Як "хороші руські" перетворюють нас на "хорошу росію"

Я не пам’ятаю дослівно, але на питання "Чи ви здивувалися 24-го лютого?" ця дівчина тільки фиркнула: "Звісно, ні. З історії моєї родини, з історії моєї країни я знаю, що таке росія. Звісно, я очікувала, що буде повномасштабна війна і, ясна річ, ми всі до неї роками готувалися".

Я не з тих, кому треба пояснювати, що війна почалася не в лютому. І нібито не з тих, хто не знає історії. Я мала свої побоювання й тривоги, я навіть у певному сенсі чекала на війну, але я чекала на війну-загострення, а не на війну-геноцид. Коли ж я почула її відповідь ("звісно, я очікувала, ясна річ, ми готувалися…"), — моєю першою емоцією була заздрість. Я страшенно їй позаздрила. Я заздрила тому, що якою б страшною не була її картина світу, вона не розлетілася на друзки, як у багатьох, вона навіть не пішла тріщинами, як у мене. Їй не довелося шукати відповіді на питання "Як і чому це виявилося можливим? Що я прогледіла? Де я повелася на чужий наратив?", не довелося наново складати навколишній абсурд у хоч трошки послідовну історію.

Я не буду оригінальною, якщо скажу, що теперішня війна — це в тому числі війна цивілізацій і війна наративів. Критикуючи чергового західного політика, ми кажемо "от довбень, тиражує пропагандистські наративи". Те, що російські наративи досі мандрують інфопростором, безумовно, становить для нас небезпеку. Але найбільшу небезпеку я бачу не там, де переповідають за методичкою вже існуючі наративи російського першого каналу, а там, де творяться нові наративи, де намагаються пояснити теперішні події наново. Бо на оновлений національний міф і на новий історичний наратив є величезний попит, — хоча досі й не артикульований і не усвідомлений, поки всі зайняті фізичним виживанням чи перевіркою, чи пережили близькі черговий нічний обстріл.

І цей попит народжує пропозицію.

17 червня 2022 року поетка, літературознавиця та перекладачка Галина Крук виступила на відкритті 23-го Берлінського поетичного фестивалю із блискучою промовою "Мені шкода, що поезія не вбиває". Я дуже раджу прочитати її повністю.

Мені й до того було зрозуміло, чому на створення нового наративу (чи хоча б коригування старого) є такий суспільний запит. Десятки знайомих ставлять собі питання: "Як це стало можливим? Чому все так? За що? Що далі?" І можна дратуватися, називати їх недалекоглядними, але, давайте чесно, це ледь не третина країни. Мало хто з моїх знайомих вірив, що усе це можливе.

Тож хтось має пропонувати відповіді на подібні питання. І зазвичай це роблять поети, історики, режисери, письменники, художники і філософи. Проблема ж полягає у тому, що зараз ніхто або майже ніхто з них не спроможний робити це так само якісно і повно, як за мирних часів. Я не поясню це краще, ніж вдалося Галині: "Війна робить усе однозначним настільки, що місця для поезії практично не залишається. Тільки для свідчення. (...) Поезія (...) набуває дуже своєрідних форм — спонтанної молитви, скупого свідчення, ляменту чи навіть прокляття ворогові".

Тож усі, хто фізично чи емоційно занурений у війну, обмежені названими жанрами: молитвою, ляментом, свідченням чи прокляттям.

"А от хто зараз пише красиву і глибоку поезію для вічності про цю війну — це наші російські колеги, — продовжує Галина, — у безпечному місці, в еміграції, не під обстрілом, не забуваючи про творчий пошук і без відволікання на бруд і гидоту реальності. І жодна сирена, жоден обстріл і жоден окупант з автоматом чи танком не заважає їм зосередитися".

Я думаю, це спостереження коректне не тільки для поезії, але й для інших форм осмислення чи "роботи із наративом". Бо усе це потребує певної дистанції. Майже ніхто з нас не може собі цієї дистанції дозволити. Але дехто з них — може.

Наступним логічним кроком був би заклик "Давайте припинимо тягати росіян у наш інфопростір!". Але я виходжу з того, що цього не станеться. Якби ми могли "просто припинити слухати росіян", "просто не дозволити їм брати участь у створенні чи оновленні наших наративів" — це би вже відбулося і, я так підозрюю, не місяць тому, а більше ста років тому. Якби "просто припинити" було можливо, ми би усі "просто припинили". Так само ми би "просто припинили" палити, вірити у псевдонауку, піддаватися на маніпуляції покидьків чи вестися на фінансових шахраїв. Але ми як людство досі пишемо статті та книжки про те, як не припуститися таких помилок.

Американська дослідниця Джулія Девіс, яка моніторить і аналізує російські змі, пише про себе у профілі твіттера "Дивлюся рос змі, щоби вам не довелося". Я подивилася розмову Арестовича з Биковим ("щоби вам не довелося"). Я зробила багато нотаток, і подивлюся ще рази зо два, щоб їх упорядкувати. Але поки що — цитата:

ДБ: Но, понимаете, это [радянський cоюз] — место, которое посетил Бог.

ОА: Безусловно.

ДБ: Советский союз был местом, которое посетил Бог.

ОА: Безусловно (...) и ничего лучше советского союза мы пока здесь, на этой территории, не придумали вообще.

(...)

ДБ: Как туда вернуться?

"Жодна сирена, жоден обстріл і жоден окупант з автоматом чи танком" не заважає зосередитися Дмітрію Бикову, поки він ставить собі питання "Как туда вернуться?".

Тож нам теж доведеться зосередитися.