Позивний "Позитив". Пам'яті Владислава Нестерова

Україна — порівняно молода держава. Самосвідомість українців як нації свого часу будили Богдан Хмельницький, Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський. Будили, розбудили, і ось уже понад третину віку ми розбудовуємо власну самостійну державу. Взялися за цю справу з великою надією та гордістю, яку викликає в нас кожний прояв національної свідомості. Та сталося зовсім не так, як гадалося.

Як писав Павло Загребельний: "Ось ми вибороли свободу. А чи вільні ми в своїх учинках?.

Одразу помічено нас навіть тими, хто й не знав про наше існування, і вже просять, обіцяють, вимагають, погрожують, ставлять умови". Звичайно, за стільки років боротьби за незалежність ми мали б уже навчитися розпізнавати ознаки напруженості, що передують нападові, і остерігатися їх. Адже, як радили древні: "Добрий вождь про небезпечне післязавтра думає ще вчора". Та, власне, справжнього далекоглядного лідера у нас і не було.

Але хто б міг подумати, що сусідня країна, яка теж, здавалося, свого часу вирвалася з-під імперської ідеології комунізму, замінить її на "духовные скрепы руського мира"? На лихо, виявилося, що таки може. І ця нова ідеологія стала агресивною саме до молодої Української держави. Керівництво сусідньої країни розв’язало війну, яку, на погляд тверезомислячих людей, уже неможливо виграти. Хто не зрозумів цього одразу, не зрозуміє вже ніколи. У найкращому випадку вони вважатимуть цю війну "помилкою", а не злочином.

Протягом трьохсот п’ятдесяти років ідея "братніх народів" знаходила втіху в тому, що вдавала цю єдність уже досягнутою і непорушною. Але якою короткою — залежно від волі керманичів — буває людська пам'ять! Ця війна лише довершила, виявила і брутально унаочнила те, що таємно визрівало вже давно.

А керівник тієї держави! Думаєш, він не розуміє свого становища? Не розуміє, що несправедлива війна перетворює людей на негідників? Ні, він це добре бачить. Але щоб утриматися при владі, обирає єдиний відомий йому шлях — насильство. Винищити, вибити, вигубити все, що наважиться озватися проти нього. Від усіх суспільних хвороб у нього лише одні ліки — війна. Проте воєнні дії, нехай і за кордоном власної держави, не лікують і не поліпшують стан народу. Війна ні в чому не допомагає і нічого не створює.

На жаль, духовний стан сусіднього народу поки що несумісний із тверезою реальністю. Він не дозволяє людям зробити реальні висновки з низки скандальних поразок і колосальних втрат, щоб нарешті спекатися свого диктатора. Я кажу про керманича тому, що саме його уява, схильна до авантюрних перебільшень, породила цю катастрофу. Він — затятий прихильник золотого тельця — позиціонує себе охоронцем святинь. Якщо ти так вболіваєш за ці святині, то зроби так, щоб твій народ мав хоча б десятину від твоїх багатств! Так ні ж: "Мені — статки, а народу — "скрепи"", які мало чим відрізняються від кріпосного права та обов'язку сліпо любити "батюшку-царя". Шкода, невимовно шкода, що суспільство там настільки одурманилося, що малює йому 80 відсотків підтримки.

Але й там уже чути глухий лемент. Рядова людина починає запитувати себе (хоч, звісно, вголос таке питати заборонено): чи довго ще триватиме те, що сталося?

Народ моєї країни, навіть попри весь жах війни, теж запитує про це — але запитує відкрито і у свого керівництва.

Я не намагаюся засуджувати чи звинувачувати політику і дії тих, хто правив нами протягом цієї третини віку незалежності. Лише констатую факт: крім самого збереження самостійності, їхній курс важко назвати вдалим. За роки незалежності ми не раз бачили, як країну збурювали і завдавали їй шкоди зсередини й зовні саме можновладці, які вперто трималися власного інтересу та збагачення.

Та все ж таки ми ведемо мову про геройство народу, а не влади.

Гостомель – бліцкриг провалився

Незважаючи на те, що директор ЦРУ Вільям Бернс ще в січні 2022 року таємно прилітав до Києва і чітко попередив українське керівництво, що головний удар росіян буде спрямований на захоплення аеродрому в Гостомелі (аби створити плацдарм для висадки тисяч десантників і швидкого штурму столиці), реальних оборонних заходів з боку влади вжито не було.

Попри ці попередження, на момент початку вторгнення 24 лютого основні бойові сили 4-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії перебували на Сході, в зоні ООС. На летовищі залишалася зовсім невелика кількість бійців, переважно строковики, які не мали ані важкого озброєння, ані серйозного протиповітряного прикриття.

