Номинант Global Teacher Prize, учитель истории Владислав Кронгауз: Новое поколение детей нужно учить иначе

Місто адаптується до прифронтових реалій: наразі у Харкові функціонує 4 підземні школи та метрошкола. У розпал основної сесії Національного мультипредметного тесту місто також намагається забезпечити учнів безпечними умовами складання іспиту: для НМТ без переривання на повітряні тривоги до Харкова їдуть навіть учні з сусідніх областей.

Переваги та недоліки НМТ, перспективи повернення до проведення зовнішнього незалежного оцінювання, нові підходи до викладання, які з’являються під впливом технічного прогресу, та освітньої реформи Нової української школи, проблеми, з якими стикаються харківські вчителі під час дистанційної освіти та особливості викладання історії сучасним школярам, в інтерв'ю виданню "Думка” розповів учитель історії, фіналіст національної премії Global Teacher Prize Ukraine 2024 року Владислав Кронгауз.

Чи плануєте Ви цього року повторно номінуватись на премію Global Teacher Prize Ukraine?

- Річ у тім, що в разі, якщо ти став фіналістом, ти вже не маєш можливості подаватися повторно. Це найвища планка, якої можна було досягнути: або перемога, або фіналіст. Однак є дуже багато нових можливостей, тож будемо брати участь в нових конкурсах і випробуваннях.

Як Ви оцінюєте складність питань НМТ з історії цього року?

- Річ у тім, що ключове завдання тесту – перевірити рівень сформованості навчальних компетентностей, тобто наскільки дитина володіє хронологічною компетентністю, уміє визначати послідовність подій в часі, себто ключові моменти, які стосуються кожного конкретного історичного періоду. На жаль, спостерігаємо, що, по-перше, тести нерівнозначні - одна сесія може бути більш складною, інша достатньо легкою. Є непоодинокі випадки, коли дитина старанно готується, начебто вже демонструє гарні результати, претендуючи на відмінний результат, а потім щось стається тоді, коли ставлять запитання, які абсолютно нічого не перевіряють, і виникає питання, для чого вони взагалі були включені до цього переліку. Останнім часом взагалі спостерігається думка, що, на відміну від ЗНО, як це було, коли в один день усі приходили й складали, необхідно постійно вигадувати нові запитання. У мене складається враження, що укладачі тестів уже виснажилися інтелектуально, щоб вигадувати тести, якими можна перевіряти знання дітей. Вони просто вже намагаються вставляти запитання навіть не фактологічного характеру, а щось другорядне й абсолютно не потрібне, як на мене.

Чи траплялися Вам цього року некоректні питання на НМТ з історії?

- Наприклад, одне із завдань, яке зустрілося нам на одній з сесій - обрати зображення, на якому відтворена репродукція козацької чайки. Подані декілька кораблів, і необхідно визначити, який з цих кораблів є зображенням козацької чайки. Однак, мабуть, один із найбільш резонансних випадків – це тоді, коли в запитання було включено постать Василя Порика - вихідця з Кіровоградщини, уродженця маленького містечка Бобринець на Кіровоградщині, який в роки Другої світової війни воював у складі французьких дивізій. Насправді якщо ми говоримо про шкільний курс, про це питання вчителі говорять в межах двох-трьох речень, тому що загалом не вистачає часу, щоб детально про це говорити. Я трішки розумію навіщо це запитання було включено, оскільки це перевірка, наскільки дитина, наприклад, орієнтується в тому, що українці воювали не тільки в лавах Червоної армії та націоналістичних формувань, але й в лавах інших військових дивізій, підрозділів, які існували в роки Другої світової війни. Проте, хоч постать Порика й включена в програму, вона не є для нас надзвичайно важливою. На мою думку, тут важливо сформувати у дітей розуміння, що географія участі українців в роки Другої світової війни була великою, але не чіплятися до якоїсь конкретної постаті. Також є ще одна проблема. У нас на сьогодні вкотре проводиться національний мультипредметний тест, але до нього не існує програми підготовки. Тобто це програма ЗНО, і там визначаються тільки ті чи інші теми, які будуть включені в тестування. І, до речі, якщо минулого року дітям повідомили про те, що це будуть запитання, починаючи від раннього нового часу до сучасності, то цього навчального року діти починали готуватися за тим самим сценарієм, а потім десь наприкінці першого семестру їм повідомили, що це буде курс повністю. Тобто ми повернулися фактично до формату ЗНО, але вкороченого до рівня національного мультипредметного тесту за кількістю запитань.

Чи є різниця між складністю запитань цьогорічного НМТ від попередніх років?

- Різниці, як такої, немає. Єдине, що вони комбінують деякі запитання торічних тестів ЗНО, і, до речі, це дуже гарний варіант. У мене взагалі склалося враження, що якщо ми не можемо забезпечити якісні запитання для НМТ, то чому б не повертатися до вже перевірених тестових запитань, які були в різні роки, коли діти складали Зовнішнє незалежне оцінювання. Навіть якщо дитина самостійно готується та проходить усі викладені сесії, починаючи з 2012 року, нічого страшного не буде в тому, що вони будуть повторюватися. Насправді ми дещо перебільшуємо сенс НМТ або ЗНО. Це фактично можливість навчатися в університеті, тому великої прив'язки до школи я б тут не робив. Як на мене, логічно було б зробити це не випускними іспитами, а щоб це було умовою, підставою для вступу. Щоб ми, учителі, адміністрація закладу освіти, школа в цілому, не прив'язувалися до того, як діти складають цей тест. Ані для кого не секрет, що, за логікою, вчитель, який викладає у випускному класі, незалежно від предмета, несе своєрідну відповідальність за той бал, який буде ставити наприкінці 11 класу, але за матеріалом програми саме 11 класу, як це має бути. Водночас існує позаголосне правило, що ти маєш поставити таку оцінку, на яку дитина потенційно має написати цей тест. Тут відповідальність колективна, бо якщо, наприклад, упродовж 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11 класу дитина змінювала місце навчання, змінювався вчитель, або складались інші обставини, це означає, що весь 11 клас вчитель, замість того, щоб працювати за програмою, яка передбачена в 11 класі, має повертатися до вивчення курсу 5-11 класу та повністю повторювати цей весь компонент. Тоді виникає проблема, що для дітей формуються уявлення про важливі предмети та неважливі предмети. Вочевидь, тут починаються пропуски занять, тому що в паніці батьки починають наймати купу репетиторів, бо дитина нічого не пам'ятає з курсу минулих років. Дуже багато є суперечностей. Натомість чи можемо ми відмовитися від НМТ наразі? Ні, тому що це єдиний, мабуть, наразі об'єктивний спосіб для того, щоб діти могли вступати до закладів освіти.

Чи не забагато стресу викликає НМТ у школярів? Чи не забагато вимог до тестування?

