Про мову. Довго

Заліз у коменти й побачив там усі аргументи, з одного боку і з другого, які я і так давно знаю. І всі ми знаємо. Вирішив позначити свою позицію. Почну з себе, бо чужі приклади тут нікого не переконують.

Уже кілька років у публічному просторі я практично на сто відсотків перейшов на українську. Причин кілька. Головна, якщо чесно, у тому, що я людина мейнстріму. А жити в суспільстві й бути вільним від нього, як відомо, не виходить. Я не про все суспільство. Не про ринки, магазини й торгові центри. Я про спілкування, яке називають словом тусовка. Вона зараз українізована максимально. Прийти й почати знайомство російською, це приблизно як прийти в нечищених черевиках. Вулицею так ходити можна, у пристойних місцях не зрозуміють.

Хоча кілька років тому був смішний момент. На одній конференції я побачив Юлію Мостову й рефлекторно гукнув їй російською, о, Юлия Владимировна, приветствую, ничего что я по-русски? Вона подивилася на мене своїм фірмовим поглядом і відповіла, я по-русски понимаю... Ну це Мостова, тут обом з півслова зрозумілий рівень іронії. Більшість іронії може не зрозуміти.

Чи використовую я російську? Так, використовую. Можу дивитися фільми в російській озвучці, можу читати книжки російською, можу навіть слухати російською тих артистів, яких слухав завжди і в яких є зрозуміла мені позиція щодо цієї війни. Але роблю це так, щоб нікого не дратувати за визначенням.

Чи обурює мене російська музика в громадських місцях? Ні, не обурює. Обурює, скоріше, репертуар. Але разом с тим, я вважаю російську сучасну музику зараз гучно і на вулиці або крайнім проявом тупісті або свідомим викликом. Люди різні й обставини різні. У когось убили близьких, у когось зруйнували дім, хтось повернувся з полону або з-під окупації. Люди зараз реагують по-різному. Чи треба з цим рахуватися? Треба. Чи треба реагувати? Залежить від контексту. Якщо молодий хлопець грає Цоя, мабуть, ні. Якщо п'яна компанія на весь двір вмикає шансон, так. І справа не в тому, звідки вони приїхали. ВПО вони чи хтось ще. Справа в гучності і в публічному місті.

Закон, до речі, забороняє публічно вмикати виконавців, які були громадянами Росії будь-коли після 1991 року. Цой помер у 1990-му і формально під заборону не підпадає, а більшість шансону підпадає.

Закон може комусь не подобатися, але це закон. Його ухвалили депутати. Депутатів обрали люди. Не питаючи, які в депутатів переконання й позиція з того чи іншого питання, просто проголосували. Тепер ці депутати ухвалюють закони. Все чесно. І якщо комусь здається, що його обманули, то це питання радше до себе як до виборця.

Загалом моя позиція у спілкуванні не змінилася. Якщо до мене російською, то і я російською. Якщо українською, то і я українською. Якщо ініціюю спілкування першим, то українською.

Наскільки моя позиція міцна? Залежить від мейнстріму. Хоча, може, і ні. Людина звикає до всього. Звик і я читати, писати й говорити українською. Хоча багатьох тонких речей українською поки не вмію так, як російською. Але це теж навичка. Хоч і важко в такому віці перевчатись і опановувати, щоб вийти на рівень майстера спорту.

Тепер про тих, хто активно відстоює право говорити російською. Тут треба розділяти, хоч мотиви чужих людей не можеш знаті і завжди вгадуєш приблизно. Частина, як на мене, просто займають нішу. Це стосується, перш за все політиків і відомих людей з гучним голосом. Частина переконані. Частина гібрид.

У конституційні права зараз не вдаватимусь.

Право говорити російською в людини є, тут сперечатися немає з чим. Але не все, на що є право, варто робити саме зараз. Говоріть російською, тільки не треба це право активно відстоювати. Не той час і не та тема.

Нас, нагадаю, убивають нібито заради захисту російської мови. Одне з офіційних російських формулювань саме таке. Фіговий це листок чи не фіговий, але звучить так. І підігравати їм у цьому не варто.

Ті, хто в коментарях агресивно реагує на побутову російську, роблять приблизно те саме, тільки з іншого боку. Жодне таке зауваження ще нікого не перевело на українську. Перевело в активну або глуху оборону.

Гібридність усієї цієї історії я можу показати на власній сім'ї. Дружина вдома говорить російською. Зі своїми російською. З чужими, коли треба, українською. Якось уже під час війни ми ввімкнули російський фільм. Нас вистачило на п'ять хвилин. Вимкни, каже, я їхній блядський акцент слухати не можу.

Сказала вона це російською.

Джерело – фейсбук Юрія Чевордова

Редакція "Думки" може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали у розділі Блоги несуть автори текстів. Кожен бажаючий опублікувати блог може звернутися до редакції сайту "Думка".