Психологиня Ірина Маркевич: Жалість — це не те, що потрібно людині

В ексклюзивному інтерв’ю виданню "Думка" психологиня Ірина Маркевич розповіла, що людину можна образити навіть намагаючись їй допомогти. Жалість, нав'язлива турбота, погляди на протез можуть бути не підтримкою, а порушенням особистих кордонів.

Особливо гостро це питання постає зараз, коли в суспільство повертаються ветерани з видимими та невидимими наслідками війни.

Фахівчиня пояснила, як говорити з ветеранами, як реагувати на ПТСР і тригери, чому не можна без дозволу торкатися людини або допомагати їй, а також як батьки мають пояснювати дітям відмінності між людьми.

Психологічна інклюзія: для кого це, про кого і навіщо?

– Психологічна інклюзія – це дуже просто. Це готовність суспільства або окремої людини зустріти іншу людину, якою вона є, прийняти. Психологічна інклюзія – психологічна готовність.

Вона потрібна тільки людям, які мають вади, чи вона потрібна абсолютно усім у суспільстві?

– Кожна з нас або кожен з нас у якийсь момент може потребувати трошки більше можливостей, ніж зазвичай, або трошки більше уваги, ніж зазвичай. Наприклад, коли людина нормотипова зламала ногу. І в цей момент така людина вже потребує інших умов для себе, ніж така людина, у якою обидві ноги цілі, для того, щоб дістатися просто до своєї роботи або з роботи назад додому.

Людина, яка, наприклад, отримала інвалідність на війні або через нещасний випадок, вона потребує особливого ставлення. А людина, яка отримала інвалідність через алкоголь або через наркотики, свідомий вибір свого життя, вона так само потребує такого ж ставлення в суспільстві?

– Кожна людина потребує рівного ставлення в суспільстві, незалежно від того, чи має вона інвалідність чи якусь іншу особливість, наприклад, вагітність. Це не є чимось таким, що має потребувати особливого ставлення. Кожна людина потребує рівного ставлення, рівних можливостей.

Чому тоді в соціумі все одно розділяють нещасні випадки і усвідомлену шкоду своєму здоров'ю?

– У будь-якому разі, якщо ми говоримо, наприклад, про якісь наслідки для здоров'я. Або внаслідок того, що людина воювала, і те, і те є наслідки вибору людини. Проте коли людина вибирає воювати, то це для суспільства є важливий вибір. Бо така людина захищає нас всіх, тому ми їй вдячні.

А людина, яка вибирає псувати своє здоров'я зловживанням, то вона теж робить свій вибір, але суспільство має право не відчувати вдячності до такої людини, але і та людина, і та – мають право на рівний доступ до медицини і до всіх інших прав людини, незалежно від того, чи вона зловживає, чи вона зразок моралі.

Коли людина з інвалідністю, аутизмом, ветеран, стає блогером, коментарі дуже часто вибухають двома крайнощами. Або це жорстокість і хейт, або це жалість. Що змушує людей зайти на сторінку хлопця на кріслі колісному чи дівчинки з аутизмом і написати там гидоту?

– По-перше, є велика частина людей, для яких це робота. І зрозуміло, що ми не в усіх наших бідах маємо звинувачувати росіян. Але є люди, які отримують зарплатню за те, що вони заходять в українські соціальні мережі і пишуть там гидоту. У Фейсбуці, в Інстаграмі, де тільки вони можуть дотягнутися, просто з метою збурити суспільство. І одна та сама людина може одночасний жалісний коментар писати і гидотний, просто під різними нікнеймами.

А якщо брати не проплачені?

– Ну, але це не всі. Є люди, які щиро це пишуть. Якщо в неї в голові: "Ну, нарешті я знайшов когось, кому я можу сказати гидоту, а мені нічого не буде за це". От людина самоствердилася і щасливо пішла собі далі. Просто це і в житті. Є такий жарт, що коли не було соцмереж, лише твої родичі могли знати, якщо ти дурень. Тепер просто всі читачі це знають.

Дійсно, в людини такий рівень культури, що вона відчуває себе краще, тільки коли вона комусь зробить гірше. Є такі люди. "І що ти мені зробиш, я в іншому місті".

