Найбільш небезпечні місця старого Харкова: суб'єктивний рейтинг
Як правило, підйом рівня саме вуличної злочинності припадав на важкі для всієї країни часи, на переломні моменти та періоди соціальної напруженості, яких у нашій історії було чимало. Найскладнішим періодом з погляду активності вуличної злочинності був період із середини 1980-х і на початок 1990-х минулого століття.
На той час у Харкові були місця, де випадкового перехожого майже напевно чекала неприємна зустріч із місцевими маргіналами. За підсумками такої зустрічі перехожий міг стати жертвою як банальних хуліганських дій, іноді з "легкими тілесними ушкодженнями", так і з об'єктом класичного пограбування, "гоп-стопу", з більш важкими наслідками для здоров'я.
"Карпівка". Вулиця Карпівська та прилеглі до неї невеликі вулички та провулки
Вулиця Крапівська невелика, всього менше кілометра в довжину, починається від Південного вокзалу, йде вздовж залізничного полотна та впирається у Карпівський сад. Забудована приватними спорудами, старими дво- та триповерховими цегляними будинками, частина домоволодінь, колишніх бараків, розташована безпосередньо вздовж залізниці у смузі відчуження – ці будівлі використовувалися як житло для залізничників.
Залізничне полотно наче відокремлює цей район від решти міста, зовсім поруч також знаходиться Харківський слідчий ізолятор і виправна колонія №43.
Саме близьке сусідство із вокзалом та виправними установами визначало долі молодих мешканців "Карпівки". Багато хто проходив школу вокзального шахрайства, деякі часто "по-сусідськи" потрапляли до місцевих пенітенціарних закладів.
Наприкінці 80-х – на початку 90-х розвага на "Карпівці" була одна – алкоголь. На всю невелику вулицю було з десяток точок торгівлі самогоном, були навіть нелегальні бари, гадюшники, де відпочивала місцева босота.
На "Карпівці" випадковому гостю не загрожувала однозначна розправа. Як правило, перехожого відповідного виду та віку оточували 2-3 місцевих, питали, до кого прийшов і навіщо, і, незалежно від відповіді, пропонували "допомогти" придбати випивку, "скинутися". До насильства вдавалися рідко, тільки якщо "зальотний" перший починав бійку. На "Карпівці" конфлікт, що вже почався, запросто міг завершитися спільним розпиванням місцевого самогону в одному з двориків, звичайно ж, за рахунок чужинця, а подальший розвиток подій уже був непередбачуваним.
"Тюринка". Універмаг "Харків" та прилеглі вулиці та провулки
Кінець 80-х, кінцева зупинка тролейбуса №37 "Універмаг Харків", коло за універмагом, з боку вулиці Якіра. Опинитися там на самоті у вечірній час майже напевно означало стати жертвою пограбування.
Тролейбусний маршрут від 602-го мікрорайону до універмагу "Харків" спочатку був непродуманим та непопулярним. Якщо в години пік пасажири ще їздили, то після шостої вечора тролейбуси ходили майже порожні. Коло біля універмагу в цей час завжди безлюдне, пасажирів одиниці. Саме це місце уподобали місцеві "гопники", підлітки з найближчого приватного сектору.
Тактика була проста: група молоді віком від 12 до 16 років збиралася на одній із сусідніх вулиць. Потім приходили на зупинку і просто чекали в чагарниках, виглядаючи жертву. Цікавили лише такі ж підлітки та субтильні, неспортивного вигляду чоловіки, які чекали на тролейбус. Оточували натовпом, у групі бувало від п'яти до десяти чоловік, і вимагали гроші. Але гроші не були пріоритетом – їм діставалися, зазвичай, копійки. Підлітки отримували владу, бачили страх, що навіювали, насолоджувалися своєю силою. У разі опору накидалися всім натовпом, але якщо суперник був сильнішим або просто чинив активний опір, одразу розбігалися – битися до ладу ніхто не вмів. Але після втечі через нетривалий час знову збиралися в обумовленому місці і йшли на зупинку чатувати випадкових перехожих. Іноді за таким же принципом і таким же успіхом діяли в парку біля ДК ХЕМЗ.
"Червоний Жовтень", також відомий як "Новий побут" ("Лиса гора")
Глуха околиця, коло тролейбусів, з одного боку похмурі та облуплені двоповерхові цегляні будинки, збудовані ще до війни, з іншого боку – приватний сектор, за приватними дворами – цвинтар та кінець міста.
