Психолог Анастасия Маслий: Люди, которые вернутся из-за границы, вообще не узнают эту Украину

Ми навчилися жити в умовах постійної небезпеки, адаптувалися до тривог, втрат і невизначеності. Проте попереду буде новий виклик: що відбудеться з нами після перемоги? Які психологічні наслідки можуть проявитися, коли війна закінчиться?

Про це видання "Думка" поговорило з психологинею Анастасією Маслій. Про адаптацію військовослужбовців до мирного життя, повернення додому українців, що виїхали за кордон, та психологічну підтримку дітей після завершення війни читайте у цьому матеріалі.

Психолог Пилип Духлій нещодавно зробив резюме свого дослідження психологічного стану українців: "Погано всім, але всім по-різному". Кому все ж таки зараз найгірше?

- Не можу не погодитися з думкою, що всім погано. Однак кожному погано по-різному. У кожного свій ступінь поганого. Сказати, кому найгірше, мені дуже важко. Як на мене, це достатньо філософське питання, бо всім погано, і виміряти це дуже важко. Напевно, немає сенсу це все виміряти. Треба враховувати ось це погано для кожного з нас. Військовим погано тим, які на фронті, військовим погано тим, які повернулися в цивільне життя, це взагалі окрема тема про їх адаптацію в цивільному житті. Цивільним людям і жінкам важко, дружинам військових дуже важко, які чекають своїх чоловіків. І цивільним чоловікам дуже теж важко зі своїх причин. І дітям важко, бо в них просто відібрали дитинство. Спочатку був ковід, ми ще не встигли оговтатися від нього, як вже почалася війна. Дуже складно правильно відповісти, кому зараз найгірше. Усім дійсно погано.

У чому різниця між психологічним станом тих, хто залишається в більш спокійних та прифронтових регіонах?

- Там можуть бути абсолютно різні переживання. Якщо ми будемо брати категорію переселенців, які виїхали з прифронтових територій, а зараз знаходяться на більш спокійних територіях, там дуже багато тривоги стосовно того, що відбувається з їх рідним містом, близькими, які там залишилися. Рівень тривоги там зашкалює, а тривога має властивість тільки посилюватись на відстані. Коли ми, наприклад, зараз знаходимося в Харкові та чуємо вибух, ми розуміємо, що він десь далеко, умовно. Ми ніби маємо уявний контроль над ситуацією. А якщо я буду сидіти зараз у Львові, і я прочитаю новину про те, що в Харкові 20 вибухів, то в мене тривога буде зашкалювати, бо я не знаю, що з моїми рідними та близькими. Цей момент теж треба враховувати.

У прифронтових містах тривога ніби більш локалізована. Однак коли ми від'їжджаємо – вона розширюється. Також для людей, які не бачили війни в таких масштабах, навіть один вибух – це вже стрес, і кожен із нас реагує на нього по-різному. Для нас, харків’ян, зазвичай, це вже буденність. Ми вже більше адаптувалися. Тому, здавалося б, у людей, які живуть на прифронтових територіях, має бути важчий стан. Однак ми всі індивідуальні, у всіх різний тип нервової системи, кожен реагує на стрес по-різному. Тому в нас у всіх теж різні проблеми в цьому полі. Прірва дійсно є, враховуючи особливості кожної людини. На комусь війна позначається менше, на комусь – більше. Однак ми маємо пам'ятати, що той самий посттравматичний стресовий розлад, він ПОСТтравматичний – пост травма, а ми в травмі всі живемо зараз. Ми ще не знаємо, що буде після завершення війни. Там на нас теж може чекати багато всього.

Які найбільш поширені психологічні стани зараз можна спостерігати в українців?

- Найбільш поширені – це тривожні розлади. Тривожний розлад, генералізований тривожний розлад – більш широкий тривожний розлад. Депресії дуже багато. Дуже багато розладів адаптації, бо люди мають адаптуватися до нових умов, але не всі можуть до цього всього адаптуватися. У принципі, як ми колись думали, ще декілька років тому, що війна як Друга світова. Тобто щось було страшне колись. Ми зараз в цьому живемо, і війна має наслідки такі, як загибель родичів, друзів, зруйнований дім. Думки про те, що треба було евакуюватися з цього міста. Ці моменти важливі. Також зараз дуже багато горювання в людей. Горювання через загибель родичів, близьких. Горювання за домівкою, горювання за тим, що три роки життя мирного, цивільного було викреслено з нашого життя. У той час, коли в інших країнах люди можуть з сім'ями їздити на відпочинок: мама, тато, дитина, вони просто радіють цьому життю, наші родини не можуть так їздити. Вони не можуть так відпочивати. Є горювання за тим, що втрачено три роки життя. Там, де можна було цим життям насолоджуватися, там, де військовий на фронті думає про те, що там без нього зростають його діти, і він горює за тим, що він не бачить цих перших кроків, і так далі. Ці розлади зараз дуже актуальні.

