатура від КДБ.
Погоджуюся, що Коротич зіпсував собі некролог. Але ж некролог – це лише журналістська статя або повідомлення про смерть людини, яке містить стислий огляд її життя та діяльності. Зазвичай він не носить критичної інформації про померлого, акцент робиться на позитивних аспектах життя. І не по ньому (хоча й це важливо) оцінюють життя, досягнення та внесок померлої людини в суспільство.
Не берусь спростовувати, бо ж він сам підтверджував свою співпрацю з КДБ. Це не означає, що я хочу виставити Коротича як зразок доброчесності. Але його дії на посту редактора журналу, тобто "прораба перебудови", переконують мене в тому, що він не був "агентом" за переконанням.
Перш за все, впадає в око те, що був "завербований у 1963 році шляхом поступового залучення до негласної співпраці". Я цьому вірю і зовсім не дивуюсь, як багато інших.
Детально викладати такий спосіб було б занадто копіткою справою, але знати і вміти користуватися ним дуже важливо. Замість прямої пропозиції "працюй на нас", вербування відбувається етапами. Спочатку просять поділитися думкою про колег або розповісти новини, які не здавалися секретними. Коли людина вже фактично надала інформацію, її ставлять перед фактом: "Ви вже нам допомагаєте, давайте оформимо це офіційно". Часто на цьому етапі вже є накопичений компромат (сам факт негласного спілкування з КДБ міг зруйнувати репутацію).
Як те відбувалося у конкретному випадку, не впевнений, але серед публікацій є довідка від 1973 року про бесіди "Январского", з антиурядово налагодженими українськими письменниками і детальний аналіз поїздки Віталія Коротича в Канаду в 1965 році, який, цитата, сприяв процесу подальшого розкладання зарубіжних українських націоналістичних організацій.
Фрагмент з книги Коротича від першої особи: "Ще в 1967 і шістдесят дев'ятих роках, коли ЮНЕСКО надавала мені свої стипендії, ласкаві дебешні хлопці вилися навкруги зграями. Тоді я якось вивернувся, ні на кого не накапав, не заклав жодного емігранта. Хоч зіграти дурня було зовсім непросто".
Співпраця з КДБ мене у даному разі цікавить, але не є основною. Важливі лише факти. А факти свідчать про те, що журнал "Огоньок" сколихнув зомбовану комуністичною пропогандою людську масу. І сколихнув так, що "перебудова", яку задумав Горбачов, переросла в "цунамі", який розвалив СРСР. Що сталося після цього, то вже інше питання. На цю тему ще й досі серйозні бої йдуть у соцмережах. Вбитих немає, але багато поранених в голову.
Недарма кажуть: хто володіє інформацією, той володіє всім. Штатних працівників КДБ було понад 480 тисяч осіб, скільки було позаштатних інформаторів, взагалі достовірно невідомо. Андропов, який керував з 1967 по 1982 роки, створив самостійний 12-й відділ, який займався прослуховуванням телефонів і приміщень, та підпорядкував його безпосередньо главі КДБ, тобто собі. Визріває думка, яку варто висловити.
У той час все було пронизано щупальцями КДБ. Наведу доказ. 1980-го, тільки-но став працювати слідчим прокуратури у Чугуївському районі, піднімаю слухавку телефону і чую розмову. Звичайно, не етично підслухувати, проте розмова викликала інтерес тим, що почув її з самого початку. Відрекомендовувавшись працівником КДБ, абонент розмовляє з головою сільської ради і цікавиться характеристикою на доярку, яка за туристичною путівкою мала виїхати до однієї з країн соціалістичного табору. Розмова була короткою, тому що співрозмовниця надала схвальну характеристику претендентці.
Дослухавши, відчуваючи, що вона ось-ось закінчується, встряю в розмову, відрекомендовуюсь і кажу, що це ж не нормально, коли ось так легко можна почути розмови працівників такої поважної організації.
Із іронічною тональністю в голосі працівник КДБ відповів, що, на жаль, така реальність і такий зв’язок...
Подумайте самі: якщо просту доярку не випускали для туристичної поїздки, то чи могло таке бути без участі КДБ стипендіату ЮНЕСКО?
В жовтні 1986-го посвідчення прокурора району мені в числі інших новопризначених вручав прокурор республіки П. Г. Осипенко. Привітав із призначенням і розповів, що тільки-но був у ЦК Компартії України, де якраз розглядалося питання боротьби з нетрудовими доходами. Почав запевняти нас, що партія прийняла рішення про таку боротьбу й вона буде не тимчасовою, як якась чергова кампанія, що це "всерйоз і надовго". Мовляв, тепер пильнуватимемо особливо суворо, доки зло не вирвемо з корінням, і що в цій боротьбі ми, новопризначені прокурори, маємо показати приклад, що держава й начальство покладає на нас надії в цій боротьбі.