Місцевий контингент відповідає атмосфері – район був суто бандитський. Тут на той час "компактно проживали" громадяни з кримінальним минулим. На "Червоному Жовтні" не було банальної вуличної шпани: як не дивно, але висока концентрація мешканців із кримінальними навичками приносила навіть певну стабільність у криміногенну обстановку.
Чужака тут помічали відразу – район був не найбільш густонаселений, а з настанням темряви - навіть безлюдний.
Методи фізичного насильства місцеві асоціальні елементи використовували рідко, адже кожен мав розуміння наслідків подібних дій, заснований на власному тюремному досвіді. Та й дільничний знав усіх як рідних. Тут використовувався метод психологічного впливу, тиску, у якому майже всі колишні "сидільці" були майстрами – тут потенційній жертві "розповідали".
"Розповісти" означало завести розмову, у процесі швидко намацати у опонента слабке місце, натиснути, підкорити, навіяти почуття тривоги та страху. І все це важливо без прямих загроз.
Якщо перехожому, який опинився в цьому районі в невдалий час, все "правильно розповіли", він сам віддавав гроші і цінності, і йшов задоволений, що "легко відбувся". Але у разі виникнення непорозуміння "невимушене спілкування" могло легко перейти в силовий конфлікт, тобто вуличну бійку, а в цьому стилі єдиноборств знову ж таки колишні зеки мали великий досвід. Наслідки в цьому випадку були дуже важкі, для чужинців, звичайно. На "Червоному Жовтні" тоді були найкращі майстри "вуличного карате" у місті.
"Чоботарська". Вулиця Чоботарська, частина вулиці Котлова, Червоноармійської та Кацарської
Чоботарська - одна з найстаріших вулиць Харкова, з багатою кримінальною історією і, напевно, найнебезпечніше місце в період, що описується.
Колись на цій вулиці проживали ремісники-чоботарі, що виготовляли взуття – чоботи. Хоча деякі дослідники цю версію ставлять під сумнів, стверджуючи, що в 1804 році губернський землемір Микола Драгомир самостійно роздав вулицям назви на власний розсуд без прив'язки до професійної приналежності жителів.
Як у будь-якої вулиці з історією, у Чоботарської у свій час було й неофіційне найменування – "свиняче гніздо". У XIX столітті околична частина вулиці була улюбленим місцем проживання антисоціальних елементів, тобто бомжів. Звідси й менш романтичне назва цієї частини вулиці.
У період становлення радянської влади в Харкові на Чоботарській організовується безліч злодійських кубл і "малин". У місцевих хроніках 1917 року навіть є згадка про облаву на цій вулиці силами аж 30 співробітників карного розшуку, під час якої затримали двох харківських бандитів – Плетньова та Савченка, які у місцевому злачному закладі під назвою "Схід" відзначали вдалий наліт. Тоді не обійшлося без погоні та перестрілки. Один із грабіжників був поранений під час спроби втечі.
Так склалося історично, що нетрі на Чоботарській та занедбані будинки на Клочківській та Бурсацькому узвозі були найкомфортнішим місцем проживання для базарної погані, це була резервація вуличного криміналу майже в центрі міста. Серед харківських злочинців було чимало вихідців саме із цих місць.
Кримінальні елементи тут виходили надвір із певною метою – роздобути, "накрутити" грошей. Підхід до справи у місцевих "гопарів" був суто прагматичний – "гони бабки!", а в процесі вилучення грошей у перехожих використовувалися будь-які засоби. Від психологічного пресингу до прямого насильства, іноді із застосуванням зброї, як правило, холодної. Діяли в парі, щоб було зрозуміло, що вони не жартують, один завжди мовчки ставав за спиною жертви, інший пояснював жертві суть прохання. Але безпричинне насильство та агресія місцевими не заохочувалася. Імовірність бути пограбованим тут на той час була дуже високою.
Наперед просимо вибачення у харків'ян, "патріотів своїх районів". Когось, можливо, обурить, що саме їхній рідний район назвали бандитським та небезпечним, а когось навпаки, зачепить, що саме його район не було включено до цього своєрідного рейтингу. Стаття написана лише за особистими спогадами автора, інформація має суб'єктивний характер.
Читайте також: Горілчані королі Харкова: як городяни побороли "сухий закон"
