Кримінальна історія Харкова. Легендарні міські "катали"

У певному сенсі творили цю історію не вчені, музиканти та артисти, а кримінальні елементи – шахраї, бандити, аферисти і, зокрема, "катали", тобто професійні гравці, яких у Харкові було чимало. А знання про ті події та особистості залишилися не в підручниках, а лише у спогадах – у "Неписаній кримінальній історії Харкова".

Уже давно нікого не бентежить, що є люди, які офіційно заробляють грою. У карти, на більярді чи онлайн-баталіях проводяться міжнародні змагання з мільйонними призовими фондами. Раніше ж гравець, який вміє своєю навичкою, талантом і розумом вигравати гроші, за умовчанням потрапляв під вплив криміналу.

"Піночет"

Це був, без сумніву, найвидатніший гравець в історії Харкова, але через давність років і специфіку його діяльності про нього залишилися лише усні спогади, легенда, і кличка "Піночет", що нічого не пояснює.

Якби життя розпорядилося по-іншому, цілком імовірно, що в нашого міста був би свій чемпіон світу з шахів. Це був молоде дарування. У 8 років він сам освоїв шахи, потім секція шахів у "Палаці піонерів", а вже у 14 років – звання майстра спорту з шахів.

Тренери пророкували талановитому хлопчику велике майбутнє, славу та міжнародні турніри. Але вундеркінд навчився заробляти, граючи у шахи на алеях у парку Шевченка. Спочатку це була дрібниця, рублі та "троячки". Згодом ставки зростали, "Піночет" переріс гру на алеях парку.

Про його унікальні здібності почув професійний гравець союзного значення Сева "Севастопольський" і взявся його навчати, тільки вже премудростям картярської гри на гроші, на великі гроші. І в суто нелегальному становищі. Унікальне поєднання пам'яті та логіки, інтуїції та просто таланту, а також наставництво дуже досвідченого "катали" швидко підняли "Піночета" на вершину ігрового бізнесу. Слава "непереможного" не відштовхувала від нього гравців, навпаки багато найсильніших хотіли "схльоснутися" з ним, поміряються силами - так заведено в ігровому середовищі. Вже у 18 років його вивозили "на виїзд", на "гастролі" до Сочі, Ялти та інших міст із сильними гравцями. Але основна "трудова діяльність" його все ж таки проходила вдома, у Харкові. У Харкові, 1983 року, у віці 22 років його і вбили.

Злочин розкрили швидко. За вбивство засудили авторитетного харківського шахрая Марика "Подільського". На слідстві, і це була офіційна версія, Марік заявив, що "пацан надто зарозуміло і зверхньо спілкувався з ним під час гри, а потім неповажно вимагав виграних грошей".

Але неофіційна версія говорила, що Марік програв "Піночету" просто непідйомну суму, і у нього не було виходу. А ще, одразу після вбивства, ходили чутки, що в записнику молодого гравця, куди він записував свої виграші, "боргів було на мільйон", а серед боржників були дуже впливові люди. І, цілком імовірно, хтось із владних просто найняв Марика за дуже велику суму, щоб таким чином списати свої борги.

Марік "Подільський" отримав за вбивство 12 років і відсидів "від дзвінка до дзвінка". Після звільнення він ще раз потрапив у кримінальні хроніки Харкова – у середині 90-х Марик "Подільський" був власником міського злодійського "общака".

"Дід"

Такий персонаж, як "Дід", був практично у кожному місті. Але наш харківський був унікальним.

Ніхто не знав його історії і скільки йому років. І не тому, що було нецікаво, а тому, що знали, що на запитання не відповість. "Мутний" говорили поза очі, але любили та поважали. За чутками, раніше, "за молодістю", він входив до десятки найкращих "катаючих" країни, але відійшов від справ. Лише кілька наближених знали, що мешкає він у дев'ятиповерхівці на Салтівці, біля магазину "Ювілейний", і що звуть його Мишко, і мали право називати його "дядько Мишко". Для решти він був просто "Дідом".

"Діда" можна було зустріти скрізь. І в більярдній "на районі", і за столиком у дворі, де пацани грали "по маленькій" у деберц чи "триню". Був він вхожий і в "елітне суспільство" гравців у парку Шевченка та Горького, причому приймали його і картежники, і шахісти-шашечники.

