Мати дитини з обстріляного в Харкові садка Марина Агеєнко: Це найстрашніший епізод мого життя

Розташований у центральній частині Харкова, у 100 метрах від кафедрального Благовіщенського собору, приватний дитячий садок має ліцензію та працює з 2021 року.

У момент атаки на садок 22 жовтня 2025 року в будівлі перебували 48 дітей. Керівництво закладу завжди уважно сталося до сигналів повітряної тривоги й спускало вихованців у підвал. Так сталося й цього разу, що, на думку багатьох, і врятувало діточок.

Утім, внаслідок російського обстрілу тоді загинув 40-річний комунальник, ще десятеро людей отримали травми, серед них – 5-річна дитина. Усі травмовані – перехожі, ніхто з садку фізичних травм не отримав.

Терористичний обстріл цивільного об’єкту шокував багатьох у світі. 24 жовтня американський канал CNN повідомив, що на рішення президента США Дональда Трампа запровадити санкції проти російських компаній "Лукойл" і "Роснефть", у тому числі, вплинув обстріл дитячого садка в Харкові.

Мати хлопчика Тимофія, якому 17 листопада виповнюється три роки і який під час обстрілу перебував у приміщенні садка, акторка кількох харківських театрів Марина Агеєнко розповіла кореспондентові "Думки" про те, як батьки дізналися про обстріл, про перші емоції та про силу харківських дітей, які, попри війну, намагаються залишатися навіть сильнішими за своїх батьків.

Тимофій відвідував цей дитячий садочок?

- Так. Із лютого минулого року.

Розкажіть, коли ви привели Тимофія до дитячого садочка та які на це були причини?

- Загалом, коли я зрозуміла, що я вийшла на роботу і мені потрібно кудись віддати дитину, щоб вона почала комунікувати з дітьми, я обирала дуже довго садок. Для мене було важливо декілька критеріїв. Це те, що там має бути укриття і заняття безпосередньо мають проводитися саме в укритті або більш-менш безпечному місці.

На другому плані в мене було, що це має бути садок, де гарні викладачі, де є комунікація з батьками. Я знаю, що не дуже багато садків у Харкові допускають такі моменти, коли я приводжу дитину вперше, то я можу знаходитися з дитиною. Мені важливо було, щоб адаптація в садочку проходила дуже легко. Це мені дозволили. Тобто я побачила, з ким буде моя дитина, де буде знаходитися, як буде проходити весь цей процес. Мене все влаштовувало.

Цей садок знаходиться досить далеко від того місця, де ми живемо. Ми живемо в іншому районі, ми їздили спеціально в цей садок, бо тут, на мою думку, був комплекс того, що мені було важливо.

Тут було укриття?

- Так. Тут саме діти займалися на першому поверсі. І було ще декілька кімнат, де вони займалися саме в укритті. Спали вони завжди в укритті.

Що було на другому поверсі?

- На другому поверсі там були заняття не дитсадкові, а саме pre-school, де були старші діти, бо маленькі не змогли б так швидко спуститися, наприклад, з другого, третього поверху до укриття.

Чи був у садку якийсь алгоритм на випадок тривог?

- Так. Я хочу сказати, що садок дуже відповідально до цього відносився. Тривога, і я бачу, що щось летить на місто. Як тільки відбувався якийсь вибух, то в групі хвилина у хвилину завжди було повідомлення: "Діти в укритті, все добре". Тобто це мене теж дуже влаштовувало, бо я не думала, що мені робити, а я вже точно знала, що з дітьми все добре.

Але такого не відбулося саме в той день. Написали: "Забираємо дітей". Я зрозуміла, що це саме сюди прилетіло.

Тобто в той день було абсолютно інше повідомлення, якого раніше ніколи не було?

- Так.

Пригадайте в деталях той ранок, як саме ви дізналися, що прилетіло саме в садок? Якою інформацією ви володіли? Які були емоції?

- Усе почалось зранку, звичайний ранок. Ми з Тимофієм приїхали в садок, я припаркувалася саме на місці тієї машини, яка потім була у всіх новинах, вона горіла.