Близько 11:00 ранку небо над Гостомелем затягнуло хмарою — понад 30 російських вертольотів (Ка-52 "Алігатор" та Мі-8) із елітним десантом 31-ї окремої гвардійської десантно-штурмової бригади РФ розпочали масований обстріл аеродрому.

І ось тут спрацював опір не на словах, а на ділі. Українські нацгвардійці — ще зовсім молоді хлопці-строковики — не розбіглися. Вони прийняли цей нерівний бій, збивши кілька ворожих гелікоптерів зі звичайних радянських ПЗРК "Ігла" та стрілецької зброї.

Це був вирішальний стратегічний крок цієї війни. Поки тривав бій, злітно-посадкову смугу було пошкоджено артилерією та спецтехнікою нацгвардійців. Це унеможливило посадку величезних російських транспортних літаків Іл-76, які вже летіли з Пскова з тисячами десантників та важкою бронетехнікою на борту. Ворог був змушений розвернути літаки назад у повітрі. Бліцкриг провалився.

Лише коли у нацгвардійців повністю закінчилися боєприпаси, вони організовано відійшли. Росіяни тимчасово зайняли базу, але їхній головний план швидкого захоплення Києва вже було зруйновано вщент.

Увечері того ж доленосного дня 24 лютого українське командування — Сили спеціальних операцій, 72-га механізована бригада та перші добровольці — за підтримки артилерії та нашої авіації (бомбардувальників Су-24) завдали потужного контрудару. Летовище було зачищене, а залишки російського десанту — заблоковані й згодом ліквідовані у навколишніх лісах та ангарах.

І робили це "конкретні особистості" абсолютно добровільно, а не під примусом, як свого часу відбувалося у радянській армії. Про це мені розповідав батько — фронтовик Другої світової війни, сержант "Смершу". Він ще задовго до того, як це визнала офіційна історична пропаганда, ділився спогадами про страшну реальність загороджувальних загонів та штрафних батальйонів.

У нинішній війні саме російська армія офіційно та системно відродила цю дику практику проти України. Їхня тактика повністю копіює сталінський досвід і відомий наказ № 227 "Ні кроку назад!", що задокументовано багатьма міжнародними джерелами.

Зокрема, військова розвідка Великої Британії неодноразово публікувала офіційні звіти про те, що через низький бойовий дух та повну відсутність мотивації російське командування повернулося до радянських методів "загородзагонів", погрожуючи власним солдатам розстрілами за відступ. У березні 2023 року експерти ООН висловили серйозну занепокоєність фактами жорстоких знущань і страт російських рекрутів-в'язнів з боку їхнього ж командування за спроби залишити поле бою.

У так званій ПВК "Вагнер" її засновник Євген Пригожин відкрито заявляв ув'язненим у колоніях, що "назад ніхто не відступає", а "дезертирство карається розстрілом на місці". Тобто тих, хто відмовлявся йти на заклання або намагався здатися в полон, показово карали смертю перед іншими найманцями, використовуючи для страт навіть кувалди.

У цьому й полягає колосальна різниця. Наш захисник іде в бій за право бути вільним на своїй землі, свідомо приймаючи навіть смерть. Ворог же йде вперед лише тому, що ззаду на нього чекає кувалда або куля свого ж офіцера.

Тіні минулого та європейські контрасти

Проте… Жахливі кадри поховань у братських могилах після обстрілів у Маріуполі. Тіла людей у чорних целофанових мішках, які скидають у траншеї… Бездиханні цивільні на вулицях Бучі…

Перелік звірств виконавців ідеології "руского міра" нескінченний. У часи історичних потрясінь — а ми живемо саме в таку епоху — такі цінності, як правда, воля, право, розум і навіть мир, значно втратили свою силу. Їх ніби відкинули або, принаймні, надали їм зовсім іншого, викривленого змісту.

Хіба міг я колись подумати, що саме війна, розв'язана путінською Росією, змусить і мене поїхати до Польщі як біженця з Одеси? Що я на власні очі побачу місця, де моя мама перебувала як "остарбайтер", а батько воював, визволяючи Гданськ, Гдиню та Щецин? У 1945 році в Бреслау (нині Вроцлав) вони познайомилися, а згодом, уже після війни, одружилися.

Доля розпорядилася так, що у квітні й травні 2022 року я опинився в Польщі. Щойно перетнувши кордон, одразу відчув різницю між їхнім автобаном від Перемишля до Кракова та нашими дорогами. Зізнаюся: дивлячись на досягнення Польщі в інфраструктурі, на благоустрій міст і сіл, на переповнені продуктами та промисловими товарами магазини, відчуваєш щемливий біль, прикрість і жаль. Чому ми в Україні ні за роки радянської влади, ні за час незалежності так і не змогли досягти такого рівня життя?