Чи побільшало останнім часом звернень до психологів?

- Із початку війни їх не було більше. Навпаки, був момент якоїсь провини у людей, вони нібито стидалися звертатися по допомогу. За якийсь час люди почали повертатися в психотерапію, які були в психотерапії до цього. Мої три роки досвіду роботи на "гарячій лінії" показують, що сарафанне радіо, популяризація психологічної допомоги, працюють. Наприклад, на тій лінії, на якій я працювала, за 2024 рік ми надали допомоги більше, ніж за 2022 і 2023 рік сумарно. Тобто люди все ж таки зрозуміли, що отримувати психологічну допомогу не соромно, і треба опікуватися про своє ментальне здоров'я. За моїми спостереженнями та враженнями, люди зараз більше звертаються по психологічну допомогу. Звичайно, не всі звернуться, на жаль. Як би, можливо, нам, психологам, цього б не хотілося.

Останнім часом місцями спостерігається агресивне ставлення українців один до одного. Чим можна пояснити таку психологічну реакцію суспільства?

- Це результат, по-перше, втоми, бо дійсно три роки жити в такому стресі нервова система просто не витримує. Це напруження постійно зростає. Стрес працює таким чином, що спочатку він виникає, потім нервова система до нього адаптується. Тобто ресурси організму підлаштовуються під цей стрес. Однак потім організм виснажується, а цей рівень кортизолу, адреналіну, норадреналіну треба кудись виплескувати, кудись дівати. Агресія не завжди говорить про злість. Агресія – це прояв емоцій. Це так само як сльози. Так само як сміх. Можна плакати не тільки від горя, а й від щастя. Так ось агресія як вид прояву якоїсь емоції, вона може свідчити про будь-що. Про горювання, про страх. Просто людина цього не усвідомлює до кінця. Вона не розуміє, що вона насправді дуже боїться. Вона не розуміє, що її зараз людина дратує не тому, що це про цю людину, а того, що це про щось її внутрішнє. І тут, звичайно, треба підвищувати рівень свідомості наших громадян, а для цього потрібна психологічна допомога. Сподіваюся, що люди будуть все більше звертатися по психологічну допомогу.

Які існують безоплатні програми з психологічної підтримки для українців?

- Вважається, що психологічна допомога – це дорого. Звичайно, є спеціалісти, які працюють у приватній практиці та призначають свою ціну. Однак дуже багато зараз існує програм, які йдуть від громадських організацій, тобто ця допомога абсолютно безоплатна. Зараз, наприклад, я працюю в організації, яка має назву "Гідна", де ми надаємо допомогу жінкам, які постраждали від сексуального насильства під час війни. Також ми працюємо з жінками у невизначеній втраті – тоді, коли хтось із близьких рахується зниклим безвісти. Там можна отримати мінімум 10 безоплатних консультацій. Так, можливо, цього може бути недостатньо, але все ж таки це краще, ніж нічого. Дуже багато існує схожих державних програм. Варто тільки загуглити. Головне, щоб люди знали, що є ці програми.

Страх осуду також є 100%, оскільки наявна стигматизація психологічної допомоги. Це тягнеться ще з Радянського Союзу, коли існувала каральна психіатрія. Страшна річ, насправді. Звичайно, багато хто ще не розуміє, що часи змінилися, і все стало навпаки. Жінки набагато легше звертаються по допомогу. Коли я працювала на окремій "гарячій лінії", де ми надавали допомогу жінкам-військовослужбовицям, були запити. Жінки-військовослужбовиці активно приходять. Чоловіки, на жаль, стидаються, соромляться, бо існують гендерні стереотипи, про те, що він чоловік, і що, він піде плакати комусь? Не може він собі цього дозволити, на жаль, бо дуже бояться осуду. Є така проблема.