Ми зайшли в садок. Він мене просив весь час залишитися вдома. У нього такі моменти були, звичайно, як у будь-якої дитини, але цей ранок я запам'ятала, бо є на то причини. Він сказав мені: "Відвези мене до бабусі". Я кажу, що не можемо, бабуся сьогодні працює. Він каже: "Давай зателефонуємо їй".

Ми подзвонили бабусі. Бабуся сказала, на жаль, я не можу сьогодні бути з тобою, я працюю. Давай зустрінемось після садка, я приїду додому і будемо гратися. Він сказав, добре. Ми поклали слухавку і він сказав: "Ну добре, я піду. А може, ти відвезеш мене хоча б до дідуся?" Це так кумедно було.

Я така: "Тім, ну добре, але з дідусем ти будеш після садочку". Бо в мене була вечірня вистава, і я не могла бути ввечері з дитиною. І він погодився зі мною, я принесла його на руках. Викладачці сказала, що саме сьогодні він чомусь не хоче йти в садок, тому будьте з ним більш ніжними. Передала, вона взяла його на руки і знесла в підвал, де вони там переодягаються.

Потім я поїхала на роботу, це... А, ні, я потім взяла каву в кав'ярні, яку я не випила, бо дуже поспішала на роботу. Вийшло так, що в мене електрична машина, я забула її зарядити. Ну, так завжди буває. Пригоди.

Я забула її зарядити, приїхала на дві зарядні станції, а вони дві не працювали. До моєї роботи залишалася година, я думаю, добре, я поставлю заряджати машину і пройдусь до... Ми знімали контент для ПЦУ, для церкви.

Я залишила машину, дві зупинки чи три трамвайні було до церкви, і я була там. Потім я чую вибухи, кажу дівчині, а давай відійдемо, бо великі такі вітражні вікна, як в церквах. Кажу, давай зайдемо трошки в коридорчик, бо почали гучно збивати. Я дістаю телефон і бачу, що одночасно, буквально, в мене в голові: Терехов каже, що приліт в дитячий садок.

Я починаю важко дихати і починаю шукати якусь інформацію. І одночасно мені приходить сповіщення, що забираємо дітей. Я розумію, що в мене машина за три зупинки, тобто я швидко доїхати не можу. Я телефоную чоловікові й кажу, швидко їдь, забирай, я не знаю, що там сталося. Він такий: ну, типу, окей, він швидко збирається, їде, телефонує мені і каже, а здається, всі "швидкі" і поліцейські машини їдуть туди, куди і я. Я кажу, ну так, ти що, не зрозумів, що це якщо не наш, то якийсь сусідній садок. Він каже, я подумав, якщо чесно, десь поруч приліт, але вони не можуть заспокоїти дітей, чи там вікна десь полетіли, чи просто стрес.

У церкві в мене таке відчуття, що ноги просто віднімаються і відчуття підлоги просто немає. Я сідаю на підлогу і просто кажу собі: Марина, ти тут, але тобі треба діяти, ти не маєш права бути слабкою. Я просто хапаю сумку і починаю бігти. Я біжу ці три зупинки, я зупиняю всі машини, які не зупиняються. Я не знаю, що вони думають, просто всі їдуть у своїх справах, всі зайняті.

Я сідаю в машину, мені весь час телефонують люди, бо знають, де саме навчається Тимофій. І я кажу, я нічого не знаю, як тільки буде інформація…

Ми одночасно приїжджаємо з чоловіком, я приїжджаю по той бік вулиці, а він приїжджає зі сторони церкви. Я кажу йому, шукай дітей. Я біжу, пам'ятаю, як по цій доріжці, зупиняють мене тут і не дають пройти до дитини. Кажуть, все нормально, вони в підвалі, все окей з ними, але тобі не можна пройти. Я починаю сперечатись у такому стані, що мені просто терміново треба знайти і побачити, і відчути просто, що дитина моя є.

Мені телефонує чоловік, каже: "Все, він зі мною, з ним все добре". Я пам'ятаю, як сідаю тут біля цих сходинок і просто розумію, що мені треба заспокоїтися, бо я зараз з ним зустрінусь, він не має бачити мене в такому стані. Тобто не мені гірше в цей момент. Дійсно, страшніше було йому. І йому зараз, як ніколи, потрібна моя сила.

