Бажан, Жадан і прокляті питання: Як переосмислюють колоніальне минуле в Харкові

Черговий концерт міжнародного музичного фестивалю KharkivMusicFest присвятили українському поету Миколі Бажану, який, так вже вийшло, майже все своє доросле життя був не лише талановитим митцем, а ще й впливовим високопосадовцем і пропагандистом радянського режиму. Ця нетривіальна подія ставить перед нами справді "прокляті" питання (найболючіші фундаментальні питання, на які немає простих відповідей), пов’язані, передусім з деколонізацією, декомунізацією і збереженням культурної спадщини, навіть якщо це культурна спадщина комуністичної України.

Бажаний Бажан чи небажаний Бажан?

Поет і перекладач Микола Бажан (1904 -1983) починав свій літературний шлях в 1920-ті, в часи НЕПу ("Нової економічної політики", яка передбачала певну свободу ринку в межах планової економіки) і більшовицького культурного ренесансу з його модернізмом, футуризмом, авангардизмом, конкуренцією ідей, літературних спілок і напрямків. У 1930-ті, з укріпленням сталінської диктатури, син полковника армії Української народної республіки, Бажан висів на волосині, не ночував вдома, не без підстав боючись раптового арешту, і мало не став ще одною жертвою "розстріляного відродження", але особисто Сталіну сподобався бажанівський переклад поеми Шота Руставелі "Вітязь в тигровій шкурі", автора перекладу нагородили Орденом Леніна, і з того часу почалося його невпинне кар’єрне зростання в партійних і державних органах влади УРСР.

Бажан був членом української Комуністичної партії, депутатом Верховної Ради радянської України і СРСР, заступником голови Ради міністрів УРСР і Спілки письменників України, членом Президії Верховної Ради УРСР, членом ЦК Комуністичної партії України тощо. Він був автором слів гімну радянської України, топ-функціонером і топ-пропагандистом режиму, написав чимало віршів з одами радянським вождям, звичайно ж, публічно громив "український буржуазний націоналізм", звинувачував Степана Бандеру у воєнних злочинах і в той же час був літературним майстром, який створив чимало високоякісних перекладів і справді геніальних поезій.

Бажан - автор віршів "Ленін", "Більшовики", "Поеми про Кірова", "До Дня конституції СРСР", але ж він і автор "Гофманової ночі", "Сліпців", циклу поезій "Нічні концерти", перекладів Данте, Гете, Руставелі, Нізамі, Гейне.

Український історик в еміграції Омелян Пріцак навіть висував Бажана на отримання Нобелівської премії. Є свідчення, що Бажан намагався допомагати українським митцям, які зазнавали переслідувань радянського режиму, пробував бути "пом’якшувальним фактором" в їхніх справах, вніс імена представників "розстріляного відродження" в Українську радянську енциклопедію, упорядником якої він був, але варто розуміти, що сам Бажан ніколи не був ані дисидентом, ані шестидесятником, ані правозахисником, ані борцем за незалежність України. Він займав високі посади і отримував всі привілеї номенклатури радянського режиму в той самий час, коли такі дисиденти, як Василь Стус, Олекса Тихий або Іван Світличний отримували страшні вироки і роками відбували покарання за сфабрикованими справам в нелюдських умовах мордовських таборів.

Тому питання бажаний Бажан чи небажаний нині в українському культурному просторі (стаття літературознавиці Ярини Цимбал 2019 року в журналі "Український тиждень" називалася "Небажаний Бажан") зовсім непросте, бо сама його постать перегукується з такими фігурами, як норвезький письменник Кнут Гамсун або французький письменник Луї-Фердинанд Селін, котрих у світі одночасно шанують, як видатних культурних діячів і засуджують, як колабораціоністів, що співпрацювали з нацистським режимом.