Однак, дякуючи зараз усім соціальним програмам, які розповідають про психологічну допомогу та наголошують на тому, що немає нічого соромного в тому, щоб опікуватися про своє ментальне здоров'я, ситуація поступово покращується. Це так само, як ходити до стоматолога. Чому, коли болять зуби, до стоматолога ходити не соромно, а коли болить душа соромно? Люди не завжди розуміють те, що це ж про нервову систему. Як про серцево-судинну систему, умовно, так само про нервову систему. Це про те, що тобі щось болить, у тебе є окрема система, яка за це відповідає. Дуже важливо це усвідомлювати.

До яких наслідків може призвести, якщо не звернутись до психолога, коли щось турбує?

- У суспільстві панує думка, що ми будемо країною ПТСР, що у всіх буде ПТСР. Це неправда. Є американська статистика по війні в Іраку. Звісно, що це американська статистика, а в нас буде своя. Однак згідно з американською статистикою, 20% американських військовослужбовців стикнулися з ПТСР. Інші 80% з ним не стикнулися. Як буде у нас, ми не знаємо, бо війна зовсім інша. На це важливо наголосити. Але все одно 100% ми не будемо країною ПТСР. У психіки є свої захисні механізми, і кожна людина спирається на них. Можуть бути інші наслідки: може потім бути депресія, підвищена тривожність, розлад адаптації, ПТСР. Також одним з наслідків може бути зміна світогляду людей: цей достатньо травмівний світогляд люди будуть транслювати надалі своїм дітям. Тобто вони будуть виховувати дітей з урахуванням власного досвіду та якихось місцями хибних або травматичних вражень. Діти будуть зростати не в полі того, що світ насправді може бути добрий, а навпаки в іншій парадигмі. Це також може бути наслідком.

Яку градацію емоцій можуть відчути українці після завершення війни?

- Не думаю, що буде градація емоцій. Думаю, буде вир абсолютно полярних емоцій. Буде радість, змішана з сумом, горем, розпачем, агресією, із запереченням того, що було, тривогою, що це знову може статися. Ця країна-ворог нікуди не подінеться, вона ж так і буде тут. Тому багато в кого буде цей момент вичікування. Спрогнозувати, які будуть емоції, як вони були з початку війни, важко. Тоді можна було легко прослідкувати чітких п'ять стадій горювання відповідно до моделі Кюблер-Росс. Тобто це все чітко було, як по книжці. П'ять стадій горювання, я думаю, що багато хто про них читав – це заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття. Ось десь так воно і було. Звичайно, ці стадії не йдуть лінійно, а інколи перескакують, змішуються, інколи якісь стадії повторюються. Зараз на тлі політичних подій ми не до кінця розуміємо, що відбувається. Багато людей, хто перестав навіть чекати на якесь завершення війни та вирішили, що вони просто будуть жити тут і зараз, їм ці події дали якусь віру і надію. І потім якась абсурдна новина прилітає – і це знову вибиває людей в зневіру. Потім якась плюс-мінус позитивна новина, якщо її можна назвати позитивною, знову підіймає хвилю якоїсь надії. Тобто це такі емоційні гойдалки, які здоровій психіці важко витримувати. Повертаючись до питання агресії, через агресію це все теж виплескується.

Які зміни у поведінці українців можуть відбутись по завершенню війни? Суспільство об’єднається чи навпаки з’явиться більше негативних емоцій?

- Будь-яку емоцію треба прожити. Моя думка зараз така, що спочатку може стати навіть гірше. Ми зараз усі знаходимось у постійному напруженні, і ця пружина має все ж таки вистрибнути. Думаю, буде етап, коли, можливо, в емоційному полі нам всім буде гірше, і момент агресії підвищиться. Емоції треба усвідомлювати, проживати, треба розуміти, що це викликало, як собі допомогти, де взяти ресурс. Це все моменти усвідомленості. Ще важливий аспект – аспект розуміння сенсів. У кожного з нас є свої цінності, кожен будь-якій події присвоює свої сенси, для чого це все було. Після закінчення війни багатьох накриє велике горювання, бо дотепер багато хто з нас не розумів усвідомлення сенсу цієї війни. Для того, щоб наша психіка заспокоїлася, ми маємо знайти для себе відповіді на ці питання, а у кожного вони будуть свої. Тоді, коли люди познаходять ці відповіді, знайдуть спокій в собі, це все "перебурлить", бо емоцію ми відчуваємо доти, поки йде розпад цих гормонів, поки ось цей гормональний коктейль не переграє, воно буде ще гірше, на мою думку. Уже після того, як люди знайдуть свої сенси, я сподіваюся, люди більше об'єднаються.

Скільки часу може піти на таке "післявоєнне" горювання?

