Історії Героїв Слобожанських "Скіфів" - до Дня 5 Слобожанської бригади
"Відзначає"… яке не притаманне війні слово. Втім, ми будемо саме святкувати День своєї частини тим, що ще з більшою силою нищитимемо ворога, який прийшов на нашу землю! Ми будемо відзначати День частини розповіддю про своїх побратимів, які щоденно ризикують і, на жаль, віддають своє життя за тих, кого люблять та цінують – свої родини, дітей, коханих, друзів.
Цей матеріал – "сповідь" наших Героїв про те, чому та кого вони пішли захищати, одягнувши гвардійський однострій та взявши до рук зброю, про власні мрії, очікування та впевненість у майбутньому.
"Матушка", бойовий медик 5 Слобожанської бригади "Скіф":
Я народилася і виросла на Луганщині, в промисловому містечку Лисичанськ.
Це місто з просто дивовижними краєвидами, це Богом поцілована земля, ми лагідно називали його Лисиче над Дінцем. Це місто, яке подарувало світу видатного творця Володимира Сосюру.
У мене велика родина, частина з якої, на жаль, мешкала в рф. Ця війна, яка почалася для мене не 24 лютого 2022 року, а ще в 2014 році, забрала в мене все – всі 45 років мого довоєнного життя. Вона роз'єднала мою родину, забрала мій дім, улюблену роботу, справу мого життя, забрала безтурботне дитинство моїх дітей, спокійну старість моїх батьків, вона забрала мою Луганщину!
Але, ця війна, познайомила мене з багатьма дуже гарним і натепер дорогими мені людьми. Ця війна подарувала мені ще одну родину, саме родину, і не інакше! Поруч зі мною не просто побратими з якими багато пройденого, поруч зі мною мої рідненький братики і сини!
Ця війна показала мені скільки в нас щирих безкорисливих людей, здатних віддати останнє для незнайомої людини. І тепер я знаю, що в кожному куточку моєї батьківщини є рідна моєму серцю людина! Я там, де потрібна, поруч зі своїми самими рідними і близькими. Я спокійно дивлюся в дзеркало зранку, я спокійно дивлюсь в очі людям, мені не соромно за себе. Жаль тільки, що діти зростають без мами, але жити вони будуть у вільній Україні!
Отець Євген, військовий капелан 5 Слобожанської бригади "Скіф":
На своєму життєвому шляху, мене завжди супроводжують 3 фактори мотивації: духовна сторона, військова служба та спорт.
Після 11 класу я відразу занурився у військову службу і до теперішнього часу, весь цей час проходжу пліч-о-пліч з вірою до Бога та заняттями спортом.
Напередодні великої війни я вступив у Дніпропетровську духовну семінарію, а в цьому році став її випускником. А ще віддавав дуже багато сил та часу тренерській роботі з хортингу.
22 лютого 2022 року життя змінилося назавжди: я став на захист Харкова та приєднався до 5 Слобожанської бригади "Скіф". У 2023 році за покликанням став військовим капеланом і зараз для мене сенсом є душпастирська опіка військовослужбовців та їх родин, турбота про поранених, вшанування пам’яті загиблих побратимів-гвардійців.
Так, я впевнено можу сказати – я на своєму місці, серед рідних та дорогих мені людей – Слобожанських "Скіфів"!
Марія Росова, психологиня 5 Слобожанської бригади "Скіф":
2022 рік став точкою неповернення для багатьох з нас. Тоді я не змогла залишитись осторонь і пішла волонтерити до шпиталю. Пам’ятаю перші зустрічі з пораненими хлопцями – зболені, мовчазні, але з живими очима. Я проводила з ними психологічні, розвантажувальні заняття. І дуже скоро побачила, як крізь біль і втому прорізуються перші посмішки, як вони починають відкриватись, жартувати, говорити. У ці миті я зрозуміла: поруч із тілом має загоюватись і душа.
Згодом я мобілізувалась, і ми створили справжню команду однодумців. Їздили по підрозділах, приїжджали на ППД, проводили тренінги та зустрічі. Ми говорили з бійцями про те, що таке психологія, як важливо підтримувати один одного, що означає бути командою. У центрі наших розмов завжди було українське: традиції, культура, родина, справжня дружба. Бо те, що тримає – це не лише зброя, а й пам’ять, гідність і любов.
У 2024 році ми вийшли на чергову ротацію в зону бойових дій. Там я остаточно усвідомила: справжня сила психолога – бути поруч! В тиші та в бурі, у погляді, що підтримує, у слові, що заспокоює, у мовчанні, що не тисне. Саме там ми стали справжньою родиною – зі своїми ритуалами, жартами, опорою і довірою.
Я мрію, аби військова психологія розвивалася ще глибше – щоб допомога не завершувалася на порозі частини, а охоплювала шлях повернення додому. Щоб була якісна реабілітація після бойових дій, щоб бійці та їх родини отримували не лише підтримку, а й розуміння, що вони – не одні! Бо наш фронт – не лише на лінії зіткнення. Наш фронт – у серці кожного, хто не здався, хто тримає, хто підтримує. І ми разом – велика, сильна, незламна родина Слобожанських "Скіфів"!