Іноді мені здається, що він дійсно сильніший, більш мужній, ніж я. І я отримала від нього підтримку у вигляді просто його обіймів і посмішки. Він так зрадів мені, він так про це розповідав, як доросла людина, яка змогла, на відміну від мене, пережити ці емоції і якось сформулювати їх в одну історію. І ще цією історією сказати: я не злякався, але зі мною таке сталося.

Потім мене пропустили, коли побачили, що я більш-менш заспокоїлась. Причина була, що там розкидане скло, але я сказала, що я ж не босими ногами піду, я в кросівках, і для мене взуття зараз найменш важливе, що може бути.

Тут ще продовжувало все горіти, я прибігла, обійняла його, ми поїхали додому. Дякую моїм колегам, що вони замінили мене у виставі і мені не довелося працювати в цей день. І звісно, до сьогодні мені весь час хочеться просто бути з ним кожну хвилину, не відпускати його. Але інколи доводиться. Поки що це не дуже просто.

Які перші слова він сказав татові?

- Я не знаю, що він перше сказав татові, але він намагався бути сильним. Він взагалі не показував своєї слабини, не показував, що йому якось боляче чи страшно.

Він просто нас обіймав і такий: "Ну що поїхали додому". І ми: "Так, звісно". "А ці машини, вони теж поїдуть додому?". Я кажу: так. "А всі діти вже поїхали додому?" Я кажу: так. Йому було важливо бути просто в цей момент з нами.

Хто евакуював Тимофія із дитячого садочка?

- Це досить важко сказати, бо, за його словами, але це треба пам'ятати, що дитині немає трьох років і він вигадує свої власні слова, як, наприклад, "газонка", яке він використовує на відео, яке я скидала. Він каже, що це пожежник був саме, але на відео я не бачила, що саме пожежники несли дітей, то може бути будь-яка людина, яка була в формі, мені здається.

У нас вдома ми про це говоримо за його бажанням. Тобто ми цю тему не піднімаємо. Але якщо він щось згадав і він хоче про це говорити, ми говоримо. І от одного разу ми вирішили малювати, і він каже, я буду малювати пожежу.

Я зрозуміла, до чого все це він веде, кажу, давай. Ми малювали спочатку пожежу, потім він каже: "Давай ось тут скраєчку намалюємо пожежника, тільки в жодному разі не малюй його там, де вогонь, десь збоку. Давай намалюємо мене. А зі мною ще була пані вихователька Альона і багато діток". І ми всю цю історію малювали картинками. І це був перший раз, коли він зізнався, що він злякався.

І це було в двох моментах, ми вже дійшли до кінця, діти були в церкві, ми це намалювали. І він каже: "А там діти всі плакали". Я кажу: "Добре, давай намалюємо сльози всім діткам. Він каже: так, так. Він каже: "А навіщо ти мені сльози намалювала? Я не плакав". Я кажу: добре, давай намалюємо тебе, але без сліз. Я намалювала його без сліз. І він сидів, я дала йому час, я не говорила, щоб він міг висловити свою думку.

І він каже: "Мам, а я все ж таки плакав". Це перший раз, коли він мені зізнався про свою слабкість. І я кажу: "А коли? Коли це було? Коли тобі було страшно, боляче?"

Він сказав, це було в підвалі. Я кажу, добре, давай повернемося в ту картинку, яку ми малювали в підвалі, і намалюємо тобі сльози. І він погодився і сказав: "Давай, але тільки небагато, одну сльозинку". Я кажу, добре. І потім він сказав, але я не боявся, бо я знав, що нас врятують. Він сказав, що мене врятує пожежник.

Я кажу: ти довіряв йому. Він сказав, ні, я йому не довіряв, я його злякався. І це другий раз, коли він мені сказав, що він злякався. І я кажу, а чому ти злякався? Я подумав, що це злодій. Я кажу, ти злякався, що він може тебе вкрасти? Він каже, так, я не знав, що буде далі.