- Тут треба повернутися до причини, чому ми перейшли з ЗНО до НМТ. На території України почалось повномасштабне вторгнення, тому немає можливості розтягувати один день на один предмет. Наприклад, якщо ми візьмемо наше місто Харків, то ми можемо забезпечити проведення такої сесії тільки в спеціальних укриттях. У нас їх не вистачить для того, щоб діти в один день прийшли й написали ці предмети. Якщо ж це будуть декілька сесій, то це нічим не буде відрізнятися. Єдине, що це питання безпеки, по-перше, а з іншого боку є такі відповіді дітей, коли вони кажуть: "Ну я от за один раз відстрілявся, я тепер вільний, слава Богу, я тепер можу про це забути”. Позиції можуть бути різні. Інше питання, що якщо ми говоримо про нові підходи до навчання та освіти, важливо простежувати взаємозв'язки між предметами, які складаються. Можливо, завдання повинні навіть інтегруватися між собою. Тоді ми можемо говорити вже про якусь логіку, адже відокремлено вивчати, наприклад, літературу, від мови якось нелогічно, як на мене. Ба більше, наразі є дуже багато змін, які пропонуються для реформи старшої академічної школи, профільних закладів освіти, які будуть впроваджуватись з 2027 року. У нас наразі в Харкові завершено підготовку до цієї реформи. До речі, вже є заклади освіти, які відчули пониження ступеня. Це 9-річні заклади освіти, які перетворилися на гімназії та ліцеї. Наразі Харківська обласна військова адміністрація опублікувала принаймні проєкт, як будуть реформуватися заклади освіти: якщо це профільний академічний заклад освіти, то він, звичайно, не може бути в такій кількості, скільки наразі ми маємо ліцеїв, тому буде відбуватися зменшення їх кількості, укрупнення, враховуючи ту тенденцію, що кількість дітей в області зменшилася. Будемо дивитися.

До речі, якщо подивитися типову програму цих профільних класів, там дуже багато відмінностей. Це може бути своєрідною підготовкою дитини до того, щоб вона успішно складала ці мультипредметні тести чи Зовнішнє незалежне оцінювання, тому що передбачається, що після 9 класу можна буде обрати профіль. Начебто й зараз є старші профільні класи, однак їхня сутність полягає в тому, що там просто на певну кількість годин більше профільного предмета. Натомість у типовій програмі старшої академічної профільної освіти пропонується велика кількість спецкурсів, які можуть підсилювати профіль. Але у нас зберігається ще одна проблема – це низький рівень профорієнтації. Наразі діти не зовсім розуміють, чим вони хочуть займатися. Це, у принципі, зрозуміло, бо статистика до початку повномасштабки, і, мабуть, навіть до початку пандемії, показувала, що всі хотіли бути юристами, менеджерами з туризму. Зараз, коли ринок праці змінився, вони починають замислюватися, ким усе ж таки мені працювати. Спроби вступати на спеціальність IT залишаються, але мені здається, що у нас є ця проблема, коли діти, навіть успішно склавши ЗНО або НМТ, на другому-третьому курсі відчувають, що, мабуть, вони обрали щось не те, і починають цей шлях спочатку.

Як можна підвищити рівень профорієнтації у школярів?

- Я думаю, що це буде покладено на заклади освіти. Вочевидь, нам знову повідомлять про те, що вчителі проводять з дітьми найбільшу кількість часу, тож можуть бути організовані якісь позакласні заходи. Однак центр зайнятості ще років, мабуть, 10 тому починав дуже цікавий проєкт з профорієнтації дітей. До того ж це наскрізна профорієнтація, починаючи з першого класу. Такий проєкт відбувався в деяких закладах освіти. Наприклад, в Європі є окрема спеціальність – педагогічний порадник, людина, яка займається безпосередньо цим. Буквально нещодавно з'явився анонс від Міністерства освіти і науки про те, що в нас у штаті теж можуть з'явитися порадники, які будуть безпосередньо займатися профорієнтаційною діяльністю. Однак робити це дистанційно дуже важко, оскільки відбувається відвикання від класичного підходу до навчання, і лінощі також мають місце. Це стосується не тільки дітей, а всіх учасників освітнього процесу, у тому числі й колег.

Чи можливе повернення до формату ЗНО, чи варто продовжувати практику НМТ, можливо, з певними коригуваннями?

- Якщо доопрацювати моделі НМТ, то це непогано. Можливо, зробити перерви для того, щоб можна було це якісно робити. До речі, аж ніяк не всі області забезпечують можливість проведення цих сесій в безпечних просторах. Ми отримували рекомендації від Українського центру якості освіти, де було зазначено, щоб діти брали з собою якісь теплі речі на випадок, якщо будуть повітряні тривоги, щоб вони в них спускалися в укриття. Також була інформація від Департаменту освіти Харківської міської ради, де було зазначено, що кількість охочих складати НМТ у нас цього навчального року збільшилася внаслідок того, що діти не будуть перериватися на перерву. Тобто до Харківської області, до міста Харкова безпосередньо приїхали діти навіть із Полтавської, Сумської області, щоб успішно скласти ці сесії, не перериваючись на тривоги. Ми подаємо такі приклади, мені здається, першими, у питаннях безпеки та інноваційних підходів до навчання в умовах воєнного стану. Єдине, що відмовлятися від такої версії, як незалежне оцінювання ми не можемо, оскільки це спосіб запобігання корупційних ризиків, які можуть виникати. Однак є дуже цікаві випадки, коли мені мої учні повідомляють, що інструктори, які працюють в кімнатах за кордоном, є достатньо лояльними. Бувають випадки, як, наприклад, це було зафіксовано в Лондоні та інших містах і країнах Європи, коли вони навіть дозволяють користуватися забороненими пристроями. Є навіть така динаміка, коли діти, які начебто не відвідували фізично уроків в українській школі, адже навчаються паралельно в школах за місцем перебування, вони показують кращі результати, ніж діти, які постійно відвідували уроки в українській школі. Очевидно, що це відбувається внаслідок цієї лояльності в тому числі. Тому академічна доброчесність теж повинна зберігатися, це дуже важливо.

Як Ви оцінюєте ефективність освіти у Харкові? За вашим досвідом, чи погіршились знання у дітей від початку дистанційної освіти?

- Тенденція демонструє цікаву річ. Мені вже трошки приїлися поняття освітніх втрат і освітніх розривів. Розумієте, незалежно від місця перебування дитини в Україні, відмінності все одно будуть присутні. У контексті премії Teacher Prize у мене був досвід роботи з дітьми в Ужгороді. Я не можу зазначити, що вони надзвичайно прекрасно опановують зміст навчального матеріалу. Очевидно, що війна накладає певні відбитки. Однак ми ж не говоримо про якість освіти тільки за рахунок вибухів чи повітряних тривог. Це можуть бути також якісь особисті питання. Наприклад, якщо батько на війні, а дитина переживає, або якщо людина загинула, або якісь інші обставини. Це може бути викликано ще й тривогою, яка була пов'язана зі зміною місця перебування. Є випадки, коли після окупації діти дуже складно адаптуються. До речі, це окрема проблема. Минулого місяця ми були на виїзній сесії в Івано-Франківську, де у мене була можливість представляти досвід Харкова у цьому питанні.

Харків, на відміну від багатьох регіонів Заходу України, перше, за що береться, це за соціалізацію та адаптацію дітей, які прибувають до нас у статусі внутрішньо-переміщених осіб з деокупованих або окупованих громад Харківщини. У першу чергу їм треба допомагати. Це і робота інклюзивно-ресурсних центрів, і психологічних центрів. Ми також долучаємось до цієї роботи, тому що коли в штаті закладу освіти є один психолог на 700 дітей, це ні про що. На жаль, психологічна служба у нас працює в надзвичайно складних умовах. Тому якщо є фахова освіта в когось із предметників, це прекрасно. У моєму випадку це фахова освіта соціального педагога, корекційна педагогіка, тому я теж долучаюся до цього. У нас були випадки, коли прибували діти з Вовчанської громади, і ми з ними дистанційно соціалізовувались. Це дуже важко, тому що вони можуть спілкуватися між собою тільки за допомогою картинок, інфографік та зуму. У кращому випадку, якщо є можливість зібрати їх у безпечному просторі та здружити їх там. Однак і технік запобігання ПТСР необхідно реалізувати дуже багато.