Утім, на фестивалі KharkivMusicFest український поет Сергій Жадан, літературознавиця Ярина Цимбал, авторка зазначеної вище статті, а до цього видавництво "Vivat", яке торік видало збірку поезій Бажана до 120-річчя з дня його народження, так би мовити, легітимізували Бажана, відповівши і самим фактом цього заходу, і його тональністю, в тому плані, що Бажан все ж таки бажаний. Ярина Цимбал розповіла про непрості моменти біографії Бажана, а зачарований поетичною силою Бажана Жадан зовсім її не торкнувся, зосередившись на музичності бажанівської поетики і прочитавши його вірші.

Хвірточка деколонізації

І тут постають оці "прокляті" питання про межі деколонізації, декомунізації, історичну справедливість і культурну спадщину, бо сучасна Україна, як не крути, все ж таки виросла з УРСР, з її кордонів, еліти, економіки, адміністративного устрою, культури і контр-культури (дисидентського руху, шестидесятників), так само як УРСР не було би без УНР, розбитої більшовиками відчайдушної першої модерної спроби українського державотворення двадцятого століття.

Чи справедливо абсолютно прирівнювати радянський режим до нацистського, як це особливо прийнято робити починаючи з 2014 року, і водночас залишати маленьку відкриту хвірточку з тоталітарного минулого в сучасний публічний простір для таких видатних культурних діячів, як, наприклад, Микола Бажан, спрощуючи їхні тодішні погляди, як дітей своєї епохи, до жертв політичних обставин?

У той же час, якщо ми залишаємо цю хвірточку для митців, що розвивали українську культуру, але були вимушені співпрацювати з режимом, то можна прийти до думки, що логічно вслід за митцями пустити в неї політиків і військових того часу, які розвивали українську армію, боронили країну від ворога, керували державою чи економікою, наприклад, льотчика і маршала авіації Івана Кожедуба, партизана Сидора Ковпака або досить патріотично налаштованого керівника України хрущовських часів Петра Шелеста, адже вони теж внесли багато корисного вкладу в розбудову країни, просто обставини склалися так, що вони були функціонерами радянського режиму. Що ж вони могли зробити? Інакше тоді питання не вирішувалися.

І навпаки, якщо підходити до декомунізації і питання спадщини УРСР гранично суворо, то за великим рахунком усіх перелічених людей, як митців, так і особливо, політичних та військових діячів, можна розглядати не більше, не менше, як колаборантів, котрі активно сприяли поневоленню власного народу російським комуністичним режимом. Але чи можна викреслити з української культури того ж Бажана або Павла Тичину, Володимира Сосюру, Максима Рильського, Андрія Малишко, Павла Загребельного і багатьох інших на тій підставі, що вони були членами комуністичної партії, лауреатами сталінських премій і займали високі посади в УРСР?

У той же час, чи не є вшанування пам’яті Бажана недоречним в контексті борців за незалежність України, поета Василя Стуса, який загинув у радянській тюрмі, жертв сталінських репресій в той час, коли Бажан займав високі посади, зокрема, був головою Спілки письменників України, "розстріляного відродження", українських націоналістів, яких громив Бажан в інформаційному просторі того часу, шестидесятників, дисидентів, які поклали роки життя на те, щоб Україна позбавилася радянського гніту? На те ці питання і прокляті, що простих відповідей на них немає.

"Віднедавна (з 2020 року) Бажана взагалі виключили із шкільної програми, – розповіла на заході літературознавиця Ярина Цимбал. – Бо він складний. Він складний не для дітей, які його вивчають, а для літературознавців, які повинні його пояснити, розтлумачити дітям, розповісти, хто такий Бажан".

Що ж, Бажана можна зрозуміти, як митця, який хотів писати, що хоче, але писав і те, що було треба, як людину своєї епохи, яка підпала під дію її токсичного інформаційного випромінення, як кар’єриста, який прагнув комфорту, грошей і влади, як людину, що банально хотіла вижити. Проте його справді важко зараз розтлумачити не лише дітям, а й дорослим, і складність ця пов’язана не стільки з важкістю розуміння самого Бажана, скільки з важкістю розуміння його місця в українській історії. Можливо, саме через це Бажана, не дивлячись на його літературний талант, більше не вивчають в українських школах.

Читайте також: Імперія на прапорі. Привид КДБ з’явився на Харківщині?