Згадав і про арешт першого секретаря Великобурлуцького райкому партії, куди саме мене призначали прокурором. Наголосив, що, мовляв, немає недоторканних у партії, додавши, що з лав прокурорських теж уже заарештували двох слідчих. Це була правда: двоє слідчих були арештовані.
Сказав, що це тільки початок боротьби, ми ще знайдемо хабарника прокурора і не просто арештуємо, а розстріляємо.
Так із перших вуст я почув перспективи боротьби. Одна частина моєї душі вбирала ті слова й вірила їм, розуміла, що таку боротьбу потрібно вести. Але щодо рострілу… Невже це вже воля ЦК КПУ, з наради якого він повернувся? Уже ж видно було результати горбачовської антиалкогольної компанії та боротьби з нетрудовими доходами. А прокурор про "всерйоз та надовго" і про розстріл говорить… Подумалось: "Боже ж ти мій! Невже вони й горбачовську перебудову будуть розстрілами непокірних впроваджувати!? Невже до цього йдеться!?".
Зізнаймося, що тепер ми навіть можемо посміятися з цього, бо ж усе цілком змінилося. Час показав, що їхній розум був так само обмежений, як і їхня влада. Не виконували партійці вимог Горбачова, бо не могли второпати їх і пояснити простому народу, бо й самі вони цього, як слід, не розуміли. А оскільки ж діяти необхідно, бо це неодмінна основа існування, то діяли на свій розсуд і могли б розстрілювати.
Країна зачитувалась "Огоньком" та "Московськими новинами", і цього не забути і не перекреслити співпрацею Коротича з КДБ. Лімітований на той час журнал я передплачував, а газет приходило тільки три примірники на район. Одну газету забирали до районного комітету партії, другу я, користуючись службовим становищем, прямо з районного відділку зв’язку брав для себе. Перечитував сам, давав почитати іншим і відправляв друзям до Харкова, де ці видання теж нелегко було дістати.
Саме той "Огоньок" багатьом відкрив довоєнну сторінку життя з її трагедіями, голодоморами, репресіями, непомірно низьким рівнем життя, особливо селян, з малоосвіченою і малокультурною інтелігенцією, егоїстичною владою.
Партійна організація прокуратури району була "сильна". Члени партії – прокурор, слідчий, помічник прокурора, водій і навіть наша прибиральниця Карлівна, у минулому передова доярка, орденоносець. Її батько, чех за національністю, у 1937-му був репресований. Брала і вона в мене почитати "Огоньок". Прочитане перевернуло її свідомість.
Якось заходить до кабінету і, немов шукаючи підтримки, не дуже сміливо говорить, що написала заяву про вихід з партії. Вислухав її. Не відговорював. Проте як член районного комітету партії розумів, що з цього приводу буде неприємна розмова з "товаришами", тому прямо їй сказав: "Повірте, скоро партія сама розвалиться". У відповідь: "Та нехай розвалюється. А сплачувати внески я більше не буду. Лише тепер відкрились очі...". На схилі літ зрозуміла хибність тієї "політграмоти" проста жінка, що виросла без батька, передова в районі доярка, потім пенсіонерка, наша прибиральниця Карлівна.
Відкрились очі, і не пробачила вона владі смерть свого батька – Карела Градського та того, як партійна влада зомбувала її так, що ніби свідомо донька "ворога народу" стала комуністкою. Уже працюючи у відділі нагляду за додержанням законів про національну безпеку прокуратури області, я посприяв їй у можливості ознайомитися з матеріалами батькової справи, якого розстріляли лише за те, що необережно похвалив добротні дороги на своїй батьківщині – в Чехії. Обвинувачення ґрунтувалось виключно на свідченні одного-єдиного донощика. Мабуть, відчували, боялись тодішні можновладці, що народ зрозуміє: людство пішло торованою дорогою, а ми – манівцями.
Працюючи прокурором району, відчував, який вплив мав журнал на працівників прокуратури області. Тоді в №30 за 1989 рік, під рубрикою "Перестройка – проверка делом" опублікована стаття спеціального кореспондента О. Болотова "Реванш" (Несколько штрихов из жизни прокурора районного масштаба).