Тому сучасна освіта не може вимірюватися виключно рівнем сформованості знань. Це, у принципі, про соціалізацію, про спілкування. Якщо ми говоримо про 58 вибухів, які нещодавно відбулися за одну ніч у Харкові, то на ранок навряд чи діти матимуть велику активність на уроці. Нічого страшного не відбудеться, якщо це буде навчальний день без уроків у сенсі опанування знань. Це буде спілкування, тому що навіть на початку повномасштабного вторгнення, коли освітній процес був призупинений повністю, ми проводили такі зустрічі, ми спілкувалися, і була відчутна така потреба дітей у спілкуванні. До речі, тут мова йде також про рівень емоційності, бо діти, які навчаються десь в західних регіонах, переважно більш емоційні. Діти з північно-східного регіону більш стримані у вираженні своїх емоцій. Це спричинено елементом звикання до умов, в яких ми перебуваємо, тому інколи не вдаються спроби якихось колективних чи творчих форм на уроці, тому що хтось закрився в собі, а хтось має потребу в тому, щоб сьогодні працювати пасивно, і це теж нормально.

Мені здається, що говорити дитині в тебе буде двійка через те, що ти не відповів сьогодні, а ти розумієш, що є якісь обставини, через які дитина не може психологічно зараз відповідати. Це треба враховувати. Тобто тут дуже багато викликів. Раніше до нас часто приїздили ізраїльські психологи, які проводили для нас сесії та розповідали, як навчати в умовах війни. Зараз ми, мабуть, набули досвід, який можемо передавати всьому світу. Це дуже важко, враховуючи, що навчаємося ми переважно дистанційно. Тут питання технічного забезпечення, питання Інтернету, питання запобігання блекаутам, мається на увазі якісь трансформатори, чи це можуть бути EcoFlow або інші зарядні станції, генератори, які можна використовувати для того, щоб під'єднуватися.

А є приклади ще більш страшні - коли навчання відбувається в окупації, а потім, після деокупації, діти таки наважуються складати НМТ, ЗНО, бо для них це виклик. Хоча є програми, які передбачають вступ до університетів України без складання таких іспитів. Ще один цікавий момент, який спостерігається, те, що все ж таки діти, які виїхали за кордон, зацікавлені в тому, щоб здобути українську освіту, оскільки для них це шлях або в український ЗВО, або це полегшена процедура вступу до Європи. Викликів дуже багато. Ми це наразі сприймаємо як метод спроб і помилок, тому що таких обставин навчання, мені здається, не було навіть в Другій світовій війні - тоді, коли просто переривався освітній процес, а потім відбувалось надолуження освітніх втрат після завершення воєнних дій. Але це втрачене покоління. Чи можемо ми говорити про те, що нинішнє покоління втрачене? Ні. Можливо, діти зараз не знають усі теореми або правила, але наразі змінилися й підходи до освіти. Зокрема, це передбачено Новою українською школою, бо навіть якщо подивитися програми, можна побачити значні відмінності в програмі Нової української школи, за якою навчаються зараз діти, та умовно старої української школи.

Чи ефективно працює Нова українська школа? У чому відмінності для учнів та викладачів від старої системи навчання?

- Основна відмінність, яка існує в Новій українській школі, це те, що переважно діти мають сприймати інформацію та формувати навчальні компетентності самостійно. Це не означає, що вчитель повинен сидіти й чекати. Це означає, що ми повинні формувати такі завдання, які б сприяли самостійному засвоєнню дітьми інформації. До речі, дуже цікавий приклад з цього можна навести. У Києві було проведено експеримент, коли двоє класів, якщо я не помиляюся, сьомих, були запрошені разом зі своїми вчителями до художнього музею. Одна група дітей йшла та слухала розповідь екскурсовода, а інша разом із керівником, і вони сканували QR-коди. Їх не попереджали, що на виході вони будуть щось там відповідати, заповнювати чек-листи, бланки і так далі. У першому випадку, де діти йшли й слухали екскурсовода, за 10-15 хвилин їм просто стало нецікаво, вони починали втомлюватися, шукати, де можна сісти, залипнути в телефон тощо. Діти ж, які це робили самостійно, починали сканувати QR-коди та дивилися, що в них міститься. На виході експеримент продемонстрував абсолютно кардинальні відмінності у результатах: діти, які самостійно опрацьовували інформацію, показували більший рівень її засвоєння.

Тому в Новій українській школі діяльнісний підхід надзвичайно важливий. Дітям потрібно пояснювати, у першу чергу, навіщо це їм потрібно. Зараз ми дуже багато говоримо про те, що діти погано складають точні науки, є відтік із таких спеціальностей, мало хто на них вступає. Очевидно, що це покоління дітей, яким спочатку треба пояснювати навіщо. Якщо вони будуть розуміти навіщо, у них буде мотивація до того, щоб це опановувати. Якщо ми будемо говорити, що це складні науки, вони не всім можуть підійти, треба докладати колосальних зусиль, то логічно, що це певним чином відлякує дітей. Проте я мав змогу подивитися, як такі ж практики використовуються в країнах Європи. Якщо говорити про складність, то у нас набагато складніші програми й вимоги, порівняно з тією ж самою Німеччиною чи Францією. Для них головне – щоб дитина засвоювала той рівень, який вона визначає для себе. У них є класи, в яких діти навчаються повторно, тобто залишаються на другий рік. І це не є якоюсь проблемою або соромом: якщо я відчуваю, що моя дитина не опановує обсяг знань, передбачених для класу, ми залишаємося далі. У нашому випадку все може перетворюватися на проблему в тому сенсі, що дехто з батьків вважає, що це ж моя дитина, вона найкраща, вона розуміється на всіх предметах. Є випадки, коли деякі колеги неповною мірою усвідомлюють, як викладати цей класичний підхід Нової української школи та досі послуговуються старими формами й методами, що теж накладає свій відбиток.

Однак за моїми спостереженнями, відмінність кардинальна. Ці діти надзвичайно творчі, і це теж запорука Нової української школи. Вони готові працювати в команді, вони можуть висловити свої думки, вони готові розподіляти ролі, створювати якісь проєкти. Як на мене, це дуже важлива навичка, яку ми не формували з тих чи інших причин в старших класах, які працюють за старими програмами. У програмі Нової української школи ми говоримо про медіаграмотність та академічну доброчесність. Насправді це ті важливі речі, які надзвичайно потрібні в дорослому житті, навіть більше, як на мене, ніж фактологічний матеріал, закладений в програмі. Нічого не станеться, якщо дитина не знатиме, хто такий Пісістрат та Клісфен. Навіть ми практикували, коли я дав домашнє завдання і попросив, щоб діти запитали батьків, що вони про них пам'ятають. Ось ці історії: "Якщо ви не будете знати усі математичні формули, то потім вам не буде про що говорити з дівчиною на побаченні”, ну, аргументи достатньо сумнівні.