- Важке питання. По-перше, це відбувається індивідуально. По-друге, я не хочу перекладати відповідальність, але тут важливу роль відіграватиме держава. Знову ж таки, політичні питання дуже дестабілізують психіку. Важливо, що буде після завершення війни, як воно буде та які зусилля буде докладати держава до соціальних програм. Ми знаємо цю соціальну програму "Ти як?", багато хто слідкує за їх соцмережами. Чи буде їх більше, чи буде фінансування цих програм, чи буде якась психоедукація у школах – питання відкрите. Можуть бути нові якісь політичні перегони. Це теж важке питання, адже є багато різних суміжних факторів.

Які психологічні проблеми можуть виникати в українців після завершення війни? Чи будуть вони істотно відрізнятись від тих, що існують зараз?

- Нові проблеми будуть. Наприклад, ПТСРу буде більше, адже це саме посттравматичний розлад. Поки ми живемо в травмі, у кого вистачає ресурсів психіки – психіка тримається. Після цього може бути підвищення ПТСРу. Розлади адаптації теж будуть, бо ми вже адаптувалися до воєнного стану, ми звикли бути психологічно мобілізовані. І як це – закінчилася війна, і треба відпустити цей контроль, треба розслабитися? А яким чином? А в нас же, якби, ворог під боком, як би там не було. Тривожність буде, гіперконтроль буде, депресії також буде більше.

Які психологічні проблеми в плані адаптації можуть виникнути у дітей?

- Дитяча психіка адаптується швидше, ніж психіка дорослого, оскільки вона є більш гнучкою. Мозок людини розвивається до 25 років. Наш неокортекс до 25 років розвивається, й по факту повноліття з погляду нейробіології наступає у 25 років. Тому через те, що психіка ще гнучка, адаптуватися дітям буде легше. Будуть складнощі в соціальній адаптації. Був ковід, потім почалася війна, діти не соціалізовані, більш звиклі спілкуватися онлайн. Ми вже, напевно, усі звикли, що простіше інколи написати, а не телефонувати, дзвінки навіть перетворились на якийсь моветон. Для дітей це взагалі щось незрозуміле. Діти звикли до онлайну, до уроків в зумі, вони не звикли до того, щоб сидіти на уроках, вирішувати якісь конфлікти з однолітками, бо вони сидять кожен там у своїй кімнаті з зумом, читають щось, вивчають, а соціальних навичок, як десь там з кимось посваритися, потім помиритися – таких навичок майже немає. У цьому дійсно буде проблема, тому що треба окремий акцент буде батькам, вчителям, психологам ставити саме на цьому соціальному факторі. Може бути дитячий ПТСР.

Також батьки будуть перекладати свій досвід на дітей, і діти будуть зростати з баченням світу через батьківську травмівну призму. Тут пам'ятаємо про правило: спочатку кисневу маску на себе, потім на дитину. Якщо ви розумієте, що ваш стан не є ок, діти як губки вбирають усі стани своїх батьків. Тому спочатку треба звернутися по допомогу батькам, а вже потім спостерігати за дитиною, і, якщо що, дитину теж направляти до психолога. Також військовослужбовці будуть повертатися. Через те, що у них теж будуть проблеми з адаптацією, вони вже спостерігаються, то це теж може тим чи іншим чином може відобразитися на дітях. Тут важливо тримати руку на пульсі.

Чи усім українцям після завершення війни потрібно буде пройти психотерапію, чи це залежить від стану кожної окремої особи?

- Якщо ми будемо говорити через призму "чи потрібно?" - не потрібно. Треба дивитися за своїм станом, спостерігати за тим, як ви можете впоратися зі своїм життям. Якщо ви можете самостійно впоратися, то, у принципі, не потрібно. Хоча психотерапія ніколи не буде зайвою. Це як ранкова руханка. Ви можете бути супер здорові, як космонавт, але ранкова руханка ніколи не буде зайвою. Як психолог, я б радила всім ходити на психотерапію. Можливо, не щотижня. Є різні психотерапевтичні підходи. Але спробувати варто. Це варто для того, щоб дбати про своє ментальне здоров'я.

Які можуть бути тривожні дзвіночки, з якими 100% треба звертатися вже до психолога?

