Харківська студентка Альона Руденко проїхала 4 країни, щоб врятуватися з окупації та повернутися в Україну.

Вісімнадцятирічна дівчина народилася в Донецькій області, а в 2019 вступила до Харківського фахового коледжу Національного фармацевтичного університету, закохалася в Харків і вважає його рідним містом. Та в день, коли росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, дівчина була у батьків у смт Ольгинка Волноваського району Донецької області.

"У коледжі був карантин через ковід. 25 лютого я мала їхати до Харкова, і вже навіть речі зібрала, та о 5-й ранку 24 лютого все змінилося. Я прокинулась від вибухів, чутно було, що вони далеко, та все одно дуже злякалася. Вже о сьомій ранку батьки сказали: "Ти нікуди не поїдеш, Харків обстрілюють". Такими розгубленими, як тоді, я їх в житті не бачила", - розповідає дівчина.

Селище, де жила Альона, росіяни оточили майже відразу. Родина Руденко опинилася в окупації. "У нас не було мародерства, знущань чи принижень, скажу більше, багато хто з окупантів розмовляв українською, бо був родом з так званого "ДНР". Але через постійні обстріли страшно було увесь час. Цілий тиждень ми майже всією вулицею ховалися в підвалі у односельців. То раніше були якісь плани, мрії, а з початком війни на їх місце прийшли думки, щоб вижити і як це зробити. І ми виживали, як могли. У квітні у мене був день народження, прийшли хрещені вітати, а тут як почався обстріл - усі полякалися, давай ховатися, а я думаю: невже це мій останній день народження", - пригадує Альона.

Родина ховалася від обстрілів у підвалі сусідів

Увесь час з лютого до квітня батьки та і сама Альона вагалися, треба їхати з окупації чи ні.

"Страшно жити і їхати теж страшно. Батьки відразу сказали, що залишаться, бо шкода нажитого, а мене вмовляли поїхати, щоб я могла жити, а не виживати. Я спочатку погоджувалась, потім сказала – ні, та мама дуже наполягала і вмовила. Можливості виїхати були, в пабліках були групи, які пропонували виїзд у росію, а потім - за кордон. Але ти не розумієш, хто тебе везтиме і куди насправді довезуть. Спочатку хотіли взяти квиток на мікроавтобус на 8 пасажирів, та в остнню мить я злякалась – людей не багато, завезти кудись таку маленьку групу не складно. Потім хрещена знайшла перевізника, в якого був автобус на 50 місць. Вирішили ризикнути", - розказує дівчина.

Квиток на такий автобус коштував 350 євро. Батьки знайшли гроші, та відразу виникла проблема, як до того перевізника дістатися – потрібно було їхати в Донецьк.

"З першого дня війни жодних маршруток чи автобусів у нас вже не було. Батько знайшов бензин, поїхали своїм авто. Спочатку до Докучаєвська на фільтрацію, бо інакше до Донецька не потрапити", - розказує дівчина

Фільтрація - то було пекло

"Фільтрація тривала годин 12. Окремо дивилися авто, окремо - людей. Відразу забрали телефони. Там перевіряли все. Не знаю, що в них хотіли знайти. Нас обшукали, сфотографували в фас та профіль, як злочинців у фільмах, потім взяли відбитки пальців спочатку кожного окремо, потім по два пальці, потім усю долоню. У тих, хто це робив, не було жодних емоцій, вони, як роботи", - розповідає Альона.

Потім біженці перетнули кордон так званої "ДНР". Дівчина каже, після фільтрації те, що було на кордоні, взагалі не запам’яталося. Наступного дня з батьками довелося прощатися, вони залишалися на окупованій території, Альона їхала далі.

