Харківська школа романтиків: розвінчання міфу про "російське місто" Харків

Так, сильно змосковщений, значною мірою російськомовний (ніде правди діти). Але аж ніяк не російський. Загалом протягом своєї історії Харків був різним. Відомий український філолог і наш земляк Юрій Шевельов в есеї "Четвертий Харків" (1948 р.) говорив про чотири періоди в історії Харкова: слобідський, хуторянський і ремісничий; провінційно-купецький (недарма Олександр Борзенко, професор кафедри історії української літератури ХНУ імені В.Н. Каразіна, свою монографію про розвиток української літератури цього періоду назвав "Сентиментальна провінція"); великий промисловий сірий символ урбанізму, місто Хвильового і Курбаса, українського студентства і "молодої молоді"; провінціалізований, зросійщений і зрадянщений, з утраченою столичністю.

Однак у кожен з цих періодів у Харкові були осередки українства, які свідчили, що це – Україна, хоч і під сильним імперським впливом. Чого варта, наприклад, харківська школа гри на бандурі, основоположником якої був наш земляк, відомий український письменник Гнат Хоткевич!

Зверніть увагу: школа гри саме на українській бандурі, а не на балалайці, яка найбільше асоціюється з Росією, чи на семиструнній гітарі, яку часто називають російською. Навряд чи в російському місті могла б виникнути й розвинутись школа гри на бандурі, яка існує й до сьогодні. Одним з популяризаторів харківської бандури зараз є відомий книговидавець Олександр Савчук.

Але харківська бандура – то тема окремої розповіді. Зараз поговоримо про інший осередок українства в Харкові – про добре відому філологам, насамперед літературознавцям Харківську школу романтиків (1830–1840 р.р.), засновником якої був відомий філолог, етнограф і письменник Ізмаїл Срезневський, ім’я якого має одна з вулиць нашого міста.

Діяльність школи частково збігається в часі з тим "сентиментально-провінційним" періодом, про який писав згаданий вище проф. О. Борзенко. Про неї певною мірою знають чи не всі, може, й не здогадуючись про це. Принаймні всім відома пісня "Дивлюсь я на небо…" (перша назва – "Недоля"), яку багато хто вважає народною. Але ні, вона має авторів і слів, і музики. Слова написав вихованець Харківського університету Михайло Петренко, музику – учителька музики Людмила Александрова.

Пісня відома ще й тим, що свого часу вийшла на космічну орбіту. "А чи знаєте ви, що в космосі першою прозвучала українська пісня "Дивлюсь я на небо..."? Понад пів століття тому її виконав наш земляк – космонавт Павло Попович. Напевно, автор пісні Михайло Петренко й не сподівався, що його творіння звучатиме аж за небом, де навіть сокіл не літає", – було сказано в тексті радіодиктанту національної єдності у 2017 році. Дехто приписує М. Петренкові авторство й іншої відомої пісні – "Взяв би я бандуру…", але, як зараз кажуть, це не точно.

Другим помітним представником харківських романтиків був Амвросій Метлинський (псевдонім – Амвросій Могила).

В українській мові слово могила означає не лише місце поховання, а й курган у степу. Саме степові могили стали одним із символів України. І Метлинський як людина, яка захоплювалась козацьким минулим і романтизувала його, обрав собі за псевдонім це слово саме в цьому значенні. До речі, серед творів А. Метлинського є й вірші, пов’язані з мистецтвом гри на бандурі:

Про гетьмана чи про гайдамаку
Дід заспіває, в бандуру заграє, –
Плаче бандура, мов оживає:
Жаль візьме дитину, візьме і бурлаку
Його бандура, схоче він, завиє,
Його бандура й вороном закряче,
Мов та дитина, жалібно плаче
("Бандура).

Процитований вірш має посвяту Ієремії Галці. Саме таким псевдонімом підписував свої твори Микола Костомаров – історик, етнограф, поет-романтик, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства і відомий представник Харківської школи романтиків. (У Харкові є вулиця Костомарівська).

Членом Кирило-Мефодіївського братства був і Тарас Шевченко, якого пов’язували з Костомаровим теплі дружні стосунки. Саме Костомарову Шевченко присвятив один з віршів "казематного" циклу:

Дивлюсь – твоя, мій брате, мати
Чорніша чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята
("Н. Костомарову").

Як й інші харківські поети-романтики, М. Костомаров ідеалізує й романтизує козацьку епоху. Також його твори пронизані сумними, елегійними настроями, думками про нерозділене кохання, що було характерним для поезії романтизму. Порушував Костомаров і суспільно-політичні питання, наприклад, питання єдності слов’ян:

Діти слави, діти слави!
Час ваш наступає:
Од Бенеток до Камчатки,
Гомін розлягає.
Од Бенеток до Камчатки,
Од Фін до Боспора
Розрішається загадка
Великого спора.
Розриваються кайдани
Неволі й неслави,
Згине, щезне братня свара,
Ворог ваш кровавий

("Діти слави…").

Звісно, не все, написане харківськими романтиками, має високу художню цінність, якісь твори можуть здатись наївними і не дуже досконалими, особливо з погляду сьогодення. Але їхня творчість відіграла важливу роль у пробудженні національної свідомості українців в умовах російського домінування, сприяла формуванню історичної пам’яті і подальшому розвитку української мови і літератури.

Читайте також: Ріпин чи Рєпін? Ще раз про вишиванковий патріотизм і невігластво