Йшла розповідь про прокурора Московського района міста Харкова Ю.О. Гайсинського. Він разом з колективом підпорядкованої йому прокуратури, зробив виклик тодішній владі, направивши до Президії Верховної Ради СРСР листа на підтримку ідеї спорудження пам’тника жертвам сталінських репресій, та приймав активну участь в роботі Харківського відділення історико-просвітницького товариства "Меморіал". За що його намагались звільнити з посади.
Повідомлялося і про те, що Ю.О. Гайсинський, беручи участь у виборах як кандидат у депутати Верховної Ради СРСР, напередодні голосування, зняв свою кандидатуру на користь Віталія Коротича – головного редактора журналу. Таким чином В. Коротич заручився не тільки негласною підтримкою Горбачова і Яковлєва, а й став захищений мандатом депутата Верховної Ради СРСР.
В умовах "перебудови" та "гласности", під впливом публікації в журналі "Огонёк", Генеральний прокурор СРСР О.Я. Сухарєв не дав згоди на звільнення Ю.О. Гайсинського, який уже 1990 року став Народним депутатом України. Був головою Тимчасової парламентської комісії з розслідування подій, пов’язаних із заколотом ГКЧП. 30 серпня 1991 року, зробив доповідь на засіданні Президії Верховної ради і від імені комісії подав проект Указу про заборону діяльності Комуністичної партії та націоналізації майна КПРС-КПУ на території України.
До речі, він в інтерв’ю "Історічній правді" визнавав: "Одна помилка, яка була скоєна комісією, явна, на мій погляд, — це те, що і я винен у цьому, – частина членів комісії запропонувала оприлюднити дані секретних агентів КДБ, і принаймні, якщо не публікувати їх, щоб не було там громадянської війни, а щоб заборонити їм… Ознайомити з цими списками хоча б членів комісії чи депутатів скажімо, бути депутатами Верховної Ради, і обіймати якісь певні посади в уряді, державній службі. Голоси комісії розділились.
Марчук, якого ми тим часом допитували, категорично говорив – проти, бо мовляв таємними агентами ставали іноді під примусом, внаслідок шантажу. Деякі йшли, звісно, і з доброї волі. І всіх, мовляв, не можна одним мирром мазати. Можливо, ці аргументи... напевно ці аргументи вплинули, і я, який мав ухвалити врешті-решт рішення, вирішив, що ми не цікавитимемося цими списками, а тепер, я думаю, це була помилка, тому що... Ви дивіться... Ось я аналізую іноді зовсім неадекватну, неадекватну поведінку різних депутатів, різних політичних сил, у ситуаціях цілком очевидних. І мені спадає на думку, – а чи не пояснюється це тим, що вони просто бояться, що вони колись, – чи через слабкість, чи ще через щось інше, — стали, підписали цю угоду про співпрацю як сексоти, а тепер бояться цього і приймають таке…".
Потім Юрій Олександрович Гайсинський працював Першим заступником Генерального прокурора України, прокурором Києва та Київської області.
1994 року з посади прокурора району я перейшов працювати прокурором відділу прокуратури області з нагляду за додержанням законів про національну безпеку, який в основному перевіряв законність порушення та розслідування кримінальних справ слідчим відділом СБУ, тож дещо знаю про специфіку і цієї роботи.
Пригадую, що, працюючи в цьому відділі, про свою посаду розповів товаришеві дитинства, на той час голові радгоспу, то він на слово не повірив, що може існувати нагляд за СБУ – колишнім КДБ, довелося показувати посвідчення.
У ті роки йшло перетворення "силового" обличчя спецслужби у правовий формат деполітизованої структури демократичного суспільства. Адже слідство в системі СБУ — це той відділ, у якому змикаються основні результати роботи всіх підрозділів щодо протидії розвідувально-підривній діяльності, тероризму, корупції та організованої злочинності, іншим протиправним діям, що створюють загрозу життєво важливим інтересам України. І якщо виявлення цих фактів здебільшого ведеться таємними методами, то розслідування кримінальних справ, а тим більше їхній судовий розгляд – це вже публічний результат, і по ньому судять про результати роботи всієї Служби.
Не простий то був час: суміш нового й старого. А ми ж то бачили, ми активно жили в тому часі! Відчувши непевність влади, відсутність твердої віри в правову політичну форму, приваблені жадобою швидкого збагачення, політичної кар’єри, особистого успіху, гору часто брали ті, хто не гребували прихопити від "державного пирога" та скористатися і відсутністю кордону, і слабкістю митної служби. Бували й між нами суперечки з приводу, хто ж винен у розвалі Союзу.
Доходило до смішного. Співробітники СБУ обвинувачували прокуратуру, яка не забезпечила найвищий нагляд за додержанням законів, а я, в свою чергу, їх за те, що не забезпечили безпеку держави. Сходились на тому, що, мабуть, той розвал був закономірним.