Дмитро Огородніков, позивний "Кіпр", лейтенант:
Моя історія, мабуть, схожа на багато інших. До повномасштабного вторгнення я займався бізнесом. У 22-му почав волонтерити у Харкові. У 23-му пішов до військкомату, став до лав підрозділу, який відстояв Харків – 5 Слобожанська бригада "Скіф" НГУ.
На питання "Чому я вдягнув форму гвардійця?", я відповів собі вже давно. Це все якось комплексно для мене, важко і легко одночасно. Можна говорити про захист незалежності України, про захист свого будинку, захист своїх близьких і так далі. Так, безперечно, ці фактори впливали на рішення як моє, так і багатьох моїх побратимів. Але я впевнений, у кожного з нас є щось своє, особисте. Не дати себе принизити, не дати бути побитим, чи підкореним, не втратити можливість відповісти на образу. Ось це моє – особисте! Це – характер, в мене це мої батьки вклали.
Я був у Кліщіївці і розумію, наскільки важка задача у піхоти. Тепер я охороняю небо над Харковом. Кожна ціль, яку ми чи хлопці з інших екіпажів вражаємо, це чиєсь збережене життя, чиєсь майбутнє. Ворог не зупиниться сам. Вони не можуть здолати нас на полі бою і застосовують цілком терористичну тактику – вони б`ють всім, чим можуть дотягнутися і куди можуть. Зараз ми з хлопцями робимо все, щоб вони і тут не мали переваги.
Денис Петров, позивний "Дір", головний сержант взводу безпілотних комплексів 5 Слобожанської бригади "Скіф":
Я ніколи не хотів бути військовим. Не думаю далеко про майбутнє, але мрію після завершення бойових дій та нашої перемоги знов побувати на улюбленому острові. А поки я з честю ношу форму Слобожанських "Скіфів" і розумію важливість своєї місії!
Я ніколи не бачив себе військовим. Якщо по совісті, один рік я таки витерпів у військовому ліцеї, але вже тоді зрозумів, що мені все це не подобається. Наступного року я вже вчився цивільній професії.
Але коли розпочалася велика війна, ми разом із другом пішли служити. Байдуже було де, головне - не сидіти, не бути жертвою. Я хочу сам вирішувати своє майбутнє, в мене є багато планів - я одружуся і буду тут жити. Все це станеться після того, як звільнимо нашу землю.
Моя 5 Слобожанська бригада "Скіф" НГУ захищає мій Харків, тому я точно зараз на своєму місці! Почав служити я звичайним стрільцем у піхоті. Уже під Балаклією у 22-му дістав собі дрон та почав літати, це дуже допомагало.
Із неба я бачу все, в цьому полягає моя робота. Аеророзвідка рятує життя наших хлопців. Також ми виявляємо ворогів ще на підступах. По ним ми наводимо вогонь нашої артилерії та відпрацьовуємо самі.
Зараз я почуваю себе справжнім "Скіфом", бо аеророзвідці, як нікому, личить герб нашої бригади. Я не прагну військової кар`єри, проте я нікому не дозволю ганьбити свій край!
Родіон Мерчанський, позивний "Пастор", старший технік мінометної батареї 120 мм. 5 Слобожанської бригади "Скіф":
Я щаслива людина, в мене є своя справа, я роблю її добре. Я бачу результати нашої роботи і розумію важливість наших дій. Ми зупинили вже не одну спробу штурму, бо можемо не лише накривати площі, а й по окремих цілях ювелірно відпрацьовувати.
До великої війни я також був щасливим. Я робив те, про що багато хто мріє, але не всі наважуються. Я був мандрівником, туристом професіоналом.
На кінець лютого 2022-го я знаходився у Британії. Жахливі новини з України все змінили. Ми з друзями зібрали речі та терміново вилетіли додому. На момент, коли наша машина перетинала кордон, ми побачили довгу чергу у зворотному напрямку. Усі виїздили – сотні автівок, а в Україну прямували лише декілька.
У мене був ще з армії досвід артилериста, то ж я шукав, де зможу стати в нагоді. Так я доєднався до Слобожанських "Скіфів". Довелося побігати у піхоті, отримати поранення і відновитися. Зараз я знову в строю, але тепер вже мінометник.
Я тут не заради звань, не заради статусу. Я тут, щоб був мир. І якщо моя служба наблизить Перемогу хоча б на день — значить, усе недарма.
Я бачу, як змінюється моя країна, і знаю, зміни не приходять самі, їх виборюють.
Форма Слобожанських "Скіфів" мені рідна. Я зміню її лише на свій туристичний потертий рюкзак. Але то буде трохи згодом.
