Жовтий колір надії: чому ми не маємо права розділятися

Проводжаю своїх вже дорослих дітей. Коротка відпустка військового закінчується. Позаду Прага, Рим, Неаполь, Відень, Зноймо, Брно... Попереду Перемишль, Дрогобич, Львів, Харків. В Дрогобичі проходить фестиваль Бруно Шульця. Там багато цікавого. Сьогодні чув виступ Жадана в новинах. Можливо, завтра ще побачаться. А потім – Харків. І бойові позиції біля Харкова.

Відчуття якоїсь вселенської несправедливості. Але неможливо ображатися на часи, в які довелося жити нашим дітям. І змиритися з ними важко.

Обличчя празького перону: наш біль на квадратний метр

Потяг рушає, а я залишаюся на платформі. Навколо мене вирує натовп, у якому занадто багато знайомих, рідних інтонацій.

Сьогодні Чехія переживає унікальний демографічний та історичний момент. Разом з тими, хто отримав тимчасовий захист після 2022 року, і тими, хто жив у країні ще раніше, українська громада в Чехії налічує вже понад 600 тисяч людей. На перший погляд – просто цифра. Але демографи наголошують: це означає, що українці зараз складають близько 5,6% від усього населення Чехії. Жодна інша велика європейська країна не має такої щільності нашого болю та нашої присутності на квадратний метр.

На цьому пероні, як у краплі води, відбивається вся трагедія нашої міграції. Мами з дітьми, дідусі й бабусі, яким часом нікуди повертатися – їхні затишні будинки перетворені на згарища.

Подєбради та Томаш Масарик: дежавю довжиною в століття

Для тих, хто добре знає історію, усе це викликає щемке відчуття історичного дежавю. Рівно сто років тому, у 1920-х та 1930-х роках, чеська земля вже ставала колискою та порятунком для цвіту української нації, яка рятувалася від більшовицького терору.

Тоді перший президент Чехословаччини Томаш Гарріг Масарик особисто ініціював так звану "Руську акцію" – масштабну програму державної допомоги емігрантам. Завдяки цій підтримці Чехія перетворилася на світовий центр української науки в екзилі.

Феномен Подєбрад

У цьому затишному курортному містечку українці тоді складали майже 30% всього населення! Саме тут, у стінах старовинного замку, діяла легендарна Українська господарська академія (УГА), яка випустила сотні першокласних інженерів, економістів та лісівників.

Тут мріяв отримати вищу освіту Степан Бандера, але польська влада тоді не видала йому дозвіл на виїзд за кордон. Першим ректором Академії у 1922–1928 роках був батько видатної української поетеси Олени Теліги – професор Іван Опанасович Шовгенів. Саме тут Олена отримала "матуру" – документ, що давав право вступу до вищої школи. А 1 серпня 1926 року одружилася з Михайлом Телігою, студентом УГА. Тут Олена увійшла до середовища молодих українських поетів та інтелектуалів, колишніх вояків армії УНР.

Цікаво, що в тому самому замку, де була УГА, після Другої світової війни відкрили інтернат, у якому в 1945 році навчалися майбутній президент Чехословаччини та Чеської республіки Вацлав Гавел і видатний кінорежисер Мілош Форман.

Інтелектуальний вибух у Празі

У столиці працював Український вільний університет, Український високий педагогічний інститут імені Драгоманова, а українські митці, поети Празької школи та науковці творили культуру, яку вдома радянська влада просто випалювала залізом.

Чехи дали нам дім і знання тоді, і вони відкрили свої двері зараз. Цей історичний міст солідарності стоїть міцно вже ціле століття.

Сьогодні в Карловому університеті в Празі, в Академії мистецтв та інших навчальних закладах Чехії навчається багато українських студентів. Вища освіта в державних вишах Чехії безкоштовна, у тому числі й для іноземців – потрібно лише на належному рівні скласти тести на знання чеської мови та культури і пройти співбесіду. До речі, ці правила чудово працюють для популяризації мови та культури Чехії, і цей досвід варто взяти до уваги нашим вишам після закінчення війни.

Українська студентська молодь у Празі та інших містах активно співпрацює з чеським та міжнародним студентським товариством. Спільнота Hlas Ukrajiny ("Голос України") робить багато цікавих заходів, завдяки яким український порядок денний залишається актуальним в інформаційному просторі Європи.

Діалог без перекладачів: мистецтво, що долає кордони

Сьогодні цей зв'язок між Чехією та Україною тримається не лише на пам'яті, а й на живому культурному обміні. Багато хто боїться, що чеське суспільство "втомилося" від українців. Але реальність, яку ми бачимо в концертних залах і театрах, свідчить про інше. Чеська публіка неймовірно тепло, емпатично та з глибокою повагою сприймає український голос.

Я бачив це на власні очі: як щеміло серце на виставах Харківського театру ляльок, який, попри обстріли, продовжує працювати в місті й привозив до Праги кілька своїх вистав на гастролі; і як вразив глядачів чеський документальний фільм "Велика вітчизняна подорож" (Velká vlastenecká cesta), що чесно показав глибину нашої трагедії та боротьби.