- Якщо ми будемо говорити, наприклад, про депресію, то є критерії, як ми діагностуємо депресію. Ці критерії мають зберігатися від двох тижнів. Наприклад, якщо ви спостерігаєте за собою апатію, вас нічого не тішить, якщо у вас є втрата апетиту або навпаки підвищений апетит, якщо у вас є проблеми зі сном – або ви не спите/мало спите, або навпаки починаєте набагато більше спати, якщо відчуваєте проблеми з лібідо, тобто ви розуміли, що у вас лібідо було на цьому рівні, а зараз його все менше і менше – варто замислитись про допомогу. Важливо порівнювати свій стан: що було до цього/ що я маю зараз. Якщо ви розумієте, що якісь моменти вас не влаштовують, то за цими моментами спостерігати. Якщо нічого не змінюється, варто звертатися до спеціаліста. Підвищена тривога також є таким "дзвіночком": якщо ви постійно напрузі, чогось очікуєте, чогось боїтеся, якщо відчуваєте підвищене роздратування. Підвищене роздратування може бути як під час тривоги, так й під час депресії. Тобто варто пильно слідкувати за своїм станом, бо люди час їх не помічають, бо не звикли на них звертати увагу, на жаль. У соціумі є думка, що емоції — не дуже важлива річ. Чого ти плачеш? Заспокойся. Сумуєш? Не сумуй, не треба цього робити. Люди звикли знецінювати свої емоції, не звертати на них увагу. Треба бути більш слушним до себе та відстежувати ці зміни в стані.

Які психологічні труднощі можуть виникнути у військових після повернення з фронту?

- У військових є певна тріада така: депресія, розлад адаптації та ПТСР. Це три проблеми, з якими звертаються військовослужбовці. Коли вони звертаються, задача психотерапевта у першу чергу протестувати саме з цих трьох розладів. Це вже актуальні проблеми. Депресія актуальна й для військових, звичайно. При розладі адаптації це відчуття, що мене цивільні не зрозуміють, зрозуміють тільки побратими. Дуже часто військові, які отримали поранення та повернулись у цивільне життя, дуже хочуть повернутися назад. Їхні думки такі: коли я був на фронті, я був важливий, я чітко розумів, що робити, виконував накази. Мені сказали це зробити, дали наказ – я це виконав. У цивільному житті важче. Їм нібито стає простіше виконувати накази, ніж жити життя в цивільному світі. Тут теж треба відстежувати момент, чи це питання сенсів, й потрібен час на усвідомлення та переосмислення, чи це вже дійсно заважає жити. Тобто, чи військовий, коли повернувся, може жити це цивільне життя – чи спілкується він зі своєю дружиною, зі своїми друзями. Так, це може бути важко, але в принципі йому вдається, він бачить якусь позитивну динаміку, що потрошку йому стає простіше адаптуватися. Якщо він розуміє, що стає тільки гірше, або все там на одному місці, це теж сигнал до того, що треба звертатися по допомогу. ПТСР виникає у випадку травмівної події, яка загрожує життю. Якщо, наприклад, військовий не був безпосередньо на фронті, десь в бойових якихось точках, то ПТСРу може не бути. Якщо ми говоримо про військового, який повернувся з гарячих точок, то там обов'язково треба подивитися на наявність ПТСР. Про ці проблеми треба говорити, а військові мають розуміти, що вони можуть з ними стикнутися.

Я так розумію, що наразі немає розроблених державних програм, які б діагностували такі розлади. Тобто військові або їхні родини мають самі звертатися по таку допомогу?

- У кожному підрозділі є психологи, вони займаються тим, що тестують військовослужбовців, тобто проводять різні методики з ними.

Однак це у воєнний час, а що буде, коли завершиться війна? Чи є вже зараз державні програми з психологічної адаптації військових до мирного життя?

- Цим все ж таки більше опікуються громадські організації психологічної безоплатної допомоги для військовослужбовців. Зараз є другий проєкт, на якому я працюю, він має назву "Вільний вибір" – це громадська організація. Вона співпрацює з ветеранами, етеранами та членами їхніх родин, що теж дуже важливо. Члени родин теж мають бути залучені. Якщо військовослужбовець отримує психологічну допомогу, то вкрай важливо приходити, наприклад, на парну терапію ще, на групову терапію. Існує багато інструментів, і класно, що можна ними всіма скористатися.

У Німеччині є ініціатива, де військовослужбовців з їхніми побратимами розміщують спеціальні відновлювальні центри, де вони проходять момент адаптації до мирного життя. Чи актуальна така ініціатива була б в Україні?