Але й закономірності теж вибудовують люди. Можливо, комусь це видасться дивним, та хочу подати значення колишнього Комітету державної безпеки не в негативній, а в "позитивній" ролі щодо розвалу срср.
Закулісні оборудки щодо цього привідкрив В. Полторанін (російський журналіст і політик, який обіймав вищі державні посади при першому президенті Росії Борисі Єльцині) у своїй книзі "Власть в тротиловом эквиваленте".
Автор вказує, що єврей Ю. В. Андропов протегував і Б.М. Єльцину. А того теж Бог не обділив хитрістю і підступністю, і, маючи бажання, він міг за їх допомогою нейтралізувати інтриги бюрократії, розділяючи і владарюючи. Це потім Борис Миколайович з успіхом робив на президентській посаді.
У цій же книзі автор розшифровує абревіатуру КГБ як "Комитет Государственного Беспредела" і, не вказуючи на це прямо, підводить до висновку, що саме хлопці з "контори" готували розвал СРСР. А зробити все це їм було надто просто: досить дезорганізувати управління економікою та обрушити фінансову систему і зробити це не десантом із-за кордону, а руками керівників самої держави.
Діяльність Ю.В. Андропова теж під питанням. У багатьох публікаціях його називають одним із найзагадковіших керівників Луб’янки і, як виявилося, з найбільш відшліфованою, "лакованою" біографією. Уже з призначенням його головою КДБ 1967 року ходили чутки, що голова могутньої спецслужби приховує деякі факти свого походження. І досі, коли вже більше ста років з дня його народження, не припиняються суперечки про те, що мав намір зробити Андропов, якби прожив довше, і в якому напрямку він би повів країну. Багато таких, котрі впевнені, що він провів би всі необхідні економічні реформи, не зруйнувавши СРСР.
Не розумію, чому багато людей покладало на нього такі великі надії. Адже країну очолила людина, яку, якби не була членом Політбюро, давно б перевели на інвалідність. Дарма було чекати плідної державницької праці від людини такого похилого віку, коли всі здібності вже ослаблені. Ні економістом, ні практиком господарювання він не був. А взявши владу, мрію про яку так довго виношував, він не зупинився б ні перед чим.
В Інтернеті вичитав: "Про угорське повстання і роль Андропова в його придушенні написано досить багато. Головний урок, засвоєний ним в Угорщині, був простий. Він побачив, як легко комуністична партія може втратити владу над країною, якщо лиш дозволить ослабити ідеологічний контроль, цензуру, якщо зникне страх. Головне – не давати свободи".
Раїса Максимівна Горбачова говорила: " Страшно згадувати, але на похоронах Андропова я бачила й відверто щасливі обличчя. Хтось потай радів, не перестаючи плакати, але хто ж відрізнить сльози радості від сліз скорботи?".
Що було після його відходу в небуття та про протистояння Горбачова – Єльцина, нагадувати не потрібно. Проте саме Андропов кинув їх в історичний казан розвитку СРСР і заварив на їх взаємовідносинах таку круту кашу, що й дотепер її розхльобують.
Пригадую свої розмови з колишнім (другим з 1970 та першим в 1980-1991 р.р.) секретарем Харківського обкому партії В.П. Мисниченко (в обоймі партійного керівництва з 1963-го по 1991-й). До його посади додавалось членство в ЦК КПРС та КП України, депутатство в Верховній раді СРСР та України. Декілька разів був у зарубіжних поїздках з Горбачовим, дружив з Рижковим. Належав до верхівки тих, хто займаються цим давнім ремеслом –політикою! Тих, хто, за влучним висловом, "куховарили на політичній кухні", і не найгірше. З усіх перших секретарів області він був "біля вогню", який щоразу міг і обпекти, – найдовше.
Під час дії закону про декомунізацію можна було б не згадувати про колишнього партійного функціонера, проте він у мене визвав симпатію коли (на відміну від Коротича, про що буде далі), сказав: "Розумієте, я був про Путіна кращої думки, але коли Крим захопили, змінив погляд, перестав розуміти його. Ну як це так, ми ж слов’янські народи, старший і молодший брати, і так сталося, що захопив Крим, і все…".