А ми ж добре пам’ятаємо 90-ті роки минулого століття, коли поляки приїжджали до нас і масово скуповували ножі, виделки, ложки й навіть молотки… Тепер же саме Польща, попри всі складні сторінки спільного історичного минулого, протягнула Україні братню руку допомоги.

Побувши в Польщі майже місяць, я через Щецин без жодних ускладнень чи перевірок (і абсолютно безкоштовно для українців) прибув залізницею на центральний вокзал Берліна. На моє наївне запитання, чи далеко звідси до Рейхстагу, перехожі просто показали рукою на його купол. Я йшов до нього і без упину думав про батька.

Він був на фронті з грудня 1943 року. Як сапер, через болота Білорусі та всю Польщу дійшов до самої Німеччини. Мабуть, завдяки тому, що мав дев’ять класів освіти та вмів фотографувати, наприкінці війни його відібрали для служби в "СМЕРШі". Батько розповідав, що особисто знав першого коменданта Берліна — Героя Радянського Союзу М.Е. Берзаріна, і навіть навчав його фотосправи. Хвалився, що після "уроків" генерал пригощав його, звичайного сержанта, вином із підвалів Рейхсканцелярії Гітлера.

Де зароджується тиранія?

Шкодую, що мало розпитав батька про його перебування в Берліні, про те, що він там бачив і пережив, тому обмежуся лише цими спогадами. Та все ж, мабуть, ота давня батькова розповідь, мов магніт, вела мене до історичної будівлі.

Підійшовши ближче, я дізнався, що до Рейхстагу організовують екскурсії. Записався в одну з груп. Щоб згаяти час до призначеної години, прогулявся до Бранденбурзьких воріт, пройшов кілька міських кварталів і знову повернувся до колишнього символу Третього Рейху.

Своєрідною гвинтовою пішохідною доріжкою разом з екскурсійною групою я піднявся під самий купол. Спочатку подумалося: "Ось тут зароджувався фашизм, який забрав мільйони життів у Другій світовій війні. А де ж тоді зароджувався рашизм?". У студентські роки я бував у Кремлі й навіть сам колись міркував над тим, щоб присвятити життя політиці. Не склалося. Мабуть, тому, що велика політика вимагає від людини цілковитого самозречення.

Як юрист, я звик усе піддавати аналізу. Саме аналіз підказав мені: ні, не тут, не під куполом Рейхстагу, і навіть не в Кремлі зароджувалися фашизм та рашизм. Ці людиноненависницькі ідеології виникли безпосередньо в головах Гітлера та Путіна. А в найвищих державних кабінетах їх лише закріпили законодавчо. А законодавчо оформлена ідея, як відомо, стає рушійною, часто руйнівною силою.

Замислився: чому так влаштований світ? Мабуть, тому, що саме на політику люди покладають найбільші сподівання і через неї ж зазнають найбільших розчарувань. Одні сприймають нові ідеї з радістю, інші — з агресією. Політики повсякчас кличуть народ до боротьби за "світле майбутнє", яке чомусь ніяк не настає. І навіщо вони кличуть?

На це запитання свого часу дав відповідь мій однофамілець — публіцист Микола Васильович Щербань. У 1870-х роках працював кореспондентом газети "Голос", де публікував свої "Листи з Парижа". Він писав: "...візьміть просто більшість хорошого робітничого населення. Гнів у ньому закипає не через пригнічення чи утиски, не через недосконалість законів чи урядові ухилення від необхідних реформ. Ні, — через питання: кому правити?". Маси щиро вірять цим гаслам і, як завжди, згодом розчаровуються в тих, хто приходить до влади.

Повернення додому

Після Берліна я потягом, що мчав уздовж річки Ельби, попрямував до Дрездена. Милувався мальовничими річковими долинами, і в пам'яті оживали прочитані ще в дитинстві описи європейських скель, замків та монастирів. Як же красиво все це сьогодні облаштовано!

Побував і в Празі. Звісно, більшу частину Європи побачив лише з вікна потяга чи автобуса, та все одно мене вразили масштаби розвитку відновлюваної енергетики: величезна кількість сонячних панелей та вітряків, які вже сьогодні дають реальну можливість європейцям відмовитися від вугілля та нафти.

Проте, як би гостинно нас там не приймали, найтепліший спогад — це емоційні слова однієї жінки, почуті у вагоні потяга, коли я вже повертався зі Львова до Одеси:

— Боже! Боже! Це ж я нарешті їду додому... Вдома борщ варитиму…

За місяць перебування в Польщі та Німеччині я встиг відвикнути від завивання сирен. В Одесі ж повітряні тривоги тривають. Ми все ще перебуваємо в епіцентрі жорстокої битви світової історії. Але тепер ми й самі є цією історією. Ми відповідаємо за неї та за своє місце в ній.