Але він весь час не втрачає оптимізму і він підтримує мене, батька, коли ми рефлексуємо з цього приводу. Ми не показуємо йому, але він все це відчуває.

У період часу, коли ви ще не знали, чи все добре з вашою дитиною, про що ви тоді думали? Чи можна це назвати найстрашнішим епізодом вашого життя?

- Я думаю, що це і є найстрашніший епізод мого життя, це однозначно. І це було десь 15-20 хвилин. Я не відчувала нічого, я просто вмовляла себе діяти. Дуже страшно нічого не знати. Мені на той час подзвонили і сказали, що влучання саме в садок. Тому я розуміла. Але я не пам’ятаю багатьох моментів.

Я просто пам’ятаю, як у мене був потік у голові думок: "Марино, треба зібратися! Марино, ти сильна, ти за кермом, ти зараз відповідальна не тільки за себе, тобто ти можеш їхати, як ти хочеш, але поруч є люди, і вони не винні, що в тебе зараз сталася така ситуація".

Я щипала себе, казала: "Ти тут, тобі потрібно повернутися, ти не маєш права зараз там плакати, влаштовувати якісь істерики. Не тобі зараз погано. Погано тим людям, які були тут, в цій будівлі. Те, що ти відчуваєш, це потім вже". Я собі так говорила.

Чи будете ви далі водити дитину в садочок? Чи змінилися у вас критерії відбору садка?

- Я не знаю на сьогоднішній день, ні я, ні чоловік, ми не знаємо, що буде. Зараз Тимофій захворів і йому потрібно просто побути вдома, йому потрібна наша любов і ми зараз якомога більше проводимо час разом. Що буде завтра, я не знаю.

Садок вже відновив свою роботу в іншому місці. Туди ходить вже більше половини дітей, які були тоді тут. І я сьогодні поїхала туди, щоб подивитися, де будуть діти, де вони будуть займатися, спати, де укриття, які умови і взагалі стан, атмосферу, бо для мене це дійсно дуже важливо.

Чи готова я на сьогоднішній день віддати дитину в садок? Ні, я не готова. Коли я зможу, я не знаю. Шукати новий садок, чесно, не шукала, але навіть були пропозиції після перегляду того відео, що я виставила, були пропозиції, ми приймемо Тимофія в садок, приходьте, ми дамо вам безкоштовний місяць, поки садок відновлюється, але навіть в іншому садку я не можу зараз собі морально цього дозволити.

Чи винуватите ви когось в тому, що сталося?

- Так! Наших сусідів. Я вважаю, що це, як і будь-який удар по місту, це жахливо. Як і будь-який удар по людях, де є жертви, де немає жертв. Такого просто не має відбуватись.

І я саме виставила це відео не для того, щоб пожаліли мене і сказали, яка в мене гарна, розумна дитина. За це дуже дякую. Ці коментарі мене дійсно підтримали в той момент. Але я виставила це відео задля того, щоб якомога більше людей, хто забуває іноді, згадав, що йде війна, і вона несправедлива.

Я не сподівалась взагалі, що це відео десь піде по якихось каналах закордонним, і що закордоном це теж побачать, але, мабуть, на те є свої причини і воно викликало якесь таке співчуття. І я дуже рада, що за кордоном це теж бачать, бо нам дійсно потрібна підтримка, як ніколи.

Бо зараз якийсь такий момент, коли всі такі, та йде війна і йде. Ні! Нам потрібна допомога і вона потрібна зараз, сьогодні. Так само, коли починалися під цим відео якісь дебати з будь-якого приводу, я казала, що я виставляла це не для того, щоб ми всередині країни, якось там між собою сварилися. Нам треба з'єднатися просто і триматися один за одного і завершити це. Нам треба все це якомога більшим людям розповідати і щоб були якісь дії.

Бо це все, що ми можемо робити. Я маю на увазі звичайні люди. Це просто донатити і поширювати інформацію. Я не маю на увазі військових.

Дякую їм і завдяки їм взагалі я можу жити, працювати і водити дитину в садок.

Читайте також: Психологиня Анастасія Маслій: Люди, які повернуться з-за кордону, взагалі не впізнають цю Україну