Наведу фрагменти зі своєї книги "З дистанції часу" (Погляд на прожите та дещо із розмов колишніх прокурора району з першим секретарем обкому партії), видавництво "Майдан" 2015 року:
– Я вже не пам’ятаю, в якому це було році, здається, в 1976-му чи 1977-му, ми, секретарі обкомів, проходили місячні курси при ЦК КПРС у Москві. На тих курсах був і Єльцин. Ми тоді познайомились. Хоча у близьких стосунках не були. Єльцин поряд сидів. Та він навчання на курсах не добув. Його відкликали, бо першого секретаря Свердловського обкому партії Рябова забирали секретарем ЦК з оборони, а на його місце за рекомендацією Політбюро ЦК КПРС вибрали Б. М. Єльцина. По-моєму, тоді ще Андропова не було.
– Державою він тоді ще не керував, але ж він очолював КДБ і був членом Політбюро ЦК КПРС, і його слово в кадровій політиці було вагоме. І саме з кадрової політики, виводячи в політику таких, як Горбачов і Єльцин, він почав свою боротьбу за владу, за найвищий пост у державі. Йому було на кого і на що опиратися.
– В одній із публікацій колишній секретар Свердловського обкому партії Я. Рябов писав, що він перед призначенням Б. Єльцина на роботу завідувача відділу будівництва поцікавився у своїх друзів, які того добре знали, їхніми враженнями про претендента. Ті сказали, що він властолюбний, амбіційний, що ради кар’єри готовий переступити навіть через рідну матір. "А якщо йому дати завдання?" – запитав. Ті відповіли: "Він розіб’ється, але будь-яке завдання керівництва виконає". А ще, крім усього – п’янчуга.
— Так, цього вже не можна приховати — був чоловік питущий. Але я іще раз підводжу вас до висновку, який робить Полторанін: кадебісти своїми руками розвалили партію, а потім і державу.
– Ну ні, разом... (Сміємося.) Я тут зі своїм кадебістом сперечався, я йому: "Ех, ви розвалили!", а він мені: "Та ні, то ви розвали". Сходимось на тому, що таки разом.
– Хочу запитати вас про роль КДБ у партійній структурі при призначенні кадрів.
– Якщо коротко, то щоб біографія була чистою, позитивною, щоб не попався який-небудь злодюга. Безумовно, як то кажуть, промазали багато в чому. Я маю на увазі оцих всяких дисидентів, агентів впливу. Вистачало їх і серед верхівки влади. У Юрія Дроздова є книга "Записки начальника нелегальной разведки". Він пише, що коли вже Союз розвалився, то під час однієї з дружніх зустрічей за вечерею в ресторанчику американські розвідники необережно прохопилися: – Ви гарні хлопці. Ми знаємо, що у вас були успіхи, якими ви по праву пишаєтесь. Але мине час і ви ахнете, коли це буде розсекречено, яку агентуру мали ЦРУ і Держдепартамент у вас нагорі. От у цьому КДБ дало маху. А в своїх спогадах посол США в СРСР Дж. Метлок пише, що "перебудову" було проведено за розробкою ЦРУ. Ось так.
– Владиславе Петровичу, так то воно так, але все, про що ви кажете, аж ніяк не нове. Не нове воно і для вас. У своїй книзі ви задуєте, що на Верховній Раді СРСР ще 17 червня 1991 року голова КДБ Крючков охарактеризував перебудовчу реформу, як змову ЦРУ, проведену через "агентів впливу". Все, що тепер пишуть на цю тему, лише підтверджує його слова. Але ж ні він, ані його колеги прізвища тих "агентів впливу" не називають. Хіба вони не розуміли, не відслідковували? А проте вдавали, що нічого не можуть. Ось така тоді була КГБВДейка!".
Звичайно, я тоді знав не більше за інших і тепер, переглянувши на You Tube передачу "Смерть прораба горбачовської перебудови", дізнався, що головний редактор "Огонька" Віталій Коротич був у тісному зв’язку з секретарем ЦК КПРС О.М. Яковлєвим. До речі, йому теж приписують співпрацю з КДБ. В 1958-1959 роках стажувався в Колумбійському університеті. На стажуванні був в одній групі з співробітником КДБ Олегом Калугіним. Науковим керівником Яковлєва в США був Девід Трумен – автор концепції політичного плюралізму, один із знаних антикомуністів і політологів.
Коли Горбачов уже став Генеральним секретарем, тоді Яковлєв сказав: "А давайте ми зараз у порядку експерименту зробимо один журнал та одну газету, яким буде дозволено працювати без цензури". І саме тоді Коротич був запрошений головним редактором журналу. А покійний, теж видатний журналіст Єгор Володимирович Яковлєв був поставлений керувати газетою "Московські новини".
Наведу слова Ліона Фейхтванґера: "У політиці все стає ясним, коли врахувати, що роблять її не ті, хто офіційно нею керує. /.../ Ось вона, проблема державної зради. Невдалу спробу державного перевороту вважають державною зрадою, а якщо переворот удався – він уже правовий акт, породжує право і перетворює попередніх носіїв влади і права на державних злочинців".
