Диктант національного розбрату, або Які кияхи допіру виростуть, якщо схрестити пітятко з енелятком

Свого часу видатний український драматург Микола Куліш у листі до свого друга, також літератора Івана Дніпровського писав: "Саме тепер в Одесі гостює Московський камерний театр Публіка розклалася на два табори і лається, аж слина летить. Одні кадять ладаном, інші – з багном мішають" (12.08.1924).

На такі ж два табори розділилось українське суспільство після останнього Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності. Подія виявилась вельми резонансною і, як зараз модно казати, тригерною.

Один табір, значно більший кількісно, який може очолити поважна пані Христина зі Львова, постійна учасниця й переможниця, "з багном мішає" і сам текст, і організаторів заходу, і, найголовніше, відому українську артистку, яка диктант прочитала.

Не будемо зупинятися на плюсах і мінусах самого тексту, який загалом ненабагато кращий чи гірший за попередні. Як написала в соцмережі одна колега-філолог, "норм текст". Та й то таке. Справді "норм", особливо якщо зважати на інтертекстуальний зв’язок з творами такого майстра "художнього мату", як Лесь Подерев’янський (вітання красивій кобіті в опері з дресированою обізяною).

Хоча багато хто критикує текст: "В голові у неї між’яр’я, а в роті лелітки!!!!"; "Примітивний текст, який містить купу банальностей та деталей, які відомі лише спеціалістам"; "Текст для допису у соцмережах, але ніяк не для диктанту. Достатньо примітивний".

Про вкрай некваліфіковане прочитання тексту не писав лише лінивий. Автора як філолога з 37-літнім стажем і великим досвідом читання диктантів школярам, абітурієнтам і студентам таке диктування теж мало не довело до сказу. Але це не вина, а біда Н. Сумської, бо її належно не підготували, понадіявшись на акторське мовлення і сценічний досвід. Тому й отримали диктування в турборежимі.

Однак це постійний "прокол" організаторів, які, бажаючи перетворити радіодиктант на шоу, запрошують на нього публічних осіб без належної підготовки. Пригадаймо досить швидке читання свого тексту Ю. Андруховичем у 2021 році, навколо чого теж було зламано чимало списів.

Не випадково одна з публікацій у медіа називалась "Радіодиктант для стенографістки, або Як встигати за Андруховичем". Але жоден з попередніх радіодиктантів не викликав такого збурення в суспільстві, як нинішній. А от зараз негатив просто зашкалює: "Диктант прочитано поза нормативними вимогами!!! Швидко, непрофесійно..."; "Це не диктант був, а насмішка над ним".

Однак є й частина суспільства, яка "кадить ладаном" і авторці тексту, і його декламаторці. Люди хвалять письменницю, сказати відверто, не дуже відому, за актуальність і емоційну наснаженість тексту: "Браво за текст!"; "Текст чудовий, актуальний, емоційно наснажений.."; "...чудовий, яскравий і дууууже актуальний текст!".

Хвалять диктування актриси: "Диктант, на мою думку, добре прочитали. Бо треба мову знати, книжки читати, а не тільки вміти за диктором слова зі словника записати та правильно розділові знаки розставляти". Один з дописів у соцмережі можна вважати квінтесенцією думок тих, хто "кадить ладаном": "Пані Наталія диктувала чудово. Впевнена, що більшість педагогів диктували б в рази гірше".

Ну що тут скажеш? Комусь і морква делікатес, якщо не куштував нічого солодшого. Не чув правильного диктування – то й це згодиться.

Не буду детально аналізувати й коментувати всі огріхи цьогорічного радіодиктанту: таких дописів вистачає в інтернеті, який уже кілька днів гуде як розтривожений вулик. Мене здивувала, хоча й не дуже, реакція багатьох дописувачів на невідомі їм слова.

Нинішній текст був особливо багатий на них, і багатьох учасників це сильно дратувало: "А навіщо нам вивчати діалекти? Нам треба знати літературну українську мову"; "Має бути чиста українська мова! А діалекти нехай будуть у своїх регіонах"; "Діалекти до диктанту не дотичні! Як і мало поширені слова. Годі бавити самолюбство філологинь".

Чому мене це не дуже здивувало? Та тому, що ще раз підтвердило думку про те, що наш нАрід нерідко виявляє зашореність і консервативність своїх поглядів, очевидно, вважаючи, що знання примножують скорботу. (Писав про це в матеріалі про перейменування копійки на шаг).

Пригадаймо реакцію людей на енелятко з диктанту І. Малковича 2020 року. Цьогоріч же таких "енеляток" було щонайменше чотири: допіру, лелітки, кияхи і пітятко. І на додачу – цікаве щодо написання слово між’яр’я.

Із-поміж чотирьох слів авторові були відомі два перші: допіру, лелітки. Слово допіру стрічав у романі О. Гончара "Прапороносці", де письменник увів його до мови подоляка Хоми Хаєцького як характерну деталь його мовлення: "Хоча старшина нерідко й картав Хому за його вади, проте й симпатизував подолякові. – Чортів "допіру", – казав часом Вася на Хому, – ти стаєш справжнім солдатом"; "І звідки тобі це відомо, чортів "допіру"!" – подумав Маковей".

Слово лелітки є в тлумачному словнику без будь-яких ремарок щодо обмеженості його використання. Тобто воно не є ні діалектним, ні застарілим, ні рідковживаним. Два інші справді є діалектними, але ж вони були введені до тексту з метою показати багатство мови, де разом з літературною лексикою функціонують і діалектизми. Зрештою, діалекти – це струмки, які живлять ріку літературної мови, і нерідко діалектизми набувають статусу літературних слів.

Біблія – мудра книга, але з біблійним висловом "Знання примножують скорботу" не завжди можна погодитись. Знання скарбів мови лише розвивають людину, роблять її духовно багатшою. "Най це знання не зашкодить мені", – співала колись Руслана.

Тож годуймо курчаток чи пітяток, варімо качани чи кияхи кукурудзи, прикрашаймо сукні блискітками, паєтками, стразами чи лелітками. І головне – будьмо єдиним народом, з повагою ставлячись до мовних, релігійних, поведінкових та інших відмінностей між нами.

Читайте також: Чому гусь вилетів на Соборку: соковиті фразеологізми, які уживають у Харкові