Просто коли людина почувається дуже пригніченою, або приниженою, або якоюсь слабкою, для неї це єдиний спосіб отримати хоч трошки для себе того, що вона от побачила і думає, що вона за когось краще. Вона так робить. Я розумію це, але я це не підтримую, звісно.

Як реагувати?

– Банити її, просто ігнорувати такі випадки.

Відчуття жалості часто виникає в людей автоматично, коли бачиш на вулиці якісь очевидні травми зовнішні. Але наскільки доречно прояв цього почуття до такої людини?

– Можливо, це добре, коли людина відчуває жалість, але краще сконцентруватися на тому, щоб повагу в собі плекати. І до іншої людини ставитися, в першу чергу, як до людини, а не як до носія якоїсь особливості. У першу чергу, думати, що це людина. І думати, чи вона хоче цю допомогу отримати, наприклад, чи варто її жаліти. Можливо, ця людина вважає, що з нею все добре, і вона до себе ніякої жалості не відчуває.

Це реально так і є. Якщо нам здається, що цій людині недобре, то ми не маємо права, просто не маємо своє таке ставлення проявляти. Якщо в нас прямо таке нестримне бажання принести добро, то варто в людини спитати, чи їй потрібна допомога, а не одразу там хапати бабусю, переводити на інший бік вулиці, не спитавши. Можливо, їй туди і не треба було.

Якщо довго дивитися, наприклад, на протез, це людину дуже дратує. Але коли люди відвертають очі й роблять вигляд, що вони взагалі не помічають, це так само може дратувати. Що краще робити?

– Поводити себе так само, як з такою людиною, в якої немає цих видимих травм. Якщо хочеться поступитися місцем, треба спитати. Якщо це без тиску, це буде проявом поваги.

Коротка інструкція для людини, яка йде на перше побачення з ветераном, з людиною після пожежі, яка має також видимі ознаки якоїсь події. Про що можна говорити? Про що краще промовчати?

– Розпитувати людину, що з нею сталося, звісно, що буде недоречно. І не на першому, і на 101-му не буде. Якщо людина захоче розказати, вона розкаже. А розпитувати взагалі недоречно.

Тобто якщо ми не розпитуємо, ми не робимо вигляд, що ми нічого не помічаємо тоді?

– Не робимо. І нам не треба робити вигляд. Коли був відносно мирний час, то ми менше стикалися з наслідками війни у вигляді видимих поранень або опіків. Але завжди були люди, які після, наприклад, автокатастроф або внаслідок різних подій могли отримати травми. Травма не визначає людину.

Людина – це людина. Люди по-різному влаштовані, у когось можуть бути очі різного кольору. Це не визначає характер людини, її людські якості. У першу чергу, важливо, яка людина сама по собі.

Є ж усілякі гайди, про що говорити доречно, а про що недоречно, етикет. І взагалі не радять з малознайомими людьми особисті речі обговорювати і релігійні погляди, політичні вподобання тощо. І тим більше здоров'я. Якщо в людини нема видимих якихось особливостей, це не означає, що в неї невидимих немає.

Із першим побаченням зрозуміло, а якщо казати про шлюб? Зараз такий час, дуже багато чоловіків повертаються додому з війни – ампутація, шрами... Хочеш, не хочеш, але інтимні стосунки треба теж повертати в своє життя. Що порадите?

– Ні, якщо не хочеш, то не треба. Інтимні стосунки – це така справа, що краще, щоб хотіти.

У подружжі не відразу все стане, як було, але поступово до цього все одно будемо повертатися. Як це краще робити?

– Наскільки я спостерігаю взагалі за ветеранами і за дружинами ветеранів, я маю на увазі родини і мами, тобто родина – це ж не тільки дружина, то з війни повернутися повністю ніхто не може. І людина, яка повертається з війни, вона все одно відрізняється від тієї людини, яка на війну пішла. Це не добре, не погано. Це просто факт.