Мені здається, що ось це головна проблема. Тоді, коли ми говоримо про те, що у Маші було два яблука, а у Петріка чотири, ми повинні пояснити, навіщо дитині взагалі знати про Машу і Петріка. Можливо, дещо адаптувати. Це нове покоління дітей. Вони по-іншому мислять. У них є інтереси. Очевидно, що ми повинні формувати ці компетентності, уміння й цінності через їх соціальні інтереси. А це потребує того, щоб вчитель цікавився, що зараз цікаво дітям: що вони дивляться, слухають, чим вони займаються. Якщо такий контакт буде встановлений, ті ж самі математичні задачі можна адаптувати через героїв мультфільмів, які вони дивляться, комп’ютерні ігри, в які вони грають, що буде демонструвати ось таку прив'язку: дивіться, я з вами в одній темі, ми з вами не вороги, ми всі з вами зацікавлені в тому, щоб підтримувати одне одного. Тому, як на мене, тут великий потенціал закладається.

Проте, якщо говорити про матеріально-технічну складову, у початкову ланку була інвестована величезна кількість грошей, ми отримували відповідну техніку, але з початком повномасштабного вторгнення все зупинилося якраз на етапі, коли діти-НУШ перейшли в п'ятий клас. Якщо говорити про підручникотворення, тут є багато нюансів, бо у випадку, якщо практики долучаються до створення підручників, то вони розуміють, що зараз цікаво дітям, вони розуміють, які форми подання інформації доречні, можливо методи групової роботи, чи опрацювання якихось ресурсів. Насправді ми проводили експертизу сертифікації, для педагогів зараз є така альтернативна можливість підвищення своєї кваліфікації - це сертифікація. Фактично це НМТ або ЗНО для вчителів. Минулого року ми успішно пройшли його з колегою. Не можу сказати, що це було важко, це було цікаво. Цього року ми долучилися до того, щоб можна було бути в ролі експертів та оцінювати уроки колег, які брали участь у цій сесії. У результаті ми зробили такий висновок: учителі, які працюють у регіонах, де переважає дистанційне навчання, мають різноманітний спектр форм і методів, а також більше використовують цифрові ресурси на уроці.

Якщо це буде лекція на 45 хвилин, де діти будуть засинати, нічого доброго з цього не буде. Надзвичайно важливо підтримувати цей вогник та постійно моніторити, чи дитина працює, чи їй цікаво, чи їй все зрозуміло. Враховуючи різні технічні можливості, тут викладання відбувається, мені здається, на вищому рівні. А там, де зберігається класична класно-урочна система, крейда та дошка, дітям може бути не так цікаво. Хоча в педагогічній спільноті є як прихильники всіляких інноваційних підходів використання цифрових ресурсів, так і ті, хто виступає проти них. Хоча, як на мене, ми не можемо від цього відмовитися, бо діти це використовують. Якщо ми зараз відмовимось від цього, то будемо вибудовувати бар'єр непорозуміння між дітьми та викладачами. Зрештою, зараз з'явилися нові підходи до оцінювання, з'явилися групи результатів. Вони не визначають, наскільки глибоко дитина засвоїла поняття, формули та правила. Там абсолютно інші вимоги та орієнтири для оцінювання, які сьогодні вчителі намагаються опановувати, оскільки МОН повною мірою не забезпечило інформаційно-роз’яснювальну роботу, яким чином усе це робити. Багато хто говорить, що це додається бюрократія в роботу вчителя, але ж, у принципі, Україна запозичує європейський досвід, і ми можемо побачити, що такі характеристики ми отримаємо тоді, коли діти надсилають з-за кордону свідоцтва чи документи, які підтверджують право перенесення оцінки в українські журнали. Це важливе наближення до європейської системи освіти, враховуючи, що ми тримаємо курс на освіту саме європейського спрямування.

Фінансування яких освітніх потреб не вистачає у програмі НУШ?

- На сьогодні питання, мабуть, стоїть у тому, що всі застосунки, усі ресурси, які існують наразі, вони або напівплатні, або платні. Відповідно, це проблема вчителя, де знайти фінансування для того, щоб забезпечити використання цих ресурсів. Хоча, як то кажуть, хто хоче, той завжди знаходить. Є дуже цікаві приклади, коли вчителі долучаються до грантових проєктів, коли пишуть бізнес-проєкти з метою надання донорських грошей на отримання всього цього устаткування. Є дуже багато успішних прикладів. Наприклад, у Харківській області є громади, які активно отримують таке фінансування. Це стосується і ремонтів, і обладнання, і цифрового забезпечення: навіть ноутбуків, які видаються дітям у користування. Партнерської допомоги дуже багато. Існує ще одна велика проблема – нестача фінансування укриттів. Начебто профільне міністерство зазначає, що вони готові виділяти величезну кількість грошей, але вони, як правило, якщо й надходять, то із запізненням. Тоді підрядник не встигає виконати об'єкт вчасно, і гроші просто повертаються назад, усе зупиняється. Це велика проблема, яка на сьогодні не врегульована. Тому на прикладі міста Харкова ми знаємо, що на початку фінансування відбувалося або коштом іноземних спонсорів, або коштом міської ради. Це теж виклики, які покладаються на освітню спільноту, але ми маємо якось викручуватися, тому що якщо ми зараз втратимо освіту в такому великому місті, як Харків, а також у всьому прикордонні, це буде означати, що ми програємо. Програємо в цілому на державному рівні, тому що там, де немає дітей, де немає освіти, населений пункт уже не матиме перспектив для розвитку.

Які інноваційні підходи та програми Ви використовуєте для підвищення зацікавленості учнів у навчанні?

- Величезний спектр. Це таймлайни, електронні стрічки часу, це завдання на створення проєктів, тематичні карти, бо без володіння картою вивчати історію насправді дуже важко. Є величезна кількість тематичних карт, які стосуються Великих географічних відкриттів, Хрестових походів, економічного розвитку Європи, української карти. Там, де відбувається анімування, де ми можемо спостерігати, які зміни відбувалися, де відбувалися військові битви. У буквальному сенсі це відображається як анімація чи як справжня гра. Якщо ми будемо говорити про елементи гейміфікації, нічого поганого в цьому немає. Насправді для дітей 5-6 класу гра залишається провідним видом діяльності. Не дарма в НУШі це називається адаптаційний цикл, коли з початкової ланки ми тільки переходимо в середню школу для того, щоб починати опановувати складні предмети.

Дуже багато є ресурсів ігрових. Наприклад, можемо змоделювати дві дуже цікаві ситуації. Що буде, якщо вчитель прийде на початку уроку та скаже: "А зараз дістаємо подвійні листочки, будемо писати самостійну роботу”. Я думаю, ви теж можете одразу цю емоцію пригадати. Одразу починається занепокоєння. Який альтернативний варіант? Коли вчитель приходить і каже: "А зараз дістаємо телефон, ми будемо грати в Kahoot!”. Але фактично це ж те ж саме тестування. Також це можуть бути якісь змагання, вікторини, є дуже велика кількість квестів. До того ж ці квести електронні, і діти, під час пошуку інформації, підсвідомо її опановують, а потім на виході дивуються, скільки всього вони знають та вивчили. Я, наприклад, використовую величезну кількість застосунків, які є в Google Play, тому що у кожної дитини так чи інакше є мобільний телефон. Навіть комп’ютера або планшета може не бути, а телефон є.