Навіть у стриманій кінотеатральній атмосфері чехи не приховували емоцій. Аплодували під час показів, а після фінальних титрів люди ще довго не розходилися. Вони залишалися в кулуарах, розмовляли, обговорювали, обіймали наших людей. Це був не просто культурний захід – це було спільне проживання болю. Діалог на рівні серця, який не потребує перекладачів.

Але є інший діалог – той, який ми, самі українці, ще не навчилися вести одне з одним.

Ціна безпеки та небезпечна тріщина: "Ми" проти "Ми"

Саме тому ми не маємо жодного права руйнувати солідарність із чехами зсередини своїми чварами. На жаль, за фасадом безпечних європейських вулиць у тилу зароджується небезпечна тріщина. У соцмережах дедалі частіше спалахують суперечки: "ті, хто виїхали" проти "тих, хто залишилися". Одні звинувачують інших у зраді, інші у відповідь захищаються образою.

Але подивімось правді в очі: цей розкол – найкращий подарунок для нашого ворога. Не слід забувати, що проти нас ведеться шалена інформаційна війна. Це особливо помітно під кожною публікацією про Україну, де з'являється купа хейтерських коментарів. Це дуже схоже на продумані інформаційні атаки, головною метою яких є розпалювання ненависті до українців.

На жаль, деякі місцеві політики не тільки користуються цими атаками тролів задля власних цілей, спекулюючи на темі імміграції, а й самі активно розпалюють ворожнечу. На парламентських виборах у Чехії восени 2025 року партія SPD, яка веде найагресивнішу антиімміграційну риторику, отримала майже 8% голосів. Якщо ми не розмовлятимемо одне з одним свідомо, цей вакуум заповнить чужа пропаганда.

Багато наших людей за кордоном працюють не за фахом – колишні вчителі чи юристи працюють на складах чи заводах, втративши соціальний статус заради безпеки дітей. Вони живуть у режимі "відкладеного життя" – на валізах.

Звісно, у цьому побуті є й суто наші, українські парадокси. Демографи жартують, що в Україні є три касти професій, які буквально "повертають табуни українців додому" хоча б тимчасово: стоматологи, гінекологи та косметологи. Європейська бюрократія та космічні ціни змушують наших жінок долати тисячі кілометрів назад, під сирени, аби просто потрапити до свого лікаря. Це дивний, але такий живий зв'язок із домом.

Ми маємо навчитися чутливості. Іноді скарги на "важке життя в Європі" на тлі красивих краєвидів сприймаються вдома як приховане хизування. Тим, хто сидить без світла під обстрілами, важко співпереживати таким проблемам.

У нас немає "інших" українців. Ми і в Україні українці, і в Чехії – українці. Сперечатися, хто більше страждає – це штучна, нав'язана нам історія. У нас один біль і одна велика мрія.

Сотні потягів їдуть з празького вокзалу кожну добу. Але тільки на тих платформах, звідки відходять жовті експреси Regio Jet на схід, на Перемишль, або на Чоп, можна побачити сльози на очах людей, які проводжають своїх близьких та рідних.

Мене колись навчили, що жовтий колір – це колір розставання. Я добре це запам'ятав. Але зараз для мене жовтий це ще і той колір, котрий позначає надію.

Надію на нові зустрічі й нормальне людське життя там, де зараз лунають сирени та вибухи. Життя без ворожих атак і постійної тривоги – для наших дітей, для всіх, хто зараз сідає в ці жовті вагони.

Потрапити на цей жовтий потяг непросто.

Квитки розкуповують заздалегідь.

Іноді це стає ще одним аргументом для тих чехів, які не приховують свого роздратування.

– Якщо українці так масово їздять додому, – кажуть вони, – значить, там нічого не відбувається. Нас просто обдурили!

Я щоразу думаю: як дивно! Вони бачать переповнений потяг. Але не бачать напрямку, у який він їде. Для них це потяг додому. Для багатьох його пасажирів це потяг назад у війну.

– Якщо там небезпечно, то чому ви туди їдете?

І це абсолютно логічне запитання.

Але воно логічне лише в світі, де людина завжди обирає безпечніше.

Війна руйнує цю логіку. Українець їде не тому, що небезпеки немає. А тому, що там його життя. Його батьки. Його дружина. Його діти. Його дім. Його підрозділ. Його відповідальність. Ось цього мирна людина часто не може уявити. І саме тут народжується непорозуміння: Для людини, яка не живе у війні, добровільний рух назустріч небезпеці здається доказом того, що небезпеки не існує.

Червоний вогник останнього вагону зникає за поворотом колії. Ще хвилину тому жовтий поїзд був виразною плямою на сірому пероні, тепер його поглинуло вечірнє небо, і колір розчинився в синяві. Можливо, саме так і виглядає надія: колір розлуки, який щезає в кольорі, що більший за нього.

Читайте також: Битва за голови. Коли історія приходить на урок без дозволу