Дружини, по-перше, теж дуже змінюються. Після того, як дружина сама відповідала за всю родину, поки чоловік був на війні, вона дуже змінилася, порівняно з тим, як було, коли вони разом будували свою родину. Тому це буде шлях назустріч з двох сторін. Це не тільки для дружини випробування, а й чоловік також, швидше за все, зустріне іншу людину, коли він повернеться, не ту дружину, з якою він розстався. Навіть якщо вони часто спілкувалися телефонами або він приходив у відпустку, все одно, коли вони почнуть знову будувати родину, то це буде реально знову. Треба бути до цього готовим. Я вважаю, що воно того варто. Це зусилля певні, але життя в сім'ї – це завжди робота, це не тільки свята, це зовсім інше, ніж зустрічатись.

Я думаю, що кожен, у кого є сім'я, і кожна, всі це розуміють. Якщо треба допомога фахівців, може таке теж бути, це може бути. Треба звернутися, фахівці є. Нічого тут не має такого страшного, звернутися до фахівців.

Якщо говорити про психологічну інклюзію в родині, то дуже часто в родичів, близького оточення, друзів є бажання допомогти, але турбота може перерости в гіперопіку. Як це відрізнити?

– Завжди спочатку треба, щоб людина сама спробувала зробити. Це вже якщо не виходить, то тоді ти кажеш, тобі допомогти, і тоді допомагаєш. Бо чим більше ми будемо робити за людину, це не треба навіть казати про людей, які перехворіли, наприклад, або отримали травму, якщо ми беремо дітей, наприклад. Завжди можна одразу по дитині зрозуміти, чи їй дають простір, щоб вона там робила свої спроби і помилки, чи заносять за нею там всі хвости постійно.

І зрозуміло, що дитина, яка може сама робити щось по 100 разів і в неї не виходить, а на 101 виходить, вона до життя більше готова, ніж дитина, яка виросла під гіперопікою. Це прямо помітно. І тому, звісно, якщо у нас є людина, яка має видиму або, до речі, невидиму травму, все одно треба давати шанс впоратися самій, допомагати мінімально, дивитися, якщо от трошки допомогти, вже вона впорається, ні, тоді ще трошки, щоб вона тренувалася і так, як м'язи нарощуються, так і навички.

По-перше, нам самим боляче почасти буває дивитися, якщо з нашою близькою людиною сталася ситуація, коли, наприклад, складно щось робити стало. Наприклад, складно вставати або складно далеко йти. Не треба йти далеко. Але ходити обов'язково. Складно вставати, ну давайте підсунемо стільці якісь ближче, але все одно, щоб вставати.

Бо рух – це життя, і людина, яка докладає зусиль, вона розвивається. Людина, яка не докладає зусиль, вона не буде розвиватися. Нічого з цим не зробиш.

Коли ми чуємо історію від людей, які потребують психологічної інклюзії, дуже часто люди в діалозі використовують фрази: "Який ти сильний, я б так не зміг", "Оце ти так схуд, тобі так дуже пасує". Наскільки взагалі такі фрази будуть доречні, коли ми порівнюємо себе з досвідом людини, якого ми взагалі не знаємо?

– Ні, ну якщо ми людину не знаємо, то не бажано їй казати, що там тобі пасує чи тобі не пасує, бо ми ж не знаємо, як вважає сама ця людина, може, її це засмучує.

Просто якщо ми людину цю не знаємо, то нам треба її поважати, її кордони, і менше їй давати оцінок, навіть позитивних. У нас чомусь вважається, що це щось хороше, казати людині, що ти сильний, ти впораєшся, нічого не знаючи про цю людину.

Мене особисто це бісить просто. Особливо, коли я знаю, або я сумніваюся, що я впораюся, або, наприклад, я знаю, що я не впораюся, і мені таке кажуть, то це прямо дуже сильно сердить. Я би просила так не казати.

Можливо, суспільству було б зрозуміліше, як себе поводити з людьми, які потребують психологічної інклюзії, якби воно розуміло почуття цих людей. Злість, образу на суспільство, на себе. Що взагалі у голові в найкритичніші моменти?

– На жаль, одним з великих факторів розвитку посттравматичного стресового розладу є не бойові дії, як всі думають, а несправедливість суспільства. Люди, які повернулися з бойових дій врівноваженими, вони можуть втратити цю рівновагу вже в мирний час через те, що вони спілкуються, наприклад, стосовно документів своїх з людьми, які їх не розуміють, які їм хамлять тощо.

