Новий раунд переговорів в Абу-Дабі: які загрози перед Україною

1. Склад делегацій демонструє, що в "переговорах" знову беруть участь переважно представники військової розвідки. В принципі, це можна вважати ознакою більш серйозного ставлення росіян до процесу. На відміну від історика Мединського, який міг годинами читати лекції про "першопричини конфлікту", військові володіють повноцінною інформацією про ситуацію на фронті та в тилу. І в процесі обміну даними вони потенційно здатні зрозуміти, які кроки потрібні для виходу з війни.

Окрім того, відсутність витоків інформації про хід дискусій також є ознакою серйозного дипломатичного процесу. Як я неодноразово писав, ситуація, коли сторони публікують переговорні позиції в медіа, називається медійною кампанією. Справжня дипломатія ж відбувається у закритому режимі, тож перехід у публічну площину зазвичай є ознакою того, що переговори провалилися.

2. Путін вважає, що вже пішов на великий компроміс у переговорному процесі. Кілька місяців тому він заявив про це американцям, і ця розмова була переказана Дональдом Трампом.

Як відомо, однією з "першопричин конфлікту" для Путіна була сама незгода з існуванням незалежної від Кремля України. Вторгнення 2022 року мало на меті встановлення контролю над усією Україною, тоді як сьогодні мова йде про контроль над приблизно 30% Донецької області. Зважаючи на темпи просування російської армії, йдеться не про компроміс, а про вимушене прийняття Кремлем реальності.

3. Оскільки це не війна за території, територіальне питання має другорядний характер. Єдина причина, з якої Путін робить його принциповим — це прагнення завершити війну якщо не повною капітуляцією України, то принаймні національним приниженням. Саме тому він вимагає здачі Україною своїх територій без бою, вважаючи, що виснажене війною суспільство не витримає умов такого "миру", сприйме їх як ганебні й скотиться у внутрішню кризу та громадянське протистояння.

Судячи з усього, адміністрація Зеленського, розуміючи ці ризики, шукає своєрідні компенсатори, які могли б пом’якшити удар по суспільству. Саме таку роль відіграють ідеї вільної економічної демілітаризованої зони: у цьому разі війська відводяться не лише Україною, а й Росією, і це можна подати суспільству як взаємну поступку. До цієї ж логіки належать і заяви про зобов’язання ЄС прийняти Україну вже наступного року, і тоді замість рефлексій щодо несправедливих умов завершення війни суспільство зможе зосередитися на європейському майбутньому.

Малоймовірно, що делегації в Абу-Дабі у нинішньому складі зможуть істотно зблизити позиції щодо територій. Відповідно, розвідники можуть лише збирати інформацію для політичного керівництва, яке і має ухвалювати остаточні рішення.

4. Рішення про зупинення війни, як і раніше, залежить від однієї людини. Зниження цін на російську нафту, додаткові санкції проти нафтового експорту, тиск на Індію з метою скорочення закупівель російської нафти, зростання знижок, які Росія змушена надавати для продажу енергоносіїв, арешти російських танкерів — усе це в сукупності зменшує здатність Росії безболісно фінансувати війну.

Ситуація з російським бюджетом, м’яко кажучи, складна, і Путін не може цього не враховувати. З усіх можливих форм тиску американці обрали економічну, і, судячи з показників бюджету РФ, вона вже дає результат. Російська економіка деградує. І хоча це процес не одного дня, він може стати незворотним.

Саме тому Путіну потрібно якнайшвидше завершувати війну. Цим пояснюється і серйозніше ставлення з його боку до нинішнього етапу переговорів, і водночас масовані удари по українській енергетиці, які, на його думку, мають прискорити капітуляцію України та завершення війни на його умовах. Жодної капітуляції, звісно, не буде, але для завершення війни владі й суспільству ще доведеться докласти чимало зусиль.

Джерело – фейсбук Миколи Княжицького

Редакція "Думки" може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали у розділі Блоги несуть автори текстів. Кожен бажаючий опублікувати блог може звернутися до редакції сайту "Думка".