Олена Коноваленкова, начальник відділення соціального захисту:
Я дуже давно на військовій службі – навіть не буду казати, скільки саме. Лише зауважу, що ані дня, ані секунди не жалкувала, що присвятила своє життя захисту України в лавах Нацгвардії. Жінка та військо. Дехто каже, що нам немає місця серед кремезних чоловіків. Тож погляньте на мене! Я була інструктором у підрозділі спеціального призначення "Барс", пройшла багато "гарячих точок": Лісічанськ, Мирна Долина, Лоскутівка, Оріхове, Чернухіне, Логвінове, Дебальцеве… Потім служила в батальйоні спеціального призначення "Донбас", навіть була заступником командира групи розвідки спеціального призначення в "Азові".
Початок повномасштабного вторгнення не був для мене несподіванкою. Задовго до цього я відчувала та знала, що українці недостатньо жорстко відреагували на російську агресію 2014 року, тому новий наступ обов’язково станеться. Початок великої війни я зустріла у військовій частині у м. Маріуполь. Оточення міста, "Азовсталь", … - я сказала собі, що не можу бути слабкою, навпаки – маю бути прикладом. Це були страшні часи втрат близьких, побратимів. Наприкінці березня я отримала наказ вийти будь-якими шляхами з оточеного міста та розгорнути допоміжний пункт управління для подальшої роботи та допомоги членам сімей загиблих, зниклих безвісти, захоплених у полон та поранених військовослужбовців. Я пройшла пішки повз 37 ворожих постів. Як? Відверто – не знаю. Просто знала, що маю! Тим більше, що зі мною були 5 собак – свої та ще ті, яких підібрала в дорозі. Я розуміла, що попри все маю врятувати їх. Тепер зі мною живуть 7 собак. Вони – мої релаксанти!
Уже у Харкові я потрапила до 5 Слобожанської бригади, де стала опікуватися родинами загиблих, поранених, зниклих безвісті. Для мене моя служба сьогодні надважлива! Знаєте, дехто каже, що я складна людина. Так! Коли бачу, що система десь дає збій, що родини загиблих щось не можуть вирішити. Для мене таки ситуації – ніж у серце. І тоді я вже не жінка, я воїн, я, як раніше – спецназ, але соціальний. Заради Слобожанських "Скіфів" та їх родин я відключаю будь-які гальма. І тоді краще не ставати на моєму шляху!
Микола Головний, молодший лейтенант:
Мені довелося побачити "руський мір" на власні очі. Я був у родичів під Балаклеєю, коли туди зайшли російські війська в лютому 22-го. Вони поставили блокпости і не випускали чоловіків. Перше, що вони зробили, це розстріляли мирний автобус, який ще тиждень стояв на дорозі з тілами загиблих.
Мені вдалося вийти через ворожий блокпост, я віддав всі гроші на хабар рашистському солдату і пішки переходив через дамбу, яку за мною з обох сторін мінували. Я прямував до своїх і вже знав що саме я буду робити – брати зброю і ставати у стрій. Двоє з трьох моїх братів вже воювали. Один з них зустрічав мене з нашої сторони, обличчя у нього вже було все у шрамах.
Я досить натерпівся, у мене до тих "імперських" солдатів особисті рахунки. Після військкомату я потрапив у 5 Слобожанську бригаду "Скіф" НГУ. З тих пір це моя друга родина. Ми разом пройшли Куп`янськ, Серебрянські ліси під Кремінною, Кліщіївку, Торецьк. Було важко, навряд чи буде легше, але ми стоїмо далі. У мене діти зростають, і вони будуть жити у своїй крайні, розмовлятимуть своєю мовою і будуть вільними. Саме заради для цього я – "Скіф"!
Світлана Доценко, позивний "Шелбі", солдат – радіотелеграфіст 5 Слобожанської бригади "Скіф":
Війна докорінно змінила моє життя. Я зрозуміла одного разу, що не можу далі просто спостерігати: спокійно бути домогосподаркою та адміністраторкою онлайн-проєкту, чекати на перемогу і "жити своє життя", коли з кожного екрану палають наші міста – таке витримати важко.
Донатити на потреби Сил оборони під час війни я можу. Але ж чому хтось має на собі тягнути те, що можна робити разом? Я маю заради кого це робити, в мене вже дорослий син. Якщо я свого часу обрала залишитися тут, то не для того, щоб бути глядачем. Я маю робити щось для перемоги!
З березня 2023-го я рік була активною волонтеркою – переганяла пікапи для воїнів. Почалося з тилу, але вже скоро я їздила все далі і далі: Слов`янськ, Краматорськ… Чим далі, тим більше мені здавалося, що навіть цього не достатньо. Я можу більше.
Переламний момент стався, коли я привезла чергову автівку до Слобожанських гвардійців з 5 бригади НГУ. Я зрозуміла, що можу стояти з ними пліч-о-пліч! Дарма, що я з Києва, я хочу служити саме у бригаді Слобожанських "Скіфів"! Уже у квітні 24-го я стала гвардійкою, пройшла підготовку на полігоні, навчилася військовій справі.
Тепер я усвідомлюю, що лише зараз роблю все, що залежить саме від мене!