Словом, під умілим керівництвом шеф-редактора (і його невидимих кураторів!) країну СРСР вдалося розвалити достатньо цивілізовано, без глобальних потрясінь і великих жертв.
Першим рішенням нового редактора стало прибрати з обкладинки ордени Леніна та гасло "Пролетарии всех стран, соединяйтесь!". На зауваження завідувача відділу пропаганди ЦК Миколи Севрука відповів:
"Ви ж не носите ордени щодня на лацкані пальта! Ми робимо масовий журнал, от розмістимо на обкладинці жіночі ніжки, а тут профіль Ілліча!".
Пізніше він писав: "Не можна робити газету, журнал, що завгодно на суцільному негативі й закликати до розмежувань і зведення порахунків. ...Є ж чимало способів доносити свою думку до людей, не викликаючи в них головного болю. … поєднати несумісні речі – радянську ідеологію і здоровий глузд".
В результаті комуністична партійна система, яка, крім таких одіозних її лідерів як Є. К. Лігачов, що звикла вірити Генеральному секретареві цк кпрс, не розуміючи до кінця хитромудрої його політики, проводили "перебудову" в намаганні побудувати, якщо не комунізм, то хоча б соціалізм з людським обличчям.
Доля – розмитий філософський термін і щодо Горбачова та прораба перебудови Коротича, то хоча їм не вдалось завершити перебудову (бо ж не вважаю, що вони хотіли розвалу СРСР), не справилися з розбудженою стихією мас і для них то була жахлива розв’язка, про яку вони навряд чи серйозно думали. Проте сьогодні я, українець, в своїй державі, оцінюю їх роль позитивно.
На цьому для мене позитивні моменти його діяльності закінчуються.
У 2011 році він виступав з публічною підтримкою влади Януковича і підписав так званий лист десятьох. Та це, як кажуть, ще тільки півбіди – не він один підтримував. Не намагаюся засуджувати чи виправдовувати, я тільки констатую той факт, що політику тих, хто правив і править нами, допоки що не можна назвати хоч більш-менш вдалою. Бо ж як і колись, так і тепер люди на вершині великої політки та влади роблять майже стільки ж підлоти, як і звичайні кримінальні злочинці, які силоміць відбирають у когось гроші. Але роблять її потай. Тому одразу ніхто не бере під сумнів їхніх вчинків. Свої злочинні дії вони прикривають політичною доцільністю і верзуть невідь-що всім легковажним, хто хоче їх слухати. А коли дізнаються правди, то здивовано запитують: "Чому ж ніхто раніше не розкрив нам очі, не сказав про це нічого?".
Та Коротич був не з тих, кому потрібно розкривати очі. Важко усвідомити і те, що з часу захоплення росією Криму Коротич висловлювався, що в цьому винна сама Україна. Ось цього, власне, я не схвалюю. Хоча щодо здачі Україною Криму й досі немає одностайної думки. Проте юристам добре відомий термін – "віктимність поведінки", і стверджувати, що Україна сама в цьому винна – це як стати на сторону гвалтівника і повірити, що його жертва сама винна, бо вона, мовляв, ходила в надто короткій спідниці та робити висновок, що він не може нести повної відповідальності за свої вчинки, бо схильний до них від природи.
Не чув, щоб він відкрито підтримував війну проти України, бо, як писав: "Світ сказився, судячи з усього, не сьогодні, не вчора й не позавчора", та зовсім не погоджуюсь, що Україна сама винна – хоча і це важливо в умовах, коли ведеться війна з московськими загарбниками.
Він висловлювався на підтримку політики Росії та Володимира Путіна, через що його ім'я було внесено до бази "Миротворець" із формулюванням "пропагандист російського шовінізму та російської імперської політики".
Не буду безапеляційно повчати, бо проживаючи в Одесі, ціную єврейський гумор стосовно того, що як тільки починаєш вважати себе розумнішим за інших, то одразу перестаєш розумнішати. Знаю, як важко виявити справжні причини того чи іншого вчинку, коли йдеться про людей незвичайних. Та ризикну взяти на себе сміливість сказати, що хоч Коротич майстерно володів словом і активно впливав на події, політиком він не був і заплутався у поглядах, хоча мав волю над своїми вчинками і повинен був розуміти, що діючи так, він не досягне нічого. Що ж може бути гіршим за те, що він пішов іншою дорогою? Характерним підтвердженням цього є його вірш "Переведіть мене через майдан", написаний 1971 року.