Сьогодні впадає в око, що написи на транспарантах на вулицях міста стали менш нецензурними, але більш глибокими. Мені дуже сподобався один із них: "Не треба мене "АСВАБАЖДАТЬ". Я — Вільна Україна!".

Мав світлі плани на життя

Для мене втіленням цієї найвищої чесноти, справжнім, невигаданим героєм став простий сільський хлопець Владислав Нестеров (1996–2023). Він проживав у селі Голубівка, всього через одну хату від мого дачного будинку. Його мати, Тетяна — вчителька зарубіжної літератури в КЗ "Площанський ліцей", глибока й шанована людина. До 2022 року вона очолювала районне методичне об’єднання вчителів-словесників, є лауреаткою Всеукраїнського конкурсу "Учитель року-2020" (3-є місце у номінації "Зарубіжна література").

Владислав ріс буквально на моїх очах — з весни до осені я з родиною проводив більшість часу в селі. Туди на літо приїздив мій племінник із Харкова та мої внуки. Діти бавилися на нашому подвір’ї, ділили спільні радощі. Малий Влад бігав тими ж пагорбами, якими колись ходив видатний філософ Григорій Сковорода, бачив степових байбаків та чув їхній тривожний свист. У цьому просторі, просякнутому духом свободи та материнським художнім словом, виростала його душевна велич.

Як і більшість молодих українців, Владислав мав світлі плани на життя. Після закінчення ліцею вступив до Харківського торговельно-економічного коледжу, де здобув спеціальність "Молодший спеціаліст комерційної діяльності". Він хотів творити майбутнє своєї країни через чесну працю.

Та війна все переінакшила. Коли Великий Бурлук опинився під ворожою окупацією, Владислав виявив ту саму внутрішню непохитність, про яку пишуть у класичних творах — він категорично відмовився від будь-якої співпраці з загарбниками. А щойно район звільнили, 11 жовтня 2022 року хлопець добровільно став до лав Збройних сил України. Молодший сержант, командир кулеметного взводу стрілецької роти стрілецького батальйону 92-ї окремої механізованої бригади оперативного командування "Схід" Сухопутних військ, він мужньо воював на найважчих напрямках: Бахмутському, Борівському та Сватівському.

Саме про таких воїнів написані пророчі слова Сенеки у його праці "Листи до Луцилія" ще на початку нової ери: "…той, кого позбавлено навіть останньої радості — оцінки свого найбільшого, кінцевого подвигу,— не завагавшись, кинеться назустріч смерті, задоволений з того, що чинить справедливо і достойно. Виклади перед ним усі можливі доводи, аби відвернути його від того наміру, скажи йому так: "Твій вчинок незабаром піде в забуття, ніхто й не згадає тебе вдячним словом" — він тобі відповість: "Байдуже. Все це не стосується мого вчинку, а я дивлюся лише на нього. Знаю, що чиню чесно, отже, й прямую, куди веде, до чого закликає мене чеснота"".

Владислав (позивний "Позитив") не шукав гучної слави — він просто знав, що чинить чесно. Його земний шлях обірвався під час штурму села Новоселівське Сватівського району на Луганщині, де він закрив собою двох побратимів, прийнявши удар ворожої міни на себе.

За винятковий героїзм сержант Нестеров був нагороджений нагрудним знаком "Золотий хрест" та Орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). Материнське серце розділило цю велику трагедію та велич: 30 листопада 2023 року Президент України нагородив Тетяну Нестерову орденом княгині Ольги III ступеня — за виховання справжнього Сина своєї землі, який перетворив філософію високого обов'язку на дію.

Гортаючи сторінки античних трактатів, ми знову й знову знаходимо віддзеркалення долі Влада: "Іноді лише протягом короткої хвилини ми втішаємося радістю від якогось прекрасного вчинку, і хоча плід звершеного подвигу вже ніяк не може належати тому, хто загинув і тим самим відсторонений від людських справ, одначе приємним є саме бачення майбутнього подвигу: хоробрий і справедливий муж, озираючи подумки все те, що рятує ціною свого життя,— свободу батьківщини…". Сенека лист (LXXVI).

Сьогодні Владислав спочиває у селі Плоске Великобурлуцької ОТГ Куп’янського району на Харківщині. Пам’ять про полеглого героя увічнено в закладі освіти та за місцем його проживання.

Біль від втрати дитини, яку знав змалечку, невимовний. Але, завершуючи словами римського стоїка з листа LXXXII: "Хвалимо не біль, а того, перед ким він виявився безсилим. Усе це, кажу, саме по собі не є ні почесним, ані славним, але до чого лишень наблизиться, чого торкнеться доброчесність, те вона й робить почесним та славним". Доброчесність Владислава Нестерова назавжди освятила його коротке, але безсмертне життя, перетворивши його на вічний орієнтир для майбутніх поколінь.