Тут не треба ніяких спеціальних знань, щоб зрозуміти, що необхідно бути ввічливим з усіма, не тільки з людьми, які мають бойовий досвід. З усіма. Тоді все буде нормально. Таке, що хтось одразу прямо злий, я з таким не стикалася. Не треба людей злити, вони не будуть злі.

Коли люди в черзі стають впритул один до одного, майже дихають в потилиці, можуть тебе трошки ще підштовхнути. Ти ніколи не знаєш, хто стоїть перед тобою. Якщо це людина з ПТСР або з аутизмом, такі дії можуть бути тригером.

– У нас така, можливо, культура більше, як сказати, як трошки, може, родина чимось. Ми більше налаштовані на любов і менше на повагу. Варто зараз зорієнтуватися на повазі. Бо любов менше бачить кордонів. І ми частіше хочемо зробити іншій людині так, як ми хочемо для себе, щоб було краще. Наприклад, я люблю суниці, я всіх буду ними годувати, хочуть вони, не хочуть. Це може бути такий прояв. А коли ми пам'ятаємо про повагу, то ми тоді розуміємо, що якщо я люблю суниці, то це не значить, що ви їх любите.

Перед тим, як вас ними годувати, то треба вас спитати, чи ви хочете це. Якщо ми це собі запам'ятаємо, і кожного разу перед тим, як якесь "добро" вчинити, ми будемо людини питати, чи вона хоче це.

Це нам дуже допоможе. І так само з кордонами. Якщо ми зрозуміємо, що інші люди, це реально інші люди, ми не є близькими, як родичі. Це сторонні люди, сторонні, вони тому так і називаються. Це не є проявом того, що ми якісь байдужі до цих людей. Це є проявом поваги.

Які побутові звуки можуть провокувати в людей з ПТСР напад? Машини з прямотоком, вибивання килимів, навіть іноді кавомашина в кав'ярні, правильно?

– Але це не значить, що не розлад. Якщо людина звикла реагувати на звук, як постріл, наприклад, і вона на нього реагує, це не ознака ще, що це розлад.

А як тоді поводити себе оточуючим, якщо побачили таку ситуацію?

– Якщо ви відчуваєте в собі силу, по-перше, якщо ви хочете надати допомогу, ви маєте зупинитися і перевірити, чи ви здатні зараз у своєму стані надати допомогу, чи ви самі не налякані. Чи у вас достатньо сил для цього. В принципі, підхід такий самий, як і з наданням першої домедичної допомоги. Тобто перша мета кожного, хто надає допомогу, це самому не стати тим, кому потрібна допомога. Не збільшити кількість травмованих.

Це прямо перша задача наша. Тому я би взагалі не радила одразу кидатися надавати допомогу. Є курси з першої психологічної допомоги. Першу психологічну допомогу можуть надавати не психологи. Вона так розрахована. Як і перша домедична допомога, вона розрахована на те, що її будуть надавати не медики. Тому вона називається домедична. І так само перша психологічна допомога також розрахована на те, що цю допомогу будуть надавати не психологи. Хто хоче, можуть пройти такі курси. Вони дуже доступні. І в Харкові вони є.

Якщо ми надаємо першу психологічну допомогу якісно, навіть після подій травмуючих одразу, то це вже знижує ймовірність розвитку розладів.

Це дуже-дуже корисно, дякую, що ви спитали. Але якщо ми будемо невпевнені і неправильно надавати, то ми можемо і людину засмутити, до якої ми підійшли, і самі потім ще вигрібати все це. Але якщо ми в собі впевнені, думаємо, що ми можемо це зробити, то ми тоді до цієї людини підходимо. Якщо вона там на підлозі сидить, то нам треба сісти теж біля неї.

По-перше, не підходити ззаду до неї. Підійти так, щоб вона вас бачила. Почати з нею говорити, представитися, сказати: "Ти зараз в Харкові, ми з тобою в кав'ярні, це ми мирне місто, ти в безпеці".

Спробувати налагодити контакти, тобто зосередитися на тому, щоб повернути людину дійсно в реальність. Бо те, що ви описали, це таке переживання, коли людину вибили з реальності в ту ситуацію, коли вона була в небезпеці. Цей звук, наприклад, спровокував це. Що ми не робимо в будь-якому разі. По-перше, ми не підходимо ззаду, а підходимо тільки так, щоб людина нас бачила. По-друге, ми людину не обіймаємо.