Наведу вибране з Інтернету: "Герой вірша — сліпий старий лірник просить перевести його через майдан "де все святкують, б’ються і воюють", де він був "дужим і нікчемним"… Він хоче пройти майдан і померти. …трагізм кінцівки — раніше лірник міг піти у поле, в тишу, а тепер йому нікуди йти навіть, щоб померти, і немає нікого, хто відгукнувся б на його прохання — він йде через площу один, і люди навколо навіть не помічають сліпого".
Павло Тичина був більш передбачливим, ще 1919 року написавши "На майдані коло церкви…". Саме на майдані творилась і, впевнений, що ще буде творитись нова історія України. А Коротич не був на ньому самостійним і свідомим учасником. Йому потрібно, щоб хтось зміг би перевести через майдан…
Та повернусь до "нічого крім правди". В публікації на Facebook натрапив: "… фігура Коротича цікавить нас більше як важлива фігура на шаховій дошці Системи на зламі різних епох, яку ця Система вдало використала в своїй грі. … Його тихенько відсунули від справ, пообіцявши життя і недоторканість. А точніше, дозволили доживати свої роки десь на теплій підмосковній дачі...".
Останні роки він жив і працював у Москві та мав російське громадянство (українського паспорта в нього, за його власним зізнанням, не було). Пішов з посади головного редактора "Огонька" після серпневого путчу 1991 року.
Критично відношусь до того, що його використали і тихенько відсунули. Читав, що: "Під час серпневого путчу вирішив не повертатися до Москви, за що своїми колегами за рішенням журналістських зборів "Огонька" звільнений з посади головного редактора з формулюванням: "за виявлене боягузтво". Звичайно, він не зізнався б так легко в цьому і оцініть, як, випрадовуючи себе, сказав про це, не одразу після путчу, а в інтерв’ю газеті "День" 2005 року:
– Я знав, як працює державний механізм. Я знав, що робиться. Я бачив Єльцина. Але я не міг працювати з президентом, який — пардон — справляє нужду на колеса урядового літака. По-друге, я не міг бути з крадіями. Я не кажу, що мені не потрібні були гроші. Але все своє життя я заробляв їх у чесний спосіб, а відтак брати участь у тому розподілі багатства я не хотів.
Декілька років він жив у США, де викладав, після чого повернувся до Києва. Очолював редакційну раду газети "Бульвар Гордона". На питання, навіщо він повернувся, відповів: "Я вдячний Америці за те, що вона дала мені можливість заробити достатньо, щоб жити, де хочеться. А комфортніше мені у країні рідної мови". На жаль, комфортніше йому стало в країні агресора. Як же назвати це? Засліпленням чи простим пристосуванством? Але чи допломожуть назви!...
"Часи не вибирають, у них живуть і помирають", – сказав колись поет. І це незаперечна істина. Кажуть, що Бенджамін Франклін (1706-1790), один із батьків-засновників США, портрет якого є на стодоларовій купюрі, перед смертю написав власний некролог як частину свого вірша-пародії. Він написав його у 1771 році, але це був не справжній некролог, а жартівливий вірш, де він імітував, ніби його поховали.
Аж ніяк не порівнюю Віталія Коротича з Бенджаміном Франкліном, але, за словами Ціцерона: "Безперечно, людина у своїй душі леліє якісь надії на безсмертя і не обмежує свої думок і мрій тісними рамками, якими окреслено її життя".
Хоч як це сумно, але з часом те, що колись було сміливим і свіжим, забувається і навіть ігнорується. Мабуть, розуміючи, що після смерті його в покої не залишать, ще 2011 року у видавництві "Фоліо", Харків, видав книгу "Цілком особисте (Приватні листи до Дмитра Кременя)". Мене вона привабила вишуканістю мови лауреатів найбільш престижної в Україні літературної премії ім. Т.Г. Шевченко.
Кожен це оцінить по-своєму і бажано щоб зробили висновок: "…Про мене вони можуть писати, що завгодно, – в мене давній імунітет, звикнув, та й все одно це на рівні лайки, в них нічого немає такого, від чого мав би я ховатись... Повірте, я настільки розумію їхні безсилість і бажання виглядати значущими, що аж забавляюсь. …патріотизм і цілування начальства у різні місця – суть не те саме, а ще я сказав, що в мене патріотизм не державний, а приватний, бо моє уявлення про Батьківщину з політичними кордонами не співпадає".