- Так. Не знаю за досвід Німеччини, але знаю за американський досвід. У них є окрема програма для ветеранів з Іраку - групова терапія для військовослужбовців. Дійсно, це дуже важливий момент, оскільки усі військовослужбовці однією ногою повернулися в цивільне життя, а іншою ще там у війні знаходяться. Дійсно через цей момент може бути такий більш плавний перехід. Військовослужбовці з побратимами зазвичай не втрачають зв'язок. Це для них найрідніші люди виходять. Дуже часто, якщо ми будемо говорити про питання пріоритетів, для військовослужбовців побратими в якихось моментах важливіші за родину, бо дружина, наприклад, його чекає та підтримує, але вона не була там з ним. Вона не мала такого самого досвіду. Тому часто військові з родинами говорять трішки різними мовами. Тому і допомога для членів родин теж потрібна, для того, щоб вони дійсно усвідомлювали, як працює психіка військовослужбовця.

Чи потрібно враховувати різницю між відновленням і адаптацією військових, які перебували безпосередньо в зоні бойових дій, і тих, хто залишалися нести службу у відносно спокійних регіонах?

- Якщо відштовхуватися від моменту травматичної події, яка загрожує життю, дійсно будуть різні підходи в терапії цих військовослужбовців. Сказати, що треба розділяти військовослужбовців, які були, наприклад, у зовсім гарячих точках, і ті, які не були там, як на мене, ні. Міг бути "прильот" у частину, яка взагалі дуже далеко знаходиться. Я б, напевно, не розділяла. Не зустрічала такої практики, щоб розділяли такі питання. Коли приходить військовослужбовець, треба його тестувати, і тоді вже індивідуально відштовхуватися від його потреб.

У суспільстві існує побоювання, що військові у цивільному житті продовжать проявляти ознаки агресії. Чи підставне таке побоювання?

- Існує вірогідність того, що таких випадків може стати трішки більше. Однак сказати, що буде якесь свавілля – ні, цього не буде. Люди, мені здається, у ці моменти пригадують досвід Радянського Союзу, коли поверталися військові з Афганістану. Потім взагалі наступили бандитські 90-ті. Тобто це про травмівний досвід, який нам передався з тих поколінь. Зараз взагалі інші часи. Присутня, все ж таки, психологічна допомога. Вона є, її не цураються, як це було при Союзі, тоді її в принципі не було. Тобто люди будуть отримувати допомогу. Цивільні люди вже більше освічені в моментах того, хто такі військові та як працює їхня психіка. Звичайно, може бути таке, що військовослужбовець має травмівний досвід, і в нього, наприклад, з'явилася алкогольна залежність на цьому фоні Проблема залежностей також буде присутня. Така людина може бути більш агресивною. Однак боятися, що це може бути повсюди, думаю, не слід. Лікування від залежностей теж існує, тому що агресивні прояви зазвичай йдуть під впливом алкоголю. Зараз лікування від залежностей актуальне, з такими проблемами людей лікують. Тому я не думаю, що з цим буде дійсно якась глобальна проблема.

Як цивільні можуть допомогти військовим в адаптації до мирного життя?

- Так і казати: я не можу зрозуміти тебе до кінця, бо я там не була. І я навіть не можу уявити, як тобі важко було тоді і як тобі важко зараз. Але я тебе люблю, і зроблю все можливе для того, щоб тобі стало легше. Питати напряму, як я можу тебе підтримати. Для кожної людини, у принципі, підтримка це щось своє. Для когось це зробити чайок та посидіти з людиною помовчати. Для когось це посидіти поговорити, а для когось – дати спокій. Важливо вибудовувати діалог, але він має бути дуже м'який і не тиснучий, бо часто нам дуже хочеться допомогти близьким людям, і цим ми нав'язуємося. Ось не можна нав'язуватися. Наприклад, жінка ж плюс-мінус знає свого чоловіка. Хоч війна змінює людей, але це її чоловік, вона з ним була знайома ще до цього, розуміє його особливості, тому ведучи з ним м'який діалог може його підтримувати.

Як можна підтримати осіб з інвалідністю внаслідок війни?