Ось ми, наприклад, грали в стародавню історію, у гру під назвою Цивілізація, де вони починають з розселення людини з Африки, переживають повністю весь цикл Льодовикового періоду, як первісні люди опановували печери, як вони займалися привласнювальним, відтворювальним господарством. Потім на основі цього вони можуть робити якісь розповіді. Так чи інакше такі ігри побудовані на певному історичному змісті, і таких ігор дуже багато. До речі, є чимало цікавих математичних ігор, симуляторів, навіть стратегій, де необхідно вираховувати відсотки, складати пропорції. Це не просто завдання, де є три четвертих, які треба перетворити чи обрахувати, а це практичні вправи, де треба стрибати, рухатися, вчасно відповідати на запитання. Спектр таких вправ дуже великий. Причому тоді, коли ми пропонуємо дітям ось такий підхід, він їм є ближчим, оскільки не є травматичним. Є частина дітей, які дуже переймаються через оцінки, тому, якщо вони отримують якусь оцінку низького рівня, вони блокуються.

До речі, сучасна система оцінювання, яку нам спустили з міністерства, якраз таки говорить, що ми маємо орієнтуватися на динаміку, як дитина сприймає цей контекст, як формує ті чи інші групи результатів. Якщо говорити про історичну галузь, важливо, як дитина орієнтується в часі, у карті, як вона навчається працювати з джерелами, як уміє висловлювати свою думку. Фактично це все, що ми оцінюємо, тому що тут немає вимоги про знання 154 дат, 484 історичних постатей тощо. Це насправді набагато цінніше, тому що ми в такий спосіб можемо не перевантажувати дитину зайвою інформацією. Тому що, наприклад, тестові запитання, які інколи зустрічаються в посібниках: "Якого кольору був картуз у другого козака, у третьому ряду ліворуч на картині "Запорожці пишуть листа турецькому султану””, ну це ні про що. Вони невалідні, вони не перевіряють абсолютно нічого.

Чи є заміною звичайним школам заняття у метрошколах у Харкові?

- Думаю, тут порівнювати не можна. Це виклик. Тут завдання міської влади дуже просте - ми повинні повернути дітей до школи фізично. Інша справа, що на початку, коли такі ідеї йшли, багато хто сприймав це як якийсь абсурд, як це в метро можна навчати дітей. Досвід, який ми маємо наразі, в принципі позитивний, адже близько 50 представників різних країн світу приїздили з візитами дивитися, як це взагалі можливо. І навіть ті, хто бувають у справах у Харкові, цікавляться, чи можна подивитися, як це працює. Інша справа, що у нас змішаним навчанням охоплено, на жаль, менше половини дітей, які навчаються у нашому місті, і це є викликом. Чудово, що наразі добудовуються підземні школи там, де можливо. Дуже примітно, що в перший рік, коли тільки запрацювали метрокласи, окрім вчителя у класі було ще три асистенти: психолог, соціальний педагог та, здається, асистент учителя. Навіть якщо там не було дітей з особливими освітніми потребами, багато хто з дітей переживав заняття у школі як стрес, адже вони опинилися в новому середовищі, бо більшість з них жодного дня не були в школі через пандемію, війну. Це також могли бути діти, які приїхали з деокупованих громад, інших частин Харківської області, і це було проблемою.

За моїми спостереженнями, коли комплектуються класи в метрошколі, там збираються діти з різних шкіл, відповідно, з різним рівнем підготовки. Хтось уже, наприклад, рік навчається в метрошколі, тому більш відповідально ставиться до навчання, хтось тільки приєднався. Учителю, мені здається, тут дуже складно працювати, тому що хтось навчається на високому рівні, хтось на середньому. Ми не можемо орієнтуватися на сильну дитину, бо це неправильно з точки зору педагогіки, ми орієнтуємося на середню дитину. Однак тоді вчителю необхідно розробляти окремо пакет завдань, адаптований для дітей, які навчаються старанно й на високому рівні, та окремо проводити навчання для дітей, які працюють на середньому рівні. Мені здається, тоді ми повинні вводити корекційні заняття для дітей, які не засвоїли весь навчальний матеріал. Те, що, власне, відбувається на канікулах, коли вчителі запрошують. Інша справа, який відсоток дітей ходить туди, адже канікули сприймаються як час відпочинку, а не час, коли можна підтягнути знання. Це вибір. Зараз ми навіть не кажемо "учні”, вони називаються "здобувачі освіти”, тож вони здобувають її так, як самі це бачать. Навчання в підземних школах або в метрошколах не є повноцінною заміною класичного навчання, тому що діти не ходять туди щодня. Вони приходять або на підзміну, або на один день, але це краще, ніж нічого. Інше питання – це забезпечення кадрами. Хоча на сьогодні у нас такої проблеми немає, тому що мережа дітей скорочується: хтось виїхав за кордон, та й народжуваність стала меншою. Діти, які народжувалися 5 років тому, цього року планують вступати до першого класу. Динаміка демонструє, що їх стає менше. Хоча звіт, який подавав Департамент освіти, показує, що не так і суттєво змінюється від початку повномасштабного вторгнення кількість дітей, які навчаються в Харкові.

Наразі немає браку кадрів у сфері освіти у Харкові, так?

- Так, тому що є таке поняття, як субвенція, яка виділяється державою на фінансування. Наразі взагалі є дуже суперечні питання, тому що ще минулого року Міністерство освіти видало сумнівний наказ №1122, який передбачав, що школи, які не можуть фізично забезпечити змішане навчання, не можуть навчати дітей. Тоді пропонувалося скорочення мережі таких закладів освіти. Депутати Харківської облради виступають активно з цим питанням у Верховній Раді, і не тільки від Харкова такі запити йдуть. Вони його відтермінували. Потім мова йшла про те, щоб залишити тільки вивчення українознавчого компонента: історію України, українську мову та інші предмети. Зараз мова йде про скорочення закладів освіти, які набирають менше ніж 50 дітей в школу, тобто малокомплектні школи. Якщо подивитися, то в спільнотах уже наразі з'являються повідомлення про те, що з 1 вересня в Куп'янському, Чугуївському та багатьох інших районах Харківської області, та й не тільки, через те, що не набираються класи, просто можуть або йти на пониження заклади освіти, або їх просто будуть закривати. Я вже зараз бачу, що тільки закінчився навчальний рік, а багато людей пишуть, що вони в пошуках роботи. Тому у нас дефіциту кадрів, я так розумію, немає. Але моя особиста думка, що коли ми мали контрактну форму для людей, які отримують і пенсію, і працюють у школі, це було доречно. Потім почали говорити про те, що це ейджизм, подавалися позови про те, що це не зовсім коректно. Наразі у нас не так багато можливостей залучати молодь. Можливо математиків, фізиків - так.

Якщо ми говоримо про гуманітарну сферу: мовників, істориків, інформатиків, то у нас, мені здається, зараз є великі проблеми із пошуком цих вакансій. Це стосується не тільки Харківської області, а й в цілому України, тому що продовжують працювати люди, які вже на пенсії, але не готові поступатися місцем молоді. Можливо тому що це для них травматично, можливо, через фінансові виклики, адже вони не можуть вижити на суму нарахованої пенсії. Так чи інакше значна кількість молоді не знаходить стартового майданчика для своєї професії - тоді вони шукають роботу або в інших галузях, або, у принципі, шукають місце за кордоном. Багато випускниць педагогічних університетів виїжджають за кордон через те, що не можуть знайти роботу за спеціальністю в Україні. У нас є дефіцити тільки окремих спеціалістів. Якщо ми подивимося на вакансії, то можемо побачити вакансії вчителів математики, фізики. Можливо, будуть дещо природничники. Але всі інші спеціальності так чи інакше укомплектовані, я знаю, що вчителі працюють наразі навіть більше, ніж на ставку. З точки зору фінансів це логічно для того, щоб підтримувати вчителя. Наразі значна кількість директорів бере на себе відповідальність навантажувати тих колег, які є, тому що мережа може змінюватися впродовж навчального року, що може бути причиною відмови комусь у роботі.

