Директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький: Немає сценарію за будь-якого закінчення війни, при якому Харків повертається назад

Яким буде Харків після завершення повномасштабного російського вторгнення – питання відкрите. Чи будуть тут університети, чи продовжуватимуть працювати наукові установи та дослідницькі інститути, що десятиліттями посилювали інтелектуальну складову регіону? На всі ці питання на сьогодні відповіді немає. Зрозуміло одне, що до попереднього способу існування місто вже ніколи не повернеться.

Під час Львівського медіафоруму 2025 член Наглядової ради Суспільного, директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький в інтерв’ю виданню "Думка" розповів про екзистенцій ні загрози, роль мови, політичний ландшафт і комунікацію сходу та заходу України, що підживлюється новою українською суб’єктністю міст Донбасу та Харківщини.

У чому зараз найбільша екзистенційна загроза для Харкова?

- Війна, очевидно. Це лінія фронту, це небезпека, яка щоденно чагає. І втримати нормальність життя вільного відкритого світу в таких умовах дуже-дуже складно. І мені здається, що Харків з одного боку дає прекрасний приклад стійкості, а з іншого боку не можна до цього прикладу стійкості ставитись як до даності, тому що це робиться в режимі надзусиль тисяч людей щоденно, і ці зусилля конечні. Тобто ми не можемо вимагати від людей, щоб вони щодня жили в героїзмі і мали при цьому повноцінне тривале життя.

Утім, раніше війни в Харкові були, але місто залишалося. Чи є загроза, що небезпечна для самого буття Харкова?

- Якщо дивитися таку через призму, то я би сказав, що це питання того, які Харкови приходили після яких Харковів. Якщо брати концепт Шевельова про п'ять Харковів, то, відповідно, ми з вами говоримо про те, що наступний Харків не обов'язково може бути спадкоємним до цього Харкова. І тоді виникає питання, чи це місто інших людей, інших місій, інших ідей, просто територіально, географічно на місці міста, яке раніше було інакшим. Чи є якісь спадкоємності, чи є якісь лінії успадкування підходів, способів реалізації культури, взаємодії між людьми і так далі.

Ми говорили про Харків як про місто студентів, і Харків не буде містом студентів, якщо не буде безпеки. І то, якщо не буде сталої безпеки, а стала безпека зараз дуже далеко.

Чи є під час війни вікна можливостей для Харкова?

- Я думаю, що є вікна можливостей до того моменту, поки є харків'яни, які бачать своєю місією розвиток, які бачать своєю місією пошук нових ідей. І мені здається, що багато цих людей проявилися під час війни. І попри те, що втрати в Харкові страшні, і втрати культурні, і втрати лідерства, і втрати бізнесу. Ми бачимо, скільки людей загинули, скільки людей виїхали, скільки людей не пережили цього стресу. Але ми так само бачимо фантастичну просто цілу плеяду нових облич, які показують, що вони мають всередині і хребет, і волю, і прагнення до того, щоб шукати нові ідеї, реалізовувати ці нові ідеї.

Ми просто не можемо покладатись тільки на це, бо вони виснажаться в певний момент, якщо вони не потраплять в середовище, яке може їх інституційно чи якось інакше підтримувати.

Чи не є зараз Харків викресленим з інтелектуального чи мистецького життя України?

- Дивіться, тут мені дуже важко сказати, бо я буду говорити свою суб'єктивну позицію, яка ніяким чином не верифікується через призму інших людей, але я би сказав, що в моєму житті Харкова стало більше. У моєму житті стало більше харківських голосів. Вони не завжди фізично знаходяться в Харкові, але вони у зв’язку з Харковом. Я постійно бачу чи чую щось, що робиться "Хартією", що робиться середовищем Жадана, літмузею, "Накипіло", інтелектуальним академічним середовищем з Каразіна чи юридичної академії, чи, наприклад, великою кількістю, як би це делікатно сказати, науково-технічних лабораторій, які працюють на потреби сил оборони, які так само розташовані там. Вони користаються тим, що є велика кількість людей з дуже просунутими технічними знаннями і хорошими навичками, і вони потрібні десь поруч, в великому місті біля лінії фронту. Тому, як на мене, Харків дуже живий і Харків дуже потентний. І оця ситуація екзистенційної загрози, вона створює мотивацію для того, щоб рухатись дуже активно.