- Проблема людей з інвалідністю напевно полягає в тому, що це бачать інші люди. Зараз ми говоримо про людей з інвалідністю, які не мають кінцівок. А людина з інвалідністю може не мати нирку, але про це ніхто ніколи не дізнається. І до неї будуть ставитися, як до всіх. Тобто тут питання в тому, що ці вади помітні, скажімо так. Якщо ми бачимо людину з інвалідністю десь на вулиці, і це не наша рідна близька людина, тут важливо відстежувати свій стан. В якому сенсі? Дуже часто людям стає соромно, наприклад, що зі мною все в порядку. Ось я тут живу в цивільному житті, а там військовослужбовець, який мене захищав, тепер має інвалідність. Можна відчувати провину за це. Може бути страх, раптом зі мною теж таке станеться, як я буду так жити? І отут найперше, що я в цьому хотіла б відзначити, що треба відстежувати свій стан та розмежовувати, що це ваші почуття, не про цю людину. Ця людина, на жаль, вона має інвалідність, але в інших моментах вона така сама. Не треба відвертати очей, коли на тебе дивиться людина з інвалідністю. Треба витримувати зоровий контакт, просто бути ввічливим, чемним. Якщо людина на кріслі колісному, не можна без дозволу допомагати їй кудись заїхати на ньому. Наприклад, ви будете йти вулицею, буде йти молода мама з візочком, з дитинкою, ви ж теж не підійде і не будете в неї допомагати їй затягти цей візочок, не запитавши її про це. Ви ж теж запитаєте, так? Тобто ввічливо, спокійно ставитися до таких людей. Етикет такий самий по факту. Дуже часто людей з інвалідністю засмучує саме те, що до них інше ставлення. Воно не має бути іншим. Якщо ви хочете допомогти, запитайте, чи можу я допомогти. Просто будьте чемні та ввічливі.

Як підтримувати близьку людину/ родича, який отримав інвалідність внаслідок війни?

- Тут така сама історія в плані індивідуальних особливостей. Для чоловіків мати інвалідність може бути важче, адже існують гендерні стереотипи, і чоловіки звиклі бути сильними, а наявна інвалідність може порушувати це відчуття сили. Тобто їм з цим важко. Тут важливо пам'ятати, що ця людина рідна та близька, і ви б хотіли її підтримувати, але не наголошуючи на тому, що є ця інвалідність, не жалкуючи цю людину. Можна співпереживати людині, а можна її жаліти. Це різні поняття. Жалість – це щось про якусь жертву. А людина з інвалідністю, вона вціліла в якійсь ситуації. Тобто був якийсь "прильот", і, на жаль, ампутували, наприклад, ногу. Але він вцілів. Дуже шкода, що так сталося, але він вцілів. Важливо поспівчувати, поспівпереживати через любов, через те, що я просто хочу тобі допомогти, а не через те, що я тебе жалію, бо ти бідний і нещасний. Цю межу дуже важливо розуміти.

Як підтримати тих, хто втратили близьку людину внаслідок війни?

- Коли йде горювання – треба горювати. Горювання важливо прожити. Сьогодні згадували про п'ять стадій горювання відповідно до моделі Кюблер-Росс. Горювання, насправді не тільки про смерть. Воно про будь-що втрачене, що було для нас важливе. Люди навіть горюють по майбутньому, яке не сталося. До 24 лютого 2022 року у нас у всіх були свої плани. Ми всі планували їхати на роботу, навчання, планували якусь відпустку, і тут якийсь момент у нас це майбутнє не наступило. У нас його взяли й відібрали. Горювання буде масштабне в усіх моментах. Коли людина горює, їй треба дати спосіб відгорювати, виплакати це все. Є дослідження, яке говорить, що горювання за людиною триває приблизно 5 років. Тобто за такий час можна ід плакати. Горювання буває гостре, там де ми горюємо саме зараз, а буває інтегроване. Якщо у вас померла близька людина, втрату не можна пропрацювати у психолога. Якщо ви втратили рідну людину – ви це не пропрацюєте ніколи. Існує поняття "інтегроване горе" – це коли людина навчилася з цим жити, вміє навіть радіти життю, бути щасливою, але все ж таки мати горе десь там за плечима. Тобто це як частина дуже важкого досвіду людини, який вона буде нести. Тому якщо близькі люди бачать, що їхня рідна людина горює, треба дати простір, щоб відгорювати. Якщо, наприклад, ви вже бачите, що щось відбувається не те, і це горе дуже затягнуте, уже схоже на депресію, людина вже два місяці нічого не їла, тут треба звертатися по допомогу, адже такий стан може перерости у клінічну депресію. Розлад адаптації може бути, бо людина може не хотіти взагалі виходити з дому, наприклад, без свого коханого чоловіка, який загинув. Тому по допомогу звертатися, авжеж, потрібно.

Як може проходити адаптація українців, які з вимушеної евакуації повернуться додому в Україну?