Чи відповідає у вчителів рівень зарплатні до їхнього навантаження?

- Будемо казати правду - ніколи вчительська праця не оплачувалася на високому рівні. Знову ж таки, повернемося до субвенції. Питання в тому, що область отримує гроші на зарплатний фонд, але в положенні чітко написано, що на момент воєнного стану відсоток престижності може скорочуватися. Наприклад, якщо ми беремо школи, які навчають наживо дітей в західних регіонах, ця престижність може досягати 30%, а також можуть бути додаткові видатки з міського бюджету. Знаю, що на Закарпатті міська рада дофінансовує вчителям заробітну плату, вони мають проєкти для підтримки молодих спеціалістів, яких вони намагаються заохочувати до роботи достатньо непоганими фінансовими стимулами. У випадку з прифронтовими регіонами, престижність опускається до позначки у 5%, можливо 10%, у нас теж ця ситуація нерівнозначна. Той, хто працює в метрошколі має вищу позначку престижності, ніж та людина, яка працює в дистанційному режимі. Можливо, це не зовсім відчутно, враховуючи навантаження: наче ти працюєш вдома, не ходиш щодня на роботу. Проте відмінність усе ж відчутна. Однак є деякі позиції, які скорочуються. Наразі залишається фінансування класного керівництва та перевірки зошитів, а всі інші надбавки, які можна було обмежити, перенаправляються на Збройні сили. Такі зараз реалії, тому вчителі не можуть похвалитися високим рівнем своєї заробітної плати.

Чи зацікавлені зараз учні вивченням історії?

- Раніше казали, що історія має бути обов'язковим предметом ЗНО, бо інакше діти її не вчитимуть. Насправді підготовка до того ж НМТ та знання історії - це абсолютно різні речі. Якщо ми говоримо про тест, це моторна підготовка, тому що ці завдання покликані перевірити фактаж. Якщо ж ми будемо говорити про історію у сучасному розумінні, то наразі вже підготовлений та презентований проєкт концептуальних засад реформування шкільної історичної освіти, де передбачено кардинально інший підхід до викладання. Чому дітям раніше було не цікаво? Тому що все впиралося в те, що ми креслили якісь незрозумілі порівняльні таблички дат і битв. Однак історія не про битви і дати. Історія - про суспільство. Наразі система шкільної історичної освіти в НУШі змінюється. Ми говоримо про суспільство, про людей, про суспільні групи, які проживали на тій чи іншій території, моделюємо ситуації, створюємо проєкти. Я не можу сказати, що люди, які жалкують, що вони в школі не вивчали історію, не намагалися її зрозуміти. По-перше, для цього треба "дозріти”, тому що коли ми підходимо на якийсь рівень зрілості, ми починаємо інакше переосмислювати історичні процеси. Зрозуміло, що дитина, якій в 7 чи 8 класі ми будемо пояснювати якусь дуже складну тему, вона не буде її сприймати.

Наприклад, як ти ставишся до такого-то діяча чи до такої події? Ніяк, тому що я дитина. Це абсолютно нормально, що я так висловлюю свою думку, тому що в мене інші інтереси. Історія має будуватися від свого оточення, від своєї родини. Ті предмети, які наразі викладаються в 5-му, 6-му класі, є адаптаційними, тому що ми говоримо родину, родовід, цінності кожного учня. Усе це також поєднується з громадянською освітою, тому що наразі це два предмети, які співпрацюють між собою. У 7 класі ми вже починаємо говорити про первісне суспільство, про стародавній світ та Середньовіччя. Але не має сенсу перенасичувати фактологією. Наше завдання – сформувати загальне уявлення: була ось така історична епоха, там були такі ключові процеси та події, суспільство переживало певні зміни. Як на мене, цього достатньо.

Оскільки я викладаю ще й на курсах підвищення кваліфікації, я маю можливість спілкуватися з колегами. Вони кажуть, що основна проблема в тому, що не вистачає годин та кількості уроків. А я їх запитую: "Для чого?”. Для того, щоб встигнути все. Тоді логічне запитання: а чи потрібно викладати все? Воно все одно не вміститься. Коли я прийшов працювати в школу ще 2016 року, у мене було враження, що ми повинні дітям закладати все, що передбачено програмою. Я показово пригадую ситуацію, коли в п'ятому класі діти прийшли на уроки, я намагався їм впродовж 40 хвилин щось розповідати, немов лекцію, дівчинка сиділа, а потім на мене подивилася і сказала: "Я нічого не зрозуміла”. Це якраз про це. Немає сенсу розповідати все, що передбачено програмою. Тим більше, що наразі це модельні програми. На їх основі вчитель може укладати свою програму, затверджувати її рішенням педагогічної ради, переставляти теми занять, щось додавати, щось змінювати. Це абсолютно нормальні речі. Якщо подивитися на концепцію історичної освіти, стає зрозуміло, що сьогодні ми відірвані від комплексного розуміння історії, як процесу.

Діти краще знають історію України, ніж всесвітню історію. Питання чому? Тому що вони мотивовані вчителями на складання ЗНО. А якщо ми дамо їм дуже просте завдання - порівняти, які процеси відбувалися в Україні та в країнах Європи в один і той самий час, вони вже не володіють цією інформацією, тому що паралельно вивчають історію України та всесвітню історію, і вони якось не перетинаються. Вони не можуть зіставити це між собою. Однак ми не можемо перетворюватися на наших "сусідів”, які нас обстрілюють, та обмежуються вивченням тільки своєї історії. Ми повинні говорити про те, що так чи інакше, але в історії України був період, коли ми були в бездержавному статусі, були в складі різних держав, і перебування в складі цих держав впливало на хід історії. А були моменти, коли одночасно в складі різних держав були різні історико-географічні регіони. Це теж впливало на те, як розвивалися культура, суспільство, цінності, мова.