Але грав "Дід" мало і рідко. Більше тягнувся до атмосфери гри, до ігрової спільноти. Але якщо вже сідав грати, на нього приходили просто подивитись! Це стосувалося будь-якої гри – і в карти, і на більярді, в нарди та в шахи.

У спірних ситуаціях, які досить часто виникають під час гри на гроші, "Діда" запрошували як третейського суддю та гаранта дотримання всіх правил, за що він отримував відсоток від виграшу. Знав він усі правила та тонкощі гри досконально. Як посередник і суддя почував себе "по грошах" непогано. Іноді "Дід" пропадав на кілька днів. Подейкували, що їздив "судити на серйозну гру".

Якщо ж він підходив подивитися на чужу гру, ніколи не коментував ходи, а після гри міг молодому гравцю дати слушну пораду.

Але особливий талант "Діда" був в інтуїції та життєвій мудрості. Він часто укладав суперечки, парі, і завжди вигравав. Найвідоміша суперечка була укладена з місцевим спортсменом, професійним футболістом зі складу дубля "Металіста". Під час гри у "триню" у дворі "Дід" та Льоша-футболіст посперечалися про точність удару у футболістів.

"Дід" сказав, що Льоша не влучить м'ячем із середини поля у ворота десять разів поспіль. Льоша-футболіст обурився і поставив аж сто карбованців! Щоб одразу з'ясувати, хто має рацію, вони вирушили на футбольне поле сусідньої школи. Чутка про суперечку розійшлася швидко, і на стадіоні вже був натовп глядачів. Серед глядачів голоси за перемогу "Діда" та Футболіста розділилися приблизно порівну.

Усі знали талант "Діда" у суперечці, але проти нього ж професійний футболіст! Льоша поставив м'яч на середину поля, вдарив - і одразу повз ворота... Ось такий був наш, харківський "Дід".

"Тушонка"

Більшість законослухняних громадян вважають, що всі, хто пройшов в'язницю, добре грають у карти та інші ігри на гроші. Це не зовсім правильно. Життя в ув'язненні вчить: не грай, якщо не вмієш; не програй більше, ніж можеш заплатити; а якщо сів грати, не грай у півсили – зроби все, щоб виграти.

Харківський шахрай Коля "Тушонка" вчився грати в ув'язненні, і час для навчання у нього було достатньо, за сумою трьох судимостей – понад 15 років. Він міг грати чесно, якщо проти нього був досвідчений гравець, міг запросто "дурити", якщо була така можливість, причому із застосуванням найпримітивніших способів.

Його популярність, як "катали" не поширювалася далі Харкова, і навіть далі привокзальної кримінальної спільноти. Про нього говорили як про міцного середнячка, який "бореться до останнього". І, напевно, такий гравець навряд чи потрапив у кримінальні літописи, якби не знаменита гра в мотелі "Дружба" влітку 1985 року.

Тоді до відпочиваючої в барі мотелю до компанії, в якій більшість була явно з кримінальним минулим (і кримінальним сьогоденням), підсів водій фури, який їхав з Одеси кудись углиб країни, на північ. Спочатку просто спілкувалися, випивали та розмовляли. Але в розмові з'ясувалося, що далекобійник вважає себе чи не майстром карт, і йому немає рівних, саме в грі у деберц.

Очевидці розповідали, що компанія спокійно сприйняла п'яне вихваляння заїжджого водія з приводу карт, але за деберц, у якому завжди харківські гравці вважалися кращими, його вирішили провчити. Найкращим гравцем у компанії був Коля.

У знятому номері вони сіли грати у деберц. До ранку водій програв усі особисті гроші та гроші на відрядження, свої та напарника. Постало питання про продовження гри і, закономірно, наступне питання було про вміст вантажівки. Виявилося, що в порту Одеси вони завантажили 20 тонн тушонки. Всю партію оцінили в умовні 10 тисяч карбованців, і гра пішла далі.

Але, незабаром, ці десять тисяч рублів були програні, і Коля набув "віртуальних" прав на цілу фуру тушонки, знамените прізвисько "Тушеня" та повноправні права на місце серед легендарних харківських "ігрових".

Звичайно, скористатися таким величезним "призовим фондом" у вигляді ящиків із тушонкою було неможливо – це було державне майно, і з такими речами жартувати прийнято не було. Навіть узяти кілька ящиків було не можна, тому що причіп було опечатано. Водія просто відпустили.

Читайте також: Гроші ворогові не дістануться. Як готувалися до війни банки в Харкові