- Адаптація, напевно, достатньо складна. Окрім того, що вони три роки не жили в Україні, вони не жили в Україні під час війни. Коли вони їхали, війна тільки починалася. Тоді Україна ще не встигла адаптуватися до війни. Виходить, що вони бачили Україну довоєнну, а вже минуло понад три роки. Після завершення війни буде ще одна хвиля адаптації, тобто Україна буде післявоєнна. Люди, які повернуться з-за кордону, взагалі не впізнають цю Україну. Ось цієї довоєнної України вже немає і ніколи не буде. Буде цивільне, мирне життя, але воно буде взагалі інше. Яка це буде Україна після завершення війни, ми можемо лише здогадуватись. Буде відчутний перехід, коли люди, які живуть в Україні всю війну, знаходяться в контексті усіх подій завдяки присутності, будуть сприймати завершення війни по-своєму. Люди, які перебували за кордоном, знаходяться трішки в іншому контексті. Не можна сказати, що вони не розуміють, що тут відбувається. Вони розуміють. Люди за кордоном зазвичай новини читають частіше, ніж ті люди, які залишилися в Україні, бо їм важливо розуміти, що тут відбувається, адже це створює ілюзію контролю. У тих, хто залишився в Україні, цей механізм працює інакше: наче вибухів зараз немає - навіщо тоді читати новини? До того ж люди, які виїхали на початку повномасштабного вторгнення, набралися досвіду адаптації за кордоном. Їм буде важко адаптуватися, але я впевнена, що адаптуються - на це потрібно буде хоча б пів року.

Однак діти адаптуються швидше, у дорослих цей процес триватиме довше, адже психіка з віком стає ригідною. Тому, наприклад, літні люди не хочуть виїжджати з небезпечних точок – вони адаптувалися тут, вони звикли, та вони не зможуть адаптуватися до інших умов. Повертаючись до моменту агресії, ті, хто повертається, і ті, хто є зараз тут, мають навчитись контролювати свої емоції й цю агресію, бо дуже багато є суперечок і сварок у суспільстві про те, що "А, ти виїхав? Тобі там простіше. Що ти там жалієшся на своє життя? Ми тут в Україні живемо під вибухами". Повертаючись до питання, кому важче. Знову ж таки, не відповісиш на питання, кому важче. Так, ми тут під вибухами, але ми все одно у своїй країні, ми хоча б мову чітко розуміємо. А люди, які виїхали в іншу країну, так, вони не під вибухами. Але там взагалі інша мова, інший менталітет. Люди, які їх вже не дуже сприймають. Так, на початку війни європейські країни ще якби сприймали, зараз вже інші настрої. Тобто взагалі інші проблеми. І тут важливо не знецінювати досвід один одного. Розуміти, що біженцям, які були за кордоном, їм було дуже важко, і люди, які виїхали, відчувають велику провину, провина вцілілого в них є. Що я виїхав, наді мною мирне небо, а моя подруга залишається під вибухами. Але ж це вибір був цієї подруги там залишатися, твій був вибір виїхати. Наголошую на тому, що не можна знецінювати досвід один одного. Потрібно бути чуйними.Тоді тим, хто повернувся, адаптуватися буде легше. Вони не будуть тоді себе почувати з якимись чужими.

Які практики або ініціативи може ввести уряд або місцева влада для покращення психологічного стану військових та цивільних?

- У принципі, усе це вводиться. Є психологічна допомога для цивільних, для військових, для родин. Дуже багато збираються кемпів в Карпатах, вивозять дружин військовослужбовців, самих військовослужбовців, цивільних жінок. Багато є таких ініціатив. На мою думку, американська стратегія з інтеграції та адаптації військовослужбовців, які приїхали з Іраку, дуже ефективна. Ізраїльська, до речі, теж. Важливо, як на мене, переймати цей досвід не наосліп, тому що Ізраїльська війна, як і війна в Іраку, відрізняється від наших реалій. Це взагалі різні досвіди, але війна всюди є війна. В Ізраїлі, здається, держава три роки сплачує психотерапію для людей, які пережили сексуальне насильство. Є методи, які вважаються короткостроковими. Наприклад, когнітивно-поведінкова терапія. Вона досліджена, оскільки страхові компанії надають на неї кошти. Можна зі страховкою пройти 20-30 сеансів, і таким чином покращити свій стан.

Читайте також: Популяризатор урбаністики Павло Храмов: Архітектори кажуть, як можна було на Леваді побудувати оце лайно