Ми не можемо обмежуватися тільки вивченням власної історії, тому що світова історія впливає на нас. Іноді відбуваються кумедні випадки, коли діти, наприклад, кажуть, що Перша світова війна почалася з Галицької битви. Насправді ж, вона починається з того, що герцог Франц Фердинанд був вбитий в Сараєво. Хтось каже, що це не важливо, бо цього не буде в ЗНО, але ми повинні подавати матеріал всесвітньої та історії України комплексно. Немає технік, немає стратегій. Є концепція, але вона в теорії. На сьогодні є абсолютно інші підходи до розуміння тих речей, які довгий час ми сприймали як негативні. Наприклад, кріпацтво. Зараз його розглядають дещо інакше. Як пояснювали нам у школі, що це коли шмагали тих бідних, знедолених селян. Насправді якщо ми навіть подивимося джерела, то могли бути абсолютно інші речі. Візьмемо, наприклад, Шевченка. Він був кріпаком, але Енгельгард фінансував його навчання у маляра, його дружина дуже опікувалася Шевченком, і він зрештою був викуплений друзями із кріпацтва, коли Жуковський продав картину. Таких прикладів може бути багато. Візьмемо шляхту. Ми звикло до факту, що вона ополячувала українське населення. Але у нас є приклади української шляхти, яка стояла на позиціях захисту православ’я. Таких варіантів може бути багато. Додам, що деякі теми з історії України випереджають зміст всесвітньої історії. Начебто повинні ж навпаки: спочатку говорити про те, як це загалом відбувалося, а потім в українському контексті. Ось це вивертання тем назовні збиває з пантелику. Тому система концептуальних змін, яку наразі нам пропонують, вони цікаві. Однак для того, щоб навчити дітей сучасних концепцій, треба спочатку навчати ним викладачів. Тут є бар’єр між науковцями та практиками. Науковці пишуть трактати, вони пишуть дуже складними термінами, а середньостатистичний вчитель не має ані часу, ані бажання глибоко замислюватися в ці процеси. Вони починають критикувати підручники, говорити про те, що це дуже складно та обтяжливо, ми будемо викладати це по-новому, чи навпаки повертатися до старих порядків. Хоча сьогодні вчитель має безліч можливостей, якщо так поміркувати. Можна навіть створювати свої програми, їх затверджувати та працювати. І це не голі слова. Наприклад, минулого року у нас з'явився профільний історичний клас - ми випередили реформу профільної старшої школи.

Я розробляв програму, яка так і називається "Історія і міжнародні відносини". Ми не відривно історію України та всесвітню історію накладали на зміст із міжнародними відносинами, і таким чином з дітьми навчалися. Наразі вони вже закінчили 11 клас. Зазначу, що якраз одночасно вивчаючи події історії України і всесвітньої історії, я бачу, що вони показали непоганий результат, тому що вони вже склали на днях НМТ і принесли мені ці листочки, на яких написала кількість балів, які вони отримали. Суспільство не може чекати, поки хтось зробить. Треба брати і починати самому. Однак є такі поняття, як педагогічне вигорання, емоційне вигорання, тривожність, які спостерігаються в людей на фоні тих чи інших новин, які ми читаємо. А вчителі, хоч вони і живі люди, не можуть це показати своїм дітям, тому що ми повинні піклуватися про них.

Чи є в учнів якісь улюблені теми або періоди в історії?

- Не можу сказати, що щось цікавить найбільше. До речі, ще декілька років тому найскладнішою темою була навіть не війна, а історія повсякдення, тому що вона складається з того, що дитина повинна знати і культуру, і економіку, і суспільні зміни, і реформи - тоді можна говорити про повсякдення. Тому коли ми говорили про повсякдення, для них це було найскладніше. Говорити про те, що їм зараз цікава війна я не можу. До речі, вивчаючи з дітьми курс Другої світової війни, ставлю їм запитання - як ви вважаєте, чи потрібно вам знати всі бойові дії? Вони кажуть ні, але ми ж це вчимо тільки тому, що нам треба складати ЗНО чи НМТ. Тому що війна – це ж не тільки бої та вбивства, які ми відстежуємо на карті. Війна – це і про технології, і про зміни суспільства. Війна – це про статус жінки, про статус дитини, поняття біженства. Це набагато ширше, ніж ми просто будемо цілий урок малювати порівняльну таблицю, як 20-30 років тому. Звичайно дітям це буде нецікаво. Але якщо ми говоримо про тенденції, які відчуваються у сучасному світі - це вже може захопити увагу дітей. Наприклад, у п'ятому, шостому, сьомому класі ми йдемо нелінійним шляхом вивчення історії. Мені так зручно, і я бачу, що дітям теж цікаво. У шостому класі ми починаємо, наприклад, тему, яка називається "Перші держави, перші міста, які існували". Потім ми говоримо про античні міста. Наступний урок це середньовічні міста. Тобто ми говоримо про тенденцію, як розвивалися міста, і таким чином доходимо до сучасних мегаполісів. Тоді в учнів закладається якась еволюція: було так - стало ось так. Потім говоримо про одяг, розбираємо в такому ж розрізі. Якщо інформація не структурована, це просто витрачений час. Пам'ятаєте цей анекдот, коли студент вступає без блату, і його питають: "Скільки людей загинуло в роки Другої світової війни? Перерахуйте всіх поіменно”. Навіщо переобтяжувати? Їм цікаво те, що наближено до їх ідей. До речі, ми також активно використовуємо технологію штучного інтелекту в проєктній діяльності. Зараз ми з колегами подали на міністерський гриф ще одну програму під Нову українську школу. Це такий регіональний курс, який називається "Харківщинознавство". Надзвичайно важливо, щоб сьогодні діти вивчали не тільки історію України та всесвітню історію, але і те, що стосується нашого регіону. Це інтегрований курс, де є блок географії, економіки та історії в тому числі. Дуже цікаво простежувати те, що ми обговорюємо на рівні світових процесів, на рівні України, та на локальному рівні, як ці події відбувалися у нас тут у місті.

Як Ви інтегруєте штучний інтелект в освітній процес?

- Багато людей вважають, що штучний інтелект це тільки інструмент для виконання домашніх завдань. Насправді ж у нього дуже багато функціональних можливостей. По-перше, він багато чому може допомагати вчителю. Він може розробляти все: від конспектів уроків, вправ, до унікальних завдань, яких немає в підручнику. Також він може бути чудовим елементом для заповнення бюрократичних паперів. Якщо ж ми говоримо про освітній процес, це і генерація зображень, і створення коміксів, мультиків. Але для цього потрібно прописувати інструкцію. Це, по суті, про медіаграмотність, критичне мислення, історичний контекст та рефлексію. Дуже багато є ресурсів. Один із найцікавіших – це Suno, який дозволяє на основі ключових слів створювати свої саундтреки, пісні і так далі. Це не просто діяльність, створена незрозуміло для чого - вони потім переслуховують ці пісні, а в них є ключові слова, які, наприклад, спрямовують нас на послідовність подій: у пісні про середньовіччя, новий час, новітню історію співають.

І діти запам’ятовують, що спочатку було первісне суспільство, потім новий час, тощо. Є багато ресурсів для створення презентацій. Однак штучний інтелект багато в чому помиляється. Це також гарний спосіб показати дітям, що штучний інтелект це класна штука, але він може помилятися, тому будьте обережні під час його використання. Ми можемо створювати завдання, які діти будуть надавати іншим командам: це можуть бути графічні завдання, може бути створення чек-листів або скрайбінг - дитина не вміє гарно малювати, але в неї є задум, до якого вона може прописувати візуалізацію, і наскільки точно вона це пропише, у неї це з'явиться. Фактично це замальовка. Зараз уже не обов’язково писати конспекти уроків так, як це було колись: розгортаємо зошити, відступаємо 5 клітинок і починаємо писати - тут безмежна кількість можливостей. Коли діти активно залучені в діяльність, у них прокидається пізнавальний інтерес. Його не буде, якщо ми просто слухаємо, як хтось розповідає нам, що таке білки, вуглеводи і так далі. Тоді ж, коли це симулюється, коли ми відтворюємо, це класно. На сьогодні штучний інтелект – це і діджитал технології в тому сенсі, що він надає можливість дивитися, наприклад, скелети тварин, якщо ми вивчаємо зоологію, якісь фізичні явища. Дуже багато усього для STEM - ось там можна розгулятися: фізика, експерименти, хімія, усе це побудовано на основі штучного інтелекту. Повністю симулятор для дітей, які сьогодні навчаються дистанційно, це плюс такий надзвичайний. Це не просто там вчитель чи вчителька в камеру буде показувати, як перемішуються якісь речовини, а ти дійсно можеш робити це сам: можна виконувати завдання лабораторної роботи, але безпечно, тому що вдома діти не будуть працювати з реактивами, тим паче, що в них їх немає.