"Як кажуть актори, "Короля грає оточення" і якщо ти не вартий поваги, то – пнись, не пнись… Вони хотіли бачити мене таким собі. …а я хочу бути виключно самим собою…, … життєвий досвід навчив мене, що бути самим собою, навіть незалежним, можна в широкому фаховому колі, практично всюди. Крім професійного політикуму. Моя доля вписалася у контекст ще тисяч доль і я зрозумів, що нема чого комизитись, треба напрацьовувати собі ціну й попри всі незалежності й мрії про них берегти власну незалежність над усе. …Ніколи не був певен в абсолютної точності булгаковської формули ("Нічого в них не просіть – самі дадуть"), але так якось воно виходило у стосунках з можновладцями. …Знав, що можу впасти, й підстелив собі. На старті міг я по праву дужого, і навіть зухвалим був саме тоді, коли на старті ламалося чимало моїх однолітків. ...у системі, де ми виховувалися й жили, треба спершу збудувати охоронну стіну навколо себе, а тоді вже визирати з-за неї. Дай Боже, щоб… Не довелося скуштувати подібної філософії. Хоча мені все це допомагало. …Важко було звикати до системи…. І як я до неї так і не звикнув! .. там для мене було не багато людей, яких я міг би шанувати беззастережно. …Мені не треба було метушитися, комусь там постійно догоджуючи й потім так само постійно виправдовувати самого себе. …Не те, щоб я був гірший чи ліпший від інших – просто моє уявлення… Чимось різнилося від чийогось іще. З літами я втрачаю здатність до засудження будь-кого, надто тих, хто старший за мене. Зате набуваю здатність жаліти й шкодую, що вона прийшла пізно".
А щодо політики, якої не можна оминути, то він наводив вислів Павла Загребельного: "Що з нами відбувається? Ми мовби новонароджені діти. Самі не знаємо, чого нам хочеться, куди йти, як жити далі. Є пробудження до мислі, але немає мислі. Є спонука до дії, але немає дії. Тоді що це? Життя? Ні, це божевілля, на яке ми не знаємо, де копати зілля".
Продовжував своє: "Зараз, коли вже життя минуло, й держава в нас інша, я дивлюсь і вже навіть не дивуюсь, що… Мрія про справедливість, яка надихає й виснажує українські фантазії вже не одне століття поспіль, відсувається все далі. …малокомпетентна влада все більше відстає від рівня власного ж народу. Прикро, бо розумні люди все ж таки мають вчитися швидше. …Замість того, щоб єднати людей довкруг ідеї незалежності й спільної справи, їх сортують і пересортовують. …"Свій", "Своя". Тут є щось на рівні рефлексу, як в собак, які обнюхуються і після цього – чи беруть до зграї, чи не беруть. ...в нас не відпрацювався демократичний спосіб "соціального ліфту", підйому нагору наймудріших і найбільше авторитетних. ...і точно знаю, що бардак в Україні триватиме, бо того самого національного лідера, якого бракує з дня Незалежності, все ще Україні не світить при будь-якому результаті".
Від себе додам, що це ж не нове в нашій Історії. За гетьманування Івана Виговського, 11 вересня 1659 року, у містечку Германівці було скликано козацьку Чорну раду, на яку прибули два ворогуючі табори – І. Виговського та Івана Сірка з Юрієм Хмельницьким. В результаті суперечок між таборами, Чорна рада перетворилася в міжусобну битву, у якій загинули полковники-дипломати Прокіп Верещака і Степан Сулима. На цій Чорній раді Виговського було скинуто з гетьманства, що поклало початок періоду загального державного занепаду та кровопролитних воєн на території України, що відомий під назвою Руїна.
Хіба можна заперечити словам Коротича: "Дивний ми народ, українці. .. Після всіх переворотів (майданів) і докорінних пертурбацій з’ясовується, що обіцяного раю земного (покращення вже сьогодні) знову не вистачило на всіх…. (Одразу починають критикувати) …Чи це від застарілого почуття меншовартості, від розуміння, що нас нещасних, так товчуть, а тут комусь ще й самокритики забажалось? …вдаючи, що це, принаймні, виглядає, як тверезий погляд на обговорення достоїнств і недоліків свого народу. …Нічого, ми такі, як є, і Україна, така, яку ми здобули після довгих років її поневолення. Якось воно буде…. Дивна ми нація, але іншої нам Бог не дав".
Я не державний діяч і дивлячись на речі, намагаюсь дати їм просте пояснення. Демократія, як я її розумію, це, крім загального розвитку, розвиток і кожної особистості. А з цим у нас ще ой як далеко! Проте, як сказав "прораб перебудови" в свої кращі часи: "Мрію, щоб відновилася в Україні гонориста людська порода, власна гідність у всьому діапазоні – від княжої до козацької…".
Саме за це й боронять її Збройні Сили України!
