Харківський правопис: Схід і Захід разом

Одна з таких подій пов’язана з нашим містом. Ідеться про затвердження "Українського правопису" 1928 року, названого Харківським.

Довгий час українська мова не мала свого усталеного правопису, що спричинялось відсутністю державності України і належністю українських земель до різних держав. Загалом протягом розвитку й функціонування сучасної української мови (більш давні періоди – тема окремого дослідження) було чимало спроб створити власні, іноді суто індивідуальні правописні системи на основі як кириличної, так і латинської графіки.

Наприклад, на початку ХІХ століття існувала правописна система О. Павловського, запропонована ним у "Граматиці малоросійського наріччя" (1818). Цим правописом з певними відмінностями послуговувались у своїх творах наші видатні земляки Г. Квітка-Основ’яненко і П. Гулак-Артемовський.

Деякі правописи: "максимовичівка", "кулішівка", "драгоманівка", "желехівка" – отримали свою назву від прізвищ їхніх авторів – М. Максимовича, П. Куліша, М. Драгоманова та Є. Желехівського відповідно. До речі, зразок "драгоманівки" можна побачити на двадцятигривневій купюрі, де нею написано фрагмент вірша І. Франка "Земле моя, всеплодющая мати".

Упорядкуванням українського правопису науковці займались і на першопочатках української незалежності. Наприклад, 1919 року І. Огієнко підготував і видав "Головніші правила українського правопису" для використання по всій Україні.

Однак чи не найпомітнішим явищем в історії української орфографії став правопис 1928 року, який, за прізвищем тодішнього народного комісара освіти Радянської України М. Скрипника, називають Харківським або "скрипниківкою". Цей правопис набув особливої відомості не лише як важлива віха в розвитку української писемності, а й через драматичну долю як самого правопису, так і його авторів.

У травні – червні 1927 року в Харкові, тодішній столиці УСРР, відбулась правописна конференція, яка розглянула й проаналізувала матеріали, напрацьовані правописною комісією, до складу якої входили відомі науковці, письменники, журналісти, зокрема С. Єфремов, А. Кримський, Л. Булаховський, М. Наконечний, Майк Йогансен, Микола Хвильовий. Західні землі України представляли мовознавці С. Смаль-Стоцький, В. Гнатюк та В. Сімович. Конференція працювала десять днів, її учасники, близько шістдесяти чоловік, представляли Лівобережну Україну, Галичину та українську діаспору. Головним завданням конференції було поєднати мовні й правописні традиції Наддніпрянської України та Галичини.

У результаті, хоч і не без суперечок і не одностайно, був прийнятий правопис, який нерідко називають соборним, об’єднавчим. Офіційно він був затверджений 1928 року і рекомендований до використання на всій території України і в діаспорі.

Чим же цікавий був Харківський правопис?

Насамперед тим, що був першим соборним правописом, який поєднав галицьку та наддніпрянську мовні традиції. Наприклад, він зберігав українську літеру ґ, уводив норми, що відображали живу українську мову, та сприяв формуванню єдиних мовних норм для всіх територій, де побутувала українська мова.

Багато правописних норм "скрипниківки" чинні і в нинішньому зведенні орфографічних правил, як, наприклад, правила написання ненаголошених голосних. Наприклад, ось як у Харківському правописі подано правила написання ненаголошених голосних:

"Е чи И § 2. Ненаголошене е в yкраїнській мові звичайно вимовляється невиразно, дуже наближаючись до и, як також і навпаки, і таким чином ці звуки змішуються, але писати треба за етимологією слова, напр., великий, перелічити, берегти, перед тим, несу, мені, держати, учитель і т. ін., як і тримати, криве, миленький, синенький, минеш і т. ін.

Примітка. Найлегше визначити, що треба написати в слові — е чи и, знов же через наголос (див. § 1 Примітка): вели́кий, бо ве́лич, ве́лико, несу́, бо не́сений, держа́ти, бо оде́ржати, як і навпаки трима́ти, бо отри́мати, криве́, бо кри́во і т. ін.

Про такі випадки, як уме́р — умира́ти тощо, див. § 11".

Однак для сучасного мовця в тому правописі щось може здатись незвичним, як, скажімо, використовувана в ньому мовознавча термінологія: приросток, наросток, пень, альфабет замість сучасних термінів префікс, суфікс, корінь, алфавіт; ніякий рід замість середній рід.

Найбільш суперечливим виявився розділ про написання іншомовних, чужих, як сказано в Правописі, слів, адже саме в цьому західноукраїнська мовна традиція дуже відрізнялася від східноукраїнської. Наприклад, передбачалось відмінювання іншомовних слів авто, бюро, депо, кіно, піяніно. У багатьох іншомовних словах було пом’якшення л: бальон, блюза, лямпа, флякон.

А от у пропонованих Правописом назвах населених пунктів відбились традиції народного мовлення Лівобережжя: Луганське, Старобільське, Луцьке замість Луганськ, Старобільськ, Луцьк. Не випадково В. Сосюра писав про "Лисиче над Дінцем ... де висне дим заводу". Саме форма Лисиче, а не Лисичанськ ужита ним в одній із поем.

Цікаво, що для називання рідного для автора статті міста Вовчанська пропоновано вживати народну назву Вовча. Ця форма нерідко й досі вживається авторовими земляками в живому мовленні: поїхав у Вовчу, жили у Вовчі.

Але, як уже говорилось, доля Харківського правопису і багатьох його укладачів виявилась драматичною. Сам Правопис був оголошений буржуазно-націоналістичним і таким, що віддаляє українську мову від російської. Він був скасований 1933 року і замінений версією, максимально уніфікованою з російською орфографією. Багато авторів "скрипниківки" були піддані репресіям, а сам Микола Скрипник укоротив собі віку.

Однак Харківський правопис, на відміну від інших правописних систем, не став перегорнутою сторінкою в історії української орфографії. Його положеннями й донині послуговуються в діаспорі, на нього спирались такі відомі сучасні, на жаль, покійні мовознавці, як О. Пономарів та І. Фаріон. Деякі правила Харківського правопису як варіантні закріплені в редакції "Українського правопису" 2019 року: етер, катедра, міт, патос паралельно з ефір, кафедра, міф, пафос.

Перегукуються зі "скрипниківкою" і закінчення -у (-ю) в назвах деяких міст у родовому відмінку: Амстердаму, Лондону, Ліверпулю, Парижу, хоча як варіант допускається Амстердама, Лондона, Ліверпуля, Парижа.

Відбито в сучасному Правописі варіант закінчення -и в родовому відмінку іменників третьої відміни: радости, совісти, Руси, що було зафіксовано в Харківському правописі. Однак не є помилкою і вживання закінчення -і : радості, совісті, Русі.

То, може, є сенс повернути до вжитку цей Правопис повністю, як це нерідко пропонують його прихильники, яких чимало в Україні і за її межами?

Найбільш виважена думка щодо цього пролунала в одному з інтерв’ю Павла Гриценка, директора Інституту української мови НАН України: "Ніколи не треба орієнтуватися на минуле. Але потрібно обов’язково це минуле знати й бачити; знати, що в цьому минулому є таким, що працює. Це не має бути механічне перенесення із правопису 1928 року. До цього питання треба підходити зважено, брати до уваги живий розвиток мови, підходити до питання системно й обґрунтовано. Важливо, щоби правопис відповідав духові української мови й був законом розвитку української мови".

Тож, пам’ятаючи минуле й беручи з нього найкраще, живімо сучасним і думаймо про майбутнє.

Читайте також: Якби не було Майдану