Існує упереджене ставлення про те, що штучний інтелект - це лише спосіб списати. Хоча, до речі, за останній рік-півтора значна кількість учителів почала цим користуватися. Існують дуже класні сервіси штучного інтелекту, той самий варіант Redmenta: у тебе є складна тема, ти не знаєш, як її подавати, щоб дітям було цікаво. Він тобі розробляє ігри на основі цієї теми, пропонує якісь завдання, вікторини. Це чудовий спосіб урізноманітнювати форму роботи. Раніше вчитель витрачав величезну кількість часу на підготовку наочності, особливо вчителі початкових класів, коли вони сиділи ночами, вирізали якісь там поробки, щоб потім роздати кожному учню. Зараз цьому немає потреби: штучний інтелект може створити вам навчальну презентацію, зробити анімацію, мультик. Функціональний потенціал учителів, мені здається, наразі дуже розвинувся. До речі, цього року був прийнятий державний стандарт професії вчитель, де вже прописані вимоги щодо інформаційно-цифрової грамотності. Інша справа, наскільки вони дійсно розвинені. Досвід показує, що вчителі, які працюють в прифронтових регіонах, обізнані в цих ресурсах набагато більше, тому що вони з цим зустрічаються щодня. Чи то через те, що є ризик втрати роботи, чи то дійсно відбулася переоцінка цінностей, переосмислення сутності інтересів дітей сучасного покоління вчителів різного віку, але вони починають опановувати ці ресурси та бачать, що це виклик, який ми маємо сьогодні. Чи використовують такі технології за кордоном? Очевидно ні.

Там переважає класичний варіант навчання - дозовано, без використання телефонів. Але у них є технічне оснащення: вони роздають кожній дитині планшети для виконання тої чи іншої роботи. У нас такої технічної можливості немає, тому ми виходимо з того, що маємо. Але на виході, якщо подивитись на рівень знань наших дітей, навіть в умовах дистанційного навчання у нас є дуже гарні результати в Олімпіадному русі. У нас історики, правознавці їздять щороку на турнір юних істориків, привозять призові місця. Це вже навіть не 20-й рік поспіль з моменту, коли все це починалося. В інтерактивних конкурсах ми перемагаємо, і це колосальна робота наших вчителів, які, попри все, підтримують освіту. Тому дуже неприємно, коли керманичі профільних міністерств починають зазначати, що це неефективно, що треба закривати школи та залишати людей без роботи, а дітей переводити в якісь заклади освіти. Чому на сьогодні цей наказ №1122 є достатньо тривожним? Там написано, що за місцем фактичного перебування, як внутрішньопереміщена особа, дитина повинна ходити до школи. Але це остаточний розрив з усім, що її тримає. У нас є діти, які продовжують дистанційно навчатися в Вовчанській, Чугуївській, Куп'янській школі. Це означає, що вони назавжди порвуть зі своєю малою Батьківщиною. Для них це теж може бути травматично. Фізично міста немає Вовчанськ, але це те, що залишилося в них.

Що потрібно реформувати у системі шкільної освіти, щоб діти залишались в Україні, а не виїздили за кордон?

- Масово почали виїжджати за кордон через початок війни. Тому спершу необхідне завершення війни. Далі питання, що робити людям, яким немає куди повертатись. Тут питання не тільки стосується освіти, воно є комплексним. Чи може держава забезпечити місце, куди ці люди можуть повернутися? Чи готова вона їх інтегрувати? Зрозуміло, що люди, які прожили понад три роки в іншій країні, уже адаптувалися до цих реалій. Багато хто претендує навіть на отримання громадянства, тому що вони спостерігають за ходом бойових дій та розуміють, що поки ніяких перспектив немає.

Як можна залишити учнів в Україні? Теж дуже цікаве питання. Чому виїжджають випускники особливо чоловічої статі? Говоримо так, як воно є: вони розуміють, що далі в них не буде можливості виїхати. Це питання до профільного міністерства - чи готово воно надати можливість мобільності для навчання наших студентів? Ще кілька років тому все впиралося в те, що студентів, які виїхали за кордон і не стали на військовий облік, не зараховували до навчальних закладів. Наразі переглянута ця можливість - вони можуть ставати за допомогою цифрових застосунків дистанційно на цей військовий облік, що дає їм можливість продовжувати навчання. Чи можемо ми порівнювати якість освіти в мирній країні з умовами, в яких ми живемо, навчаємося, працюємо? Очевидно, що не можемо. Тому говорити про те, що у нас так само, як і в мирному, безпечному просторі, ми не можемо. Це вибір кожної людини. Держава може заохочувати, але не шляхом створення українознавчих курсів, які тільки обмежують кількість уроків, які будуть відвідувати діти, які навчаються за кордоном. Хоча, знову ж таки, це подається як спрощення та доступність. Чи можемо ми розширити можливість створення дуальних шкіл? Можливо. Тоді, якщо немає можливості повернути дітей, то хоча б, щоб вони вивчали українознавчі предмети в тих школах, де вони знаходяться за місцем перебування. Цікаво те, що Польща, наприклад, вводить українську мову як другу іноземну. Це спосіб, як ми можемо підтримувати таку можливість. До речі, деякі школи Німеччини також вводять українську мову як іноземну. Чи готові ці країни прихистити всіх та забезпечити роботою? Ні. Можливо вони будуть зацікавлені в молоді, яка буде продовжувати навчання у вишах, але не так просто там знайти роботу за фаховою професією. Це причина, чому деякі родини повертаються. Якщо ми будемо говорити про Харків, для нас принципово зберегти мережу закладів освіти. Принципово зберегти колектив однодумців, які готові працювати. Для нас принципово важливо демонструвати результати, але не фактичні - не відсоток дітей, які успішно склали НМТ.

Це ж, по суті, лотерея. Можна говорити про те, що можна зробити ставку на дитину, яка старанно працює, а зрештою вистрілить абсолютно інша. Ми говоримо про щасливу дитину, яка в силу обставин вимушена була подорослішати дуже швидко, але яка любить своє місто. Це якась парадоксальна синергія, коли люди, перебуваючи десь за кордоном чи в іншому місті, ходять і дивляться, чи є в магазині продукція саме харківського виробництва, чи є бренди, які вони носять. Це безумовна любов до міста. Коли харківські випускники після вибухів виходять, і в центрі міста танцюють вальс. Це теж ознака любові до Харкова. Повірте, їх не примушують - це їхня ініціатива. Багато хто в самоврядуванні, при Молодіжній раді міста Харкова. Ці діти пишуть гранти: їм по 18 років, а вони вже роблять набагато більше, ніж дорослі. Це якраз таки говорить про те, що у нас є та плеяда творчої молоді, яка має розвивати це місто в подальшому. Важливо лише вчасно передати естафету молоді.

Читайте також: Директор ННІ "Фізико-технічний факультет" Пилип Кузнєцов: Питання ядерної зброї наразі не слід актуалізувати, хоча є бажання