Доторкнутися до плеча, чи взагалі можна торкатися?

– Якщо нам дуже хочеться торкнутися, то треба спитати: "Можна покладу зараз руку тобі на руку?". Або краще покласти руку перед нею і сказати: "Можеш взяти мене за руку". І тоді, якщо це вже вдалося, то тоді вже у вас контакт є. При наданні першої психологічної допомоги радять давати попити води.

Коли на дитячому майданчику з'являється інакша дитина, як батькам своїй дитині пояснити, чому цей хлопчик, дівчинка поводить себе інакше, щоб не виростити булера?

– Слава Богу, що діти самі, без батьків, самі по собі діти. І чим менші, тим легше приймають будь-яких інших дітей так само, однаково, незалежно від нічого.

З мого особистого досвіду, якщо ви спитали, є приклад, як моя донька, можливо трирічна, може навіть і молодша, багато годин гралася з дітками такого ж віку, які приїхали з Китаю. І потім, коли я в неї спитала, як вони спілкувалися, вона сказала, ну якось спілкувалися. Я маю на увазі особливості, що для дорослих будуть перешкодою, для дітей – це не перешкода.

Дітки просто не знають про інших дітей, з якими вони спілкуються, що з точки зору дорослих з цими дітьми щось не так. Вони сприймають їх, кожна дитина, іншу дитину сприймає як партнера в грі. І вона не замислюється про те, що з нею, ні з ким її не порівнює ця дитина.

Це вже ми думаємо, що ця дитина не така, як інші. У дітей свої критерії. З чим працювати, це тільки з батьками варто, мені здається.

А якщо дитина все-таки спитала у батьків, чому цей хлопчик поводить себе інакше? Які фрази використовувати, щоб пояснити, що дитина інакша, але це не погано.

– Казати, що всі люди різні. У тебе там блакитні очі, у мене карі очі, а у нього, наприклад, цього хлопця, там є якісь особливості інші. Або, наприклад, якщо ми будемо говорити про діагностовані якісь особливості, наприклад, гіперактивність. Ти повільно розмовляєш, а той швидко розмовляє, а цей хлопець дуже активний. Просто всі різні, треба шукати те, що нас об'єднує, а не те, що нас відрізняє.

Якщо дійсно є якісь відмінності, то треба подумати, як цікавіше тоді грати, якщо він такий активний, то тоді в рухливі ігри, або, можливо, спробуйте все ж таки трошки загальмуватися разом і конструктор збирати.

Чому в нас сприйняття інклюзивних дітей та інклюзивних дорослих трошки відрізняється?

– Давайте повернемося трошки назад до того, що ми говоримо діткам своїм, ми пояснюємо, що всі люди різні, і тоді можна пояснити, як краще спілкуватися з дитиною саме цією. Якщо ми знаємо, які в неї особливості, то ми кажемо, що, наприклад, з цією дитиною краще так або з цією дитиною краще так. І мета все ж таки – це зробити так, щоб було і тобі комфортно, і йому комфортно, і вам було разом цікаво.

Якщо ми дитину так налаштовуємо свою, то всім буде добре і ні в якої дитини не буде потім проблеми з тим, де шукати друзів, бо в них вже будуть друзі.

Якщо в дорослому віці вже людина сформувалася, то яке наше питання в цьому? Чи нам треба враховувати особливості, якщо ми знаємо, що в когось з наших друзів є розлад аутистичного спектру, наприклад? Як нам з ним побудувати стосунки? Якщо це вже наші друзі, то зрозуміло, що стосунки є. Я питаю про роботу, про якісь нові галузі, які з'являються з дорослішанням у людини.

– Людина, яка дорослішає з цим, вона ж теж знає свої особливості. Є дуже адаптовані люди, які за рахунок цих особливостей досягають результатів таких, які нормотиповим людям не снилися, наприклад. Як Маск той самий.

А що в нього?