Просто ще раз кажу, ми не повинні нормалізувати цю ситуацію. Тому що якщо ми її нормалізуємо, ми виснажимо ще одне покоління.

Харків сильно вписаний у радянську міфологію: "Харків – перша столиця", перший суд над нацистами у 1943 році тощо. Що з цим робити і чим це загрожує?

- Суджа – перша столиця. Так що це… (сміється).

Це правда, спасибі пану Портникову за поширення цієї інформації. Утім, що мусимо з цим радянським спадком робити?

- Дивіться, ця міфологія відімре разом зі своїми носіями. Питання є в тому, чи ми з вами маємо нові ідеї, чи ми з вами маємо нові сутності, нові сенси, які ми хочемо комунікувати, передавати, розвивати і так далі. Мені здається, що так. Мені здається, що Харків є натягнутою струною, яка постійно генерує, постійно підхоплює або постійно пропонує якісь ідеї, якісь новації, якісь відкриття, якісь навіть кращі переусвідомлення самого себе.

У тому сенсі я не боюся того, що законсервуються там якісь радянські стереотипи. Я скоріше би думав про те, яким чином можна зміцнити оце нове і цікаве, що з'являється.

Чи зміниться електоральна картина Харкова після війни?

- Зміниться все. Немає сценарію за будь-якого закінчення війни, при якому ми повертаємося назад. Усі шляхи тільки вперед. Просто ця траєкторія може бути кращою або гіршою. Але ми не повернемося назад. Ми будемо рухатися в той чи інший спосіб вперед, навіть якщо ми будемо рухатися в поганому напрямку.

На сході України мовне питання політично інспіроване чи це наслідок колоніального минулого?

- Думаю, що і те, і те. Але просто питання в тому, що через якийсь час ми бачимо, що ці питання будуть менше актуалізовані через те, що змінюється фактично дефініція приналежності до української спільноти.

Мені здається, що мірою того, як ми починаємо усвідомлювати масштаб історичної травми, і як ми починаємо розуміти, наскільки людям поруч болить, зменшується ідентифікація свого за формальними ознаками, як мова, одяг, приналежність до субкультур, і збільшується ідентифікація за імпліцитними факторами, які вбудовані в характер, в культуру.

Як боротися з тим, що мешканці західних регіонів дуже рідко подорожують на схід України?

- Я не впевнений, що я погоджуюсь з вашими засновками. Тому що я, коли дивлюся на показники мобільності, які були до великого вторгнення, то від Заходу до Сходу мобільність зменшувалася. Тобто вона була найменшою в Донецькій і Луганській області, вона була найбільшою в Закарпатській і Львівській області. Тому я не впевнений, чи ми можемо стверджувати, що більшість не була і так далі.

Мені здається, що ми є в оптиці один одного тоді, коли є суб'єктність, тоді, коли нам є, що сказати. Те, що ми зараз бачимо, що феномен суб’єктності східноукраїнських міст, оцієї нової української суб’єктності, не радянської ретрансляції стереотипів – це новий феномен. І в тому сенсі ми ще у процесі знайомства один із одним. Ми не є у процесі відвідин один із одним, який уже має багато ітерацій. Я би з відкритістю, цікавістю і очікуванням дивився на те, що нас чекає попереду в плані знайомства один з одним.

Для мене кожна поїздка на схід – це є перевірка на те, чи я впевнено стою ногами на землі, чи я бачу те, що відбувається, чи я розумію те, що відбувається. І для мене кожна поїздка до Харкова, до Дніпра, до Запоріжжя, до Миколаєва – це натхнення, яке я отримую, побачивши цих людей, які продовжують робити свою роботу і намагаються своїм внеском пересилити погані обставини.

Спасибі! Приїжджайте до Харкова!

- Дякую дуже, із задоволенням!

Читайте також: Популяризатор урбаністики Павло Храмов: Архітектори кажуть, як можна було на Леваді побудувати оце лайно