"Подорожувати любила завжди, але то була така подорож, що не побажаєш нікому"

"Автобус був великий і комфортабельний. 48 пасажирів, лише два місця порожні. Нас вивезли до Росії, дві доби ми їхали територією окупантів. Ото страху натерпілися. Ти сидиш і кожної хвилини чекаєш, що станеться щось погане, що з росії нас не вивезуть, а кинуть де-інде. Зупинок майже не було, їли, що хто мав, один раз нам дали якесь печиво. Коли приїхали на російсько-латвійський кордон, побачили там так чергу, аж зойкнули. Людей – безліч, стоїть автобус, як наш, і там кажуть, що чекають майже добу. Наш водій вирішив їхати до іншого пункту пропуску. А у мене весь час думка: невже не виїдемо. І так кілька годин поспіль. Коли нарешті перетнули кордон, мені здавалося, що то диво, повірити не могла", - пригадує Альона.

Далі були Латвія, Литва, Польща. Дівчина каже, враз стало спокійніше, настрій змінився, вже хотілось милуватися краєвидами, страшно лише було думати, про те, що робитиму далі.

"Коли приїхали до Варшави, промайнула думка залишитися, та не наважилася, не знала, що робитиму одна на чужині. Пересіла на інший автобус і поїхала в Україну. Спочатку у Вінницю, звідти збиралася до подруги у Кропивницький. Аж тут виявилося, що квитків немає і будуть лише наступного дня. Я, як безхатько, на вокзалі сиділа. Хтось порадив додатись в чат "Попутники". Знайшла тих, хто теж їхав до Кропивницького і знову страх: хто ці люди, як уникнути небезпеки. Наважилась – поїхала. Дісталась до місця неушкодженою, - пригадує дівчина. - Фізичний та психологічний стан були жахливі. Ногами ледве йшла, такий сильний був набряк, про нервову ситему не варто й говорити".

Червоний "Фордик" врятував свою господиню

Пенсіонерку Ірину Солодовнікову початок війни застав на дачі поблизу Старого Салтова. По кілька діб доводилося жити без електрики та мобільного зв’язку, а коли в село, розташоване подалік від дачного селища, увійшли окупанти, стало зовсім страшно.

"Жила я одна, а тут стали казати, що росіяни в селі їжу в людей забирають. Злякалась, бо ж все селище знало, що тримаю курей, а якщо хтось наведе і солдати прийдуть їх відбирати, що робити. Нас, дачників, на той час було небагато, хтось пробував виїхати, та окупанти перекрили дорогу і не випускали. Один із сусідів розвідав, що можна пробратись околицями, через ліс, але ж весна, тими дорогами лише на тракторі можна проїхати, та залишатись дуже страшно було. Вирішили їхати з сусідом разом: він на своїй автівці, я - на своїй. Стали чекати, доки просохне. Тим часом зібрали речі. Прийшов він зранку до мене, каже: "Поїхали". Я взялась зачиняти двері, а руки трясуться, ключ не повертається, ледве впоралась. Сіла за кермо, ніби впевненішою стала", - розповідає пенсіонерка.

Намагаючись дістатись до Харкова, їхали лісами.

"На блокпостах наші хлопці весь час підганяли, казали, щоб їхали швидше. Я ногу на педаль газу як поставила, так і не знімала увесь час її звідти. Аж ось посеред лісу - здоровенна калюжа на дорозі, а в мене "Фордик Фієста" низенький, думаю, ну все. На газ як натиснула, сама не знаю, як машина з того багна і виїхала. Врятувала мене моя "конячка", - каже Ірина Анатоліївна. – Коли вибралась, на трасі зустрічав син і онук. Один із них сів за кермо замість мене, а я все ловила себе на думці, що ногою "тисну" на педаль газу".

Відмивати героїчне авто довелося півдня

Наступного дня сусіди написали пенсіонерці, що рашисти вночі обстріляли дорогу, по якій вона виїхала, і там сталась велика лісова пожежа, тож всі можливості вибратись звідти іншим мешканцям були відрізані.

Читайте також: Життя окупованих територій Харківщини: Синєгубов розповів страшні подробиці