– У нього, так вважається, я не знаю точно, що в нього є синдром Аспергера. Але я не буду стверджувати це. І розвідки різних країн залучають саме людей з розвитком аутистичного спектру, бо вони дуже здібні до розрахунків, почасти, бувають тощо. Це добре відомо, що такі люди дуже талановиті в математиці. Звісно, що не кожна людина. Є різні прояви. Бувають люди, яким складно соціалізуватися, дітки, які не можуть зовсім розмовляти, наприклад. Тут не можна сказати, що це якась суперсила завжди. Це великий спектр дійсно "від" і "до".

Якщо суспільство вчать "не витріщатися", "не чіпати", "не влазити в особисті кордони людини", то чому психологічна інклюзія вчить людей з видимими та невидимими травмами і як їм жити в цьому часом жорстокому світі? Де їх зона відповідальності у спілкуванні з соціумом?

– Тут є інклюзивна психологія для цього. Прямо ціла галузь наукова, дуже розвинена. Є загалом психологія інклюзії, є інклюзивна психологія, яка спрямована на те, щоб допомогти людям з різними особливостями адаптуватись, але такого напрямку, який би допомагав суспільству адаптуватись, його не було раніше. І от цей напрямок називається психологічна інклюзія. Звісно, що людина відповідає сама, кожна людина за себе відповідає. І та людина, яка з особливостями, і та людина, яка без особливостей.

Ясно, що людині з особливостями доводиться докладати зусиль для того, щоб соціалізуватися. Почасти цих зусиль потрібно більше, ніж людям без помітних особливостей.

Це поки що так. Коли суспільство стане інклюзивним, то всі люди будуть мати рівний доступ до всього і суспільство буде приймати людей однаково. І тоді не буде потреби в тому, щоб люди з особливостями докладали більше зусиль. Бо ми будемо готові всі.

В Америці, в європейських країнах вже є дуже багато приладів для тренувань людей з психічними розладами, наприклад, VR-окуляри, шоломи, які переносять людину в метро, у час пік у місто, щоб вона тренувала свою емоцію, свою реакцію. У нас щось таке є?

– Це ми говоримо зараз про інклюзивну психологію. Це те, що дають людям, щоб їх підготувати до соціалізації, щоб їм допомогти соціалізуватись. Про напрямок VR в реабілітації я можу сказати, що він точно є, бо я є учасницею мультидисциплінарної реабілітаційної команди. І там цей напрямок розвивається останній рік дуже інтенсивно дійсно. Це прекрасно. Я не думаю, правда, що це широко доступно, але в принципі рух є в цьому напрямку.

Коли не всім доступно, як тренувати такі ситуації без дорогих шоломів?

– Якщо людина боїться виходити в місто, то їй треба з психологом поговорити. І нічого страшного тут нема. Для того ми вчилися мінімум 5 років кожен, а так все життя. Для того, щоб людям, які потребують допомоги, було з ким поговорити і отримати допомогу. В принципі, з кожною людиною може таке статись, особливо за наших умов.

Могла б відбутися якась подія, яка людину налякала на вулиці, після того вона боїться виходити. Таке може статись. І я би навіть не стала просто виходити з родичами без того, щоб працювати з психологом. Бо може таке статися, що цей страх не минеться, а просто кудись вглиб зайде, і потім це тільки буде складніше.

Перехожі все одно можуть щось бовкнути, щось сказати. Ми не перевиховуємо 100% суспільства. Як людям з РАС, з інвалідністю, ветеранам виростити в собі цю психологічну броню, щоб стороння думка не руйнувала твій світ щодня?

– Задовго до початку війни, ще у 2014 році, я проводила тренінги зі впевненості в собі. Я б не розділяла людей з інвалідністю, наприклад, і людей без видимої інвалідності. Кожна людина в суспільстві може отримувати негативний зворотний зв'язок. Кожному може щось сказати. Просто по вулиці ти йдеш, а тобі кажуть, що ти там страшна.

Просто питання, наскільки для тебе важлива думка незнайомої людини. Я так раджу до цього ставитися. Прямо можна скласти перелік людей, список, чия думка для тебе важлива.

І кожного разу, як хтось висловлюється, особливо негативно, перевіряти, чи є прізвище цієї людини в цьому списку. Якщо немає, то вибачення. Мені здається, що це дуже просто для реалізації.

Читайте також: Доктор Євген Комаровський: МОЗ маніпулює лікарями